Теоретичний матеріал до теми 5.
| Сайт: | Дистанційне навчання КФКСумДУ |
| Курс: | Будівельні конструкції - заочна форма |
| Книга: | Теоретичний матеріал до теми 5. |
| Надруковано: | Гість-користувач |
| Дата: | понеділок 21 квітня 2025 05:54 AM |
1. Загальні відомості про перекриття і вимоги до них. Класифікація перекриття.
Перекриття поряд зі стінами є основним конструктивним елементом будівель, вони розділяють їх на поверхи. За розташуванням в будівлі перекриття можуть бути міжповерховими, горищними і надпідвальними. Перекриття повинне бути міцним, тобто витримувати діючі на нього постійні і тимчасові навантаження.
Важливою вимогою, що визначає експлуатаційні якості перекриття, є твердість. Якщо твердість перекриття недостатня, то під впливом навантажень воно дає прогини, що викликає появу тріщин. Величина твердості оцінюється значенням відносного прогину, рівного відношенню абсолютного прогину до величини прольоту. Його значення не повинне перевищувати 1/200 для горищних перекриттів і 1/250 для міжповерхових.
Теплозахисні вимоги ставляться для горищних і надпідвальних перекриттів опалювальних будівель, а також міжповерхових перекриттів, що відокремлюють опалювальні приміщення поверхів від неопалюваних.
Особливу увагу треба приділяти конструюванню перекриття в місцях примикання до несучих стін, тому що можливе утворення містків холоду в стінах, що призведе до дискомфортних умов експлуатації будинку.
Перекриття повинні мати до статню звукоізоляцію. У зв'язку з цим застосовують шаруваті конструкції перекриттів з різними звуком ізоляційними властивостями, спирають основні конструкції перекриття на звукоізоляційні прокладки, а також ретельно зашпаровують нещільності. Перекриття повинні також задовольняти протипожежним вимогам, що відповідають класу будинку.
Залежно від призначення приміщень до перекриттів можуть висуватися також спеціальні вимоги: водонепроникність (для перекриттів у санвузлах, душових, лазнях, пралень), неспалюваність (у пожежонебезпечних приміщеннях), повітронепроникність (при розміщенні в нижніх поверхах лабораторій, котелень та ін.).
Незалежно від місця розташування перекриття у будівлі його конструктивне рішення повинне бути економічно і технологічно обґрунтовано.
У залежності від конструктивного рішення перекриття бувають: балкові, в яких основним несучим елементом є балки, на які укладають настили, накати та інші елементи покриття; плитні, що складаються з несучих плит або настилів, що спираються на вертикальні несучі опори будівлі або на ригелі й прогони; безбалкові, що складаються з плити, зв'язаної з вертикальною опорою несучою капітеллю.
Залежно від застосовуваного матеріалу основних несучих елементів, які безпосередньо передають навантаження на стіни і прогони, перекриття бувають залізобетонні, дерев'яні і по сталевих балках.
2. Перекриття по дерев'яним балкам.
Дерев'яні перекриття застосову ють в основному в малоповерхових будинках і в районах, де ліс є місцевим матеріалом. Цей вид перекриття простий у влаштуванні і має порівняно невелику вартість. До недоліків дерев'яних перекриттів необхідно віднести їхню недостатню довговічність, спаленність, можливість загнивання і малу міцність.
Дерев'яні перекриття складаються з балок, що є несучою конструкцією, міжбалкового заповнення, конструкції підлоги й оздоблювального шару стелі (рис.6.1). Балки виготовляють переважно у вигляді брусів прямокутного перерізу, розміри яких установлюються розрахунком. Найчастіше висота балок становить 130, 150, 180 і 200 мм, а товщина – 75 і 100 мм. Відстань між балками (по осях) приймають 600-1000 мм.
Рис.6.1. Конструкція дерев'яного между этажного перекриття:
1 – черепні бруски; 2 – балка; 3 – паркет; 4 – чорна підлога; 5 – лага; 6 – штукатурка;
7 – накат; 8 – змащення глиною; 9 – засипання.
