Робочий час як універсальна міра кількості праці та його законодавче регулювання.

Робочий час – це тривалість обов’язкового перебування працівника на робочому місці з метою виконання посадових обов’язків. Кількісне порівняння різних видів праці може бути здійснене тільки за допомогою робочого часу. Отже, робочий час є універсальною мірою кількості праці. Кількість праці, уречевленої в її продуктах, визначається екстенсивною (тривалість робочого часу) та інтенсивною (ступінь інтенсивності праці) величинами. Тому поняття «робочий час» і «час праці» неоднакові. Робочий час як економічна категорія, відображає складний суперечливий зв’язок тривалості праці та її інтенсивності. Будь-які витрати робочого часу мають бути економічно обґрунтовані. Робочий час кожного працівника є частиною усього сукупного фонду робочого часу суспільства, тому робочий час є водночас загальною мірою кількості праці. Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого – фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Загальна тривалість робочого часу не повинна бути меншою за ту, яку дозволяє досягнутий рівень продуктивності праці, у протилежному разі можуть істотно уповільнитись темпи соціально-економічного розвитку суспільства. Небажаним є й збільшення тривалості робочого часу понад встановлений рівень, оскільки це призводить до перевтоми працюючих, скорочує їх вільний час, негативно впливає напродуктивність праці та якість продукції, загрожує зростанням травматизму. Отже, це невигідно державі в цілому, підприємству і працівникові. Тому суспільство зацікавлене у суворому додержанні встановленої міри робочого часу. Норма тривалості робочого часу – законодавчо встановлена максимальна тривалість робочого часу одного працівника на тиждень. Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами.

Допускається законодавче і договірне встановлення меншої тривалості робочого часу. Розрізняють такі поняття як «менша тривалість робочого часу» і «скорочена тривалість робочого часу». Скорочений робочий час – скорочена тривалість робочого часу з оплатою праці повного робочого дня або тижня. Неповний робочий час – скорочена тривалість робочого дня або тижня, яка встановлюється за погодженням сторін трудового договору з оплатою пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, а для осіб віком від 15–16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) – 24 години на тиждень. Якщо учні працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, тривалість їхнього робочого часу не може перевищувати 12 годин на тиждень. 36-годинний робочий тиждень встановлено також для учителів, лікарів, викладачів вищої школи та деяких інших категорій працівників. Роботи понад встановлену тривалість робочого дня вважаються надурочними.

Надурочні роботи законом допускаються лише у виняткових випадках, але вони не повинні перевищувати для кожного працівника 4-х годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік (ст.62;65). До надурочних робіт забороняється залучати (ст. 63): - вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років; - осіб, молодших вісімнадцяти років; - працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійнотехнічних училищах без відриву від виробництва, в днізанять. Надурочні роботи можуть проводитись лише з дозволу профкому: письмове звернення власника з проханням надати згоду на проведення надурочних робіт. У зверненні зазначаються фактичні обставини, що являються підставою для проведення надурочних робіт, види робіт, які передбачається виконувати у надурочний час, категорія та кількість працівників, яких передбачається залучити до надурочних робіт, тривалість цих робіт. Залучення працівників до надурочних робіт оформляється наказом, який необхідний для належного врегулювання обов’язку працівників виконувати надурочну роботу і обов’язку власника щодо оплати праці у підвищеному розмірі.

Час відпустки зараховується працівникові до стажу роботи, що дає право на трудову пенсію; до загального стажу, що впливає у відповідних випадках на розмір допомоги з державного соціального страхування; до спеціального стажу, що обчислюється відповідно до спеціального законодавства; до стажу роботи, що дає право на щорічні відпустки. Відпустка надається із збереженням на її період місця роботи, заробітної плати. Тривалість відпусток розраховується в календарних днях.

Ст. 4 Закону «Про відпустки» [2]встановлює такі види відпусток:

– щорічні відпустки: основна і додаткова (за роботу в шкідливих і важких умовах праці, за особливий характер праці, інші додаткові);

– додаткові відпустки у зв’язку з навчанням;

– творчі відпустки;

– соціальні відпустки (у зв’язку з вагітністю і пологами; для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, що мають дітей);

– відпустки без збереження заробітної плати;

– інші види відпусток, встановлені законодавством, угодами, колективним і трудовим договором.

Основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні, а для осіб молодше 18 років – 31 календарний день (ст. 75). Для окремих категорій працівників встановлюється інша тривалість відпусток. Робітникам вугільної, металургійної, електроенергетичної промисловості та деяким іншим щорічна основна відпустка надається тривалістю 24 календарні дні, і за кожні два відпрацьовані роки вона збільшується на два дні. Працівники, зайняті на підземних гірничих роботах завглибшки 15 метрів і нижче, мають право на щорічну основну відпустку тривалістю 28 календарних днів, керівні, педагогічні і науково-педагогічні працівники освіти та наукові працівники – до 56 календарних днів. Інваліди І і ІІ групи мають право на щорічну відпустку тривалістю 30 календарних днів, а інваліди ІІІ групи – 26 календарних днів.

Невикористана частина щорічної відпустки має бути надана працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.