Лекція-3.

Слово “античний” в перекладі з латинської означає “давній”. Але у звуженому і усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно, до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську та олександрійську філософії.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбулося вVІ -V ст. до н.еНа її формування вплинула боротьба рабовласницької демократії та аристократії, інтереси яких вона почергово відстоювала. Саме тут виробляєьтся той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському контененті. Мислителі давньої Греції ввели в філософію і культуру поняття “логос” , як розумного космічного начала, яке згодом переросло у таку рису менталітету як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

· наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

· наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

· пов`язування природних процесів з моральною проблематикою, оцінка їх в категоріях “добра”, “зла”, “справедливості” і т.п.;

· в цій філософії основна увага приділяється пошукам першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постає як проблема субстанції;

· була надзвичайно динамічною в розвитку;

· постала відкритою і доступною: усі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатися філософією.

У розвитку античної філософії можна виділити три основних періоди:

· досократівський (VІІ-VІ ст. до н.е.) - в центр уваги ставиться питання про походження та структуру Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого;

· класичний (V-ІV ст.до н.е.) - пізнання людини, людської свідомості, поведінки. Цей період є вершиною розвитку грецької демократії філософії, мистецтва;

· елліністичний (ІV ст. до н.е. - VІ ст. н.е.) - проблеми морально-етичного плану,

Висновок:Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів. Антична філософія стала першою історичною формою європейської філософії; вперше відокремилася від інших сфер життєдіяльності людини і поклала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки і філософії,

Філософські школи Античної Греції досократичного періоду.

Біля джерел формування у Ст.Греції стоялаІонійська філософія,яка нараховувала декілька шкіл:Мілетську, Ефеську.

Перші мислителі вважали основою існування природи певну речовину, з якої всі речі виникають і в яку перетворюються після того, як зникають - ця речовина вічна.

Твори вчених Мілетської школи до нас не дійшли, про їх суть можна судити з свідчень Арістотеля,Діогена та інших філософів пізнішого часу.

Засновником Мілетської школи бувФалес, послідовниками -Анаксімандр і Анаксімен.

Фалес: називав такою речовиноюводу, яка має бути вологою і плинною: вологою - бо вологість містить тепло, потрібне для життя, а плинною - бо всі речі в постійному русі і змінюються.

Анаксімандр: учень Фалеса; першооснова-апейрон — безконечна не визначена речовина, яка існує вічно і не піддається змінам; першим висунув ідею еволюційного походження людини - зароджується і виростає в череві великої риби, на світ виходить повністю сформованою.

Анаксімен: учень Анаксімандра;повітря - основа світу, згущуючись воно стає вітром, хмарою, водою, землею і т.д.

Важливим у вченні Мілетської школи було те, що розглядався світ у постійному розвитку і змінах. Цікавим є також той факт, що Фалес відкрив сузір'я Малої Медведиці.

Засновником і найбільш відомим вченим Ефеської школи був Геракліт. Він написав прозовий твір "Про природу". Твердив: " світ не створений ніким із людей, ніким із богів, а є вічно живийвогонь, мірою спалахуючий, мірою згасаючий", тобто підкреслював об`єктивність існування природи і відкидав міфологічну ідею про створення світу богом.

Геракліта вважають одним із засновників античної діалектики. У найголовнішому положенні його діалектики - ”Все пливе, все змінюється, все виникає і зникає” — вираження розуміння всезагального руху і розвитку як основи беззупинного оновлення в природі. Гераклітові належить відомий афоризм про ріку, до якої не можна уввійти двічі.

Розвиток у природі він розумів як процес боротьби протилежностей, як процес боротьби між народженням і вмиранням - “все відбувається через боротьбу і за необхідністю”.

Наступним етапом у становленні античної філософії булаІталійська філософія, до якої належалиПіфагорійський Союз, школа елеатів і Емпедокл (школа еволюціонізму), школа ноології (Анаксагор), вчення яких носило ідеалістичний характер.