Для обпирання міжбалкового заповнення до бічних сторін прибивають так звані черепні бруски перерізом 40х50 мм. Глибину обпирання кінців балок у гніздах кам'яних стін приймають 180мм (рис.6.2, а). Між торцем балки і кладкою необхідно залишати зазор не менше 30 мм, щоб не було зіткнення з кладкою і забезпечувався випар вологи з балки.
Кінці балок антисептують 3%-ним розчином фтористого натрію на довжину 750 мм, а бічні поверхні кінців балок оклеюють толем у два шари на смолі. Для посилення твердості й стійкості кінці балок перекриттів заанкеровують у стіни. Сталевий анк ер одним кінцем прикріплюють до балки, а інший кінець зашпаровують у кладку.
При обпиранні балок на внутрішні стіни (рис.6.2, б) кінці їх антисептують і обертають двома шарами толю. Зазор між балками і стінками гнізд також рекомендується зашпаровувати розчином з протипожежних і звукоізоляційних міркувань.
Рис.6.2. Обпирання дерев'яних балок на кам'яні стіни:
1 – антисептована частина балки; 2 – анкер; 3 – закладення розчином; 4 – два шари толю на смолі; 5 – цвях; 6 – два шари толю; 7 – сталева накладка 50х6 мм.
Заповнення між балками складається з щитового накату, змащення по верху накату глинопіщаним розчином товщиною 20-30 мм і звукоізоляційного шару шлаку. У горищних і надпідвальних перекриттях засипання є теплоізоляцією, товщиною визначають теплотехнічним розрахунком.
Конструкція підлоги по дерев'яному перекриттю складається з дощатого настилу зі струганих шпунтованих дощок, що прикріплюються цвяхами до лагів із пластин, які укладаються по перек балок че-рез 500-700 мм. Якщо підлога паркетна, то настил улаштовують з неструганих дощок (чорна підлога). Завдяки наявності лаг під підлоги під усією площею приміщення створюється суцільний повітряний прошарок, що з’єднується з повітрям приміщення через вентиляційні ґрати, які влаштовують у кутах кімнат. Це забезпечує вентиляцію підпільного простору і видалення з нього водяних парів. Для зменшення висоти перекриття нерідко підлогу укладають безпосередньо по балках. Однак відсутність лаг погіршує звукоізоляцію перекриття.
Нижню поверхню дерев'яного перекриття, що утворює стелю, оббивають листами сухої штукатурки або оштукатурюють по шару дранки. З цією метою найчастіше застосовують вапняно-гіпсовий розчин.
3. Перекриття по стальним балкам.
При ремонтних роботах та реконструкції будівель зустрічаються перекриття по металевих балках. Тепер такі конструктивні вирішення перекриттів використовують дуже рідко. Металеві балки з двотавру, швелера або рейки укладають на несучі стіни або стовпи з закладанням і анкеруванням їх (рис. 3.1, а, б, в).
Величина спирання на стіни становить 200-250 мм. Балки розміщують на відстані 1,0-1,5 м одна від одної. Під балки укладають бетонні подушки або стальні підкладки. Балки захищають від корозії, можливої дії вогню або високих температур.
Міжбалкове заповнення може бути монолітним і збірним. Монолітне міжбалкове заповнення (рис. 3.1, г, д, е) може бути з цегли, бетону або залізобетону й керамічного каменю. В залежності від розташування залізобетонної плити у верхній чи нижній площині балки стеля буває гладка, ребриста, у вигляді склепіння з цегляним або бетонним заповненням міжбалкового простору.
Перекриття по стальних балках зі збірним накатом за своєю схемою аналогічні перекриттям по дерев'яних балках. Стальні балки горищних перекриттів утеплюють зі сторони горища, щоб не утворювався взимку конденсат на стелі в місцях розташування балок (рис. 3.1, д).
