Лекція 1. Поняття трудового права як галузі права.
План заняття:
Вступ
1.Предмет та метод трудового права
2.Принципи трудового права
3.Функції трудового права
4. Суб'єкти трудового права
5. Трудові правовідносини
6. Джерела трудового права
7. Відмежування трудового права від суміжних галузей права
8. Поняття та класифікація суб'єктів трудового права
9. Працівники як суб'єкти трудового права
Література:
Болотіні А.В. Чанишева Г.І. Трудове право України –К: Товариство «Знання»,2000 с.13-61,92-104
Поняття трудового права України як галузі права.
Вступ
Для нормального життя люди постійно повинні їсти, пити, мати одяг, взуття, задовольняти свої духовні потреби. Тільки на цій основі вони можуть брати участь у виробництві. При цьому слід враховувати, що людські потреби є надзвичайно гнучкими, здатними до кількісних і особливо якісних змін. Якщо в повоєнний час люди задовольнялися простій одягом і кімнатою в комунальній квартирі, то вже через десяток років була поставлена вимога про забезпечення кожної сім'ї окремою квартирою. Зросли вимоги і до якості одягу, який бажають придбати люди.
Але людина завжди намагається проявити себе ще і як особистість.
Удачливий той, хто наділений якимось визнаним талантом: має красиву зовнішність, володіє красивим співучим голосом, досяг визначних спортивних успіхів і т.п. Переважна ж більшість людей може проявити себе як особистість тільки завдяки роботі: майстерність у виконанні певної роботи, професіоналізм, що набувається роками, та ін
Без роботи не існувало і не може існувати жодне суспільство. І хоча вона існує з незапам'ятних часів, правове регулювання роботи виникло порівняно недавно - з розвитком капіталістичного способу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні суспільно-економічні формації (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна) не потребували правового регулювання трудових відносин.
Лише тоді, коли пануючою формою організації роботи постійна наймана робота, коли робітничий клас організовано став вимагати від держави регулювання трудових відносин, держава змушена була піти на поступки і розпочати регулювання окремих питань трудових відносин.
Тому історично трудове право становить собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні та соціальні права. Усвідомивши себе як революційну силу і вступивши в організовану боротьбу за свої права, робітничий клас прагнув зайняти певні позиції в економіці.
Найбільш повно сутність цієї галузі права відображає термін «трудове право», що закріпився за роки радянської влади.
Трудове право тісно пов'язане з іншими галузями права. Як трудові відносини, які представляють частину життя суспільства, не можуть бути відірвані від цього суспільства, так і трудове право, яке регулює це відносини, не може бути відірване від тієї системи галузей права, які регулюють інше ставлення суспільства.
1.Предмет та метод трудового права
Кожна людина в Україні має право на працю. Це закріплено ст. 43 Конституції України від 28.06.1996 р. Кодекс законів про працю України (№ 322а-08 від 10.12. 1971 р. Зі змінами та доповненнями) регулює більшість аспектів у трудовому житті українського суспільства.
Трудове право одна з галузей в системі права України, що регулює трудові та інші, тісно з ними пов'язані суспільні відносини, які виникають між роботодавцем та найманим працівником у процесі реалізації останнім його конституційного права на працю.
Предметом трудового права є трудові відносини, які виникають у результаті укладання та реалізації трудового договору, а також відносини які виникають під час вирішення трудових спорів, відносини навчання на виробництвах, відносини щодо працевлаштування та інші тісно пов'язані з ними.
Для трудового права характерними є два основних методи правового регулювання:
-метод автономного регулювання, який виходить з координування інтересів та цілей сторін суспільних відносин, де суб'єкти насамперед задовольняють свої приватні інтереси;
-метод централізованого регулювання, який ґрунтується на відносинах субординації учасників суспільних відносин, де в приватні інтереси втручається держава.
Але найбільш широко використовується в трудовому праві автономний метод, оскільки держава лише визначає основні засади правового регулювання найманої праці.
До методів правового регулювання праці — невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать договірний порядок виникнення трудових відносин; рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку; специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін трудового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом); участь працівників у правовому регулюванні праці через своїх представників, профспілок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законодавства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.
