Правове регулювання зайнятості та працевлаштування громадян.

Розвиток в Україні ринку праці має за мету забезпечення становлення ефективної і дієвої моделі зайнятості населення. Саме зайнятість виступає ключовим показником того, чи діє ринок праці та наскільки він є ефективним.

Основними напрямами державної політики у сфері зайнятості населення є: створення умов для розвитку економіки та сприяння створенню нових робочих місць; задоволення попиту пріоритетних галузей економіки у висококваліфікованих працівниках; посилення мотивації до легальної і продуктивної праці; активізація підприємницької ініціативи та самостійної зайнятості населення; удосконалення системи професійного навчання з урахуванням інтересів особистості, потреб економіки та ринку праці; сприяння підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання у професійному розвитку працівників; збалансування попиту і пропонування щодо обсягу та рівня кваліфікації робочої сили на ринку праці шляхом системного прогнозування потреб економіки; сприяння зайнятості громадян; забезпечення створення рівних можливостей для реалізації суб'єктами господарювання інфраструктурних проектів та цільових програм, що фінансуються за рахунок державних коштів; координація та контроль діяльності суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні; повернення безробітних до продуктивної зайнятості; міжнародне співробітництво у сфері забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном; взаємодія органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, роботодавців та професійних спілок з метою забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості, зокрема здійснення заходів щодо сприяння зайнятості населення; забезпечення ефективного та цільового використання коштів, спрямованих на реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення; здійснення заходів, що сприяють зайнятості громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці; заохочення роботодавців, які зберігають діючі та створюють нові робочі місця насамперед для громадян, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку праці; забезпечення співпраці центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні, інших посередників з працевлаштування та установ соціальної, професійної і трудової реабілітації інвалідів, центрів соціальних служб для молоді; захист внутрішнього ринку праці шляхом регулювання залучення до роботи іноземних працівників.

Слід наголосити, що держава забезпечує реалізацію політики у сфері зайнятості населення шляхом: проведення податкової, кредитно-грошової, інвестиційної, бюджетної, соціальної, зовнішньоекономічної та інноваційної політики з метою розширення сфери застосування праці, забезпечення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості, підвищення рівня кваліфікації та конкурентоспроможності робочої сили; визначення у загальнодержавних програмах економічного та соціального розвитку, програмах економічного і соціального розвитку АРК, областей, районів, міст показників розвитку ринку праці та зайнятості населення та їх оцінювання за результатами реалізації таких програм; включення до системи регулювання ринку праці заходів щодо запровадження стимулювання вітчизняного виробництва до створення нових робочих місць у пріоритетних галузях економіки та сільській місцевості; сприяння підвищенню конкурентоспроможності робочої сили та зайнятості населення; соціального захисту громадян у разі настання безробіття; сприяння самозайнятості населення шляхом стимулювання відкриття власного бізнесу, в тому числі в сільських населених пунктах та на депресивних територіях; розвитку сільського аграрного туризму, кластерів народних художніх промислів; створення умов для забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили та її мобільності; прогнозування та оцінки впливу на ринок праці політики у сфері зайнятості; ліцензування діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

Водночас, буде доречним вказати, що проблеми зайнятості населення обумовлені такими чинниками, як: а) відсутність якісних та системних соціально-економічних реформ; б) недосконалість правового регулювання питань зайнятості населення; в) складність становлення ринку праці; г) відсутність механізмів економічного та фінансового стимулювання роботодавців з питань розвитку ринку праці, у тому числі створення нових робочих місць; ґ) відсутність ефективної професійної освіти відповідно до потреб ринку праці; д) відсутність дієвих механізмів працевлаштування; е) відсутність ефективних гарантій з питань зайнятості населення.

