Соціальна структура суспільства.

1. Соціальна структура суспільства

Суспільство як соціальна система характеризується різноманіт­ними, багатогранними людськими відносинами та певним внутріш­нім устроєм. Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів (індивідів, соціальних спільностей та інститутів), взаємозв’язок між ними (див. схему 25 Білоуса).

Соціальні спільності — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо. Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями (див. схему 26 БІЛОУСА).

Крім того, соціальні спільності можуть бути формальними, тобто організаційно закріпленими правовим актом, або неформальни-

ми, тобто такими, які виникають та функціонують самоорганізовано, спонтанно.

Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історичносформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему.Взаємозв’язки та взаємодії елементів соціальної структури організовуються та регулюються якраз соціальними інститутами. Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожна з яких, як і кожен соціальний інститут, виконує свої функції (див. схему 27 БІЛОУСА).

Показані на схемі соціальні інститути не існують ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані змістовно та функціо­нально, наприклад, соціально-політичний інститут держава діє не тільки у «своїй» політичній сфері, а й в усіх інших царинах суспільства: регулює економічну, господарсько-виробничу діяльність, забезпечує духовно-культурний розвиток, регулює сімейні стосунки тощо. А інститут сім’ї (як основна первинна соціальна спільність суспільства) існує та функціонує на перехрещенні всіх інших соціальних інститутів (власності, зарплатні, армії, освіти, виховання та ін.).

Соціальні інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства. При цьому дуже важливо, щоб органи (насамперед державні), які управляють суспільним розвитком, не запізнювалися з організаційно-нормативним оформленням тих змін, що назріли в самих соціальних інститутах за нових умов, під впливом соціально-політичного та науково-технічного прогресу.

В аналізі соціальної структури суспільства та її елементів використовують два основних підходи: класовий та стратифікаційний.

Класовий підхід забезпечує всебічний аналіз в основному соціальних класів, як найстійкіших форм соціальних спільностей, причому серед головних характеристик класів виокремлюються та піддаються аналізу лише три:

• Відношення до власності на засоби виробництва.
• Участь у розподілі матеріальних та культурних благ.
• Місце і роль в організації та управлінні суспільством.

Найбільш детальний аналіз соціальних класів здійснив К. Маркс ще в середині XIX століття. Він всебічно проаналізував становище в суспільстві кожного окремого класу, показав складну схему суспіль­них відносин; перехідних ступенів від одного класу до іншого. Але практично К. Маркс виокремив тільки два основних соціальних класи: клас капіталістів (буржуазії), який володіє засобами виробництва, організує його та управляє ним, привласнюючи результати чужої праці, і клас пролетарів, який, не володіючи власністю на засоби виробництва та будучи змушений продавати свою здатність працювати капіталістам, пригноблюється ними. Вихід з такого несправедливого становища К. Маркс вбачав тільки в соціалістичній революції, яка єдино здатна зруйнувати диктатуру буржуазії та утвердити диктатуру пролетаріату. Тому він абсолютизував класову боротьбу, насильство та диктатуру певного класу, насамперед — пролетаріату. В цьому — його категорична помилка.

Не можна, однак, ігнорувати класовий підхід при аналізі соціальної структури суспільства, оскільки, по-перше, у класових теоріях містяться фундаментальні наукові положення, а по-друге, соціально-класова структура як сукупність соціальних класів, певних їхніх зв’язків та відносин становить основу всіх елементів та відносин соціальної структури суспільства. Соціальні класи — це великі соціальні спільності людей, які розрізняються за їхнім місцем в історично зумовленій системі суспільного виробництва, за їхнім відношенням до засобів праці, за їхньою роллю в суспіль­ній організації праці, а отже, за способами одержання та розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають.

Реально соціальна структура суспільства складається не тільки з класів, а й з великої кількості соціальних спільностей націй: верств, соціальних груп, прошарків, каст та ін. У зв’язку з цим ще в стародавніх суспільствах виникала ціла низка питань, і насамперед такі: чому деякі соціальні групи, прошарки багатші та мають велику владу? Чому існує нерівність? Чому в багатшому суспільстві є бідні? Наскільки великими є шанси кожного піднятися на вершину економічної та соціальної піраміди?

