ОСНОВИ ДЕСМУРГІЇ.

1. Поняття десмургії. Основні правила накладання бинтових пов’язок

Десмургія – розділ медицини, що вивчає види пов’язок, їх застосування та способи накладання.

Пов’язка – це засіб, призначений для утримання та закріплення хворої частини тіла в потрібному для лікування положенні або для підтримування перев’язувального матеріалу. Пов’язка містить перев’язувальний матеріал, який накладають безпосередньо на рану, та зовнішню частину, що його утримує (рис. 14).

Перев’язкою називають процес накладання або зміни пов’язки. Пов’язки найчастіше накладають на рану для утримання лікарських препаратів на рані, для запобігання її забрудненню, а також як зігрівальні компреси.

   

Рис. 14. Перев’язувальний матеріал

Пов’язки, які застосовують для закріплення перев’язувального матеріалу, називають скріплювальними. Вони бувають клейовими, косинковими й бинтовими.

За призначенням пов’язки поділяють на стискаючі (накладають для стиснення певної частини тіла, найчастіше для того, щоб зупинити невеликі венозні або капілярні кровотечі) та іммобілізуючі (застосовують для підтримування, фіксації ушкодженої частини, тіла для транспортування або лікування).

Для іммобілізації використовують нерухомі пов’язки – шинні, гіпсові, клейові та крохмальні. Тверді пов’язки (гіпсові, шинні, крохмальні) призначені переважно для іммобілізації під час лікування переломів кісток. М’які (клейові, косинкові, бинтові) – утримують і закріплюють перев’язувальний матеріал.

Коригувальні пов’язки застосовують для виправлення положення частини тіла (кінцівки, хребта тощо), а оклюзійні – для герметичного закриття порожнин.

Бинтові пов’язки є найпоширенішими, їх накладають на будь-які частини тіла для підтримування перев’язувального матеріалу й тимчасової зупинки кровотечі. Бинти різної ширини (5–20 см) та довжини (5–7 м) виготовляють із марлі. Для накладання пов’язок на пальці застосовують вузькі бинти (шириною 5 см); на голову, плече, передпліччя і гомілку – середніх розмірів (7–9 см); для бинтування стегна і тулуба – широкі бинти (16–20 см).

У разі нещасних випадків, якщо немає перев’язувального матеріалу, можна використовувати підручний матеріал (куски марлі, простирадло, носову хустинку, шматки сорочки, майки, косинки тощо). Однак марлеві бинти зручніші, адже легко набувають форми бинтованої частини тіла, сприяють випаровуванню виділень із рани та є найдешевшими. Скручену частину бинта називають головкою, вільний кінець – початком. Для деяких пов’язок використовують бинт, скручений з обох кінців.

Еластичні трубчасті бинти використовують для фіксації перев’язувального матеріалу в разі ушкоджень голови, кінцівок і тулуба.

  

Рис. 15. Еластичні трубчасті бинти Рис. 16. Еластичний бандаж

Їх виготовляють із капронових ниток. Еластичні трубчасті бинти мають сітчасту структуру, їх одягають на ушкоджену ділянку тіла поверх бинтової пов’язки. Вони бувають семи розмірів у рулонах по 5 і 20 м. Бинт № 1 найчастіше застосовують для утримування пов’язки на пальцях і кисті в дорослих та на стегні в дітей; № 2 – на кисті, стопі, передпліччі, у ділянці ліктьового, променево-зап’ясткового та гомілковостопного суглобів у дорослих та на плечі й у ділянці колінного суглоба в дітей; № 3–4 – на передпліччі, плечі, гомілці й у ділянці колінного суглоба в дорослих та на голові й стегні в дітей; № 5–6 – на голові й стегні в дорослих і грудях, животі, ділянці таза в дітей; № 7 – на грудях, животі, тазу, промежині в дорослих (рис. 15).

Індивідуальний перев’язувальний пакет та Ізраїльський бандаж використовують для надання само- або взаємодопомоги на місці нещасного випадку. Пакет складається з бинта, двох ватно-марлевих подушечок. Одна з подушечок міцно закріплена на бинті, інша – є рухомою. Пакет покритий оболонками – зовнішньою (виготовленою з полімеру або прогумованої тканини) та внутрішньої (складається з трьох шарів пергаменту). У складках пергаментного паперу наявна англійська шпилька. Інструкція з методики розкриття пакета та його застосування міститься на зовнішній оболонці. Зовнішню полімерну або прогумовану оболонку пакета та еластичного бандажа (рис.16) можна використовувати для накладання герметичної пов’язки в разі проникаючих уражень грудної клітки.

