Соціальна структура суспільства.

Вертикальна структура суспільства, відрізняється від горизонтальної, що базується на нерівності індивідів і груп.

А) Соціальна нерівність

У соціології існують три різні підходи відносно нерівності у суспільстві:

- функціональний (Т. Парсонс, В. Мур, Д. Девіс) - коли вважають нерівність добром, бо це природне явище, з ним не треба боротися;

- конфліктний (К. Маркс, М. Вебер, Л. Козер) - коли нерівність мають за зло, з яким треба обов'язково боротися, орієнтація на встановлення саме рівності;

-  еволюційний (Г. Ленскі) - його представники вважають, що у нерівності присутні як добро, так і зло.

Люди у суспільстві нерівні, вони мають різні статуси, ранги, різні доходи, умови життя, різний рівень цього життя тощо. З давніх давен нерівність тривожила думку представників усіх верств населення. Було багато спроб подолати це явище у суспільстві. Створювались різного гатунку утопії справедливого суспільства, в якому повинен панувати рівний розподіл життєвих благ, де нема місця ні фізичному, ні економічному, ні моральному пригнобленню, а панує загальна рівність. Але нерівність залишалась. Нарешті з'явилось вчення К.Маркса про встановлення у майбут­ньому справедливого суспільства, у якому всі будуть рівними, і настане епоха всесвітнього благоденства. Аналізуючи проблему нерівності у суспільстві, К.Маркс дійшов висновку, що таке положення не може існувати довго, незадоволені не імущі маси, знаходячись в антагоністичних відносинах із   правлячим   імущим   класом,   неминуче   прийдуть   до соціальної революції і перевернуть світ, встановивши над ним своє справедливе правління - диктатуру пролетаріату. Пролетарям, як вважав К. Маркс, нема чого губити, крім своїх кайданів, і тому вони підуть на цю революцію, чого б вона їм не коштувала.

З першого погляду ця теорія мас досить слушні моменти. Коли різні люди, завдяки неоднаковому положенню у суспільстві,  мають різні права,  коли одна верства на­селення пригнічує іншу і живе за рахунок цього, то це здається несправедливим і з цим треба боротися. Але, з іншого погляду, можна замислитися, а чи правильним шляхом є революційна боротьба? Чи дійсно ці стосунки повинні бути антагоністичними і не можуть бути іншими? За часів К. Маркса положення у суспільстві було дійсно таким, що більшість населення будь-якої країни знахо­дилась у пригнобленому стані і, звісно, серед них були незадоволені цим положенням індивіди. Вони і складали ту революційну масу, яка, на думку К. Маркса, повинна була виступити могильником існуючого ладу. Це положення можна графічно зобразити у вигляді піраміди, зверху якої невеличка купка пануючого  імущого класу, а знизу - велика кількість пригноблених, які здатні, якщо їх добре організувати, перевернути піраміду догори ногами, щоб відбулось те, про що співається у пісні «Інтернаціонал»: «Хто був нічим, той стане всім». Далі практика показала, що таке можливо. Російська революція 1917 року дійсно привела до такого перевороту.  Але чи був це правильний вихід з положення, чи привів цей процес до всенародного благоденства? Як показала та ж сама практика, -зовсім ні. Значить повинен існувати й існував якийсь інший шлях до зміни у суспільстві на краще? Так, існував, і цим шляхом пішла більшість капіталістичних країн, зробивши відповідні висновки ще й з російської революції. Можна сказати, що вона була тим соціальним експериментом, який надихав іншу частину суспільства переглянути свої соціальні відносини, і не тільки змінити стосунки,  положення більшості населення, а й запобігти можливості  подібної революції і розгортання її у світову революцію.

Світової революції,  на яку сподівалися  В.  Ленін, Л.Троцький та інші не сталося, і на це були свої причини. Причини були в існуванні іншої думки щодо відносин між різними класами у суспільстві і щодо подальших шляхів розвитку людства. Ця позиція полягала, зокрема, у підході до поняття нерівності. Цей підхід виразив М.О.Бердяєв у своєму вислові про те, що свобода є правом на нерівність. Нерівність існувала завжди, існує зараз, існу­ватиме у подальшому житті, і тут нічого не вдієш, бо це положення цілком природне. Скасування цієї нерівності шляхом зрівняння усіх членів суспільства неможливе і, як казав російський філософ С. Франк, веде до насильства і породження таким чином владних деспотичних режимів, бо, щоб зруйнувати те, що є природним, треба використати силу.

           Б) Теорія соціальної стратифікації

Ще у XIX ст., коли з'явилася і почала поширюватися теорія класової боротьби Маркса, виникла і критика цієї теорії. Не вдаючись до історіографії цієї критики, можна сказати, що головним у ній було зовсім не заперечення ієрархічного структурування суспільства, а заперечення класової боротьби, антагоністичних відносин між двома протилежними класами і. відповідно, заперечення необхід­ності, а тим більше неминучості соціальної революції.

Завдяки чому ж можливе мирне співіснування представників цих двох протилежних класів? Завдяки існуванню так званого середнього класу, який врівноважує обидві протилежності і призводить до стабільності у розвитку суспільства. Ідею про зв'язок чисельності середнього класу з законною політичною владою висловлював ще Аристотель. У XIX ст. про це казав Г.Зіммель, який вважав, що стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу. Отже, ієрархічна структура суспільства повинна існувати, але в ній мають відбуватися певні зміни. Ці зміни якраз і пов'язані зі збільшенням середнього прошарку населення певного суспільства. Те, що П. Сорокін називав потовщенням середньої частини піраміди.

Ідея провідної ролі не пролетаріату, а середнього класу знайшла місце в теорії соціальної стратифікації, поширеній у західній соціології XX ст. і підданій нищівній критиці радянськими вченими за часів існування СРСР.    З чого ж складається ця теорія, які основні її положення?