2. Горизонтальна структура суспільства

Суспільство як певний об'єкт теж має свою структуру. Структура суспільства - це його анатомія. Соціальну структуру суспільства визначають як сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп або спільнот, як систему ієрархічних соціальних спільностей, як будову суспільства в цілому і як систему зв'язків елементів суспільства або стійкий зв'язок елементів системи. Можна навести ще не одне визначення, але всі вони будуть у чомусь схожі, і тому, враховуючи їх, дамо своє визначення:

соціальна структура суспільства - су­купність взаємопов'язаних соціальних груп людей, для яких характерні горизонтальна і вертикальна упорядкованість.

З цього визначення бачимо, що в цілому можна виділити два типи соціальних структур: горизонтальну і вертикальну. Перша відбиває однорівневість частин суспільства, а друга їх ієрархічність, зверхність однієї відносно другої.

1. Горизонтальна структура суспільства.

Подібні структури виділяють, абстрагуючись від існуючої нерівності між членами суспільства. Усі члени структури є рівними суб'єктами. Отже, ця структура будується на рівності індивідів.

Можна виділити безліч горизонтальних структур суспільства  залежно від ознаки, яка буде покладена в її основу.

Соціально-територіальна структура. У її основу покладено ознаку території. Усе суспільство земної кулі можна поділити на окремі великі соціальні організми - країни. Це буде одна структура. Кожну з країн окремо можна   поділити   за   територіальною   ознакою   ще   на дрібніші  частини:  регіони,  адміністративні області,  на мешканців міста і села тощо. Зрозуміло, що такий поділ виділяє певну частину населення тієї чи іншої країни, в якої можуть  бути  свої специфічні  проблеми  разом  з загальними,   спільними   для   всього   населення   країни. Загальний поділ населення на мешканців міста і села у гніті вказує на процеси урбанізації.

Міста — при всіх негативних проблемах їх розвитку — візитна картка сучасної цивілізації. У 1700р. на планеті існувало всього 31 місто з населенням більш 100 тис., у 1800-65, у 1850- 114, у 1900-326, у 1950-670. Нині таких міст нараховується більше 2 тисяч. Стрімке зростання міст спостерігається із середини XIX ст., а в нашій країні — з початком індустріалізації. Це знаходить своє відображення в динаміці місько­го і сільського населення. У 1926 р. у містах УРСР проживало всього 18 відсотків населення, до 1970 р. — 62 відсотка, до 1990 р. - 66 відсотків.

В Україні зараз міське населення складає майже 70 відсотків. У країнах Західної Європи число міського населення — 85-90 відсотків.

Доведено, що велика концентрація міського населення — це прорахунок у місто­будівній політиці. Мільйонне місто ніяких особливих перевагу порівнянні з містом у 250-500 тисяч жителів не дає, а ось проблем екологічних, демографічних, транспорт­них, соціально-психологічних породжує досить. Чим більше місто, тим старіше на­селення, нижча народжуваність, вища захворюваність, більше розлучень і неповних сімей. Метро, музеї і театри не можуть компенсувати ці негативні наслідки зайвої концентрації населення.

Наразі росте стурбованість фахівців із приводу некерованого росту надвеликих міст, агломерацій. У соціологічній літературі їх іноді називають раковими пухлинами планети. У США створено спеціальне міністерство житлового будівництва і міського розвитку, комітет із проблем міст при президенті США. Але в країнах з розвинутими ринковими відносинами є такий могутній регулятор міського розвитку, як висока ціна на землю у великих містах.

У сучасну епоху основним фактором виникнення і розвитку міст є промисловість. Але можуть бути й інші потреби суспільства. З'являються міста науки, науково-виробничі, науково-експериментальні центри, оздоровчо-курортні центри, міста-порти.

Сьогодні головним обмежувальним фактором розвитку міст є екологія. Вона ж лежить в основі переходу від великих і надвеликих міст до агломерацій, урбанізованих районів. Якість природного середовища всі частіше стає пріоритетом при виборі місця проживання, визначає міграційні процеси.

