Філософія Просвітництва - французька філософія кінця XVII - початку XVIII ст., представники якої сприймали раціоналізм як віру в розум, виступали проти засилля церкви (але не релігії) у духовній культурі суспільства, боролися з усім, що було ворожим суспільному прогресу та освіті.

Філософи Просвітництва були об'єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства. Головним предметом їхнього філософствування стали принципи "природного права" та суспільного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати гарант ії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Мислителі Просвітництва вважали, що уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою можна, лише свідомо передавши частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов'язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей полягав у тому, що

оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов'язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об'єктивне право ліквідувати цю владу. Філософів цікавила можливість заміни старого світу(монархії)на новий(демократичний).

За філософією цієї доби, людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом.

Ж.-Ж. Руссо 

Відомим представником Просвітництва був французький філософ Жан-Жак Руссо (1712- 1778 рр.). Основними працями, що репрезентували його філософські погляди були "Розмисли про науки й мистецтво"(1750 р.), "Міркування про походження та підстави нерівності між людьми" (1755 р.), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761р.),"Про суспільний договір" (1762 р.), "Еміль, або про виховання" (1762 р.) та ін.

біднішими).

Також він критично ставився і до існування цивілізації.Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо ,але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.

Проте він також вважав,що все ж таки суспільство має шанс на повноцінне щасливе існування. Необхідною умовою повинно стати виховання "серця людини", яке мало б навчити її правильної любові до інших і тим самим допомогти знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду. Бажаному стану сприятиме й взаємодія суспільства і держави на основі суспільного договору.Суспільство має виконувати свої обов'язки,а держава,у свою чергу,гарантувати громадянам права.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755).

Один із теоретиків науки про політику, політичний мислитель, правознавець, просвітитель, письменник. Свої погляди він виклав у працях "Персидські листи" (1721), "Загальний трактат про обов'язки" (1725), "Роздуми про причини величі римлян та їх занепаду" (1734), "Про дух законів" (1748), "Захист духу законів" та ін.

На відміну від ідеолога лібералізму Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є не ставив особистість над державою і не протиставляв права громадян правам держави. Основне завдання держави полягає в забезпеченні людині політичних свобод (можливість робити Все, що дозволено законами, і не робити того, що законами заборонено). Громадянські свободи можливі за спокою духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необгрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, наявності гуманного кримінального законодавства, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, запобігання деспотизму і зловживанням з боку посадових осіб, суворого дотримання законів і встановлення непорушного режиму законності.

Монтеск'є стверджував, що забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі не залежних одна від одної трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, він ставив на перше місце, хоча розумів, що у практичному політичному житті можна, говорити лише про незалежність суду. Однак судову владу в державі не уособлює ніхто, тому вона начебто позбавлена владних функцій. Мислитель вважав, що для досягнення справжньої незалежності судів слід запровадити повсюдно досвід Франції щодо купівлі-продажу судових посад, "уособити" цю владу в присяжних, тобто у виборних народних представниках, яких періодично скликають на спеціальні сесії. Щодо незалежності законодавчої й виконавчої влади, то вона, на думку Монтеск'є, має відносний характер, бо насправді існує своєрідна "незалежна залежність", коли одна влада заважає іншій зловживати своїми функціями, узурпувати всю повноту реальної влади, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Правознавець пропонував надати можливість законодавчого владування парламентові, який складався б з двох палат: нижньої - народної, - до якої обирали б депутатів на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої - аристократичної - палати перів, члени якої призначалися б із панівних верств і передавали б посади своїм спадкоємцям." Тут, у законодавчому органі, наявні принципи відносної незалежності палат, розподілу їх функцій і стримування, бо обидві палати мають право призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов'язкові для виконання і виконавчою, і судовою гілками влади, тобто законодавці мають безсумнівний пріоритет, але лише в тому разі, якщо самі підпорядковуються власним законам.

Найважливішим для виконавчої влади Монтеск'є вважав оперативність діянь, що забезпечується зосередженням влади в руках однієї особи, тобто монарха, короля. Врівноваження законодавчої і виконавчої влади досягається за умови, коли в компетенції парламенту перебувають фінансові, військові та деякі інші управлінські функції, а король одноосібно вирішує, затверджувати чи не затверджувати певний нормативний акт. Монтеск'є припускав, що траплятимуться випадки, коли така система стримувань паралізовуватиме діяльність і парламенту, і короля. Однак обставини все одно змусять їх рухатись, і вони знаходитимуть компроміси, тобто узгоджені рішення.

Монтеск'є був переконаний, що над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає найсильніша загроза не лише тоді, коли різні гілки влади узурпують одні державні органи або особи, а й тоді, коли різні гілки влади очолюють представники одного стану, тобто однієї партії. Жодна гілка влади не може володіти повноваженнями скасовувати будь-які рішення інших двох, але кожна з них може призупинити ухвалу, яка, на її думку, суперечить закону. Інакше кажучи, усі гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції.

Отже, Ш.-Л. Монтеск'є обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, задовольнив радикальні прагнення молодої буржуазії і консервативні потяги старого дворянства. Однак він не проповідував рівності у французькому суспільстві, а навпаки, доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до утворення народної держави, яка матиме деспотичний характер.

Ш.-Л. Монтеск'є вважають одним із засновників теорії правової держави, оригінальні погляди на яку він висловив із позицій географічної школи в політичній думці. Найбільший вплив на характер правової системи країни, "дух її законів", на думку мислителя, має клімат. У південних широтах спекота і духота знесилюють людей, роблять їх слабкими і боягузливими, ледачими і тендітними, схильними до неволі, рабства, сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи і незалежності. З огляду на це необхідні суворі закони, які б могли гартувати людей, змушувати їх до продуктивної праці під страхом покарання. До цього ж за умов теплого і вологого клімату діяльності законодавця сприяє родючий ґрунт. Землеробство паралізує волю громадян, бо вони занурюються в особисті права і не прагнуть до більшої свободи. Народи ж, які мешкають у суворих північних умовах, як правило, загартовані. Вони войовничі, сміливі, рішучі, працьовиті, не схильні до рабства, наполегливо відстоюють свою державну незалежність, особисті права і свободи.

Мислитель переконаний, що утвердженню свободи сприяють добре захищені природою кордони держави, тобто гори і водні простори, які перекривають шляхи завойовникам.

Окрім географічного середовища, на "дух законів", на думку просвітителя, впливають густота населення, економічний рівень розвитку країни, віросповідання. Наприклад, мусульманство тяжіє до деспотії, християнство - до монархізму, католицтво - до необмеженої монархії, протестантство - до демократії. Однак більшою мірою визначає "дух законів" форма політичного правління держави, тобто "природа уряду".

Монтеск'є виокремлював три справедливі (правильні) форми держави - демократію, аристократію та монархію і одну несправедливу (неправильну) - деспотію. Він прихильно ставився до демократії, у якій виокремлював тяжіння суспільства до чеснот, загального добра. Головним принципом аристократії вважав помірність (невибагливість), монархії - честь, тобто прагнення почестей, але зі збереженням незалежності. Усім державам необхідні саме їм притаманні правові системи: для демократії важливо закріпити у законодавчому порядку рівність дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств у одних руках; для аристократії - обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії - зберегти свої володіння, підтримати багате дворянство як силу і велич держави. Деспотія тримається на страхові, свавіллі. Тут закони зайві, бо деспот лише руйнує суспільство і спотворює природні права людини.

Форма держави, за Монтеск'є, визначає і характер зовнішньої політики: для республіки - це мир і поміркованість, для монархії - войовничість. Важливе значення для існування держави має розмір її території. Мала республіка швидко гине від завойовників. Велика монархія дає їм відсіч, але має тенденцію до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому мислитель рекомендував невеликим державам об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використовувати переваги і малих, і великих країн.

Життя і літературно-філософська діяльність Вольтера 

Геніально обдарований письменник, просвітитель Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778) поставив свою літературну творчість і публіцистику на службу одній меті — викриттю монархічного деспотизму, аристократичного свавілля і церковної нетолерантності, які, на його думку, суперечили "природному розуму".

Наділений блискучим розумом та рідкісною письменницькою багатогранністю, він був одночасно поетом, драматургом, романістом, сатириком, публіцистом, істориком та філософом. Геніальний популяризатор, він ввів до розумового вжитку Франції та інших європейських країн величезну кількість ідей, які саме від нього отримали поширення і розвиток, хоча досить часто він особисто не був їхнім творцем. Він наклав відбиток своєї думки на увесь просвітницький рух XVIII століття, яке недаремно досить часто називають "віком Вольтера".

