Геліоцентри́зм або Геліоцентри́чна систе́ма сві́ту (від грец. ηλιος «сонце» і лат. centrum «осереддя, центр») — вчення в астрономії і філософії, яке ставить Сонце в центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас всієї його системи) обертаються усі тіла. в т.ч. планети і зокрема Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.Окремі висловлювання на користь цієї системи містяться у давньогрецького мислителя Аристарха Самоського, середньовічного французького природознавця Орезма, німецького філософа-кардинала пізнього Середньовіччя Миколи Кузанського та інших.

Справжнім творцем геліоцентричної картини світу є Микола Коперник, який на початку XVI ст. у своїй праці «Про обертання небесних сфер» (лат. De revolutionibus orbium coelestium) математично обґрунтував ідею про рух Землі та інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їх відносну віддаленість від Сонця тощо. Коперниканськая революція не зводилася до простої перестановки передбачуваного центру світу, до заміни центрального положення Землі центральним положенням Сонця. Зрозуміло, геліоцентризм давав іншу картину рухів небесних світил; він дозволяв значно спростити схему небесних рухів, привести її у більшу відповідність з розрахунками, дати, нарешті, такий опис рухів, яке найкращим чином узгоджувалося б з даними астрономічних спостережень. Але головне при цьому полягало у створенні об'єктивно справжньої картини рухів планет, що і стало каменем спотикання для визнання коперніканства з боку теології. Остання була готова погодитися з теорією Коперника як математичної фікцією, що полегшує розрахунки, але ні в якому разі не претендує на істинність нової картини світу .
У число тих небесних тіл, які здатні "круговий рух", виявилася включеною Земля. Тим самим виникала необхідність перегляду деяких з істотних положень схоластичної філософії. Ставилося під сумнів, перш за все, поділ світу на "тлінні" земну субстанцію, що складається з чотирьох "елементів" стихій, і протистоїть їй небесну, нетлінну, яка не знає змін, вічне "п'яту сутність", з якої складаються небесні сфери і тіла. Скасовувалося фізичне, а, отже, і теологічне протиставлення "землі" і "неба": Земля розглядалася в якості одного з небесних тіл, закони руху виявлялися єдиними для Землі та інших планет. Земля не протистоїть у системі світобудови Коперніка планет і зірок, а утворює з ними єдину Всесвіт .
Новим виявилося і ставлення до руху. Якщо по своїй фізичній природі Земля в старій системі світу являла "нижчу" щабель, то своєю нерухомістю вона забезпечила за собою значення центру світу. При цьому спокій шанувався вищим станом у порівнянні з рухом: середньовічна картина світу принципово статична. Зробивши рух долею Землі, Коперник не тільки "підняв" її до небес, а й показав, що саме рух є нормальним станом усіх планет.
Корінного перегляду піддавався і питання про причини і характер руху небесних тіл. Коперник пояснює рух небесних тіл їхньої сферичної, кулястою формою, тобто їх природою. Завдяки цьому відпадає потреба у зовнішніх двигунах ("інтелігенція" схоластичної філософії, "ангелів" схоластичної теології), і бог виявляється творцем і творцем "світового механізму", не втручається в його подальше функціонування. Тим самим не тільки в космологію, а й у філософську картину світу вводився принцип саморуху тел.
Геліоцентричний космос Коперника кінцевий, обмежений сферою фіксованих зірок, але він виявляється незмірно більшим - у дві тисячі разів більшим, ніж припускали колишні астрономи, і не випадково в книзі "Про обертання небесних сфер" зустрічається уподібнення світу нескінченності: "Небо невимірний велике в порівнянні з Землею, і представляє нескінченно велику величину; за оцінкою наших почуттів Земля по відношенню до неба, як крапка до тіла, а за величиною як кінцеве до нескінченного ". Залишаючи питання про нескінченність Всесвіту відкритим, великий польський астроном показав, що в рамках нової структури світобудови немає потреби в обмежуючій світ сфері фіксованих зірок .
Руйнування ієрархічної системи світобудови стало найголовнішим світоглядним результатом коперніканства. Саме навколо нової космології йтимуть головні ідеологічні битви XVI - початку XVII ст. Справжній сенс революції - не тільки у природознавстві, але й у філософії, яку здійснила книга Миколи Коперника, розкриє в своїй творчості Джордано Бруно.

