1. Культурно-історичні передумови виникнення філософії.

Виникнення філософії - це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина - світ", то вся історія розвитку філософської думки - це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя. Отже, до передумов виникнення філософії можна віднести такі:

1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.

2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв'язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.

3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, "що є світ?" і "як правильно жити?", а інша - робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву "любов до мудрості", або "філософія'". Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) "аристократами духу", тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.

4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв'язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням

перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.

Дослідження різних груп філософських проблем безпосередньо і складають структуру філософського знання.

1.Вчення про буття - або онтологія . Вона включає в себе питання що систематизують первоначала буття, вчення про єдиного, про суще буття, про його першопринципи. Антична філософія починалася з онтології, стародавні шукали основу світобудови: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні, Анаксимен - у повітрі, Анексимандр - у "апейроні"…тощо

2. Вчення про пізнання - гносеологія (Епістемологія) або теорія пізнання (від "гнозис" - знання). Філософська теорія, яка розглядає кордон і можливості людського пізнання, а також шляхи та форми пізнавальної діяльності. Гносеологію цікавлять питання істинності наших знань, критерії істинності, різні точки зору з цих питань - головна проблема гносеології .

3.Соціaльна філософія - розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що таке суспільство та людина, і яке місце займає в ньому людина.

4.Філософська антропологія - Напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

5. Етика - філософія моралі та моральності. Мораль - сукупність норм, правил, приписів і відповідності з вищими моральними цінностями(добро, справедливість). А з іншого боку, мораль - це практика існуючих відносин між людьми(турботливість і зневага, тощо)

6.Естетика - вчення про прекрасне, про критерії, шляхи створення та сприйняття прекрасного

7.Аксіологія - вчення про цінності, ціннісну орієнтовану діяльність

8.Філософія релігії - вчення про релігійне ставлення до світу, відповідні принципи поведінки.

9.Історія філософії вивчає шляхи, перспективи, мету розвитку філософії. Це своєрідне само осмислення філософії

10.Праксеологія - вчення про перетворення, як суттєвий момент вселюдських відносин

2. Передумови філософії у Стародавній Індії.

Виникнення філософії - не швидкий "одноразовий акт", а тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту на фоні міфології та релігії. В Індії коріння перших філософських узагальнень сягає міфологічних текстів "Вед". Виникнення філософії в Давній Індії відноситься приблизно до II тис. до н. е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний. До цього періоду відносять виникнення Вед, Брахманів, Упанішад. Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд. Брахмани - це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких тлумачиться сакральний смисл давньоінд.ритуалів. Упанішади - завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером та обсягом трактатів релігійно-філософ.змісту.

2) Епічний . У цей період сформувались основні філософські течії(даршани).

3) Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До ортодоксальних систем належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень - сансару, яка породжена кармою - відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев´ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз´єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх´я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман - принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До неортодоксальних шкіл належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм - світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя - це страждання. "Чотири благородні істини" Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей жити. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана - стан незворушності й спокою, який перериває сансару - безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття-небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята - єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п´ять елементів - воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя - це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе.

3. Зародження філософії у Стародавньому Китаї.

Грунтована на релегійно-міфологічному світогляді, слабкий зв'язок з наукою, гуманність, антропоцентризм, тісно пов'язана з проблемами моралі, пізнання, природи, соціального управління

Основу світогляду китайця складали книга пісень, книга історії, книга обрядів, книга змін, літопис. Світ з'являється як боротьба протилежних та співпрацюючих сил - ЯНЬ (активного, світлого, позитивного, чоловічого початку) та ІНЬ (темного, пасивного, негативного, жіночого початку). "Золоте століття": вільно співіснувало 6 шкіл:

1) конфуціанство,

2)легізм,

3) моізм,

4) даосизм,

5) школа "інь-ян" (натурфілософи),

6) школа імен ("мин-цзя").

Конфуціанство: Конфуцій розкривав проблему-взаємовідносин між людьми, виховання, моральність. Ввів такі поняття: "жень" (гуманність), "і" (обов'язок, справедливіст), "лі "(ритуал), "сі" (ширість), "чжи" (мудрість), "сяо" (синова шанобливість до батьків), "ді" (шанування старшого брата). Моізм проголошував 12 принципів своїх етико-політичних ідей:

1.Об'єднання для заміни роз'єднання;

2.Піднесення здібних, зміщення безталанних;

3.Шанування мудрості;

4. Шанування єдності;

5. Загальна любов та взаємна вигода; 6.Заперечення нападів;

7. Заперечення музики та звеселень;

8. Економія у витратах; 9. За бережливість при похованнях;

10. Бажання неба;

11. Заперечення волі неба;

12. Духобачення. Ключові поняття даосизму - "дао" (шлях, закон, абсолют); принцип "у-вей" (недіяння), шенжень (зовсім мудрий)

Даосизм (кит. - школа дао) - філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього Існуючого -дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.

Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як "головне в усіх речах", "корінь", "мати землі й неба", "першооснова світу", "творець усього сущого", яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля - від неба (космосу), небо - від дао, а дао - від себе.

Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Основний моральний принцип даосизму - у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао, - бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання.

Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця - у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.

Моїзм - філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, як і його носії - багатії, ті, хто має владу. Головне, за його переконаннями, дотримання принципу всезагальної любові, який допомагає перебороти суперечність "ми - вони" ("наш рід" і "чужий рід", "вільний" і "раб", "пролетарів і "експлуататор").

Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя він неодмінно підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням принципу взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу, породжує епідемії, голод, збиває ритм нормального життя.

Моїзм першим порушив питання про критерії розрізнення добра і зла, істини і хиби, обґрунтував концепцію історичного розвитку суспільства на моральних засадах.

Легізм (лаг. legis - закон) - давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.На думку представника цієї школи, дао є загальним законом, знання якого сприяє пізнанню й освоєнню речей. Природні закони він називав лі. Однак суспільство має жити за специфічними законами (фа), які допомагають розрізняти добро і зло. Їх встановлюють люди, змінюючи зі зміною їхніх умов життя. Згідно з цією точкою зору мораль залежить не від неба, не від вродженої природи людини, а від закону фа.

4. Своєрідність філософії Стародавньої Греції досократичного періоду.

Слово “античний” в перекладі з латинської означає “давній”. Але у звуженому і усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно, до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську та олександрійську філософії.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбулося вVІ -V ст. до н.еНа її формування вплинула боротьба рабовласницької демократії та аристократії, інтереси яких вона почергово відстоювала. Саме тут виробляєьтся той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському контененті. Мислителі давньої Греції ввели в філософію і культуру поняття “логос” , як розумного космічного начала, яке згодом переросло у таку рису менталітету як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

· наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

· наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

· пов`язування природних процесів з моральною проблематикою, оцінка їх в категоріях “добра”, “зла”, “справедливості” і т.п.;

· в цій філософії основна увага приділяється пошукам першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постає як проблема субстанції;

· була надзвичайно динамічною в розвитку;

· постала відкритою і доступною: усі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатися філософією.

У розвитку античної філософії можна виділити три основних періоди:

· досократівський (VІІ-VІ ст. до н.е.) - в центр уваги ставиться питання про походження та структуру Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого;

· класичний (V-ІV ст.до н.е.) - пізнання людини, людської свідомості, поведінки. Цей період є вершиною розвитку грецької демократії філософії, мистецтва;

· елліністичний (ІV ст. до н.е. - VІ ст. н.е.) - проблеми морально-етичного плану,

Висновок:Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів. Антична філософія стала першою історичною формою європейської філософії; вперше відокремилася від інших сфер життєдіяльності людини і поклала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки і філософії,

Філософські школи Античної Греції досократичного періоду.

Біля джерел формування у Ст.Греції стоялаІонійська філософія,яка нараховувала декілька шкіл:Мілетську, Ефеську.

Перші мислителі вважали основою існування природи певну речовину, з якої всі речі виникають і в яку перетворюються після того, як зникають - ця речовина вічна.

Твори вчених Мілетської школи до нас не дійшли, про їх суть можна судити з свідчень Арістотеля,Діогена та інших філософів пізнішого часу.

Засновником Мілетської школи бувФалес, послідовниками -Анаксімандр і Анаксімен.

Фалес: називав такою речовиноюводу, яка має бути вологою і плинною: вологою - бо вологість містить тепло, потрібне для життя, а плинною - бо всі речі в постійному русі і змінюються.

Анаксімандр: учень Фалеса; першооснова-апейрон — безконечна не визначена речовина, яка існує вічно і не піддається змінам; першим висунув ідею еволюційного походження людини - зароджується і виростає в череві великої риби, на світ виходить повністю сформованою.

Анаксімен: учень Анаксімандра;повітря - основа світу, згущуючись воно стає вітром, хмарою, водою, землею і т.д.

Важливим у вченні Мілетської школи було те, що розглядався світ у постійному розвитку і змінах. Цікавим є також той факт, що Фалес відкрив сузір'я Малої Медведиці.

Засновником і найбільш відомим вченим Ефеської школи був Геракліт. Він написав прозовий твір "Про природу". Твердив: " світ не створений ніким із людей, ніким із богів, а є вічно живийвогонь, мірою спалахуючий, мірою згасаючий", тобто підкреслював об`єктивність існування природи і відкидав міфологічну ідею про створення світу богом.

Геракліта вважають одним із засновників античної діалектики. У найголовнішому положенні його діалектики - ”Все пливе, все змінюється, все виникає і зникає” — вираження розуміння всезагального руху і розвитку як основи беззупинного оновлення в природі. Гераклітові належить відомий афоризм про ріку, до якої не можна уввійти двічі.