Невід'ємною складовою, що притаманна кожній галузі права, є її система, а точніше — правильне розташування тісно взаємопов'язаних частин, їх структурний ряд. Трудове право поділяється на дві групи. Перша — загальна частина, до якої входять такі інститути:
а) поняття та предмет трудового права;
б) основні принципи трудового права;
в) джерела трудового права;
г) суб'єкти трудового права;
ґ) трудові правовідносини;
д) колективний договір;
є) правова організація працевлаштування працівників.
Основна риса зазначених інститутів загальної частини трудового права полягає в тому, що вони поширюються на всі трудові відносини.
Друга група самостійних інститутів1 трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:
а) трудовий договір;
б) робочий час і час відпочинку;
в) оплата праці;
г) трудова дисципліна;
ґ) матеріальна відповідальність;
д) охорона праці;
є) поєднання роботи з навчанням;
є) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;
ж) трудові спори.
2.Принципи трудового права
Трудове право ґрунтується на таких принципах:
- свобода праці та зайнятості,
- захист від безробіття,
- рівноправність у праці,
- справедлива винагорода за працю,
- охорона праці,
- право на відпочинок,
- право на професійну підготовку,
- захист трудових прав,
- право на виробничу демократію,
- право роботодавця вимагати від працівника виконання обов'язку сумлінної праці тощо,
Першу групу становлять три основних принципи трудового права:
1) свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції України, ст. 5,21,49-4 КЗпП України);
2) право на працю, захист від безробіття, допомога у працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст, 43 Конституції України, ст. 2,5, гл, ІІІ та ІІІ - А КЗпП України);
3) рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 Конституції України, ст. 22 КЗпП України),
Головним змістом зазначених принципів трудового права є єдність можливостей працівника отримати роботу у роботодавця будь-якої форми власності відповідно до своєї спеціальності чи професії, у безпечних умовах праці, а за умови звільнення з роботи чи безробіття реалізується можливість сприяння держави у працевлаштуванні й матеріальній підтримці тимчасово непрацюючого. Принцип забезпечення вільної праці стосується всіх осіб найманої праці, і головним його змістом є добровільне їх волевиявлення вступати в трудові відносини, змінювати чи припиняти їх.
Друга група основних принципів трудового права розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються у процесі наявності трудових відносин. До цієї групи належать такі принципи:
1) справедлива винагорода за виконану роботу. Його правове забезпечення здійснюється нормами інститутів:
а) оплата праці;
б) гарантії і компенсації;
2) охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:
а) трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу);
б) охорона праці як загальний інститут, в тому числі посилена охорона праці жінок та молоді, контроль за охороною праці;
в) норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяну працівникові в разі трудового каліцтва;
3) право на відпочинок. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:
а) робочий час;
б) час відпочинку;
в) поєднання роботи з навчанням;
4) захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нормами таких інститутів:
а) нагляд і контроль за додержанням трудового законодавства;
б) повноваження профспілок і трудових колективів;
в) трудові спори.
До третьої групи належать такі принципи: 1) безплатної професійної підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:
а) працевлаштування і зайнятість населення;
б) трудовий договір;
в) робочий час;
г) оплата праці й гарантійні виплати;
2) виконання трудових обов'язків сторонами трудового договору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів:
а) трудова дисципліна (дисциплінарні звільнення);
б) трудовий договір;
в) матеріальна відповідальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду;
г) розгляд трудових спорів.
3.Функції трудового права
Значення трудового права активно висловлюється у його функціях.
Функції трудового права – це основні напрями впливу його норм на поведінку (свідомість, волю) працівників у процесі праці для досягнення мети і завдань трудового законодавства.
У науці трудового права виділяють 4 функції:
виробничу; виховну; захисну; соціальну.
-Виробнича функція направлена на забезпечення нормальної організації трудових відносин, їх статистику і динаміку.
За допомогою правових норм закріплюються трудові навички працівників, передається досвід минулих поколінь, поширюються прогресивні форми організації праці, підтримується порядок у роботі, установлюється чітка регламентація трудових прав та обов’язків, а також диференційовані межі юридичної відповідальності за доручену справу.
