Лекція-9.

У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Кириловичу Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові, якого не визнавали "ні свої, ні чужі".

Народився В. Винниченко 7 серпня 1880 р. в м. Єлизаветграді в родині чабана. Після закінчення місцевої школи здібного хлопця влаштували до гімназії, де він навчався на кошти старшого брата, робітника друкарні. Важке матеріальне становище змусило його залишити гімназію, самому заробляти на хліб, використовуючи вільний час на самоосвіту. В 1908 р. В. Винниченко склав іспит на атестат зрілості в Золотопільській гімназії, а в наступному році вступив до Київського університету на юридичний факультет. Бажаючи послужити "справі звільнення народу", вступив до місцевої організації РУП, що вела роботу серед селян. За участь у пропагандистській діяльності його було виключено з університету з вічним "вовчим квитком", заарештовано і кинуто до в'язниці. В 1905 р. став членом лівої частини Української соціал-демократичної партії, реорганізованої з РУП. Знову був заарештований, ув'язнений в камеру-одиночку, а потім відправлений до штрафного батальйону. Після чергового арешту втік за кордон, перебуваючи на становищі політичного емігранта в Австрії, Швейцарії, Франції, звідки кілька разів приїздив на батьківщину, переховуючись на конспіративних квартирах у Москві, Україні.

Різнобічну політичну активність, суспільно-політичну діяльність В. Винниченко поєднував з плідною працею письменника, видавця, організатора літературного процесу. Твори Винниченка отримали високу оцінку М. Горького, М. Коцюбинського, І. Франка, Л. Українки. Існує думка, що разом з І. Франком його було висунуто кандидатом на Нобелівську премію в галузі літератури, проте він відмовився на користь І. Франка, після смерті якого Нобелівська премія залишилась за межами України. В 1908 р. М. Горький запросив В. Винниченка на о. Капрі, влаштував читання його творів, в обговоренні яких взяли участь відомі діячі російської культури. Тоді ж він став співробітничати в женевській "Заграничной газете", збірнику "Знання".

Початок першої світової війни застав В. Винниченка у Москві, куди він прибув з черговим партійним завданням. Не маючи змоги виїхати за кордон, він перейшов на нелегальне становище, залишаючись у Росії до лютневої революції 1917 р. Повернувшись до Києва, організував друкований орган УСДРП "Робочу газету", ввійшов до складу Центральної Ради, став на чолі Генерального Секретаріату, який готував декларації і закони — універсали. В 1919 р. емігрував за кордон, де написав тритомну працю "Відродження нації". Від імені керованих ним українських комуністів вів боротьбу проти петлюрівщини та її альянсу з білополяками, друкуючи брошури "Винниченко проти Петлюри", "Лист до класово-несвідомої української інтелігенції", які, до речі, видавали і політоргани Червоної Армії. Заява про готовність служити робітничо-селянській Україні зробила можливим у 1920 р. його повернення на батьківщину. За рекомендаціями Комінтерну, згодою керівництва РКП(б) та особисто В. Леніна було вирішено залучити В. Винниченка до соціалістичного будівництва в Україні. Йому запропонували обійняти посади народного комісара закордонних справ, заступника Голови Раднаркому України.

Добре знаючи, що влада в країні належить не радам, а партії, В. Винниченко поставив вимогу ввести його до складу Політбюро ЦК КП(б)У, оскільки це давало б можливість йому впливати на національно-культурну та економічну політику, де він бачив багато недоліків. Крім того, для найшвидшої ліквідації розрухи В. Винниченко рекомендував ширше використовувати кооперативи в промисловості та в сільському господарстві, шукати вигідні форми співробітництва з капіталістичними країнами. Рекомендації і вимоги В. Винниченка було відхилено. Він відмовився від запропонованих посад і виїхав за кордон. Відмовившись від будь-яких антирадянських актів, порвав з політичною діяльністю, присвятив себе літературній праці, мистецтву, науці та філософії. Спочатку поселився під Берліном, а потім переїхав до Франції, де з допомогою друзів купив клаптик землі з селянською хатою у Приморських Альпах. Там він провів свої останні роки життя. В роки гітлерівської окупації Франції В. Винниченко рішуче відкинув пропозиції співробітничати з фашистами, засудив окупацію, за що його було кинуто до концтабору. Помер 6 вересня 1951 р. У критичній передмові до книги В. Винниченка "Записки Кирпатого Мефістофеля" (К., 1927) заступник Голови ЦК КП(б)У А. Річицький характеризував творчість письменника як відбиття умонастроїв інтелігенції, яка поставилась схильно до буржуазно-демократичної революції, Жовтневу революцію сприйняла через інтереси національні, а після цього стала провідним ядром націоналістичної контрреволюції. Він зазначав, що всі твори

B. Винниченка за всю добу між двома революціями "Чесність з собою", "Рівновага", "Божки", драми "Базар", "Великий Молох", "Щаблі життя" тощо, ставлять перед нами цю інтелігенцію з її "основною лінією: відходом від революції під прикриттям свого "Я" з-під влади різних Молохів (революції, соціалізму, пролетаріату, мас)" {Записки Кирпатого Мефістофеля. — Б/т і поч. с, особиста бібл. О. І. — С. XIII). Цим В. Винниченко виправдовує соціальну зраду тимчасових попутників революції й пролетаріату, різних есерів, есдеків тощо.