З метою формування в Україні ефективної моделі зайнятості населення, розвитку ринку праці, державна політика з цих питань базується на принципах: пріоритетності забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави; відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення; забезпечення рівних можливостей населення у реалізації конституційного права на працю; сприяння ефективному використанню трудового потенціалу та забезпечення соціального захисту населення від безробіття.

Формування та реалізацію державної політики у сфері зайнятості населення забезпечують у межах своїх повноважень Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та реалізації державної політики у сфері зайнятості населення є центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики. З метою реалізації державної політики зайнятості Кабінет Міністрів України розробляє і затверджує основні напрями реалізації державної політики у сфері зайнятості населення на середньостроковий період, у яких визначаються шляхи та способи розв'язання проблем зайнятості населення і передбачаються заходи з консолідації зусиль усіх сторін соціального діалогу, спрямованих на регулювання процесів, що відбуваються на ринку праці, для підвищення рівня зайнятості населення.

В юридичній літературі підкреслюється, що до основних факторів, які впливають на зайнятість, відносяться: демографічний, економічний і соціальний. При цьому якщо демографічний фактор висвітлює ситуацію, яка складеться в сфері відтворення населення, та показує стан трудового потенціалу держави, то економічний – висвітлює економічний розвиток суспільства та виробництва. У свою чергу, соціальний фактор висвітлює стан соціальних інституцій суспільства та держави, ступінь забезпеченості соціальних прав людини і, перш за все, рівень охорони здоров'я населення[1].

Беручи до уваги вищенаведене, поняття "зайнятість населення" слід розглядати в економічному, соціальному та правовому аспектах.

Як економічна категорія зайнятість населення – це сукупність економічних механізмів зайнятості фізичних осіб у різних сферах суспільного життя, що приносить їм дохід, як правило, у грошовій формі. Забезпечення зайнятості населення є частиною соціально-економічних програм суспільства та держави. Це показник економічного благополуччя суспільства. В економічному аспекті держава прагне до максимальної зайнятості населення. Однак, на відміну від радянської доби, у ринкових умовах повна зайнятість неможлива. Відповідні питання регламентуються через ринок праці (попит та пропозицію на певні професії, роботи, посади).

Як соціальна категорія зайнятість населення – це система соціальних гарантій у забезпеченні зайнятості фізичних осіб, виходячи з рівня життя суспільства та держави. Тому державне регулювання зайнятості – це формування і реалізація державної політики у сфері зайнятості населення з метою створення умов для забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості і соціального захисту в разі настання безробіття. У соціальному сенсі, зайнятість населення передбачає наявність спеціальних механізмів зайнятості окремих вразливих категорій громадян (наприклад, особи з інвалідністю, ветерани, працівники із сімейними обов'язками тощо). Зайнятість населення спрямована на подолання безробіття як соціально-економічного явища, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування.

Як правова категорія зайнятість населення визначається та гарантується через призму національного законодавства України[2]. Згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість – це не заборонена законодавством діяльність осіб, пов'язана із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі, а також діяльність членів однієї сім'ї, які здійснюють господарську діяльність або працюють у суб'єктів господарювання, заснованих на їх власності, у тому числі безоплатно. У правовому сенсі таке визначення буде доречним для розуміння правової категорії "зайнятість населення".

Правове регулювання питань зайнятості населення включає в себе широке коло нормативних актів, до якого входять Конституція України; міжнародно-правові акти, зокрема конвенції МОП; Кодекс законів про працю України та інші кодекси України, якими регулюються окремі аспекти відносин зайнятості населення; закони України, зокрема "Про зайнятість населення", "Про загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття" та інші законодавчі акти України; підзаконні нормативно-правові акти, зокрема Указ Президента України "Про Державну службу зайнятості України", яким затверджено Положення про Державну службу зайнятості України, та інші акти; а також система колективних угод, наприклад, Генеральна угода про регулювання основних принципів і норм реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин в Україні на 2010-2012 роки від 09.11.2010 р., галузеві та територіальні угоди тощо.