-Виховна функція - це вплив правових норм на свідомість та волю учасників трудових правовідносин з метою забезпечення їх поведінки згідно з вимогами правових норм .
-Захисна функція направлена на охорону законних прав і інтересів працівників у трудових правовідношеннях та на захист їх честі та гідності при реалізації права на працю.
-Соціальна функція реалізується за трьома напрямами: соціальний захист працівника; соціальний захист роботодавця; забезпечення соціального партнерства між найманими працівниками і роботодавцями.
4. Суб'єкти трудового права
Динамічний розвиток трудового законодавства України про працю охоплює широкий аспект суспільних відносин.
Юридична наука виробила загальне поняття суб'єкта трудового права як конкретної особи або організації, наділеної здатністю мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Суб'єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами й обов'язками та реалізувати їх.
Сама можливість бути суб'єктом трудового права обумовлена наявністю трудової правоздатності й трудової дієздатності. Ці два правових явища в трудовому праві нерозривні на відміну від цивільного права, у якому правоздатним громадянин стає з дня народження, а дієздатність у повному обсязі настає з досягненням 18-річного віку. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб'єктністю і в повному обсязі — з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках— з 15- і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).
Головним суб'єктом трудового права є працівники (робітники та службовці). їх правовий статус переважно єдиний для всіх працівників, де б вони не працювали. Винятком є лише три категорії працівників: жінки, неповнолітні та працівники із зниженою працездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці). Правовий статус останніх відображає підвищені гарантії права на працю, підвищений захист їх організму від шкідливих чинників, пов'язаних з виробництвом. Такий захист починається з моменту прийняття цих працівників на роботу, виявляючись у забороні застосування їх праці на шкідливих, важких і підземних роботах.
Основа правового положення працівників визначена ст. 43 Конституції України та статтями 2,2-1 КЗпП України, де встановлені найголовніші трудові права працівників. Наприклад, працівник може реалізувати право на працю з досягненням 16-річного віку, а в окремих випадках — 15-річного і навіть 14-річного віку, але лише з дозволу одного з батьків або особи, що їх заміняє.
Важливим суб'єктом трудового права є власник або уповноважений ним орган — роботодавці будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України. Ними можуть бути підприємства, установи, організації — державні, колективні чи індивідуальні, котрі наділені спеціальною трудовою правосуб'єктністю відповідно до їх завдань, визначених статутами чи положеннями про них.
Правовий статус підприємств визначається Господарським кодексом, у якому відбито особливості їх діяльності, регламентовані права й обов'язки, види підприємств, а також можливість здійснювати підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників безпосередньо на виробництві, раціонально використовувати їхню працю, створювати для них належні та безпечні умови праці тощо (статті 46 та 69 ГК).
Трудовий колектив як суб'єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підприємствах. Його правовий статус визначений спеціальним Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 p., та гл. XVI-A КЗпП України.
Згідно із законом трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам як суб'єктам трудового права.
Профспілка — добровільна громадська організація, що об'єднує працівників за їх суспільними інтересами згідно з родом їхньої діяльності у виробничій і невиробничій сфері з метою захисту трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів.
Правовий статус профспілок в Україні визначається ст. 36 Конституції України, статтями 243—252 гл. XVI КЗпП України та іншими нормами права, зокрема Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999 p., статутами профспілок тощо, в яких визначаються їх головні завдання — захист прав і законних інтересів працівників.
Професійні спілки виконують свою основну функцію щодо захисту трудових прав і законних інтересів працівників, поновлення їхніх порушених прав, встановлення високого рівня умов праці, побуту тощо.
Правовий статус профспілок як суб'єктів трудового права найсуттєвіше виражений в їхніх основних правах на трьох етапах, а саме:
—виникнення трудових відносин (прийняття на роботу неповнолітніх лише за згодою профкому, встановлення випробувального строку до 6 місяців згідно зі ст. 27 КЗпП України);
—існування трудових відносин;
—припинення трудових відносин. Це представницькі права при укладанні колективного договору, при звільненні працівника—члена профспілки.