Звинувачуючи письменника в біологічному індивідуалізмі, де замість боротьби за соціалізм через організовану боротьбу класів пропонується "чесність з собою", що об'єктивно служить реакції і прикриває "паскудства гнобительського антагоністичного суспільства", А. Річицький головну причину наведеного вбачає в націоналізмі. "З націоналізму часів революції, — пише він, — почерпнув Винниченко запозичену у Грушевського дику теорію безбуржуазності української нації, зачисливши в соціяліста "малороса-європейця" і свого брата "малоросіянина", тобто куркуля. Від "націоналізму" — всі зради революції і політичні викрутаси цієї трагічно-авантюристичної постави в українській історії наших днів" (Там же. — C. XXIII).

Так само характеризується творчість Винниченка дожовтневого періоду, оцінка його як політика, що своїми зигзагами й політичними несподіванками позбавив себе довіри навіть свого табору — націоналістичної дрібної буржуазії. Дещо стриманіше розглядаються праці В. Винниченка останніх часів, а саме "Сонячна машина", хоча знову вбачається відмова від революції реальної, протиставлення їй революції утопічно-авантюристичної, досягнення соціалізму не через боротьбу і революцію, а через сонцеїзм — через винахід фантастичної машини.

Можна привести немало ще різкіших оцінок уже за радянського періоду, так само як і багато вихвалів непогрішимості та кришталевої чистоти В. Винниченка уже нашими, постсоціалістичними письменниками та критиками. Звичайно, легше за все вписати В. Винниченка в певні рамки, звинуватити його в усіх гріхах смертних або витворити з нього нову ікону. Син свого часу, він був складною і суперечливою людиною, що мала свої позитивні риси й певні вади, відбивши їх в переломленнях через бачення світу в творчості та політичній діяльності.

Ще в дожовтневий період В. Винниченко центральною темою своєї творчості обрав людську гідність, заперечення над людиною "обов'язків з примусу". В ім'я людської особистості він дійсно ненавидів те страховисько, яке зветься "ми", цей молох, який по якомусь праву простягає свої залізні руки і мне, розтирає мою душу і моє "Я". Звертаючись до середовища революційної інтелігенції, в якому йому довелося жити і діяти, письменник змалював складний світ життя своїх героїв, їх душевних переживань, злети надій та розчарування поразками, пошуку спокою в ім'я свого "Я", власної совісті, а не в опорі на голі абстрактні моральні принципи, що нав'язуються людині зовні. Адже людина — не автоматична машина, наповнена голими принципами, а жива істота, що живе в певному середовищі, діє за певних обставин.

В. Винниченко був твердо переконаний в тому, що неможливо досягти перебудови морального світу людства, перебудови царства обману, насильства, брехні, експлуатації засобами тієї ж брехні, обману, несправедливості. Усвідомлював він також, що і в революцію йшли з різними цілями: одні, щоб дійсно послугувати людям, інші — щоб на загальному фоні боротьби стати майбутніми генсеками, піднятися над тією масою знедолених, добитися задоволення своїх інтересів або влади, влаштувати своє власне життя. Як тенденція останнє знайшло своє відбиття в різного роду революційних партіях, а не тільки більшовицької, хоча саме в ній найбільш повно проявилося прагнення до авторитаризму, перетворення партії в особі її вищих керівників в деспота.

В. Винниченко, критикуючи більшовицьку партію, підкреслював, що нею керує невеличка група Політбюро ЦК РКП(б) і Оргбюро, яка призначає уряд, урядовців, командирів, комісарів, дає державність, видає декрети, накази, закони, розпорядження, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним життям величезної республіки, де не видно критики, ніяких талантів, опозицій поза партією. Навпаки, все тут повертається революційністю, кам'янінням, бюрократизмом, де говорити про моральність, а тим більше про суд власної совісті не доводиться. Передбачення письменника стало реальністю, хоча в цьому передбаченні

Винниченко був неодиноким. Ще О. Богданов вказував, що за умов Росії диктатура пролетаріату повернеться диктатурою "червоних бюрократів".

Хр. Раковський, розкриваючи механізми посилення авторитаризму партійної диктатури в СРСР, писав, що партії дійсно на перших етапах своєї діяльності відбивають інтереси певних класів, соціальних груп. У міру завоювання ними влади партії починають дбати про свої власні інтереси, встановлюючи свою диктатуру. В. Винниченко, як бачимо, не тільки передбачав цю тенденцію, а й мав мужність вказати на надмірну політичну та економічну централізацію партійної влади, розбухання та бюрократизацію її апарату, що діяв в своїх інтересах, а не в інтересах народу. Звідси звинувачення письменника у відмові підкорення "дисципліні", "соціальній зраді".

Обстоюючи національну незалежність України, розв'язання національного питання В. Винниченко пов'язував з демократичним розвитком (національним і соціальним), що виключає будь-які форми насильницької централізації, панування одного народу над іншим. Національне він розумів у вимірах загальнолюдського. Загрозу демократичному та національному розвитку України В. Винниченко вбачав у відсутності єдності та згуртованості українського народу, а особливо його проводу. Майбутнє України пов'язував з вільною, рівноправною, справедливою федерацією, яка відповідає цілям соціального прогресу, проте не має нічого спільного з "єдинонеділимим мисленням" та діями. Така федерація має будуватися на засадах самостійної державності, цілковитої незалежності України, збереженні української мови в усіх інститутах, урядових установах, школах, активізації національної самосвідомості народу в розбудові своєї державності, розвитку культури. Цілком зрозуміло, що В. Винниченко прихильно поставився до організації СРСР, однак виступав з принциповою і значною мірою виправданою критикою національної політики більшовиків і радянського уряду за недооцінку ними національних інтересів та обмеження національних прав республік.

