Друкувати книгуДрукувати книгу

Теоретичний матеріал до теми 3.

Сайт: Дистанційне навчання КФКСумДУ
Курс: Будівельні конструкції - заочна форма
Книга: Теоретичний матеріал до теми 3.
Надруковано: Гість-користувач
Дата: неділя 8 червня 2025 10:29 AM

Зміст

1. Природні і штучні основи

Природні і штучні основи

Стійкість і міцність будівель значною мірою визначають основи і фундаменти. Ґрунтова основа будівлі (споруди) – масив ґрунту в ґрунтовому середовищі, на який розповсюджуються напруження від навантажень, що передаються фундаментами через контактні поверхні2.

Основи можуть бути природними і штучними. Природною основою називають ґрунт, що залягає під фундаментом, і в природному стані має достатню міцність, стійкість, не дає недопустимих деформацій та не потребує спеціальних заходів для його укріплення. Штучною основою називають штучно ущільнений або зміцнений ґрунт, який у природному стані не має достатньої несучої здатності, тобто не може сприймати навантаження від зведеної будівлі.

Несучий шар ґрунту – це той шар, який сприймає навантаження і передає його на нижчі, підстилаючі шари.

Фізико-механічні властивості ґрунтів залежать від природи та структури самих ґрунтів, а також від наявності або відсутності ґрунтових вод. У більшості випадків ґрунтові води знижують несучу здатність основи, а коливання їх рівня може призводити до нерівномірних осідань будівлі. Ґрунт, здатний утримувати в своїх порах воду, при проморожуванні здимається, оскільки вода при замерзанні збільшує об’єм. Сили, що призводять до здимання, досить великі та можуть спричинити недопустимі деформації будівлі (осідання, просідання, підняття, горизонтальні переміщення, провали).

Природні основи повинні:

  • володіти малою й рівномірною стисливістю. Великий і нерівномірний стиск ґрунту може викликати пошкодження й руйнування будівлі;
  • мати достатню несучу здатність (міцність), яка визначається фізико- механічними властивостями ґрунтів;
  • не здиматися, тобто не збільшуватись в об'ємі при замерзанні і не зменшуватись при відтаненні;
  • протистояти дії ґрунтових вод;
  • бути нерухомими. Великий кут нахилу пластів може привести до ковзання одного пласта по іншому (зсув) та руйнування будівлі.

Класифікація ґрунтів та їх властивості

Ґрунти дуже різноманітні за своїм складом, структурою та характером залягання. Класифікація ґрунтів включає такі ознаки3:

  • клас   –   за   загальним   характером  структурних   зв’язків (скельні, дисперсні, мерзлі, техногенні);
  • група  –   за   характером  структурних  зв’язків  (з урахуванням їх міцності);
  • підгрупа – за походженням та умовами утворення;
  • тип – за речовинним складом;
  • вид – за найменуванням ґрунтів (з урахуванням розмірів часток і показників властивостей);
  • різновиди – за кiлькiсними показниками речовинного складу, властивостей та структури ґрунтів.

Несуча здатність ґрунтів залежить від гранулометричного складу, їх щільності, вологи та інших властивостей і характеризується величиною нормативного тиску. Різні види ґрунтів можуть використовуватись в якості основи. Скельні – ґрунти, що складаються з кристалічного одного чи декількох мінералів, які мають жорсткі структурні зв’язки кристалізаційного типу (граніти, кварцити, піщаники, мармур, сланці тощо). Це високоміцні, практично не стискувані ґрунти, які при взаємодії не погіршують своїх властивостей. Такі ґрунти водостійкі, нестисливі і є найбільш міцними і надійними основами. Великоуламкові – являють собою незв’язані уламки скельних порід, що мають більше 50 % уламків розмірами крупніше від 2 мм (щебінь, галька, гравій тощо). Це добра основа оскільки вони не піддаються здиманню, малостисливі, не розмиваються водою. Піщані – в залежності від крупності часток розділяють на гравелисті, крупні, середньої крупності, дрібні й пилуваті. Чим крупніший і чистіший пісок, тим більше навантаження він може сприйняти. Дрібні і пилуваті піски (частки ґрунту крупністю від 0,05 до 0,005 мм від 15 до 50 %) при зволоженні і наступному замерзанні здимаються, їх несуча здатність зменшується. Пилуваті піски у водонасиченому стані не здатні сприймати навантаження. Глинисті ґрунти – складаються із часток крупністю меншою за 0,005 мм і в сухому або мало вологому стані сприймають досить великі навантаження. При зволоженні їх несуча здатність зменшується. Стисливість глинистих ґрунтів більша, ніж піщаних, а швидкість ущільнення значно менша. Тому осідання споруд на глині продовжується довгий час. Їх несуча здатність залежить від вологості. Глинисті ґрунти можуть бути з домішками піску – супіски, суглинки. У суглинках є від 10 до 30 % глинястих частинок, а в супісках – від 3 до 10 %. За своїми властивостями ці ґрунти займають проміжне становище між глиною та піском. Лесові (макропористі) – глинисті ґрунти з вмістом великої кількості пилуватих часток і наявністю великих пор у вигляді вертикальних трубочок, які видно неозброєним оком. У сухому стані вони мають достатню несучу здатність (міцність), але при зволоженні їхня структура руйнується і під навантаженням утворюється велике осідання. При будівництві на цих ґрунтах необхідно передбачити спеціальні заходи по укріпленню їх і захисту від зволоження. Насипні – що утворились при засипанні ярів, ставків, звалищ. Ці ґрунти нерівномірно стискуються, несуча здатність їх залежить від засипання. Як природні основи їх здебільшого не використовують. Намивні ґрунти – утворюються внаслідок очищення річок і озер. Вони є доброю основою для будівель.