Народився Франсуа Марі Аруе у 1694 році у Парижі. Його батько, заможний буржуа, був спочатку нотаріусом при судовій палаті, а потім чиновником казначейства. Освіту Вольтер отримав у аристократичному єзуїтському колежі Людовіка Великого (1704—1711). Пізніше досить суворо відгукнувся про цю школу, яка нічого йому не дала: "Мне была даже неизвестна та страна, в которой я родился; я не знал ни основных законов, ни нужд моей родины; я не знал ничего из математики и ничего про здравую философию. Я знал только латынь и глупости".

Ще в дитинстві у нього проявилися блискучі здібності та схильність до читання. Він рано почав займатися складанням віршів. Мрія стати драматичним поетом захопила його ще під час навчання у колежі.

Проте, тільки-но він закінчив колеж, батько змусив його навчатися у школі права.

Юний Вольтер мріяв про літературну кар'єру і прагнув обертатися у аристократичному суспільстві. Його хрещений батько абат Шатонеф ввів його до кола аристократів-лібертінів. У цьому гуртку веселих "прожигачів" життя набуло усталених форм вільнодумство та скептицизм Вольтера, його зневажливе ставлення до правлячих кіл.

Вольтера залюбки запрошували до свого кола представники аристократичної "золотої молоді"; він веселий, мова його насичена епіграмами, його сатиричні експромти миттєво поширювали. Одна зла епіграма на Філіппа Орлеанського та його доньку герцогиню Іберійську дійшла до вух регента, і молодий поет у 1717 році був кинутий до Бастилії, де просидів майже 11 місяців. Так уперше Вольтер зіткнувся із французьким абсолютизмом.

У поета вже давно виник задум написати поему про Генріха IV та трагедію "Едіп". У в'язниці Вальтер працював над ними. 18 листопада 1718 року відбулася прем'єра трагедії на сцені паризького театру. Вперше письменник назвав себе Вольтером, і це ім'я після "Едіпа" назавжди увійшло до світової літератури. На молодого поета стали дивитися як на гідного наступника Корнеля та Расіна.

Філіпп Орлеанський відразу змінив своє ставлення до Вольтера та подарував Йому золоту медаль й грошову пенсію. Той почав робити блискучу літературну кар'єру. Посівши місце першого трагічного поета Франції, він став добиватися слави епічного поета.

Через 5 років Вольтер видав "Поему про Лігу" — перший варіант майбутньої "Генріади", історичної епопеї, присвяченої пропаганді релігійної терпимості, яка б ідеалізувала Генріха IV як люблячого свободу та освіченого монарха. Надрукована вона була таємно, у Руані, 1723 року.

Поширена у списках поема незабаром стала популярною серед читачів. У віці тридцяти років Вольтера проголосили найкращим поетом Франції, гордістю нації. Всі вбачали у Вольтерові гідного наступника славних літературних традицій століття Людовіка XIV. Дійсно, незважаючи на своє вільнодумство, Вольтер був ще далеким від Просвітництва. Він високо цінував прихильність королеви Марії Лещинської, від якої отримував пенсію (одночасно з пенсією від короля). Однак мрії щодо придворної кар'єри не затьмарили йому свідомість. Вирішивши стати матеріально незалежним, він пов'язав своє життя зі світом фінансових справ і, зайнявшись різноманітними комерційними справами, поступово нажив собі значний статок.

Аристократи підлещувалися до нього. Герцог Сюллі, предків якого пославив Вольтер у цій поемі, став другом письменника. Однак, якими б талантами та заслугами перед батьківщиною не володіла людина, вона була абсолютно беззахисною перед витівками будь-якого світського нахаби. Так сталося і з Вольтером. Він мав необережність викликати незадоволення дворянина де Рогана, і слуги останнього побили поета палицями біля порога будинку герцога де Сюллі. Образа людини залишилася без кари. У світських "друзів" Вольтера та у герцога де Сюллі ця пригода викликала лише веселу посмішку.

Уряд, щоб врятувати Рогана від помсти Вольтера, знову кинув поета до Бас-тилії (1726). Цього разу він просидів там всього п'ять місяців, а потім був висланий за межі Франції (саме такою була умова звільнення). Так знову Вольтер зіткнувся із абсолютизмом, становими привілеями та повним безправ'ям людини в умовах феодалізму.

Вольтер поїхав до Англії. Англійське політичне та культурне життя було майже невідоме у Франції. Вольтер відзначав ряд переваг у житті людини, в політичному та економічному житті країни порівняно із тодішньою Францією, зокрема англійці мали конституцію і парламент, що обмежували одноосібну владу короля. Бесіди із Джонатаном Свіфтом і колишнім торійським державним секретарем віконтом Болі нброком. які пізнали всю темну сторону політичного життя в країні, переконали Вольтера, що можна відкрито протидіяти королю й у вільному змаганні думок приймати важливі державні рішення.

Бунтівний поет, що двічі побував у Бастилії, відзначав, з якою повагою англійці ставляться до своїх поетів та вчених. У цьому його переконує пишний похорон Іса-ака Ньютона у Вестмінстерському абатстві (1727), коли труну вченого несли на руках 6 герцогів і 6 графів.

Швидко оволодівши англійською мовою, Вольтер вивчив англійську філософію (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк). З насолодою прочитані "Мандри Гуллівера" Дж. Свіфта, які щойно вийшли друком, допомогли йому відшліфувати власний сатиричний, соціально насичений стиль.

Трирічне перебування в Англії (1726—1729) спрямувало творчість Вольтера у просвітницьке русло.

У 1729 році він отримав дозвіл повернутися до Франції. Приїхав до Парижа у розквіті своїх творчих сил, сповнений вражень від перебування в Англії, і розгорнув надзвичайно плідну письменницьку діяльність.

Особливо вразив Вольтера театр Шекспіра. Будучи прихильником класицизму, він не сприймав темпераментного і жорстокого у життєвій правдивості стилю Шекспіра і не вважав за можливе пропагувати його у французькій літературі, де панували смаки, виховані на п'єсах Корнеля і Расіна. Водночас драматургія самого Вольтера зазнала величезного впливу Шекспіра.

В Англії поет завершив поему "Генріада" (про героя Нантського едикту французького короля Анрі IV), "Історію Карла XII". Були задумані (й дописані пізніше у Франції*) трагедії "Брут" (про римського консула Юнія Брута, який стратив своїх синів, коли дізнався, що вони по-зрадницьки перейшли на бік етруського царя), "Смерть Цезаря", "Еріфіла" і, мабуть, краща серед них — "Заїра" (1732).

Повернувшись до Франції, Вольтер почав активно застосовувати досвід англійських підприємців, прагнучи до приватної матеріальної незалежності, яка давала змогу власним коштом друкувати свої твори за кордоном, нехтуючи цензурними заборонами, а також вільно подорожувати Європою, купувати чи будувати власні будинки.

Аналізу різних сторін англійського життя (релігії, політичного устрою, філософії, літератури, театру) він присвятив цикл з 25 "Філософських листів" (1734). Книга побачила світ також під назвою "Листи, написані з Лондона про англійців". Вольтер виклав у ній свої враження від споглядання Англії. Мали місце порівняння англійського та французького суспільного життя. Ці зіставлення перетворилися на енергійне викриття пануючих у Франції релігійної нетерпимості та відсталих феодальних порядків. Книга викликала величезний скандал; її видавця було кинуто до Бастилії, а сама книга привселюдно спалена за настановою паризького парламенту. Вольтер уникнув арешту тільки тому, що вчасно залишив Париж.

Згодом він ще 16 разів перевидавав цю працю, постійно удосконалюючи її.

Вольтер знайшов притулок у Сіре, маєтку своєї приятельки маркізи дю Шат-ле, розташованому на кордоні Шампані та Лотарингії. Тут він прожив тривалий час (1733—1745), займаючись точними науками, філософією та поезією. Його пов'язували із цією привабливою й освіченою жінкою спільні духовні інтереси, любов до літератури, театру, науки. Маркіза, яку Вольтер називав "божественною Емілією", мала на нього надзвичайно позитивний вплив. Будучи однією із найосвіченіших жінок Франції, вона добре знала давні мови, займалася математикою, переклала французькою мовою головну працю Ньютона й опублікувала власну працю щодо філософії Лейбніца. Користуючись впливом при дворі свого чоловіка і його титулом, маркіза частенько пом'якшувала удари долі, що сипалися на поета, зокрема вона спонукала його займатися науками і стримувала його від участі у полеміці з реакційними літераторами та від опублікування занадто різких сатиричних творів, на зразок відомої "Орлеанської діви", рукопис якої вона тримала у себе.

Облаштовуючи своє помешкання у Сіре, Вольтер побудував театр, у якому поставив свої нові трагедії— "Альзіру", "Магомета", "Меропу" та ін. Всього Вольтер за життя написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру — запровадив змінні декорації, масові сцени. Часто й сам виступав на сцені.