Перебуваючи в еміграції, В. Винниченко створив ряд творів, повістей, новел, сповнених поетично-психологічного змісту, видав соціально-утопічний роман "Сонячна машина", засвідчивши перед усім світом високу репутацію української національної літератури та соціально-політичної думки. У цих творах він розгорнув компетентну критику як капіталізму, так І соціалізму у більшовицькій формі виконання, змалював панораму майбутнього справедливого ладу. Продовжуючи літературну діяльність, глибоко вивчав новітні естетичні та етичні теорії, використовуючи їх в таких творах, як "Поклади золота", "Нова заповідь", "Слово за тобою, Сталіне!", філософсько-соціальних творах "Щастя", "Листи до Юнака", "Конкордизм" та ін. В цих творах він звертався до світової громадськості Із закликом роззброєння, миру без бомб і барикад, обґрунтовуючи програму політичного взаєморозуміння, екологічного співробітництва держав з різними політичними системами як альтернативи винищення людства в тотальній катастрофі війн. Висунута ним ідея "колектократії" розглядалась письменником як найбільш ефективний засіб подолання соціальних конфліктів і побудови справедливого суспільства. Цьому також послуговувала і його концепція "конкордизму" — своєрідний аналог теорії конвергенції: шукати компромісні шляхи взаємовідносин між державами з різними соціально-політичними системами, налагоджувати між ними співробітництво, зближувати через мирне економічне змагання. З цими ідеями він звертався до урядів і суспільної думки всієї планети, до Організації Об'єднаних Націй, обстоюючи пріоритети політичної гармонізації світу без військових протидіянь та експансій.

На початку 30-х років, з посиленням сталінського режиму, праці В. Винниченка і його ім'я були забуті, а якщо й згадувалися, то тільки з негативними характеристиками. Тільки сьогодні вони повертаються до українського народу, що дає надію на знайомство та осмислення соціально-політичних та філософських ідей цього видатного представника української нації. Його праці "Відродження нації", "Заповіт борцям за визволення" повинні стати настільними книгами сучасних політичних діячів, всіх тих, хто думає і дбає про незалежність України, дійсне відродження її як суверенної держави.

Національне питання також перебувало в центрі уваги українського історика, соціолога, публіциста, ідеолога консервативно-монархічного напряму української соціально-політичної думки В'ячеслава Липинського. Його творчість привертає особливу увагу як з погляду практичної реалізації ідей державотворення, так і в контексті сучасного західноєвропейського неоконсерватизму.

Народився В. Липинський 5 квітня 1882 р. в с. Затурцях на Волині в польській шляхетській сім'ї. Під впливом духовно-політичного клімату того часу ще учнем київської гімназії ввійшов до складу української середньої шкільної громади, усвідомив себе українцем, став на шлях хлопоманства. Після закінчення Краківського (історія) та Женевського (агрономія) університетів поселився під Уманню в своєму родовому помісті (маєтку), працюючи над поверненням до українства спольщеної шляхти. Обстоюючи ідеї хлопоманства, все ж таки прагнув до того, щоб шляхта, ставши в своїй політичній свідомості українською, залишилась недекласованою і не втратила свого корпоративного стану.

Прибічник незалежності української держави, В. Липинський був одним з організаторів таємних підготовчих фондів для утворення за межами Російської імперії українського політичного центру, з якого в серпні 1914 р. у Львові утворився Союз визволення України і Головна Українська Рада. Під час першої світової війни служив у російській армії.

Після Лютневої революції 1917 р. В. Липинський організував у Полтаві свою українську військову частину, однак ця діяльність не знайшла підтримки в боку Генерального секретаріату військових справ. Розчарувавшись в діяльності українських революційних демократів, вважаючи їх незрілими до державного будівництва, в 1917 р. став одним з організаторів Української Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Під час Гетьманщини — посол України у Відні, залишаючись на цій посаді до липня 1919 р. Після падіння УНР до 1926 р. жив в Австрії, де очолив створену ним політичну організацію орденського типу Український Союз хліборобів-державників, її політичний орган "Хліборобська Україна". В 1926—1927 рр. був завідуючим кафедрою історії української державності Українського наукового інституту в Берліні. Повернувшись в 1927 р. до Австрії, продовжував науково-публіцистичну та політичну діяльність. У 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським проголосив розпуск УСХД, створив нову організацію — Братство українських клясократів-монархістів. Помер в санаторії біля Відня 14 червня 1931 р., похований в рідних Затурцях. Автор праць: "Україна на переломі 1657—1659..." (1920), "Листи до братів-хліборобів" (1919—1926), "Релігія і церква в історії України" (1925) та ін.

При всьому консерватизмі своїх поглядів В. Липинський є одним з найбільш оригінальних українських політичних письменників XX ст. Багато його ідей і теоретичних положень виявились цілком співзвучними духові нашого часу, хоча були висловлені ще в 20-ті роки. Противник будь-яких революцій і насильства, класових протистоянь у суспільстві, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільних відносин, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який йде невідомо куди. Наведене стало підґрунтям до розв'язання В. Липинським національного питання, побудови незалежної суверенної Української держави. Саме ці теми стали центральними темами його творчості, при висвітленні яких він негативно ставився як до інтернаціоналізму, що обстоювався соціалістами, так і до націонал-соціалізму.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де "не-соціаліст" — не українець, та українському націоналізму, який ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить українською мовою, сповідує певну віру (православну чи греко-римську), В. Липинський розглядав націю як єдність всіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об'єднання всіх племен, мов, вір Української землі, спаяних власною державою, єдиним духом. Відповідно до його уявлень нація — це насамперед єдність духовна, культурно-історична, для народження якої необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. "Нація — єдність духовна — родиться завжди від держави — єдности територіально-політичної — а не навпаки" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 65). Звідси можна зробити висновок, що без побудови власної державності всі розмови про незалежність, самостійність нації позбавлені будь-якого сенсу.