5. Трудові правовідносини
Правовідносини є основним поняттям правової науки. За усталеним визначенням, це суспільні відносини, врегульовані нормою права1. Відповідно трудові правовідносини — це врегульовані трудовим законодавством трудові й тісно пов'язані з ними відносини працівників у галузі праці.
З огляду на специфіку предмета трудового права, основою якого є трудові правовідносини у поєднанні їх із суспільними відносинами, слід вказати на такі види правовідносин у сфері трудового права:
—правовідносини із забезпечення зайнятості та працевлаштування;
—трудові правовідносини працівника з роботодавцем;
—колективні правовідносини (трудового колективу й профкому з роботодавцем і його адміністрацією);
—правовідносини з професійної підготовки працівників безпосередньо на виробництві;
—правовідносини з нагляду за дотриманням норм трудового законодавства;
—правоохоронні правовідносини (щодо матеріальної відповідальності сторін трудового договору За заподіяну шкоду, з
розгляду трудових спорів тощо).
Ядром зазначених видів правовідносин у сфері трудового права є трудові правовідносини, що визначаються як добровільний правовий зв'язок працівника з роботодавцем (підприємством чи фізичною особою), за яким працівник зобов'язується здійснювати обумовлену трудову функцію, виконуючи правила внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець зобов'язується виплачувати винагороду за певний трудовий внесок і створювати умови праці відповідно до законодавства, колективного трудового договору.
Важливими ознаками трудових правовідносин є підстави їх виникнення, змінення та припинення. Цьому сприяють певні юридичні факти, передбачені чинним законодавством України.
До основних підстав виникнення трудових правовідносин належать:
—укладення трудового договору;
—адміністративно-правовий акт (призначення на посаду,затвердження, розподіл молодих фахівців тощо);
—факт обрання на відповідну посаду (за конкурсом, депутатом тощо);
— факт погодження з відповідними особами.
Наприклад, лише за згодою одного з батьків чи осіб, які їх замінюють, можливі трудові правовідносини з неповнолітніми громадянами віком 15 чи 14 років, тому це складна процедура виникнення трудових правовідносин. Відповідно до ст. 24 КЗпП України фактом наявності трудових правовідносин є також допуск працівника до роботи незважаючи на те, що власник не видав наказ чи розпорядження про прийняття на роботу.
6. Джерела трудового права
Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані. Проте оскільки джерело трудового права є формою вираження трудового законодавства у відповідному нормативному акті, такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю України; б) що містять норми різних галузей права, у тому числі трудового (їх називають комплексними). З огляду на загальну теорію національного права України можна стверджувати, що джерела права, у тому числі й трудового, можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента України про персональне нагородження орденом Ярослава Мудрого або присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» — це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня» є нормативним актом трудового права.
За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового права поділяються на закони й підзаконні акти трудового законодавства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня1990 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо) і звичайні (Закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. і «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).
Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зокрема Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 p., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).
Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. та «Про відпустки» від 15 листопада 1996 p.).
Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.
Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конституція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах незалежно від форми власності, закріплює принципи такого регулювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44);право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зокрема при тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших, передбачених законом випадках (ст. 46).
Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріплені обов'язки в галузі праці. Вони передбачені другим за важливістю нормативним актом у галузі праці — КЗпП України (статті 2, 139, 143) з обов'язковим урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу.
Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р. Це кодифікований закон. Йому властива чітка послідовність розміщення інститутів у вигляді глав1.
Поряд з КЗпП України діють також інші закони України, прийняття яких зумовлене новими ринковими відносинами. Це, зокрема, закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р., «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1992 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо.
Відмежування трудового права від суміжних галузей права
Трудове право є самостійною галуззю права, має свій предмет і специфічний метод регулювання. В той же час трудове право — не відокремлене право, бо вирішує цілу низку питань, щодо яких стикується з іншими галузями права. Застосування норм трудового права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховує принципи цих галузей. Найбільший зв'язок трудове право має з конституційним, адміністративним, цивільним та господарським правом.