Соціально-демографічна структура. Усе населення певної країни можна поділити за ознакою статі на жінок і чоловіків, за ознакою віку - на дітей, підлітків, молодь, дорослих та пристарілих. Співвідношення цих показників весь час змінюється. Однією з причин цього може бути нестабільність народжуваності, на що хибно впливають розірвання шлюбів. Статистика розлучень в Україні вказує, що жінки віком від 25 до 29 років розлучаються частіше, ніж чоловіки того ж віку (відповідно 43,9 % і 25,1 %). А це ж саме той вік, коли найкраще народжувати дитину.

 професійною ознакою: шахтарі, медики, освітяни, науковці, металурги тощо. Зрозуміло, що в усіх цих групах населення можуть бути свої специфічні про­блеми, для вирішення яких вони можуть вдатися до різних соціальних дій: демонстрацій, страйків тощо.

Соціально-етнічна структура. Усе населення країни можна поділити за етнічною ознакою. Кожен етнос окремо може мати свої особисті соціальні проблеми, і такий поділ дає можливість соціологу вивчати ці проблеми і намічати шляхи їх вирішення.

Соціально-політична структура. Вона складається із представників окремих політичних партій і означає поділ суспільства за політичною ознакою. Так, можна поділити населення України на членів і прихильників кожної з існуючих політичних партій, а також в окрему групу ввійдуть люди, які індиферентні до будь-якої з партій і є безпартійними.

Виділяють ще соціально-корпоративну структуру, до якої входять різні трудові колективи, громадські орга­нізації тощо.

Як бачимо, подібних структур можна виділяти стільки, скільки  ми зможемо покласти в їх основу різних ознак.

Отже, види горизонтальної структури досить різноманітні, вони виступають у вигляді різних характеристик сус­пільства. Суспільство в цілому - це комплекс усіх цих складових, це система, в якій кожна з них має своє місце і взаємодіє з іншою. Але такий поділ є поділом усіх індивідів на групи за різними ознаками. Причому, кожний індивід окремо може бути одночасно членом будь-якої складової горизонтальної структури. Він входить одночасно в соціально-етнічну, соціально-територіальну, соціально-демографічну та інші структури. Це є характерною рисою горизонтальних соціальних структур.

3. Поняття соціального статусу, рангу і ролі індивіда

Знаходячись в одній із вказаних вище структур, індивід разом з тим посідає в ній певне місце. Місце індивіда в соціальній системі називається статусом. Це дуже загальне визначення цього поняття. Якщо говорити конкретніше, то соціальний статус можна визначити за характеристикою певних сторін діяльності індивіда. Досить чітко цьому поняттю дав визначення П. Сорокін. На його думку, статус - це сукупність прав і привілеїв, обов'язків і відповідальності, влади і впливу, які має індивід. І дійсно, ми можемо оцінити положення кожного індивіда у суспільстві за цими характеристиками.

Кожна людина має декілька статусів, але частіше лише один із них визначає його положення у суспільстві. Він і називається головним або інтегральним. Крім того, відрізняють два види статусів: наслідувані і набуті.

Наслі­дувані статуси - це ті, які індивід отримує без своєї власної волі, вони дістаються йому у спадщину або при народженні. Так, якщо людина народилася у селі, вона автоматично отримує статус мешканця села, а якщо у місті - мешканця міста. У минулі роки в Росії дитина, яка народжувалась у сім’ї дворян, отримувала статус дворянина, у сім’ї кріпаків - кріпака. У рабовласницькому суспільстві діти рабів від народження мали статус раба.

Набуті статуси - це такі, які індивід отримує завдяки власній діяльності. Так, абітурієнт отримує статус студента завдяки власному бажанню, знанням, успішно складеним іспитам.  Дитина робітника не обов'язково залишається робітником. У разі бажання вона може піти вчитись на вчителя, художника, музиканта і отримати зовсім інший і статус.

Але й, знаходячись серед представників одного статусу, людина може посідати різне місце, яке називається рангом.

Ранг - це місце індивіда серед представників одного статусу. Так, серед робітників заводу існує сітка розрядів, що позначають ступінь їх кваліфікації. Чим вищий розряд має робітник, тим вища його кваліфікація, тим вищій його ранг і, відповідно, вища заробітна плата. Те ж можна сказати про майстра цеху, за статусом він теж робітник, але має вищий ранг, який характеризується як відповідною зарплатою, так і деякими іншими обов'язками, відповідальністю, пов'язаними з певною сходинкою влади. Теж  саме спостерігаємо в армії, де серед офіцерів (пред­ставників одного статусу) відрізняють індивідів різного рангу - від лейтенанта до маршала. У морфлоті це навіть зафіксовано у термінології (капітан першого, другого та третього рангів). Про різницю у житті представників кожного з цих рангів не варто говорити, вона досить красномовна і відома кожному.