За змістом Закону України "Про зайнятість населення" кожен має право на вільно обрану зайнятість. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється. Тому добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності. Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом.

На відміну від поняття "зайнятість населення", працевлаштування – це один із способів сприяння досягненню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуку роботи, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави, що є одночасно гарантією реалізації права громадян на працю та інших прав у сфері зайнятості та праці[3].

Можна погодитися з С. В. Поповим, на думку якого до основних ознак працевлаштування належать наступні: працевлаштування є однією із форм реалізації права громадян на працю; участь у влаштуванні громадян на роботу спеціально уповноважених органів (державних і недержавних), що породжує виникнення правовідносин з працевлашту вання; надання громадянам допомоги в пошуку роботи і влаштуванні на неї, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників, а також задоволення потреби в робочій силі – головні завдання працевлаштування, успішне вирішення яких неможливе без урахування у відповідних правових нормах інтересів громадян. роботодавців і держави; здійснення працевлаштування у двох основних формах – сприяння громадянам у пошуку роботи і забезпечення роботою. Перша форма поширюється на всіх громадян, які в пошуку роботи вдаються до сприяння органів з працевлаштування, друга – тільки на окремі категорії осіб (інвалідів, неповнолітніх та інших громадян, які працевлаштовуються у рахунок установлених квот)[4]

У науковій літературі також пропонується виділяти насту пні форми працевлаштування: 1) спрощена (законодавчого сприяння) – застосовується для працевлаштування окремих категорій громадян: працевлаштування неповнолітніх, осіб передпенсійного віку та інших неконкурентоспроможних на ринку праці громадян; 2) проста (звичайна) – працевлаштування більшості громадян; 3) складна (ускладнена) – працевлаштування. за якого встановлюються додаткові вимоги до працівників чи проводяться додаткові заходи (працевлаштування на роботу з допуском до таємних матеріалів, на державну службу, перенавчання з подальшим працевлаштуванням, працевлаштування іноземців тощо)[5].

Отже, в науці трудового права прийнято розрізняти загальну та спеціальні організаційно-правові форуми працевлаштування. Загальна організаційно-правова форма працевлаштування як система заходів щодо реалізації особою свого права на трудову зайнятість передбачає звичайний порядок працевлаштування, а тому така форма є найбільш поширеною. Оскільки спеціальні організаційно-правові форми працевлаштування є окремими проявами процесу реалізації права особи на працю, то, відповідно, такі організаційно-правові форми працевлаштування менш поширені, порівняно із загальною. Тож до спеціальних організаційно-правових форм працевлаштування належать: 1) організований набір працівників; 2) направлення на роботу випускників навчальних закладів; 3) направлення органом зайнятості в рахунок квоти; 4) інші форми працевлаштування.

За змістом зайнятість поділяють на трудову та нетрудову. До нетрудової зайнятості відносяться: а) професійна підготовка, перепідготовка й підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; б) навчання в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах; в) засновництво в організаціях, щодо яких засновник набуває майнових прав. У свою чергу, до трудової зайнятості відносяться: а) наймана праця; б) самодіяльна зайнятість.

Зайнятість у сфері найманої праці характеризується тим, що винагорода за неї прямо не залежить від прибутку роботодавця. Тоді як самодіяльна зайнятість спрямована на самостійне досягнення відповідних результатів як матеріального, так і нематеріального характеру. Зайнятість у сфері найманої праці реалізується у формі: роботи за трудовим договором; роботи за договорами цивільно-правового характеру, предметом яких є виконання роботи та надання послуг (договір підряду, договір про надання послуг тощо); роботи на підставі обрання, призначення або затвердження на оплачуваній посаді в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях; військової служби в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативної (невійськової) служби.

Самодіяльна зайнятість передбачає участь у прийнятті виробничих рішень, а винагорода за неї залежить від прибутку підприємства. Формами самодіяльної зайнятості є: членство в кооперативах; робота фермерів та членів їх сімей, що беруть участь у виробництві; творча діяльність; зайняття підприємницькою діяльністю; робота у власному господарстві[6].