Рис.3.1 Перекриття по металевих балках:
а - опертя кінців балок на зовнішні стіни; б - внутрішні; в - на цегляні стовпи; г - міжповерхове з монолітним заповненням; д - горищне; є - міжповерхове з дощатим накатом і збірним заповненням із плит і блоків; 1 -дошки підлоги 40 мм; 2-лаги; 3-пісок; 4-монолітний залізобетон; 5- штукатурка; 6 - шлак; 7 - паркет; 8 - асфальт; 9 - цегла; 10 - сітка; 11 - стяжка з розчину; 12 - короб; 13 - бітумізована повсть; 14-арматура; 15-схватка з брусків через 1 м; 16-глиняна змазка 20...25 мм; 17-накат; 18-плиточна підлога; 19 — збірні залізобетонні плити; 20-позчин; 21-гіпсові плити; 22 - толь; 23 - гіпсошлаковий блок; 24 - металева балка; 25 - бетонна подушка; 26 - стальний анкер; 27 - заповнення бетоном; 28 - прогон
Рис.3. 2 Перекриття по залізобетонних балках: а - гіпсобетонна плита; б - легкобетонний вкладиш; в - міжповерхове перекриття; г-горищне; д-анкеровка; 1 - дошки підлоги 37...47 мм; 2-лаги; 3-легкобетонний вкладиш; 4 - звукоізоляційні прокладки 15...20 мм; 5-розчин; 6-штукатурка 10 мм; 7 - гіпсобетонна плита; 8-пароізоляція; 9-утеплювач; 10-вапняно-піщана стяжка; 11-утеплювач 220...260 мм; 12-анкер; 13-монтажна петля; 14 - шлакобетон
Із впровадженням в будівництво залізобетону почали застосовувати перекриття по залізобетонних балках таврового перерізу (рис. 3.2). Вони прості за конструкцією, мають відносно невелику масу, але трудомісткі у зв’язку з забиванням цементним розчином великої кількості швів між елементами міжбалкового заповнення. Крок балок назначають, в залежності від навантаження, від 600 до 1000 мм. Як міжбалковий накат застосовують гіпсобетонні або легкобетонні плити. Підлоги влаштовують по лагах або по вирівняній основі. Стелі покривають шаром штукатурки не більше 10 мм. Зв’язок перекриття зі стінами виконується анкеруванням балок перекриття (рис. 3.2, д). Балки горищного перекриття утеплюють (рис. 3.2, г).
4. Залізобетонні перекриття
Залізобетонні перекриття є найбільш надійними і довговічними, тому в даний час з находять широке застосування в цивільному будівництві. За способом влаштування вони бувають монолітними, збірними і збірно-монолітними.
Найпро стішим видо м монолітного залізобетонного перекриття є гладка однопрогонова плита. Таке перекриття, що має товщину 60-100 мм залежно від навантаження і величини прольоту, застосовується для приміщень з розмірами сторін до 3 м.
При великих прольотах влаштовують безбалкові перекриття, які можуть бути збірними і монолітними. Так, якщо треба перекрити приміщення розміром 8х18м (рис.6.3), влаштовують балки прольотом 8 м із кроком 6 м. Ці балки називають головними. По них черз 1,5-2 м улаштовують так звані другорядні балки, що мають прольот 6 м. По верху укладають плиту товщиною 60-100 мм. Таким чином конструкція перекриття виходить ребристою. Висота головної балки орієнтовно може бути прийнята 1/12-1/16 прольоту, а ширина – 1/8-1/12 від відстані між осями.
Рис.6.3. Залізобетонне монолітне ребристе покриття:
1 – головна балка; 2 – другорядна балка; 3 – плита
Якщо висота головних і другорядних балок прийнята однаковою, то такий вид перекриття називають кесонним (рис.6.4). Застосування їх пов'язане в основному вимогами рішення інтер'єру приміщення.
До широкого впровадження в будівництві залізобетону для влаштування важкоспалюваних і водостійких перекриттів застосовували металеві балки (із прокатних профілів) (рис.6.5). У даний час конструктивні рішення перекриттів використовують рідко, їх можна зустріти в основному при виконанні ремонтних робіт і реконструкції будинків. Тут важливо пам'ятати, що балки повинні бути надійно захищені від впливу чи вогню високих температур (більше 140 °С).
Рис.6.4. Загальний вид залізобетонного монолітного кесонного перекриття
Балки розташовують на відстані 1,0-1,5 м одна від одної. Величина обпирання на стіни повинна складати 200- 250 мм. Під балки укладають бетонні чи подушки сталеві підкладки. Балки необхідно захищати спеціальним покриттям від корозії.