Кожен індивід, займаючи певне положення у суспільстві і маючи певний статус і ранг, відповідно з ними здійснює ту чи іншу діяльність. Сукупність дій, які він виконує на своєму місці у суспільстві, називається соціальною роллю. Т. Парсонс визначив соціальну роль як одиницю соціальних відносин. Це здається дуже точним і всеосяжним визначенням. Дійсно, якщо суспільство є системою соці­альних відносин між людьми, то ці відносини відбуваються завдяки тим ролям, які кожен виконує на своєму місці. Людина виконує роль, вона діє, але кожна дія людини викликає ту чи іншу реакцію інших людей. Виконуючи ту чи іншу дію, індивід очікує певної реакції на свою поведінку, на виконання своєї ролі. Так , як актор, промовляючи певну кумедну фразу, сподівається на сміх у залі. Якщо індивід досить вправно контролює свою поведінку і веде себе так, що реакція оточуючих його людей на його дію позитивна, то складаються і нормальні соціальні відносини між ними. Якщо ж поведінка людиною або не контролюється, або навмисне направляється у бік отримання негативної реакції суспільства, то соціальні відносини набувають конфліктного характеру і роблять людські стосунки негативними.

Кожен індивід на своєму місці виконує безліч різних ролей. Депутат Верховної Ради виконує роль депутата, крім того, він може бути керівником якоїсь політичної партії і фати роль політичного діяча. Одночасно може бути викладачем в університеті і виконувати роль викладача, науковця, а вдома - роль батька сім'ї тощо. Студент в аудиторії виконує роль учня, слухача, а вийшовши на вулицю, виконує роль перехожого; зайшовши у магазин, виконує роль покупця; увечері, будучи присутнім на футбольному матчі, - роль болільника, а після матчу, якщо він із товаришами, збуджений емоціями, ламає трамваї, б'є скло, ліхтарі - виконує роль хулігана. Прийшовши ж додому, він стає чуйним і уважним сином своїх батьків і тут уже грає позитивну роль. Отже, кожна людина може виконувати різні як позитивні, так і негативні ролі,

4. Вертикальна структура суспільства

Вертикальна структура суспільства, відрізняється від горизонтальної, що базується на нерівності індивідів і груп.

А) Соціальна нерівність

У соціології існують три різні підходи відносно нерівності у суспільстві:

- функціональний (Т. Парсонс, В. Мур, Д. Девіс) - коли вважають нерівність добром, бо це природне явище, з ним не треба боротися;

- конфліктний (К. Маркс, М. Вебер, Л. Козер) - коли нерівність мають за зло, з яким треба обов'язково боротися, орієнтація на встановлення саме рівності;

-  еволюційний (Г. Ленскі) - його представники вважають, що у нерівності присутні як добро, так і зло.

Люди у суспільстві нерівні, вони мають різні статуси, ранги, різні доходи, умови життя, різний рівень цього життя тощо. З давніх давен нерівність тривожила думку представників усіх верств населення. Було багато спроб подолати це явище у суспільстві. Створювались різного гатунку утопії справедливого суспільства, в якому повинен панувати рівний розподіл життєвих благ, де нема місця ні фізичному, ні економічному, ні моральному пригнобленню, а панує загальна рівність. Але нерівність залишалась. Нарешті з'явилось вчення К.Маркса про встановлення у майбут­ньому справедливого суспільства, у якому всі будуть рівними, і настане епоха всесвітнього благоденства. Аналізуючи проблему нерівності у суспільстві, К.Маркс дійшов висновку, що таке положення не може існувати довго, незадоволені не імущі маси, знаходячись в антагоністичних відносинах із   правлячим   імущим   класом,   неминуче   прийдуть   до соціальної революції і перевернуть світ, встановивши над ним своє справедливе правління - диктатуру пролетаріату. Пролетарям, як вважав К. Маркс, нема чого губити, крім своїх кайданів, і тому вони підуть на цю революцію, чого б вона їм не коштувала.