Вчення Коперника мало велике значення у розвитку природознавства, його ідеї були розвинуті в подальшому у працях Джордано Бруно, Галілео Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та інших. Зокрема, Коперниківську систему було поточнено: Сонце розташоване у центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Боротьба вчених за перемогу геліоцентризму, на противагу ідеї геоцентризму в панівній за Середньовіччя теології означала прогрес науки Нового часу в цілому, зумовила її подальший розвиток.

Джордано Бруно: світоглядні висновки з коперниканізму

Протягом декількох десятиліть після виходу у світ праці "Про обертання небесних сфер" коперниканські ідеї не привертали особливої уваги з боку широкої наукової громадськості. Це було пов'язано з бурхливими політичними подіями того часу: релігійні війни, Реформація, загострення боротьби між католицизмом і протестантизмом, становлення національних держав відсунули на другий план проблеми світобудови, космології й астрономії. Порівняння птолемеївської і коперниканської теорій актуалізувалося лише в 70-і pp. XVI ст. Наступний крок у світоглядних висновках був цілком закономірним. Його зробив колишній ченець одного з неаполітанських монастирів Джордано Бруно (1548-1600), особистість винятково яскрава, смілива, здатна на безкомпромісне прагнення до істини. Познайомившись в 60-і pp. XVI ст. з геліоцентричною теорією Коперника, Бруно спочатку поставився до неї з недовірою. Щоб виробити своє власне ставлення до проблеми устрою Космосу, він звернувся до вивчення системи Птолемея і матеріалістичних учень давньогрецьких мислителів, у першу чергу атомістів, про нескінченність Всесвіту. Велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його знайомство з ідеями кардинала Миколи Кузанського, який стверджував, що жодне тіло не може бути центром Всесвіту через його нескінченність, Поєднавши геліоцентризм М. Коперника з ідеями М. Кузанського про ізотропність, однорідність і безмежність Всесвіту, Бруно прийшов до концепції множинності планетних систем у нескінченному Всесвіті. Саме Бруно належить перший і досить чіткий ескіз сучасної картини вічного, ніким не створеного, речовинно єдиного, нескінченного Всесвіту, що розвивається, з нескінченною кількістю осередків Розуму в ньому. У світлі вчення Бруно теорія Коперника знижує свій ранг: вона є не теорією Всесвіту, а теорією лише однієї з безлічі планетних систем Всесвіту і, можливо, не най-видатнішої такої системи.

Нове, приголомшливо сміливе вчення Бруно, яке він відкрито проголошував у бурхливих диспутах із представниками церковних кіл, визначило подальшу трагічну долю вченого. До того ж зухвалість його наукових виступів стала приводом, щоб розправитися з ним і за його відверту критику непомірного збагачення монастирів і церкви. Великого мислителя було спалено на площі Квітів у Римі 17 лютого 1600 р. А майже три століття потому на місці страти Бруно, де колись було запалено вогнище, був споруджений пам'ятник із присвятою, що починається словами: "Від століття, яке він передбачив..."

Після робіт Коперника подальший розвиток астрономії потребував значного розширення Й уточнення емпіричного матеріалу, даних спостережень про небесні тіла. Європейські астрономи продовжували користуватися результатами спостережень античної давнини. Але ці відомості застаріли й часто були неточними. Не були бездоганними і тогочасні спостереження, які проводили європейські астрономи.