Клейові пов’язки використовують для захисту рани від впливу зовнішнього середовища та вторинного інфікування. Їх виготовляють із клеолу, колодію, липкого пластиру.

Пластирні пов’язки. Для підтримування перев’язувального матеріалу застосовують смужки липкого пластиру, намотаного на котушки. Внутрішня його поверхня вкрита спеціальним клейовим розчином. Перев’язувальний матеріал фіксують вузькими смужками липкого пластиру, який накладають паралельно або хрестоподібно. Смужки повинні бути достатньої довжини, щоб захоплювати перев’язувальний матеріал і щільно прилипати до шкіри. Недоліком таких пов’язок є подразнення шкіри під пластиром, намокання пов’язки внаслідок просочування її виділеннями з рани. Крім цього, їх не можна застосовувати на волосистих частинах тіла. Слід також зважати на те, що заміна лейкопластирних пов’язок викликає болісні відчуття, адже висмикуються дрібні волосинки тіла.

Косинкові пов’язки накладають за допомогою трикутного шматка матерії або хустки, складеної кут до кута. Найдовший її бік називають основою, протилежний відносно основи кут – верхівкою, інші два кути – кінцями. Косинку застосовують для іммобілізуючих пов’язок у разі ушкодження верхніх кінцівок. Її підводять під руку, зігнуту в лікті під прямим кутом. Один із довгих кінців косинки проводять над ключицею, а інший – спереду від передпліччя й далі вгору – на передпліччя здорового боку. Ззаду на шиї обидва кінці косинки зв’язують так, щоб рука була зігнута під прямим кутом у ліктьовому суглобі та вільно утримувалася косинкою. Верхівку косинки фіксують спереду ліктя. Якщо немає бинтів, косинку можна успішно використовувати для накладання пов’язок на рани незалежно від місця їх розташування.

Загальні правила накладання бинтових пов’язок:

1) постраждалому надають зручного положення, щоб мати вільний доступ до поверхні тіла, яку треба бинтувати, з усіх боків. Ділянка тіла, яку слід забинтувати, має бути цілком нерухомою;

2) частині тіла, яку бинтують, надають функціонально вигідного положення, за якого м’язи максимально розслаблені – пальці кисті ставлять у положення легкого згинання з протиставленням першого та п’ятого пальців; передпліччя згинають під прямим кутом до плеча, а плече відводять від тулуба вперед; нижню кінцівку злегка відводять і згинають у колінному суглобі; стопу розміщують під прямим кутом до гомілки (якщо постраждалий неспроможний утримувати бинтовану частину тіла в потрібному положенні, то це робить помічник);

3) поліцейський стає перед постраждалим і спостерігає за виразом його обличчя; наклавши пов’язку, запитує, чи не відчуває постраждалий незручності;

4) для накладання пов’язки головку бинта беруть у праву руку, а кінець – у ліву; спинка головки бинта має бути повернута до бинтової поверхні,а черевце – назовні (бинтувати слід обома руками: однією розгортати бинт, а іншою – моделювати пов’язку);

5) кінець бинта закріплюють вище або нижче від ділянки ушкодження (але не безпосередньо на рані) двома-трьома коловими ходами, накладеними щільніше, ніж інші частини пов’язки;

6) бинтують звичайно в одному напрямку – зліва направо, знизу догори, поступово покриваючи всю бинтовану поверхню за певною методикою залежно від форми бинтованої ділянки та її функції; кожен наступний тур бинта має покривати попередній на 1/2 або 2/3 його ширини; смужка бинта повинна рівномірно прилягати до бинтованої поверхні, не утворюючи складок, а в разі накладання закріплювальної пов’язки – не створювати компресій;

7) кінець бинта після накладання пов’язки закріплюють у тій самій ділянці, де було закріплено його початок (так, щоб розміщення вузла не відповідало локалізації патологічного вогнища й не завдавало незручностей постраждалому). Для цього послуговуються трьома способами: а) розрізаний кінець бинта обводять навколо бинтованої частини тіла та зав’язують вузлом (так зазвичай закріплюють кінці бинта на ділянках незначного діаметра); б) початок бинта залишають незакритим до кінця накладання пов’язки, потім кінець бинта підводять до початку і зав’язують на вузол (іноді кінець бинта фіксують до його прилеглих турів); в) кінець бинта закріплюють підшиванням або фіксацією до попередніх турів англійською шпилькою;

8) накладена пов’язка має відповідати таким вимогам: міцно утримувати перев’язувальний матеріал і не заважати кровопостачанню ушкодженої ділянки тіла й рухів (за можливості).

Після накладання пов’язки обов’язково слід звернути увагу на колір шкірних покривів і наявність пульсації судин.