З конституційним правом трудове право пов'язане тим, що Конституція України визначає основні трудові права і обов'язки громадян, які знаходять подальший розвиток в нормах трудового права і сприймаються як принципи. Зокрема Конституція України закріплює право кожного громадянина на підприємницьку діяльність; право на працю, включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право на справедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника і безробіття.
Відповідно до цього Закону держава взяла на себе обов'язок забезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільний вибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови для розвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійними спілками, асоціаціями підприємців та ін.
Саме з відносин по працевлаштуванню розпочинається зв'язок трудового права з адміністративним (управлінським) правом, оскільки вся система органів по працевлаштуванню є адміністративною. Відповідно й відносини, що виникають між громадянами та цими органами з приводу працевлаштування, є адміністративними. Якщо до цього ще додати, що місцеві Ради народних депутатів можуть бронювати на підприємствах, в установах, організаціях до 5 відсотків загальної кількості робочих місць для працевлаштування жінок, молоді, інвалідів, осіб передпенсійного віку, то це також створює адміністративні відносини, які з реалізацією права на працевлаштування перетворюються в трудові.
Зв'язок трудового права з адміністративним проявляється також у підготовці кадрів. Уся система підготовки робочих кадрів та спеціалістів, за винятком підготовки робітників і перепідготовки спеціалістів безпосередньо на виробництві, коли може укладатись учнівський договір як різновид трудового договору, є предметом регулювання адміністративного права.
Підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації кадрів завжди має за мету підготовку висококваліфікованих працівників. Під час навчання особи, які навчаються, перебувають із закладами, в яких вони навчаються, в адміністративно-правових відносинах, на які ще у період навчання впливають норми трудового права. Крім того, на учнів під час виробничого навчання та практики поширюються норми трудового права, зокрема норми з техніки безпеки і виробничої санітарії.
Із закінченням підготовки чи перепідготовки працівник розпочинає безпосереднє виконання обов'язків по набутій професії, внаслідок чого відносини по навчанню перетворюються у відносини по виконанню праці.
В процесі праці люди вступають у відносини між собою, в тому числі й відносини підлеглості. Робітник під час праці підкоряється майстру цеха і всім вищим начальникам аж до власника або уповноваженого ним органу, майстер — начальнику цеха тощо. Майстер цеха для робітника є безпосереднім начальником, вищі службові особи — прямими начальниками. Для майстра безпосереднім начальником є керівник цеху. Так створюються відносини підлеглості, за якими робітник підкоряється керівнику виробничої одиниці або підприємства в цілому. Але підкорення працівників власнику або уповноваженому ним органу не означає, що відносини підлеглості є адміністративними.
Адміністративні відносини виникають внаслідок одностороннього волевиявлення органу влади або державного управління. Це волевиявлення є обов'язковим для іншої сторони і носить характер адміністративного акту.
Обов'язковим суб'єктом адміністративних відносин виступає орган влади, державного управління або якась інша державна організація, що наділена владними повноваженнями.
Суб'єкти трудових відносин, в тому числі й ті, що належать державі, владними повноваженнями відносно до своїх працівників не наділені. Застосування праці громадян здійснюється на підставі принципу свободи трудового договору, за яким працівник бере на себе обов'язок підкорятись правилам внутрішнього трудового розпорядку.
Таким чином, якщо відносини виникають внаслідок акта державного органу, з яким працівник не перебуває в договірних відносинах по праці, то ці відносини підпадають під сферу впливу адміністративного права. Якщо ж відносини виникають із трудового договору, то ці відносини між сторонами регулюються трудовим правом.
Пояснимо це на прикладі. Працівник порушив правила техніки безпеки, додержання яких відноситься до його трудових обов'язків. Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган має право притягнути цього працівника до відповідальності: дисциплінарної, а в разі наявності певних умов — й до матеріальної. Така відповідальність регулюється нормами трудового права.
За ці ж дії працівник може бути притягнутий до відповідальності органом, що здійснює нагляд або контроль за додержанням правил по охороні праці. З цим органом працівник не перебуває в договірних відносинах, тому відповідальність у цьому випадку для працівника буде адміністративною і регулюватиметься саме цією галуззю права.
Відповідні правові норми, що відносяться до організації і порядку роботи органів по нагляду за додержанням законодавства по охороні праці, відносяться до предмета адміністративного, а не трудового права.