Пливуни – утворюються дрібними пісками з мулистими і глинистими домішками, насиченими водою. Вони непридатні як природні основи.

Для вибору основи ґрунти на ділянці будівництва досліджують з метою визначення характеру нашарувань, товщини шарів, фізико-механічних властивостей ґрунтів, виду підземних вод і рівня їх стояння. Дослідження ґрунтів проводять методом буріння або шурфування (рис. 1.1). На основі досліджень складають геологічні розрізи, які дають уявлення про геологічну будову ділянки.

 

                                 а)                                                     б)

Рис. 1.1. Приклад геологічного розрізу ділянки будівництва будівлі: а – план розташування свердловин; б – геологічний профіль ґрунтового масиву; РВГВ – рівень верхніх ґрунтових вод; РНГВ – рівень нижніх ґрунтових вод

2. Способи штучного закріплення ґрунтів

Досить часто доводиться зводити споруди на слабких, рихлих і насипних ґрунтах. У цих випадках ґрунт у природному стані має нормативний опір менше від фактичного. Тому перш ніж зводити споруду на таких ґрунтах, необхідно підвищити їх міцність та стійкість, що досягається створенням штучних основ. Існують різні способи штучного закріплення ґрунтів, залежно від їх фізико-механічних властивостей.

Влаштування піщаних подушок (рис. 2.1 а). Слабі ґрунти під підошвою фундаменту можна замінити розподільною піщаною подушкою. Подушки застосовуються для зниження глибини закладання фундаментів, зменшення загальної величини їх осідання, підвищення міцності основи. Матеріалом для них є чисті крупні, середньої крупності й дрібні піски без наявності в них глинистих фракцій та органічних домішок, мерзлих включень.

Утрамбовані в ґрунт щебінь або гравій. Для ущільнення слабких водонасиченних ґрунтових основ разом з трамбуванням їх на рівні підошви фундаменту можна застосовувати утрамбування щебеню, каміння, гравію тощо. Для цього на верхній шар ґрунту основи насипають шар щебеню висотою до 30 см, який ударами трамбівки ущільнюють до тих пір, поки у проміжках між щебенем не з’явиться м’який ґрунт. Після чого на втрамбований щебінь насипають ще шар і також трамбують. Підсипку щебеню та трамбування повторюють до тих пір, поки удари трамбівки не перестануть давати осадку у верхньому шарі ґрунту. Зазвичай щебінь утрамбовують на глибину 30 - 60 см 4.

Фізико-хімічні методи закріплення ґрунтів (рис. 2.1 б) основані на нагнітанні по перфорованих трубах у ґрунт відповідних розчинів, під час твердіння яких ґрунт кам'яніє і має значно більшу несучу здатність. До основних методів штучного закріплення основ відносять: силікатизацію, смолізацію, цементизацію, електрохімічне закріплення, термічну обробку, бітумізацію та глинізацію.

Силікатизація – нагнітання в ґрунт розчинів, які в своєму складі містять силікат натрію (рідке скло). Використовуються для пилуватих та дрібних пісків і лесових ґрунтів.

Силікатизація полягає в закачуванні в ґрунт через ін’єктори рідкого розчину силікату натрію з добавками коагуляторів. Глибина закріплення залежить від ґрунтових умов й особливостей будівель.

Смолізація – нагнітання в ґрунт карбамідної смоли із соляною або щавлевою кислотою, використовується для закріплення піщаного ґрунту різної крупнисті. Деякою перевагою смолізації перед силікатизацією є можливість досягнення більшої міцності закріпленого масиву. Залежно від коефіцієнта фільтрації ґрунту радіус закріплення під час смолізації коливається від 0,3 до 1 м.