Найяскравішим із прозових творів тих років став "Задіг", який серед інших "філософських повістей" призначався від самого початку для усного читання у салоні маркізи.

Незважаючи на заходи безпеки, до яких вдавалася мадам дю Шатле, деякі твори Вольтера встигали викликати сильне роздратування у правлячих колах. Це змушувало маркізу переживати за свободу свого друга. В особливо небезпечні моменти маркіза відправляла Вольтера до Голландії або Бельгії, де він, як правило, мандрував під вигаданим іменем, хоча й не міг ніколи повністю зберегти своє інкогніто.

У 1745 році Вольтер, після десятирічної відсутності, повернувся до Парижа, де несподівано зіткнувся із прихильним прийомом при дворі. Його покровителькою стала нова фаворитка Людовіка XV мадам Етноль, яка отримала титул маркізи Помпадур і згодом стала некоронованою володаркою Франції. Будучи давно знайомою з Вольтером, вона робила все можливе, щоб прилучити його до двору. Завдяки їй йому доручили написати оперу з нагоди святкувань шлюбу дофіна. Ця опера, "Принцеса Наваррська" (1745), принесла Вольтеру більше слави у придворних колах, ніж його найкращі художні твори, хоча сам письменник був про неї дуже низької думки і називав її "балаганним фарсом". На Вольтера посипалися тепер придворні милості: у ] 745 році його було призначено королівським історіографом, він отримав придворний титул, а наступного року його було обрано, нарешті, членом Французької Академії, яка до цього часу двічі (у 1734 та у 1743 роках) відхиляла його кандидатуру.

"Пожалійте бідолаху, що став королівським блазнем у 50 років, — писав Вольтер другові. — я не знаходжу собі місця ані у Парижі, ані у Версалі; вигадую вірпгі у портшезі, маю славити короля високоурочисто, дружину принца-спадкоємця — вишукано, королівську родину — ласкаво, ублажати весь двір і не дратувати нікого у місті". Проте Вольтер був покараний за загравання з сильними світу цього. Його вдалося посварити письменника з маркізою Помпадур. Філософу довелося залишити двір. Його і маркізу дю Шатле безсоромно обманювали і, побоюючись скандалу, він ненадовго змушений був залишити Париж.

Невдовзі поета спіткав удар в особистому житті. Після нетривалого перебування у Сіре Вольтер разом із мадам дю Шатле поїхав у Люневіль до Лотарингії, до двору колишнього польського короля Станіслава Ліщинського (1748). У Люневілі маркіза дю Шатле познайомилась та вступила у зв'язок із молодим поетом Сен-Ламбером, а через рік, тут же, померла під час пологів (1749). Смерть Емілії була важким ударом для Вольтера, оскільки почуття до неї було єдиним серйозним, яке йому довелося пережити.

Він назавжди залишає Сіре. Його відданим другом стала небога мадам Дені, яка жила поруч із ним до самої його смерті.

На запрошення прусського короля Фрідріха II Вольтер залишив Париж і вирушив до Берліна. Цій подорожі передувало тривале листування між королем та філософом.

Листування велося французькою мовою, якою король володів досконало (а рідною, німецькою, нехтував, уважаючи її придатною лише для армійських команд).

Три роки (1750—1753) Вольтер перебував у Сан-Сусі (резиденція короля у Потсдамі, під Берліном). Фрідріх призначив Вольтера камергером, пожалував йому орден та велику грошову пенсію.

Однак саме ці роки принесли французькому просвітникові розчарування. Щоправда, тут він завершує свій давній задум — "Вік Луї XIV. XVIII століття", книгу, насичену характеристиками різних коронованих осіб і політиків свого і попереднього, XVII століття. При всій своїй готовності прийняти вольтерівський ідеал освіченого монарха, Фрідріх II не міг, та й не збирався поступатися реальною владою на користь абстрактних філософських ідей. Після трьох років спілкування з Вольтером він віроломно розпочав Семилітню війну (1756—1763), спрямовану не в останню чергу і проти Франції. Разом з тим Вольтер зі своїм непосидючим темпераментом почав втручатися у внутрішні справи німців. Спалахнула сварка, Фрідріх II зажадав від письменника повернення ордена та камергерського ключа, і останній не без серйозних ускладнень залишає Пруссію.

Деякий час проживав на території Ельзасу та Лотарингії, різних французьких міст, в тому числі в Ліоні.

Шлях до Парижа письменнику був назавжди закритий, унаслідок ворожого ставлення до нього Луї XV. Назрівав конфлікт із церквою через "Орлеанську діву", а також багатотомне "Есе про звичаї і дух народів" (1753—1758). З метою уникнення можливих зіткнень з королівською і церковною владою філософ оселився у Швейцарії, де жив по черзі у різних маєтках, що він їх надбав у власність.

Не маючи можливості оселитися у Франції, Вольтер вирішив обрати за місце для проживання Швейцарію. Восени 1754 року він придбав собі маєток у передмісті Женеви, який назвав "Деліс" (рос. мовою "Отрада") . Тут він проводив літній час, а для зимового перебування придбав садибу Монріон у передмісті Лозанни. Чотири роки потому він придбав ще два маєтки на французькій території поблизу швейцарського кордону — Турне і Ферне. Проживаючи в кожному час від часу, він полюбляв говорити: "Філософи повинні мати, як лисиці, дві чи три нори, щоб ховатися від собак, які їх переслідують".

У 1760 році він остаточно оселився у Ферне, де жив безвиїзно майже до самої смерті. Тільки ту, на кордоні Франції та Швейцарії, Вольтер відчув себе, нарешті, цілком спокійно. "У мене дві передні лапи у Швейцарії, а дві задні — у Франції, — писав він одному приятелеві. — Я так облаштував свою долю, що можу вважати себе однаково незалежним і на женевській території, і у Франції". Всі наступні роки його життя не були відзначені подіями зовнішнього характеру. Однак це мирне існування знаходилось у невідповідності із кипучою літературно-суспільною діяльністю, яку Вольтер активно провадив в останнє двадцятиліття свого життя.

Вольтер стає співробітником "Енциклопедії" Дідро та д'Аламбера.

Він вирішив втілити у своєму новому маєтку деякі свої суспільні та релігійні засади. У найближчому селі знаходили собі притулок усі бажаючі, хто постраждав від церковної чи суспільної нетерпимості. Пишався тим, що у Фернейській церкві правилися служби і для віруючих католиків, і для протестантів. Щоб забезпечити вигнанців засобами для існування, він побудував ткацьку фабрику і годинникову майстерню.

Ферне стало місцем паломництва освічених людей усіх країн. "Фернейській патріарх" вів жваве листування, серед його адресатів були короновані особи: Фрідріх II, Катерина II, Густав III Шведський та ін.

Він написав нові трагедії, які поставив у спеціально побудованому театрі; продовжував низку "філософських повістей" (найкращі — "Кандід", 1758, "Простодушний" 1767), завершив "Історію Російської імперії за Петра І" (1759). Багато часу письменник присвятив філософським творам. Свій "Філософський словник" він постійно поповнював новими матеріалами.

Вольтер докладав неймовірних зусиль, щоб домогтися реабілітації людей, що безневинно постраждали від сваволі церковної влади.

Своєю діяльністю Вольтер утвердив у Європі поняття "вольтер'янства", яке стало феноменом духовного життя XVIII і XIX століть. Це безстрашне вільнолюбство, що зачіпає звичні світоглядні і моральні засади суспільства і виражається в яскравій і дотепній формі.

1774 року, після смерті Луї XV, трон перейшов до його наступника, Луї XVI. Померлий король не залишив щодо Вольтера жодних вказівок. Філософ вирішив повернутися до Парижа. У лютому 1778 року парижани захоплено зустрічали поета. Спостерігаючи захват натовпу, Вольтер доброзичливо-іронічно зауважив: "Якби мене зараз везли на страту, натовп був би ще більший".

Це була остання весна у житті поета. 11 травня Вольтер раптово відчув себе зле. Об 11-й ранку його вже не стало. Перед смертю на запитання священика, чи хотів би він примиритися з Ісусом Христом, Вольтер прошепотів: "Не кажіть нічого про цю людину".

Похорон померлого відбувався драматично. Церква виступила проти того, щоб віддати його тіло землі, король зайняв нейтральну позицію. Родич Вольтера абат Міньйон потай перевіз його тіло до Шампані, у своє абатство Селльєр. Там, у кутку церкви, за хорами, тіло й поховали. Наступного дня було одержано офіційну заборону на поховання.

Прах Вольтера перепоховали 1791 року під час Французької революції, у церкві святої Женев'еви— пантеоні великих людей Франції, поруч з тілом Ж.-Ж. Руссо.