Нації В. Липинський поділяв на недержавні і поневолені. Недержавні нації — це ті, які не мають національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликаною частиною цього громадянства.

Однак не знаходячи ніколи для себе підтримки інших його частин, тобто однодушної підтримки цілого місцевого громадянства, чужоземна влада спирається при побудові держави на свої метропольні сили і править таким громадянством—колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади ніколи не можуть випрямитися, будувати свою державу.

Падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми недержавної нації, новими закликами їх будь-якої чужоземної влади. Навпаки, нації поневолені завжди є націями державними, що придушені і позбавлені держави на якийсь час більш сильною державною нацією. Тому нація поневолена випростовується і відбудовує свою державу зразу, як тільки цей зовнішній чужоземний тиск ослабне. Нація поневолена не зв'язана органічно з чужоземною владою, відчуває поневолення цією владою, і вона має в собі, хоча і в поневоленому, придушеному стані, всі елементи, потрібні для будови держави.

Відносячи Україну до недержавних націй, розглядаючи не державність як хворобу українського народу, яка розвивається до смертельності всілякими екстериторіальними віросповіданнями (тобто опорою на культурно-ідеологічні, а не на політико-територіальні основи), інтернаціоналізмом чи націоналізмом, В. Липинський зазначав, що причинами цієї хвороби є не зовнішні, а внутрішні органічні чинники, "без усунення яких ніякі найбільш сприятливі зовнішні умови, ніякі найвірніші союзники, ніякі, навіть найкращі, зовнішні "орієнтації" абсолютно нічого не поможуть" (Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Там же. — С. 84).

Звертаючись до історії України, вчений показував, що головними причинами не державності українського суспільства є абсолютний брак любові до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого "я"; повна відсутність творчої синівської покори, натомість зарозумілість глупої пихи, нічим не обуздане хамство; відсутність консервативних сил, здатних подолати сили руйнівні; відмова від старих традицій.

Однією з причин не державності України, українського хамства Липинський вбачав в отаманстві, де "замість характеру — рев і доколінний шлик; замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня; мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю — порожнеча, пуста поза" (Липинський В. Хам і Яфет // Гам же. — С. 69).

Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав Владу, Територію, Громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Влада в державі повинна бути законною, статичною і загальною, а її право правити державою має опиратися на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Вона не може випливати також тільки з того, що вона "хоче" правити і має "гін" до влади. "Боже помазання, яке вона в покорі приймає, і закон батьків (традиція), який вона з любов'ю продовжує, — на думку вченого, — вище в старше — ось що лягло в тій чи іншій формі в основу народження всіх державних влад цілого світу" (Липинський В. Хам і Яфет // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 66).

Територія, Земля, Батьківщина — невід'ємні від держави. Остання, з погляду В. Липинського, народжується в хвилину, коли всі мешканці певної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої землі, чужої території, чужої держави. Саме територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племенно-культурно-віросповідно-національна лежить в основі всіх держав світу.

Особливе місце у формуванні державності В. Липинський відводив Громадянству. "Громадянство, — наголошував він, — це організація. Від слова: органічність, природність, те, що в природі єсть" (Гам же). Відносно держави це: Церква — Христова, Богом установлена, організація природної віри; Армія — організація природної потреби оборони; Родина — організація природної потреби продовження роду; Клас — організація природної потреби знання і краси (інтелігентський клас) і природної потреби хліба (продуктивні класи).

Важливим чинником організації, Громадянства, за В. Липинським, є авторитет. Коли є загальновизнані, громадські (церковний, воєнний, родинний, класовий) авторитети, на які може спиратися Влада, народжується на території Громадянства його власна Держава. "Без організації і без авторитетів, — слушно зауважує В. Липинський, — немає Громадянства, а є розпорошена, взаємно себе не знаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже організоване Громадянство, чужа Держава, не те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала" (Гам же). Тільки тоді, коли виникає Держава, Влада, Авторитет, коли місцевий росіянин, поляк, українець відчують себе рідними братами і рідними синами рідної Землі, народжується реальна, а не літературна нація.

Джерелом єдності держави, нації, наголошував В. Липинський, має бути не зовнішня, а внутрішня творча сила, яка не може бути об'єднана ненавистю до чого-небудь поза собою, оскільки об'єднані нею, наприклад, комуністи чи фашисти. Вона не може об'єднатись і ненавистю до свого Хама, тому що Хама вона мусить виховувати, а не убивати. Вона не може об'єднуватись ненавистю до Москви чи до Польщі, "бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох — в петлю самогубця або в дім для божевільних" (Гам же. — С. 74). Щодо наслідування, то ним мусить бути не націоналістичний фашист і не соціалістичний комуніст, а давнього, з часів могутності, старого типу англійський слуга державний.

Ідеал української державності В. Липинський вбачав в династичному правлінні гетьманського типу — гетьманщину, принципом організації якої є "клясократія", тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності провідного класу (еліти), що міцно спирається на визнання авторитету своєї Землі, пов'язаного з ним (клас Хліборобів), об'єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобним вишукуванням в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Це має бути такий лад, який спирався б на співробітництво всіх класів, рівновагу між прогресом і консерватизмом, обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма — Клясократією з правовою, що законом обмежена і законом обмежується Українською Трудовою Монархією.