Кардинальні зміни намітилися тільки в останній чверті XVI ст., коли в 1580 р. в Данії на острівці Вен (за 20 км від Копенгагена) побудували небачену ще астрономічну обсерваторію,' названу Небесним замком (Ураніборгом). Ініціатором й організатором будівництва обсерваторії і створення нових величезних інструментів для астрономічних спостережень (квадранта радіусом 2 м, точність якого становила -g-, сектанта для вимірювання кутових відстаней між зірками, великого небесного глобуса й ін.) був Тіхо Браге, датський дворянин, який присвятив своє життя не військовим подвигам, а служінню богині Неба — Уранії.

Перше визначне відкриття Тіхо Браге зробив ще в 1572 p., коли, спостерігаючи за спалахом наднової яскравої зірки в сузір'ї Кассіопеї, встановив, що це зовсім не атмосферне явище (як це випливало з арістотел івської картини світу), а дивна зміна у сфері зірок. Більш як два десятки років провів Браге в Ураніборзі, визначаючи положення небесних об'єктів. Дивує точність його даних, якщо пам'ятати, що тоді ще не знали телескопів та інших оптичних інструментів. Так, порівнявши їх із сучасними даними, можна встановити, що середні похибки при визначенні положень зірок у Брате не перевищували Г, а для 21 опорної зірки — навіть 40".

Тіхо Браге був блискучим астрономом-спостерігачем, але не теоретиком. Це заважало йому повною мірою ощнити вчення Коперника. Однак Браге одночасно відчував і недоліки птолемеївської геоцентричної системи. Тому він розробив свою власну систему, що займала проміжне місце між геоцентричною і геліоцентричною. У цій системі Сонце рухається по ексцентричому колу навколо нерухомої Землі, а планети обертаються навколо Сонця.

На щастя, на своему життєвому шляху Т. Браге зустрів Иоганна Кеплера. На смертному одрі Тіхо Браге заповідав Кеплеру всі свої рукописи, що містили результати багаторічних астрономічних спостережень, для того щоб Кеплер довів справедливість його, Брате, гіпотези про будову планетної системи. Цей заповіт не був і не міг бути виконаний. Але Кеплер зробив незрівнянно важливіше відкриття — він розкрив головну таємницю планетних орбіт, заклавши цим фундамент нової теоретичної астрономії і вчення про гравітацію. Він довів, що закони треба шукати в природі, а не видумувати їх як штучні схеми й підганяти під них явища природи.

КУЗАНСЬКИЙ Микола

Кребс Микола, поіменований Кузанським за місцем народження у селищі Куза Південної Германії (1401 — 1464) — теолог (єпископ Вриксенський, Тіроль, кардинал і "легат по всій Германії" — з 1450, генеральний вікарій у Римі за папи Пія II), філософ, учений; мислитель раннього Відродження, добре оволодів спадщиною античної та середньовічної метафізики і водночас перед-хопив основні риси філософії Нового часу. Світогляд К. формувався під впливом платоніків (Прокл, Аеропагітики), містиків (передусім Мейстера Екхарта), пізніх номіналістів (особливо Оккама), аверроїстів, Фоми Аквінського. Віддаючи багато зусиль упорядкуванню соціального та церковного устрою навколо єдиного духовного центру, об'єднанню релігій у єдиній всеохоплюючій системі католицизму, К. водночас був помітним представником тогочасної гуманістичної культури, дружив з Л. Валла та деякими іншими гуманістами, займався математикою та астрономією, розробив проект реформи юліанського календаря, першим склав карту Центральної та Східної Європи.

Автор численних філософсько-богословських творів, в яких на традиційному матеріалі — богопізнання, вчення про єдине, христологія, сотворения світу, ієрархія буття тощо — ста нив і вирішував питання, що стануть чільними для новоєвропейської філософії — методу, антиципації, активності, автентичності, доказовості, точності людського пізнання, закономірностей творчого процесу, монадологі-чного характеру будови універсуму і т.ін.