Серце Вольтера знаходиться окремо у бібліотеці в Парижі: "Серце моє тут, а дух — повсюди".

Творчість Франсуа-Марі Аруе (1694—1778), який уславився під прізвищем Вольтера, належить до першого етапу просвітницького руху у Франції. Філософ, учений, політик, історик, письменник, він став символом просвітницького світобачення та світорозуміння. Політичним ідеалом Вольтера стала "освічена монархія", він визнавав наявність Бога як вищої надприродної сили, що створила світ, і наголошував на відмінності своїх поглядів від позиції інших просвітни-ків-матеріалістів. Водночас видатний французький просвітник був далекий від радикалізму Руссо, який вимагав принципової перебудови суспільного устрою на основі республіканських ідей. Уже перший драматичний твір Вольтера — трагедія "Едіп", що була поставлена в одному з театрів Парижа 1718 року, викликала неабиякий резонанс у суспільстві своїм свободолюбством, розвінчанням монархічної влади і духовенства, утвердженням права сучасників на критичну оцінку дійсності.

Не меншого резонансу набула поема "Орлеанська діва", написана у 1735 році. Центральний образ поеми — легендарна Жанна д'Арк — часто зустрічався у творчості Вольтера. У зображенні письменника вона виступала і "хороброю амазонкою", "ганьбою англійців" ("Генріада"), і "мужньою дівчиною, яку інквізитори та вчені у своїй лякливій жорстокості возвели на багаття" ("Досвід про звичаї"). У "Орлеанській діві" Жанна д'Арк постає по-селянськи грубою та безмежно наївною. Погляди і переконання Жанни показані традиційно: вона щиро вірила у свою патріотичну місію і готова до самопожертви для блага батьківщини. Полемічна установка та антиклерикальна спрямованість твору змусили Вольтера збагатити поему чисельними розкутими сценами залицянь до Жанни, за допомогою яких її образ втрачає героїчні риси і позбавляється ореола святості.

Настільки ж нетрадиційними був й образи Карла VII та його коханки Агнеси, за якими легко впізнати Людовіка XV та маркізу де Помпадур.

Твору в цілому притаманна схожість із лицарськими поемами доби Відродження, хоча цей жанр інтерпретований відповідно до поставлених завдань.

В історико-художньому плані Вольтеру належила визначна роль у розробці основних принципів просвітницького класицизму, який суттєво відрізнявся від класицизму XVII століття. Представники просвітницького класицизму вже не підносили переваг абсолютистських форм державного правління, а своє призначення вбачали у служінні всьому суспільству, колективу громадян незалежно від їх станового походження. Провідні риси вольтерівського класицизму якнайповніше відбилися в його драматичних творах і характеризувалися зосередженістю дії навколо однієї теми, динамізмом, швидкою зміною напружених сцен, жвавими діалогами ("Брут", "Смерть Цезаря", "Заїра", "Фанатизм, або Пророк Магомет"). Як теоретик мистецтва, Вольтер схилявся до ідей класичної співмірності, симетрії, раціоналістичної упорядкованості. Не дивно, що він високо підносив традиції національного французького театру, зокрема творчість Корнеля і Расіна, а також критикував Шекспіра, якому звинувачував у відсутності "гарного смаку" та недостатньому "знанні правил".

У своїх подальших творах письменник у класицистичному ключі розробляв етичну проблематику, звертався до середньовічних, античних і східних сюжетів, активно вводив у дію простонародних героїв ("Семіраміда", "Орест", "Китайський сирота", "Скіфи", "Закони Міноса", "Ірина" та ін.). Однак, на відміну від інших драматургів-просвітників, зокрема Д. Дідро і Е. Г. Лессінга, Вольтер не був прихильником активно розроблюваного на той час жанру "міщанської драми".

"Магомет". За жанром — трагедія. У центрі твору образ Магомета. "Я изображаю Магомета— фанатика, насильника, обманщика, позор человеческого рода...", — напише Вольтер, працюючи над трагедією. Канву сюжету складали обставини захоплення пророком Магометом Мекки, однак основні події, відтворені у трагедії, були вигаданими. Магомет викрав дітей правителя Мекки ще в ранньому дитинстві і зробив із них фанатичних послідовників ісламу. Пальміра та Сеїд, не знаючи своїх батьків і того, що вони брат і сестра, вірячи в те, що Магомет — намісник Аллаха на землі, охоплені любовною пристрастю один до одного. Дружню приязнь вони розуміють хибно — Магомет усіляко сприяв інцестуаль-ному коханню і приховав їх споріднені відносини. Сеїдові Магомет наказав здійснити вбивство батька, єдиного, хто знав його справжні цілі. Засновник ісламу, Магомет показаний як недолюдок, який нав'язав мечем, кров'ю цілим племенам свою волю та закони. Бажаючи підкорити собі Мекку, він обіцяв Сафіру повернути викрадених дітей. Старому Сафіру заради щастя бачити своїх дітей, яких він вважав загиблими, необхідно було піти на зраду. Він не міг піти на це. Магомет, передбачивши таке розгортання подій, виконав свій план і наказав Сеїду вбити Сафіра. Старий сподобався Сеїдові, і Магомет вимушений впливати опосередковано: виключно заради кохання Сеїд наважився на вбивство. Пальміра та Сеїд все з'ясувли. Стікаючи кров'ю, старий батько обняв дітей. Сеїд отруєний Магометом, який наостанок намагався зробити Пальміру своєю наложницею. Проклинаючи пророка, Пальміра закололася мечем. Магомет не досяг задоволення своїх бажань.

Подібно до інших просвітників, Вольтер охоплений інтересом до природного стану людини. Визнав, що у "природних" і "диких" народів можна побачити прояви простодушності, терпимості, правдивості, але при цьому "природна людина" була нестриманою у своїх пристрастях і через це могал бути жорстокою.

Не позбавлені впливу просвітницького класицизму і прозові твори письменника. У центрі їх, як правило, знаходився образ інтелектуального героя, здатного до глибоких філософських роздумів та рефлексії, що дозволяли йому не лише пізнавати навколишній світ, а й впливати на нього. Проте, сама дійсність в основному не мала скільки-небудь помітного впливу на внутрішній світ героя: його переконання та етичні принципи залишалися незмінними, хоча він і проходив важкий шлях душевних випробувань і переживань,

У відповідності до традицій класицизму в повістях Вольтера знаходила віддзеркалення певна філософська ідея, яка тільки ілюструється сюжетом. Природно, що у творах домінував інтерес не до індивідуальних особливостей характеру героя, а до філософської системи просвітницького спрямування. У жанровому відношенні ці твори надзвичайно складні, оскільки поєднували риси крутійського роману, гедоністичної новели рококо, просвітницького роману виховання, сатирико-еротичної новели Відродження та філософського роману ("Задіг, або Доля", "Кандід, або Оптимізм" та ін.).

Певною мірою осібно стоїть повість "Простодушний" (1767), в якій чітко окреслена любовна інтрига вирішувалося нетрадиційним для письменника шляхом. Колоритний образ індіанця Гурона— це полемічна відповідь Вольтера Руссо, зокрема його теоріям "природної людини". Герой спочатку далеко не мудрець, але він став мудрим після зіткнення з конкретною французькою дійсністю XVIII століття. Вольтер при цьому вважав, що не природність визнала долю людини, а її розум, який слід спрямовувати на боротьбу з деспотизмом та суспільними забобонами. На відміну від попередніх творів, Вольтер в образі Гурона змальовав не відсторонену абстрактну філософську модель, а психологічно достовірний тип людини, почуття і думки якої органічно пов'язані з навколишньою реальністю. Природність і "дикунство" героя дозволив побачити ті суперечності життя, які через свою звичність просто не сприймалися вже як вади суспільства: відносність людських цінностей, відірваність від життя християнського вчення тощо.

"Мікромегас". Назва твору походила від імені головного героя, що утворене поєднанням двох грецьких слів і перекладалося як "маловеликий". Мікромегас — мешканець Сиріуса, який подорожував у супроводі секретаря Академії Сатурна з однієї планети на іншу. На Землі він знайшов малочисельну цивілізацію, чиї філософські ідеї, самоорганізація та політичний устрій дозволили йому зробити далекоглядні висновки. Ідеї, порядки та принципи, на яких засноване це суспільство, чужі уявленням Мікромегаса про розум і благо. Сатурн і Сиріус, звідки прибули Мікромегас із секретарем, знадобились Вольтеру для "покращення читацького сприйняття", до чого він прагнув у кожній своїй філософській повісті.

