Лекція 11. Фізична культура Нового часу

У Середньовічній Європі, за винятком лицарських фортець, тільки у швейцарських кантонах, у гуситів, а також у цехових і корпоративних школах вільних міст приділялася увага фізичній підготовці молоді. Але і вона в основному складалася з воєнізованих іспитів, що проводилися від випадку до випадку, й ігор. У переважній більшості шкіл вважали, виходячи з догми первородного гріха, що в цих іспитах і іграх укладена «справа диявола», дитяче легкодумство, роздратування дорослих і зло. У решті-решт бажання й емоції дітей протиставили їхнім життєвим потребам. У педагогіці безроздільно панували ідеї аскетизму середніх століть, що проявлялося не тільки в житті дітей чи їхніх взаєминах з педагогами, а і для придушення дитячого потягу до ігор і руху досить було тілесних покарань.

Під впливом Великих географічних відкриттів та формування нових соціально-політичних ідей на історичну сцену виступив ідеал формування всебічно розвинутої особистості, яку прогресивні представники тієї епохи не мислили поза боротьбою за ослаблення цехових, станових і церковних обмежень. Нові методи ведення війни вимагали і солдатів нового типу, більш стійких і маневрених. Поразка тактики лицарських боїв означала одночасно і крах ідеалу лицарського виховання. Лікарі з’ясували, що людина, яка вільно рухається є здоровішою за ремісника прикутого до свого стільця чи ченця, що переписує кодекси. Видатна просвітницька роль у цьому плані випала на долю італійського лікаря Ієроніма Меркуріаліса, що писав у вступі до своєї головної праці про мистецтво гімнастики: «...найбільше помиляються ті, хто стверджує, начебто фізичні вправи не сприяють підтримці здоров'я... На відміну від них правильно і розумно поводилися Гіппократ, Платон, Гален і Авіценна, що залишили нащадкам вчення, відповідно до якого найефективніший спосіб зберегти здоров'я - правильне харчування і відповідні фізичні вправи».

Розвиток науки надав вченим багато нових наукових фактів. Так, італійський учений, інженер, живописець і поет Леонардо да Вінчі (1452-1519) вивчив пропорції тіла людини і механіку його рухів. Він висловив свої наукові думки, у яких передбачив створення літальних апаратів, велосипеда, акваланга. Англієць Вільям Гарвей (1578-1657) відкрив закони кровообігу і першим розпочав вивчення фізіології людини. Голландець Андреас Везалій (1514-1564) досліджував анатомічну будову людського тіла.

Поряд з розвитком природознавства великий внесок був зроблений і в педагогічну науку. Діячами, що прокладали нову дорогу у вихованні, стали гуманісти (від слова  «гуманус» - людяний). Вони в центрі виховання поставили людину і виступили проти характерного для Середньовіччя закріпачення особистості, у захист її достоїнств і прав. Гуманісти прагнули виховувати здорових, життєрадісних людей, практично пристосованих до життя. Але висунуті ними прогресивні положення стосувалися лише соціальної верхівки суспільства. Педагогічні ідеї фізичного виховання гуманістів знаходили своє відображення в практиці окремих шкіл, де навчалися діти знатних батьків.

Гуманізм зародився в Італії, а потім поширився на Францію, Англію, Чехію і інші країни.

Вітторіно да Фельтре (1378-1446) - представник раннього італійського гуманізму. На кошти герцога Гонзаги в Мантуї він організував школу і назвав її «Будинок радості». На противагу похмурим середньовічним школам, «Будинок радості» був відкритий на лоні природи, у прекрасному палаці, де було багато світла і повітря. У школі, де вчилися діти герцога і його наближених, Вітторіно да Фельтре застосовував нові методи виховання, засновані на принципах гуманістичної педагогіки. Велике значення тут надавалось поєднанню розумового, естетичного і фізичного виховання. Учні займалися верховою їздою, боротьбою, різноманітними іграми і танцями. Ці заняття були спрямовані на розвиток гнучкості, спритності, краси і витонченості рухів. Діяльність Вітторіно да Фельтре сприяла поширенню ідей фізичного виховання в подальші роки.

Франсуа Рабле (1494-1553) - французький гуманіст, видатний вчений і письменник, автор знаменитого роману «Гаргантюа і Пантагрюель», в якому  сатирично змалював схоластичне середньовічне виховання. Він захищав ідеї гуманістичного виховання, в якому передбачалися різнобічна освіта, розвиток творчості й активності, строгий режим дня дитини. Рабле відводив важливе місце фізичному вихованню. Так, Гаргантюа багато часу приділяє фізичним вправам. Він вправляється зі списом і сокирою, полює на оленів, грає в м'яч, стрибає і бігає, плаває на боці і грудях, метає спис і дротик, займається на поперечині, жердині, канатах і драбинах. У рекомендаціях Рабле вправи Античності поєднуються з народними вправами його часу. Рабле був прихильником наочності навчання, рекомендував поступове підвищення складності вправ. Він добивався виховного навчання, формування моральних якостей і високих чеснот.