Виступаючи за побудову Української держави та незалежність України, В. Липинський був націоналістом в кращому розумінні цього слова. Критично ставлячись до націоналізму, а особливо до його надміру радикальних форм, він вважав, що націоналізм буває двояким: державно-творчим і державно-руйнуючим, називаючи перший патріотизмом, а другий — шовінізмом.

Державно-творчий націоналізм, з погляду В. Липинського, є націоналізмом територіальним і політичним, таким, що сприяє державному життю певної нації, прикладом чого може бути англійський націоналізм. Щодо України, то він має спиратись на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти, для нього мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл, ніж чужинець, який допомагає визволитись від Москви чи від Польщі. Всі свої почуття і весь свій розум такий націоналізм спрямовує на те, щоб створити з ними разом на українській землі спільну окрему державу, а не на те, щоб поза межами України найти союзника, який би допоміг знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

На відміну від державно-творчого державно-руйнуючий націоналізм є містечково-територіальним, віросповідним, що державне життя роз'єднує, як націоналізм єврейський, польський, український. Такий націоналізм завжди знаходить спільну мову з чужоземцями проти своїх власних земляків, як це робили галицькі шовіністи, що їздили до Варшави просити допомоги проти місцевих галицьких поляків.

Будучи націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло "свій до свого") і на моді живучих од вівтарів "національної віри інтелігентів", він знаходить репрезентаторів серед людей озлоблених і егоцентричних (закоханих у собі), які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть (див.: Липинський B. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 77).

В. Липинський постійно закликав бути патріотом, а не шовіністом. Для нього бути патріотом означало бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного й політичного співжиття людей, що живуть на українській землі, а не мріяти про топлення в Дніпрі більшості своїх земляків; шукати задоволення не в тому, "щоб бути Українцем", а в тому, щоб було честю носити ім'я Українця; вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони "не-Українці"; виховувати в собі насамперед громадянські, політичні, державотворчі риси: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості, вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану до своєї традиційної влади.

Бути шовіністом означає прикривати свою духовну пустоту (безрелігійність) і своє політичне руйництво: зрадництво, хитрість, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм, декласованість — фанатичними вигуками про "неньку Україну", про "рідну мову", про "ми Українці", про клятих "Московинів і Ляхів" та ін. (Гам же. —

C. 77—78). Він попереджував, що такий "націоналізм" призведе тільки до "руїни" України.

В обгрунтуванні основних теоретичних положень В. Липинський постійно звертався до Історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до своєї доби, грунтовно аналізуючи всі етапи здобуття Україною своєї незалежності, причини її падіння. Такий історичний підхід надає його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що виразно проявляються в його поглядах до тих же традицій. У загальних судженнях В. Липинського традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов'язок творчості і праці, боротьби і руху, де кожний повинен виконувати свої обов'язки так, як наказує йому совість, тобто боротися і творити нове, спираючись на традицію та виходячи з неї.

Як справедливо зазначає Д Чижевський, динамізм В. Липинського — не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, грунтується на визнанні конкретного характеру будь-якого історичного об'єкта. Для нього не існує "нації загалом", "традиції загалом", а існують конкретні історичні нації, традиції, які в кожний певний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються та обновляються.

Динамізм поглядів В. Липинського доповнюється історичним оптимізмом, який поєднується з високою моральністю, оскільки історія в його розумінні — це не беззмістовний потік подій, а процес, що містить високу мету людства на землі, здійснюючи високу людську правду. Релятивним він вважав поняття "реакційність" і "революційність", які залежать від конкретних умов і відносно дійсності набувають позитивного чи негативного змісту. Характерно також те, що, обстоюючи своєрідний елітаризм, В. Липинський не заперечує ролі і значення народних мас в історичному процесі, де головним для нього залишається почуття поваги до тих цінностей, які реалізуються історичним прогресом. Це характеризує В. Липинського як мислителя, його історіософську концепцію, філософію історії.

Проте слід зазначити, що викладеним вище не вичерпується сутність і зміст філософського та соціально-політичного доробку мислителів української діаспори. Варто було б провести розвідки творчості І. Лисяка-Рудницького, особливо його поглядів на положення України між Сходом і Заходом, формування модерної української нації, розвитку політичної думки в Україні та її класифікації. Потребує дослідження творчість І. Мірчука, міфософія Б. Антонина, філософські роздуми А. Шептицького, Й. Сліпого та інших українських філософів.

Революційна боротьба народів Російської імперії привела до повалення царизму, сприяючи завоюванню Україною своєї незалежності та самостійності, хоча і короткочасної, створенню в ній першої виборної влади парламентського типу Української Народної Республіки. При цьому значну роль відіграла діяльність таких видатних українських громадських і культурно-освітніх діячів та вчених, як Д. Антонович, В. Винниченко, М. Грушевський, В. Вернадський, П. Дорошенко, С. Єфремов, М. Василенко, І. Стешенко, Б. Кістяківський та ін. Серед цієї плеяди варто виділити М. Грушевського, і не тільки як першого главу Української Народної Республіки, а й як видатного історика, мислителя.

Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 р. у м. Холм (тепер Хелм, Польща) в родині українського вчителя. Дитячі роки його пройшли спочатку в Ставрополі, а згодом на Кавказі. Під впливом розповідей батька, поїздок в Україну він пройнявся глибоким почуттям до української мови, пісні, традиції. Учнем Тифліської гімназії захопився історією, зокрема історією України, зачитуючись творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського, А. Скалковського, публікаціями в журналі "Киевская старина", який називав "своєю справжньою школою".