Оскільки КЗпП України закріплено можливість реалізувати своє право на працю через укладення трудового договору як з одним, так і з кількома роботодавцями, то є підстави визначати первинну і вторинну зайнятість. Так, первинна трудова зайнятість передбачає укладення трудового договору за основним місцем роботи на умовах повного або неповного робочого часу. У свою чергу, вторинна трудова зайнятість означає укладення трудового договору про роботу на умовах сумісництва. Залежно від характеру роботи чи робіт, на яких зайнятий працівник, можна виділяти постійну, періодичну та тимчасову зайнятість.

Крім зазначеного вище, Закон України "Про зайнятість населення" також надає визначення такого виду зайнятості, як вільно обрана зайнятість, тобто реалізація права громадянина вільно обирати вид діяльності, не заборонений законом (зокрема такий, що не пов'язаний з виконанням оплачуваної роботи), а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей і потреб. Звідси напрошується висновок, що на противагу зазначеному виду зайнятості є зайнятість за направленням, коли особа реалізує своє право на зайнятість за направленням на роботу до вказаного роботодавця в межах виконання державного замовлення на підготовку спеціалістів за державні кошти, тобто особа не може вільно обирати трудову зайнятість.

Виходячи з положень чинного законодавства про зайнятість, окремими видами зайнятості можна вважати повну та неповну зайнятість. Тож неповна зайнятість – це зайнятість працівника на умовах робочого часу, що менший від норми часу, передбаченої законодавством, і може встановлюватися за договором між працівником і роботодавцем з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Повна зайнятість – це зайнятість працівника за нормою робочого часу, передбаченою згідно із законодавством, колективним або трудовим договором.

До зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, що навчаються за денною формою у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах та поєднують навчання з роботою. До зайнятого населення також належать: 1) непрацюючі працездатні особи, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом, інвалідом І групи або за особою похилого віку, яка за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду або досягла 80-річного віку, та отримують допомогу, компенсацію та/або надбавку відповідно до законодавства; 2) батьки – вихователі дитячих будинків сімейного типу, прийомні батьки, якщо вони отримують грошове забезпечення відповідно до законодавства; 3) особа, яка проживає разом з інвалідом І чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, та одержує грошову допомогу на догляд за ним відповідно до законодавства. Разом із тим, до зайнятого населення не належать іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні і зайнятість яких пов'язана із забезпеченням діяльності іноземних посольств і місій або виконанням своїх професійних чи трудових обов'язків перед роботодавцем – нерезидентом.

Відповідальність за виконання основних напрямів реалізації державної політики у сфері зайнятості населення покладається на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів АРК, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

З метою стимулювання сучасної моделі зайнятості, в Україні діють територіальні та місцеві програми зайнятості населення, які передбачають реалізацію основних напрямів державної політики у сфері зайнятості населення в регіонах та є складовими програм їх соціально-економічного розвитку. Доречно підкреслити, що територіальні та місцеві програми зайнятості населення розробляються місцевими державними адміністраціями та подаються на затвердження Раді міністрів АРК, обласним, Київській та Севастопольській міським радам. У таких програмах визначаються основні показники ринку праці та заходи, спрямовані на збалансування попиту і пропонування робочої сили на територіальних ринках праці, соціального захисту безробітних, забезпечення зайнятості громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню.

Координація роботи із здійснення заходів, передбачених програмами зайнятості населення, покладається на центральний орган виконавчої влади у сфері соціальної політики, органи соціального діалогу у сфері зайнятості, Міністерство праці та соціального захисту населення АРК, структурні підрозділи у сфері праці і соціального захисту обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та органи місцевого самоврядування. Крім того, варто відзначити, що для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння зайнятості, ради з професійної орієнтації та інші органи.