Основна думка "Мікромегаса" полягала в тому, що люди не вміли бути щасливими. Ідея Паскаля про безкінечність розвинута Вольтером — людина, займаючи у світобудові занадто маленьку планету, спромоглась наповнити свій крихітний світ злом, стражданнями та несправедливістю. "Мне даже захотелось... тремя ударами каблука раздавить этот муравейник, населённый жалкими убийцами", — говорить Мікромегас. "Не спешите. Они сами... трудятся над своим уничтожением", — відповідає йому секретар Академії.

Філософський твір — складний жанр, бо це жанр-гібрид. Це й есе, й памфлет, адже автор викладав тут певні ідеї або заперечував їх. Разом з тим це роман, бо в ньому наявний подієвий розвиток сюжету. Однак, цей твір позбавлений суворості, властивої есе, правдоподібності, притаманної жанру роману. Втім, філософський роман і не претендує на це, його особливістю є інтелектуальна гра. Письменники, які працювали у цьому жанрі, прагнули, щоб останній більшою мірою виглядав як фантастичний.

Письменники — погані судді власних творів. У віці 18 років Вольтер вірив, що залишить по собі пам'ять як великий автор трагедій; у віці 30 — як великий історик; у віці 40 —як епічний поет. Він і гадки не мав, створюючи 1748 року "Задіга", що майбутні покоління з насолодою читатимуть цю маленьку повість і всі інші, подібні до неї, тоді як "Генріада", "Заїра", "Меропа", "Танкред" спочиватимуть вічним сном на полицях бібліотек.

Вихований єзуїтами, автор запозичив у них чіткість думки і елегантність стилю. Засланий на певний час до Англії, він прочитав там Свіфта і вивчив його прийоми. "Це англійський Рабле, — говорив він про автора "Гуллівера", — але Рабле без марнослів'я". У Свіфта Вольтер запозичив потяг до химерної фантазії, до мандрів, які дають прекрасний грунт для сатири, до безпристрасності, яка дозволяє викладати дивовижні пригоди як реальні.

Вольтер почав працювати у цьому жанрі, для нього новому, на початку 1747 року, тобто у віці 53 років. Проте свій шедевр— "Кандіда"— він написав 1759 року, у віці 65 років; "Простодушного", який й досі має величезний успіх, — у 73 роки; "Людину із сорока екю" — у 74 роки; "Вавилонську принцесу" — у тому ж віці, інші, дрібніші повісті, такі як "Історія Дженні", "Одноокий ключник", "Вуха графа де Честерфіл ьда", — після 80 років.

Філософія Вольтера змінювалася протягом усього життя, як це буває майже з усіма людьми: "Видіння Бабука" і "Задіг" були написані у той час, коли доля усміхалася Вольтерові; він почував підтримку з боку маркізи де Помпадур, а отже, і більшої частини двору; усі без виключення королі Європи запрошували його; мадам дю Шатле кохала його, дбала про нього, забезпечувала йому незалежність. Він ладен був вважати своє життя стерпним.

Філософія Вольтера сягала глибини у повісті "Задіг". Шляхом мудрих притч письменник висловив думку, що з нашого боку було зухвалістю твердити, ніби світ поганий тільки тому, що ми бачимо деякі його хиби. Ми не знаємо майбутнього, не знаємо того, що удавані помилки Творця— запорука нашого спасіння. "Немає, — говорить янгол Задігу, — такого зла, яке не породжувало б добро. — А що, — сказав Задіг, — коли б було тільки добро і не було зла? — Тоді, — відповів ангел Ієз-рад, — цей світ був би іншим світом; зв'язок подій визначив би інший премудрий порядок. Але цей інший, довершений порядок можливий тільки там, де вічно перебуває верховна істота..." Висновок, який не можна вважати неспростовним і однозначним; оскільки коли Бог добрий, то чому ж він не створив світ за цим безсмертним і довершеним зразком. Коли він всемогутній, то чому, створюючи світ, не позбавив його страждань?

Можна знайти спільне у цих різних за своєю спрямованістю творах.

• • Передусім стиль, який у Вольтера завжди насмішкуватий. Стрімкий і, принаймні на перший погляд, недбалий.
• • У цих творах не було жодного персонажа, до якого б автор поставився цілком серйозно. Всі вони — або втілення якої-небудь ідеї, доктрини (Панглос — оптимізму, Мартен — песимізму), або вигадані, фантастичні герої.
• • Майже всі філософські повісті і романи Вольтера розповідали про катастрофи, але з точки зору "раціо" (розуму).
• • їхній темп настільки швидкий, що читач не. встигав навіть посумувати.
• • Вольтсрові подобалося виводити на сцену священнослужителів, яких він називав магами, суддів, котрих він іменував муфтіями, фінансистів, інквізиторів, простодушних і філософів.
• • У самого письменника було кілька запеклих ворогів, які з'являлися в кожному його романі під новою маскою, проте без зусиль виказували себе.
• • Щодо жінок, то Вольтер їх не надто поважав. Коли вірити йому, то вони тільки і мріють про кохання гарного, молодого, щедрого чоловіка, однак, за своєю натурою, корисливі і лякливі.
• • Те, що по-справжньому об'єднувало повісті Вольтера— це його філософія. Про неї говорили як про "повний хаос ясних думок", в цілому безладних.

Україна і українці займали помітне місце у спадщині французького просвітника. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років Вольтер наполегливо працював над історичним твором "Історія Карла ХП" (опублікований у 1731 році), у якому розглядалися цікаві сторінки історії України. За своєю загальною концепцією цей твір наближався до творів класицистичної історіографії, а сам Вольтер-історик демонстративно протиставляв свій метод дослідження методові попереднього часу — доби бароко, представники якого пояснювали збіг історичних подій втручанням вищої трансцендентної сили — Бога. Написанню праці передувала тривала й серйозна робота з численними документами та джерелами.

Французькому просвітнику уявлялася близькою точка зору, що історія — це результат конкретної людської діяльності, схрещення різних інтересів, прагнень і бажань. Провідний настрій цього твору, в якому надзвичайно відчутний літературно-описовий елемент, цілком просвітницький — з позицій просвітницького гуманізму та суспільного прогресу подати "урок монархам". Вольтер протиставляв Карла XII і Петра І, які представляли собою два різних типи державних діячів — короля-завойовника, якого засуджував історик, і монарха-будівника, що намагався створити міцну державу і зробити її цивілізованою.

У четвертій главі Вольтер звернувся безпосередньо до історії України, яка вида-євала йому багатою і родючою країною, що стала жертвою зовнішньої експансії, передовсім з боку Речі Посполитої, під владою якої знаходилася більша частина Правобережної України. У просвітницькому дусі тут оцінила боротьба українського козацтва за своє національне самовизначення та свободу. Однак, увесь трагізм цієї боротьби полягав у тому, що на зміну посполитому владарюванню прийшов жорстокий протекторат московського царя. Тож не дивно, що у творі відчутні симпатії до Мазепи та до його союзу з Карлом XII, оскільки український гетьман, на думку історика, намагався протистояти цілковитому підкоренню та підпорядкуванню України царському урядові. Мета Мазепи полягала у спробі створити в Україні незалежне у політичному та адміністративному плані королівство. Більша частина козацьких ватажків не підтримали визвольних змагань Мазепи і воювали проти шведів на боці російського війська.

Надзвичайно цікаво Вольтер змальовав запорозьких козаків, які вразили його способом свого життя, мужністю, силою та відвагою. Для нього вони — "найдиво-вижніший народ" на землі, який жив за демократичними законами і більш за все цінував власну свободу. Проте, тут же історик зазначав, що козаки схильні до розбою і порівнював і'х із флібустьєрами.

"Історія Карла XII" написана зі значною часткою інтересу та симпатії до України, а Петро І ще не тлумачиться як "освічений монарх". Щоправда, в подальшому погляд історика дещо зміниться. Так, у більш пізній історичній праці "Історія Росії за Петра Великого" (1763), яка була написана на замовлення російського уряду, Вольтер, відкидаючи принципи об'єктивності та історичної правди, виправдовував репресійні дії Петра щодо України. Вчинки Мазепи оцінювався необ'єктивно, у негативному світлі постало козацтво. Водночас Петро І змальовувався як ідеал "освіченого монарха" — хибна точка зору, яку поділяли, до речі, такі просвітники, як Монтеск'є.

Безпосереднє ознайомлення з творами Вольтера в Україні припадало на кінець XVIII — початок XIX століття. У цей час в Україні виникли осередки нової просвітницької політичної, філософської та історичної думки, зокрема на Чернігівщині був відомий гурток Я. Козельського, де популяризувалися твори французьких просвітників і зокрема Вольтера. Також в Харківській губернії — гурток О. Паліцина, де вивчали і перекладали не тільки Вольтера, а й Монтеск'є, Руссо. Добре обізнаними з творами французького просвітника були І. Рижський, І. Вернет, П. Бі-лецький-Носенко, І. Котляревський та ін.