По закінченні Тифліської гімназії М. Грушевський вступив на історичний факультет Київського університету, де наполегливо поповнював свої знання, формуючись як вчений під керівництвом В. Антоновича. В 1890 р. закінчив університет. Залишаючись в ньому стипендіатом кафедри російської історії, підготував магістерську дисертацію "Барське староство", яку успішно захистив у 1894 р. За рекомендацією В. Антоновича очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, читаючи протягом 19 років курс історії України. З 1897 р. очолив Наукове товариство імені Шевченка, став редактором "Літературно-наукового вісника", а потім "Записок", одним із організаторів національно-демократичної партії Галичини.

Після революції 1905—1907 рр. М. Грушевський отримав можливість побувати в багатьох містах Наддніпрянщини, Слобідської та Південної України. Переніс до Києва видавництво "Літературно-наукового вісника" та інших українських журналів, став ініціатором створення Українського наукового товариства, ввійшов до керівництва Товариства українських поступовців — таємної понадпартійної організації українців в Російській імперії. Фундатором цієї організації був С. Єфремов, а ЇЇ керівництво в різний час здійснювали С. Петлюра, В. Винниченко, С. Чикаленко. Координуючи діяльність "Просвіти", після Лютневої революції саме Товариство українських поступовців (ТУП) скликало з'їзд представників українських організацій, на якому було зорганізовано Центральну Раду.

З початком першої світової війни М. Грушевський переїхав до Відня, а звідти до Італії, потім до Румунії. В листопаді 1914 р. він повернувся до Києва. Звинувачений царськими властями у шпигунстві на користь Австро-Угорщини, в 1915 р. М. Грушевський був заарештований і висланий до Симбірська. Тільки завдяки клопотанням Російської академії наук йому вдалося переїхати до Казані, а потім до Москви і зайнятися науковою роботою. В березні 1917 р. приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів, очолив Центральну Раду, став першим Президентом Української Народної Республіки, докладаючи немало зусиль для створення української незалежної держави. Після гетьманського перевороту деякий час перебував на нелегальному положенні у Києві, а в березні 1919 р. виїхав за кордон. Проживав у Празі, Берліні, Женеві, Парижі, Відні, Бадені, займався переважно науковою роботою, створив у Відні Український соціологічний Інститут — ідеологічний центр української еміграції, організував видання та редагування ряду науково-політичних журналів. У 1924 р. ВУЦВК дозволив М. Грушевському повернутися до Києва для наукової праці. В цьому ж році його було обрано академіком ВУАН, він очолив наукову кафедру історії України, ряд комісій та секцій Академії наук, брав участь у редагуванні журналу "Україна", "Записок історико-філологічного відділу ВУАН", "Наукового збірника", "Студій з історії України". Поряд з науково-організаційною роботою М. Грушевський плідно працював у галузі історії, історії літератури України, досліджуючи творчість М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича. В 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР. У березні 1931 р. він переїздить до Москви, де був заарештований у справі так званого Українського національного центру. За відсутністю доказів був звільнений, однак до Києва більше не повернувся. Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 р., похований на Байковому кладовищі у Києві.

Серед праць М. Грушевського слід назвати перше в українській історіографії зведення збірки з історії України з давніх часів до середини XVIII ст., фундаментальний твір "История Украины-Руси" (Т.1—10 в 13 книгах, 1878—1935), "Очерк истории украинского народа" (1904), "Иллюстрированная история Украины" (1911), "Начало гражданства" (1921), "История украинской литературы" (Т. 1—5) тощо.

Для творів М. Грушевського характерне звернення до широкого фактичного матеріалу, знайденого в архівах Росії, Швеції, Польщі та інших країнах, спостереження над розвитком української мови, літератури, усної народної творчості. До наукового аналізу він прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки, документи. Однак цей фактичний матеріал учений використовував не сам по собі, а для вироблення теоретичних узагальнень. Він добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх творах погляди багатьох філософів Західної Європи XVIII—XIX ст., серед яких виділяв Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса. Гердера М. Грушевський цінував за те, що у своїй праці "Ідеї по філософії історії людства" рушійними силами суспільного розвитку він визнав народні маси, дав своє розуміння народності, народної традиції, сформулював нове визначення поняття національності.

Ідеї Гердера, на думку Грушевського, мали велике значення для слов'янських народів. Останнє він пов'язував з позитивною оцінкою Гердером духовних сил і перспектив розвитку слов'янських народів, що стало основою формування нової слов'янської самосвідомості, осмислення слов'янами свого місця в історичному процесі.

Заслугу Канта, його праці "Критика чистого розуму" М. Грушевський вбачав у тому, що він по-новому намагався розв'язати гносеологічні питання, які назріли в попередніх філософських системах, з'ясувати пізнавальні можливості людини, подальші шляхи пізнання, розвитку науки і філософії. Українського вченого приваблював також критичний підхід Канта до наведених питань. Осмислюючи філософію Гегеля, найсуттєвішим у ній М. Грушевський вважав діалектику, підкреслюючи водночас суперечливість філософської системи Гегеля загалом. Основну суперечність в ній він вбачав у невідповідності ідеї розвитку тим консервативним висновкам, які робив Гегель у своїй філософії історії. Маркса і Енгельса історик називав "творцями наукового соціалізму", підкреслюючи значення їх праць для пояснення історії. М. Грушевський високо оцінював працю Ф. Енгельса "Положення робітничого класу в Англії".