З першого погляду ця теорія мас досить слушні моменти. Коли різні люди, завдяки неоднаковому положенню у суспільстві,  мають різні права,  коли одна верства на­селення пригнічує іншу і живе за рахунок цього, то це здається несправедливим і з цим треба боротися. Але, з іншого погляду, можна замислитися, а чи правильним шляхом є революційна боротьба? Чи дійсно ці стосунки повинні бути антагоністичними і не можуть бути іншими? За часів К. Маркса положення у суспільстві було дійсно таким, що більшість населення будь-якої країни знахо­дилась у пригнобленому стані і, звісно, серед них були незадоволені цим положенням індивіди. Вони і складали ту революційну масу, яка, на думку К. Маркса, повинна була виступити могильником існуючого ладу. Це положення можна графічно зобразити у вигляді піраміди, зверху якої невеличка купка пануючого  імущого класу, а знизу - велика кількість пригноблених, які здатні, якщо їх добре організувати, перевернути піраміду догори ногами, щоб відбулось те, про що співається у пісні «Інтернаціонал»: «Хто був нічим, той стане всім». Далі практика показала, що таке можливо. Російська революція 1917 року дійсно привела до такого перевороту.  Але чи був це правильний вихід з положення, чи привів цей процес до всенародного благоденства? Як показала та ж сама практика, -зовсім ні. Значить повинен існувати й існував якийсь інший шлях до зміни у суспільстві на краще? Так, існував, і цим шляхом пішла більшість капіталістичних країн, зробивши відповідні висновки ще й з російської революції. Можна сказати, що вона була тим соціальним експериментом, який надихав іншу частину суспільства переглянути свої соціальні відносини, і не тільки змінити стосунки,  положення більшості населення, а й запобігти можливості  подібної революції і розгортання її у світову революцію.

Світової революції,  на яку сподівалися  В.  Ленін, Л.Троцький та інші не сталося, і на це були свої причини. Причини були в існуванні іншої думки щодо відносин між різними класами у суспільстві і щодо подальших шляхів розвитку людства. Ця позиція полягала, зокрема, у підході до поняття нерівності. Цей підхід виразив М.О.Бердяєв у своєму вислові про те, що свобода є правом на нерівність. Нерівність існувала завжди, існує зараз, існу­ватиме у подальшому житті, і тут нічого не вдієш, бо це положення цілком природне. Скасування цієї нерівності шляхом зрівняння усіх членів суспільства неможливе і, як казав російський філософ С. Франк, веде до насильства і породження таким чином владних деспотичних режимів, бо, щоб зруйнувати те, що є природним, треба використати силу.

           Б) Теорія соціальної стратифікації

Ще у XIX ст., коли з'явилася і почала поширюватися теорія класової боротьби Маркса, виникла і критика цієї теорії. Не вдаючись до історіографії цієї критики, можна сказати, що головним у ній було зовсім не заперечення ієрархічного структурування суспільства, а заперечення класової боротьби, антагоністичних відносин між двома протилежними класами і. відповідно, заперечення необхід­ності, а тим більше неминучості соціальної революції.

Завдяки чому ж можливе мирне співіснування представників цих двох протилежних класів? Завдяки існуванню так званого середнього класу, який врівноважує обидві протилежності і призводить до стабільності у розвитку суспільства. Ідею про зв'язок чисельності середнього класу з законною політичною владою висловлював ще Аристотель. У XIX ст. про це казав Г.Зіммель, який вважав, що стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі середнього класу. Отже, ієрархічна структура суспільства повинна існувати, але в ній мають відбуватися певні зміни. Ці зміни якраз і пов'язані зі збільшенням середнього прошарку населення певного суспільства. Те, що П. Сорокін називав потовщенням середньої частини піраміди.

Ідея провідної ролі не пролетаріату, а середнього класу знайшла місце в теорії соціальної стратифікації, поширеній у західній соціології XX ст. і підданій нищівній критиці радянськими вченими за часів існування СРСР.    З чого ж складається ця теорія, які основні її положення?

5. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Підготуватися до семінару "Соціальна стратифікація та соціальна мобільність".

2. Виконати дослідження "Соціальний статус та мобільність родини".