Одна з найважливіших наскрізних ідей, позначених уже в назві першої великої праці К. "Про вчене незнання", полягає в тому, що уже в усвідомленні неосягненості вищої істини в латентній, "згорнутій", формі міститься знання про неї. Отже, у непізнанному виявляється іі фіксується початково відоме, безпосередньо окреме репрезентує відповідну цілісність, виявом якої воно є, розмаїття занурюється у єдність як у свою основу, утворюючи відповідно непростий, багатоступінчастий процес, у перебігу якого пістрявість чуттєвого долається, як у своїй основі, у раціональних закономірностях; строкатість форм раціонального — у простоті ума, розбіжність умів — у єдності першопричини, в актуально безконечному і невичерпному за багатством своїх характеристик і виявів божественному бутті, в "абсолютному максимумі". Втім, подібне сходження у свою чергу є чимось вторинним, оскільки засноване на принципі розгортання бога у світ з наступним згортанням, поверненням усіх виявів розмаїтого світу до божественної першооснови. Одним із виявів дії означеного принципу і є це сходження.

Така просякнутість світу ("обмеженого максимуму") божественним началом робить, за К., вельми відносними й умовними поняття початку й кінця природної та людської історії, і тим більше -— центру Всесвіту, оскільки Універсум, як наголошував К., є такою сферою, центр якої — довільна її точка. Це зрозуміло, оскільки і початком, і центром, і кінцем, межею природного та людського світу, є, зрештою, бог, еманацією якого й постає світ. За цими, ще суто богословськими, риштуваннями, у К. вже досить чітко прозирає не тільки геліоцентрична (на кшталт Копернікової), а й поліцентрична система космосу. Іншим атрибутом Універсуму є, за К., його монадологічність, взаємоуподібненість, взаємоуособленість усіх речей одна в одній і універсуму загалом.

Особливої уваги К. надає уподібненості людини, її ума (а "людина є її ум") богові. Розглядові цього положення присвячені, зокрема, праці

К. "Про припущення", "Богосинівство", "Простак про ум". Богоподібність людини К. тлумачить вже не просто як еманацію божественного першоначала, а як відтворення його конструктивної здатності у доступній людині сфері, тому богопізнавати людина може через саму себе. Адже вона (людина) має можливість бути, по-людськи. всім, а бог і постає саме нічим не зумовленою можливістю, що передує всьому й збігається з дійсністю. Вищого й найдосконалішого втілення богоподібність людини сягає, за К., в особі Христа як опосередковуючої ланки між богом і світом та втіленням Логосу. Хоч і значно меншою мірою, але й людина, як вважав К., теж постає конечно-безконечною істотою, поєднуючи у собі земне й божественне як своєрідний мікрокосм, що має природну здатність пізнання навколишнього світу за допомогою почуттів (sensus), уяви (vis imaginative), розсудку (ratio) і розуму (intellectus) як вищої теоретичної пізнавальної здібності, повністю відділеної, на відміну від розсудку, від почуттів і уособлюючої собою божественну космічну силу. Своєрідність розуму як вищої пізнавальної здатності К. вбачав у його спроможності виявляти, осмислювати і забезпечувати теоретичне вирішення протилежностей, з яких складаються усі речі, "виявляючи свою природу з двох контрастів шляхом переважання одного над іншим".

З ученням про збіг протилежностей тісно пов'язана й теорія істини К., — невіддільної від своєї протилежності — хиби, заблудження. Саме через дедалі конкретніше осмислення їх співвідношення, за К., поглиблюються наші знання по шляху постійного сходження від частин до дедалі обширнішого цілого.

Вплив К. на подальший розвиток філософії був вельми помітним і тривалим. Він простежується не тільки у флорентійських платоніків, передусім Марсіліо Фічіно, чи пізніше, у Д. Бруно та Етьєна д'Етапля, а й в монадології Лейбніца, системі трансцендентального ідеалізму Шеллінга і, опосередкованіше, у російському духовному ренесансі кінця XIX — початку XX ст. (В. Соловйов, М. Лосський, Л. Карсавін).