Безбалкові монолітні залізобетонні перекриття (рис.6.6) являють собою плиту товщиною 150-200 мм, що спирається безпосередньо на колони, у верхній частині яких влаштовані стовщення, що називаються капітелями. Сітка колон при безбалковому перекритті приймаеться квадратною або близькою до квадрата з розміром сторін 5-6 м. Ефективним є влаштування збірних безбалкових перекриттів.
Рис.6.5. Перекриття по сталевих балках:
а – обпирання кінців балок на стіни; б – деталь кріплен- ня анкера; в – перекриття із заповненням залізобетонною монолітною плитою; г– те ж цегельними склепіннями;
1 – сталева балка; 2 – бетонна подушка; 3 – сталевий анкер; 4 – закладення бетоном; 5 – болт; 6 – залізобетонна монолітна плита; 7 – легкий бетон; 8 – керамічна плитка по шару цементного розчину; 9 – сталева сітка; 10 – дощата підлога по лагах; 11 – два шари толю; 12 – звукоізоляційний шар; 13 – штукатурка цементним розчином; 14 – цегляне склепіння.
Найбільше поширення в цивільному будівництві одержали плитні перекриття. Основними несучими елементами їх є різні види залізобетонних панелей-настилів, виготовлених з бетону. Залежно від конструктивних схем будинків вони бувають (рис.6.7): з панелей, що спираються кінцями на поздовжні несучі стіни або на прогони, покладені уздовж будинку; з панелей, що спираються кінцями на поперечні стіни або прогони, покладені впоперек будівлі; з панелей, що спираються на несучі або стіни прогони по трьох чи чотирьох сторонах; з панелей, що спираються по чотирьох кутах на колони каркаса. Мінімальна глибина закладання настилів у цегеляних стінах 120 мм, у блокових і панельних – 100 мм з кожної сторони.
Рис.6.6. Залізобетонне монолітне безбалкове перекриття:
а – загальний вигляд; б – схема обпирання плити на колону; 1 – плита; 2 – капітель; 3 – колона.
Збірні залізобетонні плити перекриттів у ході їхньої установки жорстко зашпаровуються в стінах за допомогою анкерних кріплень і скріплюються між собою зварними або арматурними зв'язками. Шви між плитами замонолічують розчином. Таким чином виходять досить тверді горизонтальні диски, що збільшують загальну стійкість будинків.
Плити перекриття бувають суцільного перетину, ребристі й пустотні.
Суцільні одношарові панелі являють собою залізобетонну плиту постійного перетину з нижньою поверхнею, готовою під фарбування, і верхньою рівною, підготовленою для влаштування підлоги, мають товщину 100-120 мм з багатошаровою конструкцією підлоги і 140 мм з наклейкою по плиті лінолеуму на пружній основі.
Багатопустотні панелі широко застосовують для влаштування перекриттів. Панелі бувають з круглими й овальними порожнинами.
Засто совують також шатрові панелі, що мають вигляд плити, обрамленої по контуру ребрами, спрямованими в низ у вигляді карнза. Виготовлені розміром на кімнату, вони дозволяють виключити з конструктивної схеми будівлі ригелі та інші балкові елементи, а завдяки малій товщині знизити висоту поверху, не зменшуючи висоти приміщення.
Рис.6.7. Конструктивні схеми плитних перекриттів:
а – з поздовжніми лініями опор; б – з поперечними лініями опор; в – з обпиранням по трьох чи чотирьох сторонах (по контуру ); г – з обпиранням по чотирьох точках (кутах);
1 – панелі перекриття, що спираються на несучі стіни; 2 – внутрішня поздовжня чи поперечна несуча стіна; 3 – зовнішня несуча стіна; 4 – панель перекриття, що спирається на прогон; 5 – прогони; 6 – колони; 7 – панель перекриття розміром на кімнату , що спирається на колони; 8 – зовнішня несуча стіна.
При спорудженні громадських будинків часто виникає необхідність влаштування перекриттів при прольотах 9, 12 і 15 м. З цією метою застосовують ребристі попередньо напружені плити довжиною 9, шириною 1,5 і висотою ребра 0,4 м (рис.6.8, а); попередньо напружені панелі типу ТТ-12 і ТТ-15 для прольотів відповідно 12 і 15 м (рис.6.8, б, в).
