Лекція-9.

шої світової війни М. Грушевський переїхав до Відня, а звідти до Італії, потім до Румунії. В листопаді 1914 р. він повернувся до Києва. Звинувачений царськими властями у шпигунстві на користь Австро-Угорщини, в 1915 р. М. Грушевський був заарештований і висланий до Симбірська. Тільки завдяки клопотанням Російської академії наук йому вдалося переїхати до Казані, а потім до Москви і зайнятися науковою роботою. В березні 1917 р. приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів, очолив Центральну Раду, став першим Президентом Української Народної Республіки, докладаючи немало зусиль для створення української незалежної держави. Після гетьманського перевороту деякий час перебував на нелегальному положенні у Києві, а в березні 1919 р. виїхав за кордон. Проживав у Празі, Берліні, Женеві, Парижі, Відні, Бадені, займався переважно науковою роботою, створив у Відні Український соціологічний Інститут — ідеологічний центр української еміграції, організував видання та редагування ряду науково-політичних журналів. У 1924 р. ВУЦВК дозволив М. Грушевському повернутися до Києва для наукової праці. В цьому ж році його було обрано академіком ВУАН, він очолив наукову кафедру історії України, ряд комісій та секцій Академії наук, брав участь у редагуванні журналу "Україна", "Записок історико-філологічного відділу ВУАН", "Наукового збірника", "Студій з історії України". Поряд з науково-організаційною роботою М. Грушевський плідно працював у галузі історії, історії літератури України, досліджуючи творчість М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича. В 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. У березні 1931 р. він переїздить до Москви, де був заарештований у справі так званого Українського національного центру. За відсутністю доказів був звільнений, однак до Києва більше не повернувся. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 р., похований на Байковому кладовищі у Києві.

Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси" (Т.1—10 в 13 книгах, 1878—1935), "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы" (Т. 1—5) тощо.

Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII—XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності.

Ідеї Гердера, на думку Грушевського, мали велике значення для слов'янських народів. Останнє він пов'язував з позитивною оцінкою Гердером духовних сил і перспектив розвитку слов'янських народів, що стало основою формування нової слов'янської самосвідомості, осмислення слов'янами свого місця в історичному процесі.

Заслугу Канта, його праці "Критика чистого розуму" М. Грушевський вбачав у тому, що він по-новому намагався розв'язати гносеологічні питання, які назріли в попередніх філософських системах, з'ясувати пізнавальні можливості людини, подальші шляхи пізнання, розвитку науки і філософії. Українського вченого приваблював також критичний підхід Канта до наведених питань. Осмислюючи філософію Гегеля, найсуттєвішим у ній М. Грушевський вважав діалектику, підкреслюючи водночас суперечливість філософської системи Гегеля загалом. Основну суперечність в ній він вбачав у невідповідності ідеї розвитку тим консервативним висновкам, які робив Гегель у своїй філософії історії. Маркса і Енгельса історик називав "творцями наукового соціалізму", підкреслюючи значення їх праць для пояснення історії. М. Грушевський високо оцінював працю Ф. Енгельса "Положення робітничого класу в Англії".

Ідеї західноєвропейської філософії не могли залишитись осторонь при розробці М. Грушевським методологічних засад своєї історіософської концепції. Світоглядну її основу обумовили все-таки не вони, а звернення до історії, культури, життя свого народу. Наріжним каменем творчості М. Грушевського стало національне питання загалом і насамперед проблема національної незалежності України. Ще юнаком (14 березня 1884 р.) він записував у щоденнику: "Я мрію про об'єднання України, про боротьбу всього життя для цієї мети". Пізніше в публіцистичних творах, виступах він різко виступав проти тих представників російської та української інтелігенції, які не розуміли важливості національного питання, презирливо ставилися до нього як до такого, що віджило свій вік. Спираючись на традиції радикального українського народництва, що йшли від кирило-мефодіївців, погляди М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, він прагнув створити свою історіософську концепцію, дати раціональну схему самостійності українського історичного процесу, показати, що український народ має свою культуру, мову, історію.

Стосовно світоглядних орієнтирів то, за справедливим зауваженням П. Пріцака, такими для Грушевського стали визнання М. Максимовичем духу народу, безперервності в українському історичному процесі, ідея політичного українця М. Драгоманова, ідея несумісності і нетотожності історії народу та історії держави чи династії, перевага історії першозваної (народу) над другою (державою) М. Костомарова.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до гетьманщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицько-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало основу формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднання України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

М. Грушевський доходив висновку, що саме політика Москви покінчила з українською державністю, перетворивши Україну на здобуток свого царства і міцно взявши її в свої руки. Значну провину за втрату Україною своєї державності і незалежності М. Грушевський покладав на українське панство, яке забуло свої давні змагання за вольності та політичні свободи, захопилося клопотанням довкола чинів та жалування. Так само, як і В. Антонович, у своїй творчості М. Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями. Зумовлювалося це тим, що частина з них, захищаючи свої привілеї, втрачала свою належність до українського народу, його культури і приставала до пануючої державності, ставала чужою українському народові. Інша частина, розоряючись, зливалася із загальною частиною земства, що приводило до соціального нівелювання, демократизації суспільних відносин, зведення національного складу України до демосу селянського, землеробського, який знаходив собі опору в устрої демократичної общини.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління. Своє ставлення до цього питання він чітко сформулював ще в 1883 р. "Вже здавна, — писав він у щоденнику 15 жовтня 1883 р., — було у нас кшталт демократический, й мусимо ми цього кшталту держатись й з іншими словенськими народами вчинити кшталт федеративний. Це правда, й це треба робити й українцям, що під Москвою, але ж я думаю, що з цього "федеративного" кшталту не було ще якої напасти — ми вже нюхали цю федерацію, гарно знаємо, чим це діло пахне, вже були ми з Литвою і потім з ляхами, як "рівний з рівним та як вільний з вільним" й усього вже доволі набачились. Ні, перше треба нам волю одвоювати, одбити, потім землею своєю гарно упоратись, усе, що не до ладу, поправити, а потім вже всякі союзи та "федерації" робити... Ось от того, про мене, ми до Москви у неволю попали, що, вискочив з неволі лясської, до Москви почали при с и куватись, а якби пан Зиновій (це вже тут він й не дуже винен) перше улагодивсь гарненько у себе дома, добре Україну арештовав (?), то й не було б цього нічого..." . Наведене певною мірою зумовило ставлення М. Грушевського до радянської Росії. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з