Трудове право тісно пов'язане і з цивільним правом. Цей зв'язок склався історично, оскільки спочатку відносини по найму робочої сили регулювались нормами цивільного права. Поступово трудовий договір виділяється з цивільно-правових договорів найму послуг у самостійний вид договору, який регулюється відокремленими нормами права, що створили нову галузь права — трудове.
Трудове право дійсно увібрало в себе деякі важливі принципи цивільного права, що має своїм предметом регулювання майнових та особистих немайнових відносин. Трудове право займається безпосередньо і виключно діяльністю трудящих при самій праці, організацією процесу праці, живою працею, питаннями регулювання трудових відносин, які вирішуються з метою здійснення саме процесу живої праці.
При трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства, установи, організації, при влаштуванні на роботу внаслідок закону (ст.21 КЗпП) бере на себе обов'язок додержуватися правил внутрішнього трудового розпорядку, що діють на даному підприємстві, в установі, організації, зобов'язується виконувати певну трудову функцію в загальній колективній праці працівників даного підприємства, певну роботу, що відноситься до обумовленої професії, спеціальності або посади. Саме праця, а не її наслідки, є предметом трудового договору. За цим же договором працівник зобов'язаний за певні відрізки часу виконувати попередньо встановлену норму виробітку для цієї категорії працюючих.
Важливою ознакою трудових відносин є й те, що власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган повинен сплачувати за своїх працівників страхові внески на соціальне страхування.
Якщо у відносинах по застосуванню праці між власником і громадянином зазначені вище ознаки відсутні, працівник виконує роботу на свій розсуд і внутрішньому трудовому розпорядку не підкоряється, оплачується не жива праця, а результат цієї праці, то ці відносини мають регулюватися не трудовим, а цивільним правом.
Зв'язок господарського права з трудовим правом проявляється в ринкових відносинах. Саме господарські ринкові відносини вимагають якісної праці, переведення монополізованих коштів з державних структур виробництва, які виявилися практично нездатними до впровадження досягнень науково-технічного прогресу.
Зараз створюються нові господарські і трудові зв'язки. Громадянин одночасно може бути і власником, і працівником. Як власник він залежно від вартості свого внеску одержуватиме дивіденди в розмірах, що визначатимуться результатом певного господарсько-фінансового етапу. Як працівник він відповідно до законодавства про працю одержуватиме за свою роботу заробітну плату.
Таким чином, трудове право пов'язане значною кількістю галузей права, що є свідченням того, що ця галузь права є самостійною і однією з основних в законодавстві України. Розвиток предмета трудового права відбувається в напрямку розширення питань, що потребують регулювання саме нормами трудового права, а також сфери застосування цих норм до більш широкого кола суб'єктів і створення нових інститутів трудового права.
До остаточного вирішення цих питань не виключено субсидіарне (додаткове) застосування до трудових відносин норм інших галузей права за наявності двох умов: відносини мають бути подібними, і в трудовому праві не повинно бути норми, яка б регулювала саме ці відносини.
Поняття та класифікація суб'єктів трудового права
В юридичній літературі під суб'єктами права розуміють учасників суспільних відносин, які на основі чинного законодавства визнаються володільцями суб'єктивних прав і відповідних обов'язків. Під суб'єктами трудового права розуміють учасників індивідуальних і колективних трудових відносин, які на основі чинного законодавства мають трудові права і відповідні обов'язки. Основними суб'єктами трудового права є працівник і власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа-роботодавець як сторони трудових відносин.
Суб'єкти трудового права — більш широке поняття, ніж суб'єкти трудового правовідношення
Суб'єктами трудового права є: підприємство, установа, організація; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об'єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об'єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування.
суб'єктів даної галузі права можна класифікувати на:
1) суб'єкти індивідуальних трудових відносин (індивідуальні суб'єкти трудового права);
2) суб'єкти колективних трудових відносин (колективні суб'єкти трудового права);
3) інші суб'єкти трудового права.