Ідеї західноєвропейської філософії не могли залишитись осторонь при розробці М. Грушевським методологічних засад своєї історіософської концепції. Світоглядну її основу обумовили все-таки не вони, а звернення до історії, культури, життя свого народу. Наріжним каменем творчості М. Грушевського стало національне питання загалом і насамперед проблема національної незалежності України. Ще юнаком (14 березня 1884 р.) він записував у щоденнику: "Я мрію про об'єднання України, про боротьбу всього життя для цієї мети". Пізніше в публіцистичних творах, виступах він різко виступав проти тих представників російської та української інтелігенції, які не розуміли важливості національного питання, презирливо ставилися до нього як до такого, що віджило свій вік. Спираючись на традиції радикального українського народництва, що йшли від кирило-мефодіївців, погляди М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, він прагнув створити свою історіософську концепцію, дати раціональну схему самостійності українського історичного процесу, показати, що український народ має свою культуру, мову, історію.

Стосовно світоглядних орієнтирів то, за справедливим зауваженням П. Пріцака, такими для Грушевського стали визнання М. Максимовичем духу народу, безперервності в українському історичному процесі, ідея політичного українця М. Драгоманова, ідея несумісності і нетотожності історії народу та історії держави чи династії, перевага історії першозваної (народу) над другою (державою) М. Костомарова.

Як історик М. Грушевський усвідомлював усю складність і взаємообумовленість історичного процесу, як і те, що всі прояви розумового життя залежать від впливу умов життя політичного й соціального. Рушійною силою історії він вважав народ. На його думку, саме селяни, козаки, міщани є справжніми творцями українського національного прогресу. М. Грушевський відкидав ідею запозичення державності від варягів, доводячи, що державність на Русі виникла з розвитку реальних умов полянських племен. На противагу твердженням тодішньої офіційної історіографії про українське "плем'я" як частину російського, М. Грушевський виступав проти нівелювання українського минулого російським історичним процесом, постійно підкреслюючи, що український народ має на своїй землі глибоке коріння, а його минуле і культура нації є органічно-самостійним явищем.

Обстоюючи генетичний зв'язок українців з руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, письменник підкреслював осібність історії України як історично-неперервного процесу, що йде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство до гетьманщини. В цьому процесі він високо оцінював Галицько-Волинське князівство, яке, на його думку, власне, дало основу формування української народності. Особливу увагу М. Грушевський приділяв історії українського козацтва. Використовуючи історичні документи і факти того часу, він намагався осмислити долю українського народу, події періодів національно-визвольної війни і після приєднання України до Росії з'ясувати роль і значення політичних і церковних діячів в обстоюванні незалежності України (Б. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика), оцінка намірів та дій яких була спотворена офіційними російськими історіографами.

М. Грушевський доходив висновку, що саме політика Москви покінчила з українською державністю, перетворивши Україну на здобуток свого царства і міцно взявши її в свої руки. Значну провину за втрату Україною своєї державності і незалежності М. Грушевський покладав на українське панство, яке забуло свої давні змагання за вольності та політичні свободи, захопилося клопотанням довкола чинів та жалування. Так само, як і В. Антонович, у своїй творчості М. Грушевський проводить думку про безкласовість українського суспільства з визнанням того, що панівні класи в Україні не були українцями. Зумовлювалося це тим, що частина з них, захищаючи свої привілеї, втрачала свою належність до українського народу, його культури і приставала до пануючої державності, ставала чужою українському народові. Інша частина, розоряючись, зливалася із загальною частиною земства, що приводило до соціального нівелювання, демократизації суспільних відносин, зведення національного складу України до демосу селянського, землеробського, який знаходив собі опору в устрої демократичної общини.

Відносячи Україну до категорії демократичних народностей, ідеал майбутньої української державності вчений вбачав у демократичній федерації з широкими правами місцевих громад, виборністю органів управління. Своє ставлення до цього питання він чітко сформулював ще в 1883 р. "Вже здавна, — писав він у щоденнику 15 жовтня 1883 р., — було у нас кшталт демократический, й мусимо ми цього кшталту держатись й з іншими словенськими народами вчинити кшталт федеративний. Це правда, й це треба робити й українцям, що під Москвою, але ж я думаю, що з цього "федеративного" кшталту не було ще якої напасти — ми вже нюхали цю федерацію, гарно знаємо, чим це діло пахне, вже були ми з Литвою і потім з ляхами, як "рівний з рівним та як вільний з вільним" й усього вже доволі набачились. Ні, перше треба нам волю одвоювати, одбити, потім землею своєю гарно упоратись, усе, що не до ладу, поправити, а потім вже всякі союзи та "федерації" робити... Ось от того, про мене, ми до Москви у неволю попали, що, вискочив з неволі лясської, до Москви почали при с и куватись, а якби пан Зиновій (це вже тут він й не дуже винен) перше улагодивсь гарненько у себе дома, добре Україну арештовав (?), то й не було б цього нічого..." . Наведене певною мірою зумовило ставлення М. Грушевського до радянської Росії. Як федераліст, він визнавав можливість вільного, рівноправного федеративного союзу України з

Росією, проте не з імперською, а демократичною. Однак бюрократизм, однопартійність, загальне відчуження, колоніально-політичний централізм, не конструктивність більшовиків у національному питанні. їх нещирість, на які М. Грушевський вказував у листах до Хр. Раковського, стали тією причиною, через яку він не бажав йти на союз з пожовтневою Росією.

Для загальних роздумів варто зазначити один момент, який випливає з нашої ментальності. Переважній більшості образливих характеристик типу "творець націонал-фашистської концепції України", "запеклий ворог українського народу", "жрець зоологічного націоналізму" та ін., М. Грушевський зобов'язаний саме своїм землякам, тоді як навіть російська історіографія зуміла їх уникнути, тим більше, що захист самостійності України поєднувався у нього з різким засудженням екстремістського націоналізму різних кольорів, визнанням повноправності розвитку всіх народів.