Росією, проте не з імперською, а демократичною. Однак бюрократизм, однопартійність, загальне відчуження, колоніально-політичний централізм, не конструктивність більшовиків у національному питанні. їх нещирість, на які М. Грушевський вказував у листах до Хр. Раковського, стали тією причиною, через яку він не бажав йти на союз з пожовтневою Росією.

Для загальних роздумів варто зазначити один момент, який випливає з нашої ментальності. Переважній більшості образливих характеристик типу "творець націонал-фашистської концепції України", "запеклий ворог українського народу", "жрець зоологічного націоналізму" та ін., М. Грушевський зобов'язаний саме своїм землякам, тоді як навіть російська історіографія зуміла їх уникнути, тим більше, що захист самостійності України поєднувався у нього з різким засудженням екстремістського націоналізму різних кольорів, визнанням повноправності розвитку всіх народів.

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Проскурові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордоном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — професор кафедри філософії університету. Читав курс психології та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра віросповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту. В 1942 р. прийняв сан священика. Помер 5 серпня 1962 р.

В. Зеньковський автор таких праць: "Современное состояние психофизической проблемы". — К., 1905; "Проблема психической причинности". — К., 1914; "Психология детства". — Лейпциг, 1924; "Проблема воспитания в свете христианской антропологии". — Париж, 1934; "Русские мыслители и Европа". — Париж, 1955; "История русской философии". — Париж, 1956. — Т. 1—2; "Н. В. Гоголь". — Париж, 1961; "Основы христианской философии". — Париж, 1961—1964. — Т. 1—2.

На початку своєї педагогічної та наукової діяльності В. Зеньковський виступав послідовником неокантіанства Г. Челпанова і його основним репрезентатором у Київському університеті. Пізніше сприйняв ряд психологічних ідей 3. Фрейда та логічних Б. Гуссерля, за працями яких після повернення з-за кордону читав курс психології та логіки, дотримуючись ідеалістичних позицій, постійно підкреслюючи їх. У центрі наукових інтересів В. Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля. Таємницю причинності він пов'язував з таємницями часу і становлення, виходячи з визнання апріорності та ірраціональності, наголошуючи, що в ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв'язки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з'явився наслідок. Останнє особливо проявляється при незворотності часу, хоча, будучи ірраціональним, час може вбирати в "собі" ідеальні зв'язки або може вбиратися цими ідеальними зв'язками. Тут проходить остання межа нашого пізнання, оскільки феноменологічна подвоєність буття, наявність в бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зводиться.

Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Момент необхідності, який є незалежним від досвіду за своїм гносеологічним походженням, знаходить в досвіді свою межу у його застосуванні до причинності. Проте він не має органічного зв'язку із сутністю причинності, а раз немає апріорної необхідності мислити причинний зв'язок необхідного, раз, з іншого боку, об'єм охоплення причинністю необхідності не має визначених меж, то це означає, що питання про походження необхідності зводиться виключно до психологічної, а не до гносеологічної проблеми. Застосовуючи категорію причинності, ми творимо досвід, а постулювання загальної причинності має суто релігійну свідомість тільки в самопричинності, реальність якої знаходиться в релігійному досвіді.

Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття. Однак якщо реальний потік буття натягував на ідеальний "скелет" живу плоть матерії, то це могло бути зведено до ідеальної сили, до Логосу, тому що ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності. Не може бути застосованою до органічного світу і механічна причинність, оскільки органічний світ має амеханічний чинник — психіку.

Крім того, механічна причинність має сліпий характер прояву, тоді як органічний світ пов'язаний з доцільністю, тобто містить у собі дію кінцевої причини. Щоправда, і те, й інше має теологічний чинник, проте у механічному світі теологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Тому, робить висновок В. Зеньковський, психічна причинність є причинністю суб'єктивною і лише в ідеальному своєму змісті вона набуває структурного характеру, приводить до феноменологічної багатоманітності. Отже, причинність не є зовнішнім наслідком буття, де повинна пояснювати факт змінності, навпаки, вона в собі не містить нічого іншого, крім іманентного чинника змінення, а свій істинний смисл поняття причинності знаходить в твореннях і переходах сили. Психічне буття не може виникнути з інших форм буття, воно завжди індивідуальне. Останнє постає як немеркнучий прояв Абсолюту, а причинність як така виникає із справжньої causa sui — Божества такою мірою, як і свобода вибору людини лежить у ньому.

У період еміграції В. Зеньковський основну увагу приділяв питанням історії філософії, зокрема історії російської філософської думки, звертаючи велику увагу на дослідження філософських поглядів В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого, сам формуючись як історик філософії під їх впливом.