Ієронім Меркуріаліс (1530-1606) - представник пізнього італійського гуманізму, доктор філософії і медицини, автор шести книг про мистецтво гімнастики. У перших трьох книгах він описав історію гімнастики, а три наступні присвятив аналізу фізичних вправ з погляду медицини. Меркуріаліс поділяв усі фізичні вправи на три групи: істинні (лікувальні), військові (необхідні) і помилкові (атлетичні). Він віддавав перевагу тим вправам, які мали оздоровчо-гігієнічне значення і сприяли виконанню військових обов'язків. Меркуріаліс засуджував атлетичні вправи, що вимагали «надмірного напруження сил». Він рекомендував не плавання, а купання, не кулачний бій, а бій з «тінню», що не викликають сильного напруження і втоми. Своєю діяльністю і працями І. Меркуріаліс сприяв поширенню фізичних вправ як одного із засобів лікувально-профілактичного напрямку в медицині.

Ян Амос Коменський (1592-1670) - найбільший слов'янський мислитель і педагог-гуманіст, народився в родині, що належала до протестантської громади «Чеські брати». У своїх творах «Велика дидактика», «Світ чуттєвих речей у картинках» поряд з питаннями розумового і морального виховання він багато уваги приділяв фізичному вихованню дітей. У «Материнській школі» Коменським були закладені основи фізичного розвитку дитини. Він радив батькам, особливо матерям, піклуватися про здоров'я дітей, їхню їжу, одяг, режим. Заняття іграми і фізичними вправами, на думку Коменського, покликані готувати дітей до праці, до практики життя.

Цінні ідеї про фізичне виховання молодого покоління висловили соціалісти-утопісти. Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639) у своїх творах («Утопія» і «Місто Сонця») гостро критикували не тільки феодальне суспільство і його систему виховання, але й нові буржуазні відносини. Вони мріяли про суспільство, де всі стануть рівні, не буде приватної власності, де виховання буде мати всебічний характер. Т. Мор і Т. Кампанелла вважали, що фізичне виховання є необхідним елементом гармонійного розвитку людини і турбота про здоров'я і фізичне виховання всіх членів суспільства повинна бути державною справою. Вони стверджували, що шляхом занять гімнастикою і військовими вправами можна підготувати людину до праці, сприяти її здоров'ю, силі і краси. Ідеї Т. Мора і Т. Кампанелли мали велике значення для розвитку наукової думки в галузі фізичного виховання. Вони далеко випередили практику фізичного виховання Нового часу. Незважаючи на незрілість і обмеженість ідей соціалістів-утопістів, їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше проголосили принципи загального фізичного виховання як для чоловіків, так і для жінок, підкреслили роль фізичного виховання у всебічному розвитку особистості.

Однак на початку Нового часу практика розвитку фізичної культури і спорту набагато відставала від передової педагогічної теорії. Соціально-економічні і культурні умови життя в містах і сільській місцевості того часу обмежували можливості розвитку фізичного виховання і спорту. Багато в чому цьому заважала і релігія.

Спеціалісти в галузі фізичного виховання, використовуючи досягнення природничих і суспільних наук ХІХ ст., всебічно вивчили вплив гімнастичних систем і спортивної діяльності.

Дослідження Івана Михайловича Сєченова (1829-1905) відкрили шлях до пізнання загальних закономірностей, які привели до формування нового погляду на питання фізичного виховання і спортивного тренування. В ході досліджень виявилося, що функціонування людського організму є єдиним цілим і невід’ємне від оточуючого середовища. Було встановлено, що різні фізичні вправи впливають не тільки на окремі групи м’язів, але і на функціонування внутрішніх органів людини і його душевні процеси, а також те, що при навантаженнях не можна використовувати закостенілі схеми, а слід брати до уваги вікові та статеві особливості людини і навіть його індивідуальні схильності. В ході вивчення кровообігу в шкірі і слизистій оболонці було вказано на важливість метеорологічного загартування (повітряні ванни, сонячні промені, душ). У результаті тренування із використанням фізичних вправ поруч із зміцненням м’язів зростає паралельно витривалість організму, покращується швидкість і точність рухів. Паралельно із готовністю здійснювати рухи у всьому організмі відбуваються зміни, які забезпечують найбільш сприятливі умови для функціонування органів руху шляхом більш економної діяльності органів кровообігу і дихання.