Піфагор (584 -500 рр.до н.е.) найвищу мудрість вбачав учислі. Він перший вживає термін "філософія". Піфагорійці всесвіт розглядали як гармонію чисел, а числа як його першооснову. Одиниці (монаді) -надавалося божественне значення, вона мати богів і загальна основа всіх явищ природи, двійці - принцип поєднання протилежностей, четвірка - образ чотирьох природних стихій: земля, вода, повітря, вогонь. Риси природних речей розумілися як правильні многогранники, наприклад, земля складається з частинок кубічної форми, вогонь - з пірамід (тетраедів), вода - з дванадцятигранників. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття як “космос”, “гармонія”.

Таким чином Піфагорійський союз сприймав світ в кількісному визначенні, повністю ігноруючи його якість.

Елейська школа виникла в VІ ст. до н.е.{Ксенофан - засновник,Парменід, Зенон і ін.).

Ксенофан: початок буття - це Бог, в той же час заперечував реальність множини богів. Сила Бога в мудрості, тілесної сили в нього немає. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за вченим, і є Бог (вчення пробогофілософа). Будь-яка філософія ідеалістична, бо вона діє силою мислення. Парменід (гюч. V ст. до н.е.) вважав, що до пізнання світу ведуть два шляхи: мислення і гадки; перший шлях - шлях істини - приводить до світу вічного, єдиного, другий - видимий світ речей, началами яких є вогонь і вода. Вчений вперше стверджує, що будь-які питання вирішуються шляхомдоведення.

Зенон : твори - "Суперечки", "Проти філософів". Для нього істинним є не те (як і для всіх елеатів), що реально сприймається чуттям, а те що доводиться розумом, мисленням. Заперечує істинність руху, виводячи п'ять так званих "апорій" (спантеличень) для такого заперечення.

· перша апорія формується просто: “рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому де його немає”;

· друга, (так звана “дихтоманія”) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти половину половини і так далі без кінця. За такою логікою рун не може не тільки закінчитися, а й розпочатися;

· “Ахіл і черепаха” - прудконогий Ахіл ніколи не дожене черепаху, оскільки перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона проповзе якусь, хоча й невелику відстань і так без кінця;

· “Стріла, що летить” - стріла, випущена з лука ніколи не буде рухатися, бо в кожний деякий момент вона знаходиться в стані спокою, а сума моментів спокою і є спокій. Отже, стріла нерухома.

· “Стадіон” - якщо два різних тіла рухаються назустріч одне одному, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половини того, що не рухається; тоді половина рівна цілому, а це абсурт.

Цікава точка зору на виникнення світу вЕмпедокла. Вчений виводить поняття любові і ненависті. Любов - це гармонія, дисгармонія - зло. Їх взаємодія породжує рух та розвиток світу. Розвиток розуміється як певний цикл, що складається з чотирьох фаз: на першій фазі спостерігається перевага однієї сили, далі рівновага, потім перевага іншої сили і знову рівновага. Цикл завершується. Точка зору про виникнення живої істоти зводилася до того, що в минулому поєднювались різні частини тіла живих істот. Там де виникла дисгармонія, тіло відмирало, а найгармонійнішй поєднання змогли вижити і розмножитися.

Отже, італійська філософія була ідеалістичною, заперечуючи рух, надаючи перевагу мисленню, любові тощо.

Атомістична філософія була започаткованаЛевкіппом і Демокрітом (V ст.до н.е.). Левкіп перший ввів поняття атома, як неподільної частини матерії (буття) і порожнечі, в якій рухаються атоми (небуття). Розвинув цю теорію Демокріт: атоми вічні і незмінні, а зміни в світі - це результат взаємодії атомів. Різняться атоми формою, порядком і положенням. Визначав він ще й вагу і фігуру атома. Отже, атоми - це фізичні тіла. Внаслідок нескінченої кількості атомів спостерігається і нескінчене розмаїття природи. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє 

атомами і світом. У світі діють тільки механічні закони.

Виникнення світу атомісти виводять з різної кількості атомів. Там, де щільність більша, виникає їх взаємодія, рух за певним колом, що в кінцевому підсумку спричиняє виникнення планет. Зародження живого Левкіпп і Демокріт розглядали як процес взаємодії землі, води, тепла і світла. Внаслідок цієї взаємодії виникають водяні кулі, з яких і зароджується світ.