Український та російський філософ Василь Васильович Зеньковський народився 4 липня 1891 р. в м. Проскурові (нині м. Хмельницький) у родині священика. Вищу освіту він здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, де був одним з безпосередніх учнів Г. Челпанова. Доцент, а після стажування за кордоном, закінчення якого збіглося з початком першої світової війни, та захисту докторської дисертації з 1915 р. — професор кафедри філософії університету. Читав курс психології та логіки.

У 1918 р. В. Зеньковський ввійшов до складу уряду Скоропадського, обійнявши в ньому посаду міністра віросповідань. У 1919 р. виїхав за кордон, спочатку до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті, а з 1926 р. працював у Парижі на посаді професора філософії Богословського православного інституту. В 1942 р. прийняв сан священика. Помер 5 серпня 1962 р.

В. Зеньковський автор таких праць: "Современное состояние психофизической проблемы". — К., 1905; "Проблема психической причинности". — К., 1914; "Психология детства". — Лейпциг, 1924; "Проблема воспитания в свете христианской антропологии". — Париж, 1934; "Русские мыслители и Европа". — Париж, 1955; "История русской философии". — Париж, 1956. — Т. 1—2; "Н. В. Гоголь". — Париж, 1961; "Основы христианской философии". — Париж, 1961—1964. — Т. 1—2.

На початку своєї педагогічної та наукової діяльності В. Зеньковський виступав послідовником неокантіанства Г. Челпанова і його основним репрезентатором у Київському університеті. Пізніше сприйняв ряд психологічних ідей 3. Фрейда та логічних Б. Гуссерля, за працями яких після повернення з-за кордону читав курс психології та логіки, дотримуючись ідеалістичних позицій, постійно підкреслюючи їх. У центрі наукових інтересів В. Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. Звідси питання детермінації психічних актів, у постановці та розв'язанні якого В. Зеньковський спирався на неокантіанство на феноменологію Е. Гуссерля. Таємницю причинності він пов'язував з таємницями часу і становлення, виходячи з визнання апріорності та ірраціональності, наголошуючи, що в ідеальній сфері взагалі немає місця становленню, немає місця часові. Логічні зв'язки за своєю суттю позачасові і не мають потреби в часі для того, щоб за підставою з'явився наслідок. Останнє особливо проявляється при незворотності часу, хоча, будучи ірраціональним, час може вбирати в "собі" ідеальні зв'язки або може вбиратися цими ідеальними зв'язками. Тут проходить остання межа нашого пізнання, оскільки феноменологічна подвоєність буття, наявність в бутті ідеального начала і реального часу ні до чого далі не зводиться.

Продовжуючи своє розкриття суті причинності, В Зеньковський дійшов висновку, що причинність нічого в собі іншого не містить окрім іманентного чинника можливості; її сенс полягає в тому, що все, що, буває, породжує щось нове із себе, відповідно до чого її зміст потрібно шукати у твореннях, де першою ознакою причинності є момент творення причиною своєї дії. Момент необхідності, який є незалежним від досвіду за своїм гносеологічним походженням, знаходить в досвіді свою межу у його застосуванні до причинності. Проте він не має органічного зв'язку із сутністю причинності, а раз немає апріорної необхідності мислити причинний зв'язок необхідного, раз, з іншого боку, об'єм охоплення причинністю необхідності не має визначених меж, то це означає, що питання про походження необхідності зводиться виключно до психологічної, а не до гносеологічної проблеми. Застосовуючи категорію причинності, ми творимо досвід, а постулювання загальної причинності має суто релігійну свідомість тільки в самопричинності, реальність якої знаходиться в релігійному досвіді.

Негативно ставлячись до матеріалізму, заперечуючи об'єктивність закономірності світу, В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття. Однак якщо реальний потік буття натягував на ідеальний "скелет" живу плоть матерії, то це могло бути зведено до ідеальної сили, до Логосу, тому що ніщо не може підпорядковувати собі реальне буття без Вищої реальності. Не може бути застосованою до органічного світу і механічна причинність, оскільки органічний світ має амеханічний чинник — психіку.

Крім того, механічна причинність має сліпий характер прояву, тоді як органічний світ пов'язаний з доцільністю, тобто містить у собі дію кінцевої причини. Щоправда, і те, й інше має теологічний чинник, проте у механічному світі теологічний чинник має трансцендентний характер, тоді як в життєвих процесах доцільність іманентна організмові. Тому, робить висновок В. Зеньковський, психічна причинність є причинністю суб'єктивною і лише в ідеальному своєму змісті вона набуває структурного характеру, приводить до феноменологічної багатоманітності. Отже, причинність не є зовнішнім наслідком буття, де повинна пояснювати факт змінності, навпаки, вона в собі не містить нічого іншого, крім іманентного чинника змінення, а свій істинний смисл поняття причинності знаходить в твореннях і переходах сили. Психічне буття не може виникнути з інших форм буття, воно завжди індивідуальне. Останнє постає як немеркнучий прояв Абсолюту, а причинність як така виникає із справжньої causa sui — Божества такою мірою, як і свобода вибору людини лежить у ньому.

У період еміграції В. Зеньковський основну увагу приділяв питанням історії філософії, зокрема історії російської філософської думки, звертаючи велику увагу на дослідження філософських поглядів В. Соловйова, М. Гоголя, Л. Толстого, сам формуючись як історик філософії під їх впливом.