Вольтера згадувало на сторінках перших українських часописів "Украинский вестник" і "Украинский журнал", де його розцінювали як одного з найяскравіших просвітників, який сприяв поширенню ідеології Просвітництва на терені європейських країн, у тому числі й слов'янських. Активно заявляє про себе тенденція застосовувати основні положення естетики Вольтера до практики української літератури.

Можна сказати, що зв'язки Вольтера з Україною не мали одноосібного характеру, оскільки інтерес видатного просвітника до бурхливої і суперечливої історії українців доповнювався і зустрічним інтересом українців до нього. Просвітницький тип художньої свідомості міцно утверджувався в українській літературі початку

XIX століття, важливу роль в цьому процесі відіграли ідеї багатьох представників французького Просвітництва, в тому числі Вольтера.

Багатогранність поглядів Д. Дідро, їх відгомін у творчості французького просвітника. Філософські повісті "Небіж Рамо", "Жак-фаталіст"

Ім'я Дені Дідро назавжди злилося із самою суттю XVIII століття, яке залишилось в історії людства як доба Просвітництва. Голова та ідейний ватажок енциклопедистів, белетрист, драматург, теоретик мистецтва, просвітник та філософ-матеріаліст — ось далеко не повний перелік високих титулів, які по праву належать Дені Дідро. Він заклав підвалини нових суспільних ідеалів та нового світовідчуття напередодні буржуазної революції, чим і заслужив прихильність не лише сучасників, а й наступних поколінь.

Значення постаті Дідро для сучасників насамперед пов'язане із особливістю його творчості. Межі між мистецтвом (літературою) та наукою (філософією) у творчості Дідро-енциклопедиста були умовними та доволі рухомими. Усі засоби епохи були підкорені непримиримій боротьбі із абсолютизмом, феодалізмом та церквою і тому взаємопов'язані. Образи його романів — це спосіб розкрити новий погляд на світ, вони пронизані філософською проблематикою. "Поет повинен бути філософом",— стверджував Дідро. — "Йому повинні бути відомі шляхи людського духу, світлі та темні сторони, добрі та погані явища людського суспільства".

Народився Дені Дідро 5 жовтня 1713 року у місті Лангре (провінція Шампань) у заможній родині.

Батькові Дідро належала майстерня по виготовленню ножів. Це ремесло у родині Дідро переходило від покоління до покоління.

Дені був старшим сином, і у спадок від дядька на нього чекало місце церковного каноніка. Восьмирічного хлопчика віддали до Лангрського єзуїтського колежу. Сувора дисципліна та люті нрави школярів не злякали його, він швидко навчився давати відсіч. У 12 років Дені відправили до Парижа, де він продовжив навчання у єзуїтському колежі д'Аркур.

Тут відраза до богослов'я проявилася у молодого хлопця більш відкрито. Він зацікавився природничими науками: математикою, фізикою, хімією, фізіологією. Врешті-решт, він незаперечно заявив, що відмовляється від духовної кар'єри.

Проте, юнакові не підійшла жодна із соціальних ролей, що їх пропонував йому батько, включаючи і ремесло предків. Сподіваючись приборкати сина, батько припинив висилати йому кошти на прожиття. Однак, це не засмутило Дідро — навпаки, він занурюється у вільне життя, і близько 10 років підтримує жалюгідне існування домашніми уроками та іншими випадковими заробітками, часом голодуючи і одягаючись у лахміття. Головне заняття Дідро — читання книжок, за його власними словами, він шкодував витрачати час на щось інше. Книги були його щастям. Перш за все — це твори філософів: Ф. Бекона, Р. Декарта, Спінози, Лейбніца, фундаментальні праці та новинки усіх галузей знань та техніки. У свідомості Дідро поєдналися і злилися підсумки духовного розвитку Європи XVI—XVIII століть.

Не лише наука цікавила філософа. Жінки, які завжди викликали захоплення у письменника, займали його розум і серце у молоді роки. У 1743 році, у віці 30 років, Дідро обвінчався із Анною Шампйон, дівчиною із простої та бідної родини. Вінчання відбувалося таємно, а через рік дружина народила першу доньку, яку на честь матері філософа назвали Анжелікою. Після народження доньки Дідро почав відкрито зраджувати своїй дружині. Варто зазначити, що перша донька Дідро Марія-Анжеліка (після одруження пані Вандель) була першим біографом свого батька.

Сімейні обов'язки змусили Дідро енергійно заробляти кошти на прожиття. Він зайнявся систематичними перекладами з англійської мови. Перекладає "Історію Греції", працює над перекладом шеститомного медичного словника. А у 1748 році цілком несподівано, на замовлення всевладного Філіпла Морена Дідро протягом двох тижнів написав роман "Нескромні скарби".

З того, що писав Дідро, а писав він багато, тільки частина потрапляла до друку. Погляди Дідро суперечили поглядам влади — світської і духовної, викликали ненависть та усілякі спроби покарання з боку останніх. Один із його перших творів "Філософські думки" (1746), у якому він стримано висловився проти аскетичного придушення плоті та віри у дива, був спалений рукою ката. У 1749 році Дідро написав "Лист про сліпих для повчання зрячим", у якому відобразив свої атеїстичні погляди і відкинув будь-яку філософію, яка не Спирається на почуття та суперечить здоровому глузду. Через цей твір Дідро був заарештований і три місяці провів у в'язниці Венсенського замка. У тюремній камері письменника відвідує Ж.-Ж. Руссо. Вони були однодумцями.

Дідро був із тріумфом звільнений, допомогли, в першу чергу, придворні знайомства. Він регулярно відвідує салон вченого барона Поля Гольбаха, де збираються найвидатніші люди того часу— філософ Гельвецій, академік-математик Д'Аламбер, американський просвітник Франклін, англійський письменник Стерн. Разом із Д'Аламбером Дідро береться за видання "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел" (35 томів, з 1751 по 1780 роки). Протягом багатьох років свого життя Дідро віддає цій грандіозній праці усі свої духовні сили та матеріальні засоби.

"Енциклопедія" являє собою систематичне зведення досягнень тодішньої науки, техніки та виробництва, усіх галузей соціальних знань. Участь у ній брали найвидатніші інтелектуальні сили тодішньої Франції: Вольтер, Монтеск'є, Гольбах, Гельвецій, Руссо. Нове матеріалістичне світобачення грунтувалося на фактах природознавства, а все існуюче підпадало під розгляд розуму — і королівський деспотизм, і церква, і релігія. Значення "Енциклопедії" виходило за межі суто довідкового видання. У ній було здійснено перегляд основ людського буття з позицій просвітницького розуму. Тому "Енциклопедію" справедливо називають "біблією нового часу". Не забарилися репресії та заборони, але томи "Енциклопедії" виходили напівлегально, збираючи усе нових передплатників; повністю або частково вони були перекладені деякими з європейських мов.

Видання "Енциклопедії" буквальним чином перетворило Дідро на жебрака. Пропозиція Катерини П придбати Його бібліотеку, залишивши її письменникові у довічне користування та призначивши його зберігачем, стала якраз у нагоді.

Історія взаємин Катерини II з Дідро розпочалася з легкої руки освіченого вельможі — князя Д. А. Голіцина, який певний час обіймав дипломатичний пост у Парижі. Уже з другої половини 1762 року Катерина запропонувала Дідро перенести видання "Енциклопедії" до Росії. У 1765 році Дідро, за сприянням Грімма та Голіцина, продав Катерині свою бібліотеку і був призначений її пожиттєвим доглядачем з окладом у 1000 франків на рік, причому відразу ж отримав своє жалування за 50 років вперед, у розмірі 50 000 франків. Після смерті Дідро його бібліотека з великою кількістю приєднаних до неї копій рукописів філософа була перевезена до Петербурга (у 1785 році). Однак, книги Дідро не були збережені як особливий, цілісний фонд, на зразок бібліотеки Вольтера, а були розподілені по різним відділам бібліотеки Ермітажу, а потім загубились у книжковому фонді Публічної бібліотеки імені M. Е. Салтикова-Щедріна у Петербурзі.

В очах французьких просвітників Росія була най прогресивнішою країною, батьківщиною ліберальних принципів. Дідро на запрошення Катерини П приїжджає до Росії. Він пробув у Петербурзі, починаючи з вересня 1773 року по березень 1774 року. Метою його візиту було сприяння подальшому прогресу "просвітницької монархії". Імператриця зустрічалася із славетним французом майже не щодня, люб'язно спілкувалася, покірно вислуховувала поради послабити кріпацтво тощо і майже не відповідала на питання, що стосувалися тогочасної ситуації у країні (де у цей час розгорталося повстання Пугачова).