Серед спеціалістів у галузі фізичного виховання, які працювали над науковим обґрунтуванням форм рухів, роль першопроходьців належала французу Жоржу Демені і росіянину Петру Францевичу Лесгафту. Ж. Демені (1850-1917) на основі досліджень Паризького Науково-дослідного інституту фізичної культури констатував, що “система рухів” в найбільш поширених німецькій і шведській гімнастиках не узгоджується із закономірностями анатомії та фізіології. У них багато неприродних і формальних елементів. Результати їх впливів не були взаємопов’язані.

На основі проведеного аналізу Демені розробив систему вимог, які пред’являються до фізичних вправ:

1. Повинна бути динаміка фізичних вправ. Слід уникати статичних, неприродних положень. Швидкість рухів повинна бути в зворотній пропорції  до маси частин тіла, що рухаються. Так, наприклад, вправи руками потрібно виконувати із більшою швидкістю, а ногами і корпусом із меншою швидкістю та розмахом.
2. Для досягнення плідного впливу необхідні рухи із закінченою амплітудою. Не можна штучно, на півдорозі переривати вправи. Якщо одну групу м’язів напружити до повного скорочення, тоді протилежні м’язи потрібно повністю розслабити.
3. Рухи завжди повинні бути природними і розмашистими, а не “відривчастими” і “незграбними”, як у старих гімнастичних системах.
4. Ті м’язи, які не беруть участі в русі, в процесі виконання вправ повинні бути повністю розслаблені.
5. При вивченні вправ завжди потрібно переходити від простих до складних, від більш легких до більш важких, від відомих до невідомих.

Різні вільні вправи Демені розглядав як перехід до спортивних рухів, які він поділяв на сім видів: ходьба, біг, стрибки, лазіння, підняття і перенесення ваги, метання та вправи “нападу та захисту”.

Демені розробив вимоги щодо фізичного виховання дівчат, узгодивши їх із потребами їх організму, що розвивається. В жіночій гімнастиці досить сильними були естетичні погляди.

Праці Демені були найбільш досконалою теоретичною системою фізичного виховання в той час. Не дивлячись на це, педагогічні та військові кола не підтримували його поглядів, так як вони не були безпосередньо спрямовані на військову підготовку.

Петро Францевич Лєсгафт досліджував фізичне виховання з точки зору суспільної ролі фізичної культури. Лєсгафт протягом двох років вивчав фізкультурний і спортивний рух у західних країнах. Окрім відсталої фізичної культури в Росії професор Лєсгафт гостро критикував німецьку та шведську гімнастики. До досліджень він підключив і своїх слухачів.

Свої висновки щодо фізичного виховання у школі Лєсгафт виклав у роботі “Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку”. Основні положення його теорії можна об’єднати за наступним колом питань.

1. Системи фізичного виховання підлягають закономірностям фізіології. Паралельно із розвитком фізіології як науки постійно потрібно переглядати і розвивати фізичні вправи.
2. Фізичне виховання є невід’ємним засобом формування гармонійно розвинутої людини. Тільки гармонійно розвинута людина здатна на оптимальну продуктивність із найбільш економічним використанням енергії і в найбільш короткий термін.
3. Гармонійний розвиток базується на єдності фізичних і духовних сил людини і відбувається при провідній ролі свідомості.
4. Навчання фізичному вихованню є частковою передачею навчального матеріалу, накопленого в ході історії.
5. Нормального фізичного розвитку можна досягти тільки завдяки науково обґрунтованій системі “фізичної освіти”.
6. Навчальний матеріал, отриманий із наукової системи “фізичної освіти”, не охоплює всієї скарбниці знань, а тільки види рухів, що легко засвоюються у шкільному віці: ходьба, біг, стрибки, метання, боротьба, вільні вправи, ігри та туризм.
7. Фізичне виховання є функцією закономірностей педагогіки. В ході навчання велику увагу слід звертати на поступовість, послідовність, вікові особливості людини і принцип черговості.

Лєсгафт не торкався соціальної суті фізичного виховання, заперечував користь спортивних змагань і вправ на спортивних снарядах, недооцінював значення показових виступів. Не дивлячись на ці недоліки, Лєсгафт розробив багато положень, які мають вирішальне значення в теорії фізичного виховання.

Серед дослідників в галузі вивчення вікових особливостей і дитячої психології Фроде Садолін і Георг Рацине, які сформували новий напрямок у розвитку теорії фізичного виховання.