Рис.6.8. Плити-настили для прольотів 9, 12 і 15 м:
1 – монтажні петлі; 2 – поздовжні ребра; 3 – поперечні ребра
5. Особливості будови деяких видів перекриття.
Надпідвальні, горищні перекриття. Перекриття в санітарних вузлах
До горищних і надпідвальних перекриттів поряд із загальними вимогами ставляться і спеціальні. У зв’язку з цим їх конструктивні рішення дещо відрізняється від міжповерхових наявністю шару утеплювача і пароізоляції. Горищні перекриття (рис. 5.1 а, б, в) розділяють приміщення верхніх поверхів від неопалюваного холодного горища. Зверху таких перекриттів кладуть пароізоляцію і утеплювач. Пароізоляцію влаштовують із шару бітумної мастики, або одного – двох шарів пергаміну, руберойду, наклеєного на мастиці. Пароізоляція захищає утеплювач від водяних парів, що проникають із опалюваного приміщення через товщу горищного перекриття. Як утеплювач, застосовують шлак, керамзит, плити з легких бетонів, мінераловатні плити та ін. Товщина утеплювача визначається за допомогою розрахунків. Зверху утеплювача влаштовують стяжку із розчину, яка захищає від вологи. Надпідвальні перекриття (рис. 5.1 д) відокремлюють опалювані приміщення від підвалів і технічного підпілля. Зверху таких перекриттів кладуть теплоізоляцію із сипучих плитних та ін. матеріалів, товщину якої вибирають за розрахунком. Пароізоляційний шар у цьому разі розташовують над утеплювачем.
Рис. 5.1. Перекриття: а – горищне перекриття по залізобетонним панелям, утепленим плитним матеріалом; б – теж по залізобетонним балкам, утепленим сипучими матеріалами; в – теж із утеплених панелей; г – перекриття в санітарних вузлах; д – надпідвальне перекриття; 1 – бітумна обмазка; 2 – плитний утеплювач; 3 – стяжка вапняна; 4 – пароізоляція; 5 – сипучий утеплювач; 6 – утеплювання балки; 7 – горищні панелі із легкого бетону завтовшки 280 мм; 8 – вирівнююча стяжка із розчину; 9 – рулонна гідроізоляція; 10 – вирівнююча стяжка під підлоги; 11 – керамічна плитка; 12 – полоса із гідроізоляційного матеріалу завтовшки 150...200 мм; 13 – несуча залізобетонна панель
Покриття в санітарних вузлах і «мокрих» приміщеннях (лазнях, пральнях) (рис. 5.1 г) мають гідроізоляцію. її виконують з двох-трьох шарів рулонного матеріалу. В місцях примикання стін наклеюють смуги гідроізоляційного матеріалу і піднімають догори основний ізоляційний килим на 150 - 200 мм. Зверху прокладену гідроізоляцію захищають вирівнюючою стяжкою із цементного розчину.
6. Підлоги, їх типи і конструкції.
Підлоги. Їх класифікація і конструктивні рішення
Вибір типу підлоги здійснюють із урахуванням певних вимог: використання місцевих матеріалів і відходів виробництва; відсутності шкідливого впливу прийнятих матеріалів, оптимальних гігієнічних умов; пожежо- і вибухобезпечності (у відповідно небезпечних приміщеннях); індустріального виготовлення; необхідної естетичності; відповідного до призначення приміщень теплозасвоєння; зносостійкості на стирання; ремонтопридатності.
Підлоги складають з основних та додаткових шарів. В узагальненому вигляді вони мають: покриття (чиста підлога) – верхній шар, що безпосередньо сприймає експлуатаційні навантаження і дії; прошарок – проміжний шар, що зв’язує покриття з нижче розташованим шаром підлоги; гідроізоляцію – шар, що перешкоджає проникненню через підлогу води і іншої рідини; стяжка – шар, що служить для вирівнювання підлоги чи перекриття; підстилаючий шар, що розподіляє навантаження на основу.