Дідро залишив Росію дійсним членом Академії наук та почесним членом Академії мистецтв.

Повернувшись до Франції із підірваним від суворих кліматичних умов здоров'ям, він продовжував наполегливо працювати. У лютому 1784 року хвороба, пов'язана із сухотами, почала швидкими темпами прогресувати. Напередодні смерті його відвідав духівник із церкви святого Сульпіція і почав вимагати розкаяння у єретичних поглядах. Дідро відкинув цю пропозицію, вважаючи зі свого боку покаяння безсоромною брехнею.

Дені Дідро помер 31 липня 1784 року.

У житті Дені Дідро було багато жінок. В основному ці романи не тривали більше одного місяця. І лише Софі, мадемуазель Волан, увійшла до його життя, щоб піти з нього лише із його смертю.

Ким була Софі Волан і як вона виглядала, нам не відомо. Знаємо ми лише те, що коли вони зустрілися, Дідро було 44 роки, а їй трохи більше ніж 40.

Йшов 1757 рік. У нього були дружина і донька. У неї— самотнє життя жінки, яка вже ніколи не пізнає сімейного щастя та материнства. Мудра, покірна "мадемуазель Софі" не вимагала від коханого занадто багато. їй потрібні були лише його листи, сповнені щирості думок і почуттів.

Понад 500 листів розповідають про прекрасний роман двох закоханих, вздовж 30 років.

Софі так і не вийшла заміж, залишаючись відданою своєму коханому до кінця життя. Бачилися вони дуже рідко. їхні стосунки постійно наражалися на опір. Крім того, всіх вражала постійність у почуттях.

Софі померла за 5 місяців до смерті Дідро.

♦ Є відомості, що портрет мадемуазель Софі Волан був намальований невідомим художником на прохання Дідро на зворотному боці титульного листа улюбленого ним томика Горація. Як відомо, Катерина П придбала всю особисту бібліотеку письменника ще у 1765 році, і ця книга, як і багато інших, загубилась десь на полицях книгосховища.

Дені Дідро був відомий і як драматург. Теорія театру і драматургії була предметом пильної уваги просвітника.

Теорії драматургії присвячені такі драми Дідро: "Бесіда", "Роздуми про драматичну поезію". Ці твори були написані у зв'язку із власними драматургічними спробами письменника.

Реформа театру, задумана Дідро, виходила перш за все із політичних завдань Просвітництва:

♦ простолюдин;

♦ п'єси мусили порушуватися нові теми, нові проблеми;

♦ боротьбі людини із роком, фатумом треба було, а проти суспільної несправедливості;

♦ показував взаємовідносини різних верств населення;

♦ формування своєї власної особистості;

♦ перевага класицистичної теорії;

♦ поділ жанрів драматургії:

• 1. весела драма — предмет зображення — смішне, порочне;
• 2. серйозна драма — предмет зображення — обов'язок людини;
• 3. предмети третьої були сімейні негаразди чи народні катастрофи;

Дідро запропонував театру "Комеді Франсез" свою першу п'єсу "Побічний син", яка була поставлена на сцені лише 14 років потому (у 1771 році), зазнала провалу і була знята з репертуару. Друга п'єса "Батько родини" (1758) у 1761 році з успіхом йшла у театрі.

На місце високої комедії класицистів автор хотів поставити серйозну комедію — "сльозливу комедію", драму, у центрі уваги якої були б прості люди сучасності та їх високі почуття.

У 1773 році Дідро написав спеціальну працю, присвячену аналізу акторської майстерності — "Парадокс про актора". Письменник прирівнював майстерність актора до майстерності поета, драматурга, музиканта, виступав проти зневажливого ставлення до актора, яке панувало на той час.

Дідро вважав себе в першу чергу філософом, а не письменником. Саме цим пояснюється той факт, що з усіх написаних ним літературних творів він опублікував за своє життя лише роман в стилі рококо "Нескромні скарби" і кілька новел (найві-доміша — "Два приятелі з Бурбони", 1773).

Славу видатного письменника йому принесли твори: "Черниця" (1760), "Жак Фаталіст та його Пан" (1773), що вийшли друком 1776 року, і "Небіж Рамо" (1762—1779), що вперше з'явився друком у німецькому перекладі Й. В. Гете 1805 року.

У 1773 році, незабаром після повернення із Росії, Дідро закінчив роман "Жак Фаталіст та його господар", у якому проблема свободи людини була порушена більш глибоко і всебічно.

Це діалогічна оповідь, що включала в себе вставні епізоди та оповідання побутового характеру. Вміщені у ній динамічні сцени невимушено переходили у філософські роздуми, а наскрізна фабула була майже не відчутна. Прийом "подвійного відображення" — самого життя і думок про нього персонажів — підкорений єдиному завданню: безжальному суду над дійсністю.

Яскраві картини реального світу поєднані прийомом "великого шляху" (Жак та його безіменний Пан пересуваються від трактиру до трактиру).

Соціально-філософська концепція Ж.-Ж. Руссо

Людям XVIII століття не пощастило: у свідомості більшості людей ця доба часто сприймалася перекручено, як століття галантності, м'яких манер, впевненої та трохи лукавої стабільності, осяяної світлом таємничої Просвіти. Насправді XVIII століття було тим періодом історії, коли "вибухали" суспільні вулкани, занепадали державні лади, затверділі, здавалося б, на багато сторіч.

Тож філософи століття Просвіти свідомо або мимоволі були водночас і великими бунтарями, які готували у свідомості суспільства майбутні потрясіння ще раніше, ніж вони ставали фактом історичної дійсності.

Однак, ніхто з мислителів XVIII століття не прорік такого безстрашного, нового та щирого слова своїм приголомшеним сучасникам, як "громадянин Женеви" (так він сам себе називав) і світу, людина-космополіт, мрійник і романтик, який став учителем для вождів Великої революції— Робесп'єра, Марата і Дантона.

Це був філософ, письменник, соціолог, історик, композитор Жан-Жак Руссо (1712—1778) — один із найвидатніших французьких письменників-сентименталістів доби Просвітництва. Народився Жан-Жак Руссо 28 червня 1712 року в Женеві. Предки його, французи за національністю, рятуючись від переслідувань католицької церкви, ще у XVI столітті виїхали до Швейцарії. Батько майбутнього письменника (Ісаак Руссо) був годинникових справ майстром, мати померла на дев'ятий день після народження сина. Тому Жан-Жак, тільки-но вийшовши із дитячого віку, був позбавлений надмірної материнської опіки.

З дитинства хлопчик не сприймав усталеного станового розподілу суспільства на аристократичну еліту і так званий "третій стан".

До 9 років Жан-Жак разом із батьком перечитав Плутарха. Наслідуючи зображеного у "Порівняльних життєписах" героя Давнього Риму Муція Сцеволу, він готував себе до катувань заради Вітчизни і ледве не спалив руку на вогні. Згодом йому довелося зазнати безліч принижень, як грубих (хазяїн-гравер, до якого він потрапив у 14 років, безжалісно бив його), так і витончених (доводилося служити лакеєм у холодно-ввічливих хазяїв, обідати на кухні разом із прислугою). З усього пережитого Жан-Жак твердо засвоїв одне: він нічим не гірший за цих пещених аристократів, він освіченіший і душевно шляхетніший за них, але хазяї у цьому світі вони. Єдине, чого не міг усвідомити майбутній філософ — за яким правом?

Коли хлопчику виповнилось 10 років, батько, залишивши родину, втік із Женеви, переховуючись від переслідування влади за образу дворянина. Жан-Жака відправили до священика для вивчення латини.

Через три роки його віддали до нотаріуса, але той незабаром прогнав його як нездібного учня. Тринадцятирічний Руссо ніяк не міг привчити себе до канцелярської роботи.

Згодом хлопчик потрапив в учні до гравера. Тут життя видалося йому ще важчим: господар деспотично принижував, ображав його і бив.

Одного разу, прогулюючись недільним днем десь за містом, він затримався. Добігши до міських воріт, Руссо побачив їх зачиненими. Підвісний міст було піднято. Що залишалося робити юнакові у відчаї? Завтра на нього чекали варварські побої господаря за спізнення, нові образи та приниження. Руссо виповнилось 16 років, перед ним був відкритий незнаний світ, і він пішов шукати щастя, сподіваючись на випадок, вірячи в успіх.

"Свободный и сам себе хозяин, я воображал, что могу всё сделать, всего достичь; стоило мне только броситься вперёд, чтобы подняться и парить в воздухе. Уверенно вступал я в обширное пространство мира",— писав пізніше Руссо у своїй "Сповіді".