Датський лікар Фроде Садолін у своїй праці “Гімнастика і діти”, опублікованій в 1900 р., провів різку межу в навчанні рухам між дітьми до 12 років і більш старшого віку. На цілому ряді обґрунтованих прикладів він доводив, що школярів молодших класів не треба змушувати концентрувати увагу на такому ж рівні, як школярів старших класів чи дорослих. Садолін особливо шкідливими назвав використання схем, що потребують великих зусиль, які цілком суперечать потребам дітей у русі. Із системи вправ він виключив елементи постави, локалізував м’язові вправи. На перший план він висунув ігрові форми, які розвивають дитячу фантазію.

Французьким першовідкривачем психологічного напрямку фізичного виховання був Георг Рацине, який, вивчаючи на межі століть систему “природних” рухів, дійшов висновку про значення вікових особливостей людини.

Під час фізичного виховання дітей до 9-річного віку потрібно прагнути тільки до розвитку так званих “великих фізіологічних функцій” - травлення, кровообіг, дихання. Викладач, займаючись із дітьми, повинен прагнути створювати атмосферу радості і веселощів. Вправи, до яких він включив багато ігрових елементів, біг і пісні, по можливості повинні виконуватися на свіжому повітрі.

У віці від 9 до 13 років потрібно прагнути до розвитку нервової системи, зору і слуху, до напрацювання навичок з розвитку координації м’язів. В цьому віці у дітей уже менше спонтанних рухів, і, таким чином, заняття потрібно завжди починати із продуманої розминки.

З 13-річного віку поступово необхідно підвищувати інтенсивність роботи м’язів. Заняття з фізичного виховання слід проводити у різних місцях за різних умов. Для пробудження природних переживань під час руху важливими є прогулянки в лісі та гористій місцевості.

Рацине звертав особливу увагу на контроль за навантаженням учнів, на вплив фізичного виховання на особистість і точне дотримання настанов для цієї вікової групи.

На території Швеції педагогічні ініціативи Ялмара Лінга в галузі гімнастики остаточно пристосував до процесу шкільного навчання і специфіки розвитку молоді Елін Фалк (1872-1942). Свій багаторічний досвід він підсумував у довіднику з фізичного виховання, в якому виклав вимоги стосовно цілей виховання, вибору навчального матеріалу, його поділу і компонування. Велика увага приділялася питанню попередження характерних помилок, які витікають із шкільного способу життя, уроків та ігор, які піднімають настрій в учнів. На відміну від Садоліна він не тільки відбирав силові вправи і вправи для постави, але і створював нові вправи. Він є автором вправ на канаті, які і сьогодні використовуються в гімнастиці для дітей і в лікувальний фізкультурі.

Окрім кіл шкільних лікарів і викладачів фізкультури багато цікавих спеціальних робіт опублікували дослідники, які займалися окремими галузями загальної педагогіки. Серед них виділяється Фердинанд Едуард Буіссон (1841-1932), редактор “Педагогічного словника”, з ім’ям якого пов’язують розширення змісту занять гімнастикою у школі.

Наприкінці ХVІІ ст. у термінології фізичного виховання, яка базувалася на гімнастиці, без будь-якої системи використовувалися висловлювання “гімнастика”, “військова гімнастика”, “дисциплінарні фізичні вправи”, “фізичні вправи” і “фізичне загартування”. В англосаксонському напрямку висловлювання “гра” і “шкільна спортивна гра”, “рекреація”, “атлетичні вправи”, “військові вправи”, “силова школа” і вже згадуване “фізичні вправи” змінювали один одного.

Едуард Буіссон об’єднав під поняттям “фізичне виховання” шкільну навчальну гімнастику і ручну працю. Разом із висуненням на передній план термінології Буіссона виявилося також і те, що на межі століть у найбільш розвинутих країнах світу навчальний предмет “Фізична підготовка” отримав  рівні права в теорії виховання.

В створенні шкільного фізичного виховання, яке було прийняте у більшості коледжів Сполучених Штатів Америки, велика роль належала бостонському професору медицини Діоклетіану Льюісу (1823-1886). У своїх статтях він пояснював, наскільки шкідлива загальна думка про те, що спонтанні ігри дітей достатні для їхнього фізичного розвитку. У той же час він виступив проти поширеного в 1870-х рр. напрямку “силової школи”, яка не звертала уваги на вікові особливості людини. Його система включала в себе знання про вагу тіла, гігієну, навчання наданню першої медичної допомоги, “вокальну гімнастику”, яка сприяла виправленню дефектів мови, і елементи вільних вправ. За єдиною думкою американських авторів, які займалися питаннями історії спорту, він був першим авторитетним творцем теорії фізичного виховання, яка базувалася на гімнастиці, і який зумів переконати громадян у тому, що “гімнастики, в першу чергу, потребують недостатньо спритні діти зі слабкою тілобудовою”. Однак безпосередній вплив школи в силу її несхильності до атлетики і змагань Льюіс не міг поширити на мережу коледжів, що збільшувалася.