Для різних за призначенням будівель застосовують різні підлоги, що мають у своєму складі ті чи інші шари. Наприклад, гідроізоляцію використовують в санвузлах і на кухнях будівель житлових, гуртожитків і ін., а утеплювач і пароізоляцію – у їх горищних перекриттях, перекриттях над проїздами.
Підлоги за видом основи можуть бути: по ґрунту і по перекриттю. У підлогах по ґрунту (на перших поверхах громадських будівель, у підвалах житлових будівель) підстилаючим є шар бетону в 100 - 150 мм, а в підлогах по перекриттю ним служить його несуча конструкція, наприклад, залізобетонна плита.
За видом покриття підлоги підрозділяють на такі типи: штучні, рулонні, суцільні (безшовні).
Підлоги за матеріалом основного покриття класифікуються на: дерев’яні, з лінолеуму, керамічної плитки, бетонні, асфальтові, глинобитні, цементні і т.д.
За характером теплозасвоювання підлоги бувають «теплі» (у приміщенні тривалого перебування людей) і «холодні».
Дощані підлоги (рис. 6.1) виконують із шпунтованих дощок шириною 100 - 200 мм при товщині 22 - 37 мм, які прибивають до лаг.
Використання лаг дозволяє: створити під конструкцією підлоги вентильований повітряний прошарок, який поліпшує вологісний режим покриття, полегшити вирівнювання підлоги під час її вкладання, поліпшити ізоляцію від ударного шуму (шляхом укладання під лаги пружних прокладок).
При влаштуванні підлоги по ґрунту (рис. 6.1 а) лаги спирають (через антисептовані прокладки з дощок і шар руберойду) на цегляні стовпчики перерізом 250 × 250 мм та висотою 150 мм. Через стовпчики навантаження від підлоги передається на жорсткий підстелаючий шар, а через нього – на основу.
Рис. 6.1. Дощані підлоги по ґрунту (а) і по перекриттю (б): 1 –бетонна підготовка; 2 – цегляний стовпчик; 3 – гідроізоляційна прокладка; 4 – підкладка для вирівнювання; 5 – лага; 6 – шпунтовані дошки; 7 – міжповерхове перекриття; 8 – звукоізоляційна прокладка
Паркетні підлоги настилають із штучного паркету завтовшки 12…17 мм, шириною 35 - 90 мм і довжиною 150 - 500 мм, із паркетних дощок, із щитового та мозаїчного паркету.
Штучний паркет (рис. 6.2 а) вкладають по суцільному дощатому настилові або стяжці. При влаштуванні підлоги по настилу використовують шпунтовану клепку (з пазом і гребенем), яку закріплюють до настилу цвяхами. Для запобігання скрипінню паркетної підлоги між клепками і настилом вкладають шар картону або кілька шарів паперу.
Рис. 6.2. Паркетні підлоги: а – штучні; б – із паркетних дощок; в – мозаїчні; 1 – перекриття; 2 – стяжка із поризованого розчину; 3 – бітумна мастика; 4 – паркетна клепка «в ялинку»; 5 – звукоізоляційна прокладка; 6 – лага; 7 – паркетні дошки
У паркетних підлогах, які настилають по гарячому асфальтові (з товщиною шару 20 мм), використовується клепка з фальцем; при наклеюванні паркету за допомогою бітумної мастики – клепка з накісною кромкою.
Підлоги із штучного паркету різноманітні за малюнком, теплі, при нормальній експлуатації – красиві, порівняно легко ремонтуються. До їх недоліків належить висока ціна, трудоємність виготовлення і складність догляду. Більш економічними та індустріальними є підлоги з паркетних дощок та щитів.
Паркетні дошки (рис. 6.2 б) виготовляють заводським способом. На основу, виконану із рейок, за допомогою синтетичного клею наклеюють паркетні клепки. Рейки основи товщиною 20 мм і шириною 25 - 30 мм одержують з відходів виробництва; при ширині більше ніж 30 мм у них виконують поздовжні пропили для запобігання жолобленню при осушуванні. Паркетні дошки мають паз і гребінь (для складання) й випускаються шириною 150 мм та довжиною до 3 м. Дошки монтують по лагах; крок лаг – 300 - 500 мм.