Цементація – нагнітання в ґрунт суміші цементу, води та добавок у вигляді дрібного піску, кам’яного борошна і т.п. Застосовують для ґрунтів, які мають велику водопроникність. Для цементації використовують розчинонасоси. Радіус закріплення визначають дослідом.

Електрохімічне закріплення ґрунту. Використовуючи явище електроосмосу, через перфорований анод вводять у ґрунт хімічні речовини, такі, як розчин силікату натрію і хлористого кальцію. Введення цих хімічних речовин дозволяє закріпити пилуваті піски, супіски та легкі суглинки.

Термічна обробка ґрунту. Застосовують у товщах лесових ґрунтів ІІ типу просідання. Суть термічного закріплення ґрунту полягає в спалюванні рідкого, твердого або газоподібного палива, яке через форсунку під тиском подають у заздалегідь пробурені свердловини (рис. 2.1 в).

Одночасно в свердловину за допомогою компресора через трубу подають повітря, щоб забезпечити горіння факела. Після підвищення температури в свердловині до 400°С починається активне випалювання лесового ґрунту по її стінках. У кінці процесу створюється стовп випаленого ґрунту діаметром 1,5...3 м.

Бітумізація та глинізація. Цей метод використовують для зменшення водопроникливості ґрунтів. Бітумізацію застосовують для зменшення водопроникливості тріщинуватої скальної породи. При цьому в свердловини нагнітають розплавлений бітум або бітумну емульсію з коагулянтом. Бітум заповнює порожнини та тріщини в ґрунті, фільтрація води припиняється або сильно знижується.

Глинізацію застосовують для зменшення водопроникливості пісків. Нагнітання глинистої суспензії в порівняно тонкі пори піску призводить до випадіння глинястих часток – до замулювання пісків.

Рис. 2.1. Види штучних основ: а – влаштування гравійних або піщаних подушок; б – фізико-хімічне закріплення ґрунту; в – термохімічне; 1 – шар піску, гравію; 2 – перфорувальні труби для нагнітання закріплюючих розчинів; 3 – масив ґрунту, що закріплюється; 4 – ґрунти, що осідають; 5 – ґрунтовий стовп; 6 – свердловина для спалювання горючих продуктів

3. Фундаменти та їх конструктивні рішення

Фундаменти є важливим конструктивним елементом будинку, що сприймають навантаження від надземних його частин і перед ають їх на основу. Фундаменти повинні задовольняти вимогам міцності, стійкості, довговічності, технологічності влаштування і економічності. Верхня площина фундаменту, на якій розташовуються надземні частини будинку, називається поверхнею фундаменту чи обрізом, а нижня його площина, що безпосередньо стикається з основою, – підошвою фундаменту.

Відстань від спланованої поверхні ґрунту до рівня підошви називається глибиною закладення фундаменту, що повинна відповідати глибині залягання шару основи. При цьому необхідно враховувати глибину промерзання ґрунту (рис.4.1). Якщо підстава складається з вологого дрібнозернистого ґрунту (піску дрібного чи пилуватого, супіску, суглинку або глини), то підошву фундаменту потрібно розташовувати не вище рівня промерзання ґрунту.

Глибина закладення фундаментів під внутрішні стіни опалюваних будинків не залежить від глибини промерзання ґрунту; її призначають не менше 0,5 м від рівня землі чи підлоги підвалу. На рис.4.1 наведені ізолінії нормативних глибин промерзання суглинних ґрунтів.

У ґрунтах, що здимаються (великоуламкових, а також пісках гравелистих, великої і середньої крупності) глибина закладення фундаментів також не залежить від природного рівня ґрунту при плануванні підсипанням і від планувальної глибини промерзання, але вона повинна бути не менше 0,5 м в о цінки при плануванні ділянки зрізанням.

За конструктивною сх емо ю фунд аменти можуть бути: стрічкові, розташовувані по всій довжині чи стін у виді суцільної стрічки під рядами колон (рис.4.2, а, б); стовпчасті, що влаштовуються під окремо розташовані  опори  (колони  чи  стовпи),  а  в  ряді  випадків  і  під  стіни (рис.4.2, в, г); суцільні, що являють собою монолітну плиту під усією площею чи будинку його частиною і застосовувані при особливо великих навантаженнях на  стіни чи окремі опори, а також недостатньо міцних ґрунтах у підставі (рис.4.2, д, е); пальові у вигляді окремих занурених у ґрунт стрижнів з метою передачі через них на підставу навантажень від будинку (рис.4.2, ж).