Розвиток у природі він розумів як процес боротьби протилежностей, як процес боротьби між народженням і вмиранням - “все відбувається через боротьбу і за необхідністю”.

Наступним етапом у становленні античної філософії булаІталійська філософія, до якої належалиПіфагорійський Союз, школа елеатів і Емпедокл (школа еволюціонізму), школа ноології (Анаксагор), вчення яких носило ідеалістичний характер.

Піфагор (584 -500 рр.до н.е.) найвищу мудрість вбачав учислі. Він перший вживає термін "філософія". Піфагорійці всесвіт розглядали як гармонію чисел, а числа як його першооснову. Одиниці (монаді) -надавалося божественне значення, вона мати богів і загальна основа всіх явищ природи, двійці - принцип поєднання протилежностей, четвірка - образ чотирьох природних стихій: земля, вода, повітря, вогонь. Риси природних речей розумілися як правильні многогранники, наприклад, земля складається з частинок кубічної форми, вогонь - з пірамід (тетраедів), вода - з дванадцятигранників. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття як “космос”, “гармонія”.

Таким чином Піфагорійський союз сприймав світ в кількісному визначенні, повністю ігноруючи його якість.

Елейська школа виникла в VІ ст. до н.е.{Ксенофан - засновник,Парменід, Зенон і ін.).

Ксенофан: початок буття - це Бог, в той же час заперечував реальність множини богів. Сила Бога в мудрості, тілесної сили в нього немає. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за вченим, і є Бог (вчення пробогофілософа). Будь-яка філософія ідеалістична, бо вона діє силою мислення. Парменід (гюч. V ст. до н.е.) вважав, що до пізнання світу ведуть два шляхи: мислення і гадки; перший шлях - шлях істини - приводить до світу вічного, єдиного, другий - видимий світ речей, началами яких є вогонь і вода. Вчений вперше стверджує, що будь-які питання вирішуються шляхомдоведення.

Зенон : твори - "Суперечки", "Проти філософів". Для нього істинним є не те (як і для всіх елеатів), що реально сприймається чуттям, а те що доводиться розумом, мисленням. Заперечує істинність руху, виводячи п'ять так званих "апорій" (спантеличень) для такого заперечення.

· перша апорія формується просто: “рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому де його немає”;

· друга, (так звана “дихтоманія”) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти половину половини і так далі без кінця. За такою логікою рун не може не тільки закінчитися, а й розпочатися;

· “Ахіл і черепаха” - прудконогий Ахіл ніколи не дожене черепаху, оскільки перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона проповзе якусь, хоча й невелику відстань і так без кінця;

· “Стріла, що летить” - стріла, випущена з лука ніколи не буде рухатися, бо в кожний деякий момент вона знаходиться в стані спокою, а сума моментів спокою і є спокій. Отже, стріла нерухома.

· “Стадіон” - якщо два різних тіла рухаються назустріч одне одному, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половини того, що не рухається; тоді половина рівна цілому, а це абсурт.

Цікава точка зору на виникнення світу вЕмпедокла. Вчений виводить поняття любові і ненависті. Любов - це гармонія, дисгармонія - зло. Їх взаємодія породжує рух та розвиток світу. Розвиток розуміється як певний цикл, що складається з чотирьох фаз: на першій фазі спостерігається перевага однієї сили, далі рівновага, потім перевага іншої сили і знову рівновага. Цикл завершується. Точка зору про виникнення живої істоти зводилася до того, що в минулому поєднювались різні частини тіла живих істот. Там де виникла дисгармонія, тіло відмирало, а найгармонійнішй поєднання змогли вижити і розмножитися.

Отже, італійська філософія була ідеалістичною, заперечуючи рух, надаючи перевагу мисленню, любові тощо.

Атомістична філософія була започаткованаЛевкіппом і Демокрітом (V ст.до н.е.). Левкіп перший ввів поняття атома, як неподільної частини матерії (буття) і порожнечі, в якій рухаються атоми (небуття). Розвинув цю теорію Демокріт: атоми вічні і незмінні, а зміни в світі - це результат взаємодії атомів. Різняться атоми формою, порядком і положенням. Визначав він ще й вагу і фігуру атома. Отже, атоми - це фізичні тіла. Внаслідок нескінченої кількості атомів спостерігається і нескінчене розмаїття природи. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє 

атомами і світом. У світі діють тільки механічні закони.

Виникнення світу атомісти виводять з різної кількості атомів. Там, де щільність більша, виникає їх взаємодія, рух за певним колом, що в кінцевому підсумку спричиняє виникнення планет. Зародження живого Левкіпп і Демокріт розглядали як процес взаємодії землі, води, тепла і світла. Внаслідок цієї взаємодії виникають водяні кулі, з яких і зароджується світ.