Якщо суб'єктами індивідуальних трудових відносин є роботодавець і найманий працівник, то суб'єктний склад колективних трудових відносин інший — це роботодавці, організації роботодавців і їхні об'єднання (Український союз промисловців і підприємців, Союз орендарів та промисловців України, Союз малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі та комерційної сфери економіки України та ін.),трудові колективи, профспілки та їхні об'єднання; виборні органи профспілкових організацій, інші уповноважені на представництво трудовим колективом органи; органи соціального партнерства (Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення); примирні органи з вирішення трудових спорів та ін.
До інших суб'єктів трудового права слід віднести органи державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, охорону здоров'я на виробництві; державну службу зайнятості; інші державні органи; місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.
основні елементи суб'єктів трудового права якими вони повинні бути наділені:
1) трудова правосуб'єктність;
2) основні (статутні) трудові права й обов'язки;
3) юридичні гарантії цих прав і обов'язків;
4) відповідальність за порушення трудових обов'язків.
Працівники як суб'єкти трудового права
Основними суб'єктами трудового права є сторони трудового відношення — працівник і роботодавець.
Як уже зазначалося, трудове право регулює працю найманих працівників. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. [2] найманий працівник — фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі й організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.
Як сторона трудового правовідношення працівник володіє трудовою правосуб'єктністю. Необхідно сказати, що фактична здатність до праці та здатність до праці як категорія юридична, тобто трудова правосуб'єктність, поняття не тотожні. Фактична здатність до праці виникає набагато раніше трудової правосуб'єктності, про наявність якої можна говорити тоді, коли у громадянина виникає здатність до систематичної, врегульованої нормами права праці. На відміну від цивільного права трудова правоздатність і дієздатність виникають одночасно.
Трудова правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність) працівників виникає за загальним правилом з 16 років. Із згоди одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів з 14 років в порядку, передбаченому ст. 188 КЗпП України [10]. Крім вікового критерію, трудову правосуб'єктність характеризує і вольовий критерій. Не є суб'єктами трудового права особи, визнані судом недієздатними.
Слід врахувати, що в окремих випадках законодавство про працю України встановлює граничний вік для виконання деяких робіт. Наприклад, ст. 23 Закону України "Про державну службу" встановлений граничний вік перебування на державній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обмеження не поширюються на осіб, які обрані на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні")[3]. У разі необхідності керівник державного органу за погодженням з Начальником Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України може продовжити термін перебування на державній службі, але не більш ніж на 5 років. Однак цей та інші випадки, передбачені законодавством, — винятки із загального правила.
Разом з тим здатність виконувати певну роботу може бути в деяких випадках обмежена не тільки віком, але й станом здоров'я. У ст. 190 КЗпП міститься норма про заборону залучення осіб, молодших 18 років, до важких робіт і робіт зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також підземних робіт [10]. Фактична здатність виконувати певну роботу або займатися певною трудовою діяльністю може обмежуватися судом. Зокрема, в разі скоєння громадянином певного злочину суд може позбавити його на строк до 5 років права займати виборні посади у громадських організаціях, державні посади, заборонити займати інші посади або займатися певною діяльністю. Однак це може бути лише часткове і тимчасове обмеження трудової правосуб'єктності. Повне позбавлення трудової правосуб'єктності не допускається. Крім того, власник підприємства вправі запроваджувати обмеження щодо зайняття посад, пов'язаних із безпосередньою підпорядкованістю або підконтрольністю, для близьких родичів чи свояків [10]. Певні обмеження передбачено законодавством про працю, які направлені на охорону здоров'я працівника на виробництві. Згідно з ч. 5 ст. 24 КЗпП забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому запропонована робота протипоказана за станом здоров'я. Для певних категорій працівників власник зобов'язаний створити пільговий режим праці. Зокрема, особливий характер має правосуб'єктність інвалідів. Згідно із КЗпП (ст. 172 та ін.) у випадках, передбачених законодавством, на власника покладається обов'язок створити пільгові умови праці таким працівникам, встановити скорочений або неповний робочий час, організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування.
