3. 3. Структура особистості

Кожна особистість має свою структуру – впорядковану сукупність взаємопов’язаних компонентів. Існують різні підходи до розгляду структури особистості. У світі існує близько 300 теорій особистості, у яких вчені по-різному дивляться на структуру особистості.

І. Концепція  персоналізації А. В. Петровського:

1)       внутрішноіндивідну (інтраіндивідну) підсистему, яка пред­ставлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2)      інтеріндивідну підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як вияв групових взаємовідносин, а групове — в конкретній формі виявів особистості;

3)      надіндивідну (метаіндивідну) підсистему, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки "тут і тепер" з іншими індивідами. Цей вимір особистості визна­чається "внесками", що їх робить особистість в інших людей.

Діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлє зміни в інших особистостях. Таким чином, особистість ніби набуває другого життя в інших людях. Зафіксувавши зміни, що їх спричиняє індивід в інших людях, можна було б дістати най­повнішу його характеристику саме як особистості. Індивід може до­сягти рангу історичної особистості в певній соціально-історичній ситуації лише тоді, коли впливатиме на широке коло людей і буде оцінений не лише сучасниками, а й нащадками.

А. В. Петровський метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов'язаних з нею лю­дей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати й калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток, бути причиною різноманітних мутацій тощо). Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін — ні корисних, ні шкідливих. Безособистісність — це ха­рактеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Постає запитання: якщо особистість та індивід не тотожні, то, теоретично враховуючи можливу наявність індивіда, котрий не утвердив себе як особистість, чи можна припустити існування особистості без індивіда? Так, але це буде, як зазначає А. В. Петровський, квазіособистість. Якщо й не було Ісуса Христа як конкрет­ного індивіда, його "особистість", сконструйована євангельськими легендами, мала величезний вплив на соціальне життя і християнсь­ку культуру протягом двох тисячоліть, змінюючи особистості й долі людей, їхні погляди, почуття, переконання. Перетворювальний вплив історичної квазіособистості не менш дійовий, ніж історичної особистості.

Персоналізація як втілення особистісних внесків відбувається в діяльності. Аби одна людина в позитивному плані ідеально ввійшла в іншу, вона повинна вміти щось важливе зробити чи сказати для неї. Щоб здійснити акт трансляції, треба мати що транслювати. За­собами персоналізації є думки, знання, художні образи, виготовлені предмети, розв'язані завдання тощо.

Потреба людини бути особистістю, тобто потреба в персоналі­зації — це несвідоме прагнення одного індивіда втрутитися в буття іншого, готовність знайти своє "інобуття" в іншій людині. Індивід щодо цього діє вибірково, оскільки одні люди своїми якостями сти­мулюють у партнерові потребу в персоналізації, а інші знижують, вбивають її.

Якщо в людини є потреба в персоналізації, а засобів для цього бракує (немає оригінальних думок, почуття гумору, знань, тобто багатства душі, вона стає на хибний шлях так званої квазі-персоналізації. Квазіперсоналізація — це реалізація потреби бути осо­бистістю поза діяльністю, спроба з непридатними засобами.

ІІ. К. К. Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1)      підструктуру спрямованості, яка об'єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задат­ками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумов­леною;

2)     підструктуру досвіду — включає в себе знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості. її називають ще індивідуальною культурою, підготов­леністю;

3)     підструктуру форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як

форм відображення. Вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі виявляється ще чіткіше. Формується вона шляхом вправляння;

4) біологічно зумовлену підструктуру: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать віл фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

К. К. Платонов називає запропоновану структуру особистості основною, загальною, динамічною, функціональною і психо­логічною.

Основною — тому що, крім цих чотирьох головних, виок­ремлюють ще дві накладені на них підструктури — характеру та здібностей;

загальною — оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру;

 динамічною — тому що не залишається незмінною впродовж життя конкретної особистості; функціональною — тому що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції;

психо­логічною — бо вона  узагальнює психічні властивості особистості.

Головним структурним компонентом особистості є її спрямова­ність як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

ІІІ. Ю. Б. Гіппенрейтер у структурі особистості виділяє три компоненти:

1) СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – набір звичних стереотипних норм поведінки, які вона виконує;

2) МОТИВАЦІЙНО – ПОТРЕБОВА СФЕРА – відображає дійсну мотивацію і дійсне бажання людини ( Навіщо я це роблю?)

3) САМОСВІДОМІСТЬ ( „Я- КОНЦЕПЦІЯ”) – відображає уявлення людини про себе, самооцінку і ставлення до себе.