Щитовий паркет також виготовляють на заводі. Основою є дерев’яний щит, на який наклеюють паркетну клепку. Заздалегідь клепку наклеюють на листи цупкого паперу з вирізами, які забезпечують надійне зчеплення клепок із дерев’яним щитом. Паркетні щити укладають по лагах, які втоплені в шар сухого піску («плаваюча» основа) або обперті на плити перекриття через пружні прокладки. Щити виготовляють розміром 400 × 400 мм, до лаг прибивають цвяхами. Матеріалом для клепки служать дуб, бук, клен, береза і модрина.
При мозаїчному паркеті (рис. 6.2 в) паркетну клепку наклеюють лицьовою стороною на щільний папір. Такі карти мозаїчного паркету розміром 400 × 400 або 600 × 600 мм приклеюють до основи бітумною мастикою, а потім з його лицьової сторони знімають паперову основу.
Ламіновані покриття для підлог – це деревоволокниста дошка (плита) із захисним верхнім шаром із паперу, яка просочується полімерними смолами під великим тиском і при високій температурі. При цьому створюється зносостійка плівка – ламінат. На одному боці вздовж та впоперек плита має шпунт, а на протилежному боці – паз. Нижній бік плити та її торці просочені смолами. Малюнок ламінованої підлоги імітує різні породи дерева і каменю.
Підлогу з лінолеуму настилають по рівній, жорсткій і сухій основі. На мастиці (клеях) кладуть лише гулін (рис. 6.3 а), інші види лінолеуму, як правило, кладуть насухо, тобто без мастики. Синтетичні килими (рис. 6.3 б) також кладуть на основу насухо, стики між ними не зварюють, а склеюють з використанням тканинних прокладок 150 мм завширшки і клею.
Полотнища лінолеуму і синтетичних килимів укладають, як правило, по довжині приміщення за напрямком світла з вікон.
У громадських будівлях часто використовують підлоги з керамічної плитки (рис. 6.4 а) й мозаїчні підлоги (рис. 6.4 б), «холодні» підлоги із полівінілхлоридних плиток та цементні підлоги. Керамічна плитка вкладається на вирівняний шар цементного розчину товщиною 10 – 15 мм.
Рис. 6.3. Підлоги із лінолеуму (а) і синтетичних килимів (б): 1 – залізобетонна плита; 2 – шар теплоізоляції; 3 – цементна стяжка; 4 – деревноволокниста плита; 5 – лінолеум на мастиці; 6 – бетонна підготовка; 7 – ворсова поверхня синтетичного килима; 8 – теплоізоляційна основа синтетичного килима
Монолітні або безшовні підлоги. Для підвальних приміщень використовують цементні або асфальтові підлоги шаром 20 мм по бетонній підготовці.
У вестибюлях, на сходових площадках часто виконують терацові підлоги. Терацо – двошарова підлога: нижній шар товщиною 15 – 20 мм із цементно- піщаного розчину по бетонній основі, верхній – із того ж розчину, тієї ж товщини, але з включенням мармурової кришки. Поверхню такої підлоги шліфують.
Рис. 6.4. Підлоги із керамічної плитки (а) і мозаїчні (б): 1 – бетонна підготовка; 2 – прошарок розчину; 3 – керамічна плитка; 4 – полоси скла або латуні; 5 – нижній шар – цементна стяжка; 6 – опоряджувальний (різнокольоровий) шар
Наливні безшовні підлоги (рис. 6.5) являють собою монолітний килим із мастики, яка приготовлена на основі синтетичної смоли і наповнювача (кварцове борошно, фарбники і т.д.). Рідка мастика за допомогою розпилювача в декілька прийомів наноситься на рівну і жорстку основу із керамзитобетону, шлакобетону. Наливні підлоги влаштовуються товщиною до 4 мм і відрізняються еластичністю, міцністю, гігієнічністю.
Рис. 6.5. Наливна безшовна підлога: 1 – бетонна підготовка; 2 – звукоізоляційні прокладки; 3 – керамзитобетонна плита; 4 – вирівнювальний шар – цементна стяжка; 5 – опоряджувальний (різнокольоровий) шар