Розвиток ринкових відносин приніс нові тенденції щодо формування попиту на ринку праці, які у свою чергу відбиваються на трудовій правосуб'єктності громадян. Чітко прослідковується нехтування працівниками старшого віку. Сьогодні досить часто в оголошеннях про підбір кадрів можна зустріти цілий ряд вимог, не передбачених законодавством, встановлених фірмами, приватними підприємствами та ін. Так, в оголошеннях про вакансії кадрового агентства "Робота і навчання" вказані вікові вимоги до претендентів — до 35, 40, 45, 50 років; конкретно обумовлюється стать, причому якщо жіноча, то саме дівчина до 28—30 років, претенденти чоловічої статті — бажано до 35, 40, 45 років. Набули явного визнання реальні знання не тільки за фахом, але й іноземної мови, комп'ютера. Нарешті, у кадрових пропозиціях прямо вимагається певна "еталонна" зовнішність. Наприклад, вимоги до кандидата на посаду адміністратора престижного салону наступні: вища освіта, вільне володіння англійською мовою, ПК, досвід роботи на аналогічній посаді не менше 1 року, презентабельна зовнішність, дівчина до 28—30 років. Оплата — 200 у. о. тощо.
Оскільки в Конституції України не закріплений обов'язок працювати і право на отримання гарантованої роботи, а Конституцією (ст. 43) та Законом України "Про зайнятість населення" передбачено, що примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством України, то трудова правосуб'єктність працездатного громадянина може бути ним і не реалізована [4]. У подальшому це може відбитися певним чином на рівні його пенсійного забезпечення: такий громадянин не матиме права на трудову пенсію, яка формується у рамках загальнообов'язкового пенсійного страхування. Однак будь-яка непрацездатна особа має право на соціальну допомогу, розмір якої, звичайно, нижчий, ніж розмір трудової пенсії.
Обсяг трудової правосуб'єктності складають трудові права та обов'язки працівника. Найважливіші трудові права працівника названі в ст. 43—45 Конституції України, статті 23, 24 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. і деяких інших міжнародно-правових актах.
Основні трудові права працівників закріплені в ст. 2 КЗпП: право на працю, на відпочинок, на здорові й безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки і на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством [10].
Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Згідно із ст. 139 КЗпП працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір [10].
Чинним трудовим законодавством передбачено гарантії здійснення працівниками своїх прав і відповідальність за виконання трудових обов'язків. Гарантії трудових прав встановлені при прийомі на роботу, зміні трудового договору, його припиненні.
Гарантії в одних випадках попереджають порушення зобов'язаними суб'єктами трудових прав, в інших — встановлюють межі дій зобов'язаних осіб, у третіх — забезпечують можливість своєчасного оскарження дій, що порушують зазначені права, у четвертих — забезпечують компенсацію матеріальної шкоди, викликаної їх порушенням за рахунок винних осіб.
Так, до гарантій здійснення права на працю відносяться норми, що регулюють діяльність державної служби зайнятості, яка створюється для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян.
Чинне законодавство про працю забороняє необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, надає громадянам право його оскарження в судовому порядку, передбачає можливість переведення працівника на іншу роботу тільки за згодою працівника, обмежує звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, передбачає необхідність отримання власником попередньої згоди профспілкового органу, крім деяких випадків.
Право займатися трудовою діяльністю згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994р. мають також іноземці [12]. Згідно із ст. 8 Закону іноземці мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачене законодавством України і міжнародними договорами України. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України.
Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється і видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або за його дорученням відповідними центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя для роботи на підприємстві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за фахом) відповідно до Порядку оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028 [13]. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з приналежністю до громадянства України. Так, згідно зі ст. 4 Закону України "Про державну службу" право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які здобули відповідну освіту і професійну підготовку і пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Іноземець не може бути нотаріусом в Україні [14]. Особливо регулюється працевлаштування іноземців в Україні відповідно до деяких міжнародних договорів України. Особливо регулюються умови праці іноземних громадян, які працюють у міжнародних організаціях, розташованих на території України. Ці умови визначаються міжнародними угодами та внутрішніми правилами відповідних організацій. Суб'єктами трудового права є також громадяни України, які працюють за її межами. Їхня праця регулюється як нормами трудового права України, так і трудового права іноземної держави.