У містечку Савойє один священик привітливо прийняв мандрівника і поставив перед собою мету повернути нового протестанта до лона католицької церкви. Він направив Руссо до молодої поміщиці пані Варене для підготовки до акту відречення від кальвінізму. Захопленість Руссо цією жінкою згодом переросла у закоханість.

Незабаром Жан-Жака відправили до Парижа у притулок для тих, хто нещодавно "повернувся" до лона католицької церкви. Юнак потрапив до товариства жебраків, "темних" особистостей, які заради наживи та харчів змінювали час від часу свою віру. Не кращими за них були і самі святі отці.

Пробувши місяць у притулку, Руссо відрікся від кальвінізму. Після прийняття католицької віри, він перестав цікавити священиків і вони відпустили його з монастиря.

Руссо працював прикажчиком, потім лакеєм.

У Жан-Жака були прекрасні здібності музиканта. Проте відсутність відповідної освіти завадила йому стати справжнім композитором. Опинившись у Лозанні без засобів для існування, він, не маючи належного диплому, оголосив себе вчителем музики. Варто зазначити, що в цей же час Руссо вдався до написання музикальної п'єси для виконання у супроводі оркестру.

П'єса зазнала повного провалу: виконавці глузували, а слухачі затикали вуха.

Потім Руссо поступив на службу до архімандрита із Єрусалима у якості секретаря та перекладача. Грецький монах збирав кошти на відновлення гроба Господнього. Згодом виявилося, що то був шахрай.

Письменник знову розпочав мандри містами і селами. Найчастіше він заробляв на прожиття переписуванням нот.

Навесні 1732 року Руссо знову зустрічається із пані Варене. Як друг серця він прожив із нею до 1741 року.

Відносно забезпечене матеріальне становище позбавило його постійних клопотів, пов'язаних із прожиттям, і дозволило зайнятися самоосвітою. Він вивчає музику, багато читає. Величезне враження мали на нього "Філософські листи" Вольтера.

У 1741 році, у віці 29 років, Руссо переїхав до Парижа. Тепер він був широко освіченою людиною, із сформованими філософськими, політичними та соціальними поглядами. Він ще не підозрював про своє справжнє призначення, захоплювався музикою і сподівався, що саме в ній зможе проявити себе повною мірою.

До Парижа Руссо привіз проект винайденої ним музичної системи.

Живучи на горищі, перебиваючись хлібом та водою, він писав для театру оперу та комедію. Проте успіху вони не мали.

У цей же час він зблизився із Дідро та д'Аламбером, авторами та укладачами відомої і популярної на той час "Енциклопедії".

Після того, як Дідро потрапив до в'язниці, Руссо часто приходив відвідувати його. Одного разу, Йдучи, він зупинився відпочити і йому до рук потрапила газета "Французький вісник". Прочитавши оголошення Діжонської академії про конкурс на кращий твір "Чому сприяло відродження наук та мистецтв — очищенню чи забрудненню нравів?", філософ був вражений: вже давно його розум хвилювали думки про згубність цивілізації, заснованої на рабстві одних та пануванні інших.

Через рік побачив світ перший філософський трактат Руссо "Роздуми про науки та мистецтва", який зробив його знаменитим. У невеликому трактаті було викладено систему поглядів, яка потім увійшла в історію суспільної думки під назвою "руссоїзм".

Міське життя пригноблювало письменника. Він залишив Париж і деякий час жив у маленькому будиночку в Ермітажі, у маєтку однієї із своїх аристократичних шанувальниць, пані д'Епіне. Посварившись із нею, переїхав до Монлуї. Тут йому не давали спокою аристократи, переслідуючи своєю удаваною прихильністю та підлабузництвом.

За цими знаками надмірної уваги з боку аристократів завжди приховувалось відразливе ставлення до плебейського походження Руссо, і він це відчував.

Протягом цих років письменник закінчив роботу над своїми найвизначнішими творами: у 1761 році — роман "Нова Елоїза", у 1762 році — роман "Еміль" та політичний трактат "Суспільний договір".

Зовсім несподівано Руссо припинив зв'язки із Дідро та д'Аламбером через статтю останнього "Женева", вміщену в "Енциклопедії". Д'Аламбер викривав ханжество мешканців міста, які не дозволили відкрити у Женеві театр, вважаючи його одним із засобів сприяння розбещеності населення. Просвітники не могли із цим погодитися, як і взагалі з тим, що, за теорією Руссо, цивілізація та її надбання є згубними для людського суспільства.

Ніхто із французьких просвітників не відчував такої лютої ненависті до панівного класу, як Руссо.

Після того як письменник опублікував свій роман "Еміль, або Про виховання", почалася найтяжча смуга у його житті. Паризький парламент (суд) 9 червня 1762 року виніс вирок — спалити книгу та заарештувати її автора. "Еміль" та "Суспільний договір" були спалені на батьківщині Руссо, у Женеві. Гнаний письменник вимушений був залишити Францію, не прийняв його і Берн.

Область Невшатель, де Руссо знайшов свій тимчасовий притулок, знаходилася у володінні прусського короля, однак і тут він не знайшов очікуваного спокою.

У серпні 1762 року архієпископ паризький Хрістоф Бомон розіслав по всіх церквах своє пасторське послання, у якому оголошував філософа ворогом Бога та людей.

Священики зуміли у забобонного натовпу викликати ненависть до письменника. Руссо відповів листом, сповненим гніву. Відразу після цього проти нього посипалися десятки памфлетів. Майже одночасно із зазначеними подіями побачила світ книга "Листи з Гори". Це ще більше запалило ненависть церковників — тепер його оголосили сатаною. "Листи з Гори" були спалені у Женеві, Гаазі та Парижі разом із "Філософським словником" Вольтера.

Під впливом церковників мешканці Валя, де переховувався Руссо, прониклися ненавистю до письменника. Поширилися чутки, що він відьмак. Його переслідували тільки-но він з'являвся на вулиці. Одного разу натовп фанатиків навіть вчинив напад на його будинок, камінням розбив шибки вікон.

Рятуючись, Руссо намагався знайти притулок на маленькому острові де Сен-П'єр на Сієнському озері, але влада Берна наказала йому залишити цю територію.

Змучений, хворий, письменник у 1766 році вирушив до Англії. Проте й тут на нього чекає розчарування. Філософ Давим Юм, на запрошення якого він приїхав до Англії, незабаром став його відкритим опонентом.

Саме в Англії, у часи відчайдушної боротьби із міжнародною реакцією, у Руссо виник задум написати свою "Сповідь".

"Я хочу показать человека во всей его неприкрашенной правде, и этот человек — я сам" — занотував у щоденнику письменник.

У книзі відтворена широка панорама соціальної дійсності, хвилююча правда життя, історія боротьби геніальної людини із народу за свої природні права.

Перші частини книги були написані в Англії. Навесні 1767 року Руссо таємно під чужим ім'ям повернувся до Франції.

У 1770 році письменник завершив "Сповідь" і переїхав до Парижа, оселився на вулиці Платьєр (зараз вулиця Руссо) у кімнатці на четвертому поверсі. Жив у бідності, відмовляючись від пенсій королів, дарунків шанувальників, літературних гонорарів. Гроші, необхідні для напівзлиденного прожиття, отримував за переписування нот — по 10 су за сторінку.

Помер Жан-Жак Руссо в один рік з Вольтером.

20 травня 1778 року філософ поїхав до маєтку де Жирардена у Ерменонвілі, який знаходився у 20 милях від Парижа. Там він передчасно помер 2 липня 1778 року. Поховали письменника на острові паркового озера під тополями, як він просив незадовго до своєї смерті. Під час революції тіло Руссо було перевезено до Парижа до Пантеону славетних людей Франції.

Філософські погляди Руссо:

• • сповідував ідею активного втручання філософів у соціальну дійсність заради її перебудови;
• • стверджував, що матеріальний світ існує незалежно від людини; вона ж пізнає його через відчуття;
• • оспівував природу і той порядок, який в ній існує; викривав безлад і несправедливість, що панують у соціальному світі;
• • вбачав силу людини не в розумі, а в її почуттях;
• • вважав, що цивілізація не принесе щастя людям, а лише поглибить їх тяжке становище;
• • покладав провину за соціальні вади на науку, мистецтво і цивілізацію.

Естетичні погляди Руссо:

• • виступав проти обмеженості і умовності ряду принципів естетики класицизму в ім'я мистецтва;
• • засуджував систему станів, ієрархій в театрі, де право на високі почуття і героїчні подвиги надавалось лише високопоставленим особам;
• • відстоював реалістичні принципи;
• • звертав увагу на красу і був спроможний оспівувати її;
• • закликав до виховання в людях високих почуттів гуманності;
• • створив культ почуття у мистецтві; відтворив зворушливі порухи серця, внутрішнього світу людини.