Рис.4.1. Визначення глибини закладення фундаментів:

а – схема: 1 – підошва фундаменту ; 2 – тіло фундаменту ; 3 – оцінка глибини закладення фундаменту ; 4 – оцінка глибини промерзання ґрунту ; 5 – оцінка рівня ґрунтових вод; 6 – планувальна оцінка;

7 – стіна; 8 – рівень підлоги I поверху ; 9 – обріз фунда- менту ; hф – глибина закладення фундамен- ту ; b – ширина підошви фундаменту ;

б – карта  нормативних  глибин   промерзання суглинних ґрунтів

За характером роботи під дією навантаження фундаменти розрізняють тверді, матеріал яких працює переважно на стиск і в яких не виникають деформації вигину, і гнучкі, працюючі переважно на вигин. Для влаштування твердих фундаментів застосовують кладку з природного каменю неправильної форми (бутового чи каменю бутової плити),бутобетону і бетону. Для гнучких фундаментів застосовують в основному залізобетон.

Рис.4.2. Констру ктивні схеми фу ндаментів:

а – стрічковий під стіни; б – те ж під колони; в – стовпчастий під стіни; г – окремий під колону ; д – суцільний безбалковий; е – суцільний балковий; ж – пальовий; 1 – стіна; 2 – стрічковий фундамент; 3 – залізобетонна колона; 4 – залізобетонна фу ндаментна бал-

ка; 5 – стовпчастий фундамент; 6 – ростверк пальового фундаменту ;      7 – залізобетонна фундаментна плита; 8 – палі.

Стрічкові фундаменти. За обрисом у профілі стрічковий фундамент під стіну в найпростішому випадку являє собою прямокутник. Його ширину встановлюють набагато більше товщини стіни, передбачаючи з кожної сторони невеликі уступи по 50-150 мм. Однак прямокутний перетин фундаменту на висоті припустимий лише при невеликих навантаженнях на фундамент і досить високій несучій здатності ґрунту.

За способом влаштування стрічкові фундаменти бувають монолітні й збірні.

Монолітні фундаменти влаштовують бутові, бутобетонні, бетонні

й залізобетонні (рис.4.3). Ширина бутових фундаментів повинна бути не менше 0,6 м для кладки з рваного буту і 0,5 м – з бутової плити. Висота ступенів у бутових фундаментах складає звичайно близько 0,5 м, ширина від 0,15 до 0,25 м.

Влаштування монолітних бутобетонних, бетонних і залізобетонних фундаментів вимагає проведення опалубних робіт. Кладку бутових фундаментів роблять на складному чи цементному розчині з обов'язковою перев'язкою (розбіжністю) вертикальних швів (проміжків між каменями, заповнюваних розчином).

Монолітні бутові фундаменти не відповідають вимогам сучасного будівництва, для їхнього влаштування важко механізувати роботи.  Бутові й бутобетонні фундаменти є дуже трудомісткими при зведенні тому їх застосовують в основному в районах, де бутовий камінь є місцевим матеріалом.

Більш ефективними є бетонні й залізобетонні фундаменти зі збірних елементів заводського виготовлення (рис.4.4), які у даний час мають найбільше поширення. При їхньому влаштуванні трудові витрати на будівництво зменшуються вдвічі. Їх можна зводити й у зимових умовах без обігріву.

Збірні стрічкові фундаменти під стіни складаються з фундаментних блоків-подушок і стінових фундаментних блоків. Фундаментні подушки укладають безпосередньо на основу при піщаних ґрунтах чи на піщану підготовку товщиною 100-150 мм, яка повинна бути ретельно утрамбована.

Фундаментні бетонні блоки укладають на розчині з обов'язко- вою перев'язкою вертикальних швів, товщина яких приймається рів- ною 20 мм (рис.4.5). Вертикальні колодязі, що утворюються торцями блоків, ретельно заповнюють розчином. Зв'язок між блоками поздовжніх і кутових стін забезпечується перев'язкою блоків і закладкою в горизонтальні шви арматур них сіток зі сталі діаметром 6-10 мм.

Блок-подушки виготовляють товщиною 300 і 400 мм і шириною від 1000 до 2800  мм,  а  блок-стінки  – шириною 300,400, 500 і 600 мм, висотою 580 і довжиною 780 і 2380 мм.

При будівництві великопанельних будинків і будинків з об'ємних блоків застосовують фундамент, що складається із залізобетонної плити товщиною 300 мм і довжиною 3,5 м і встановлених на них панелей, що представляють собою наскрізні безроскосні залізобетонні форми товщиною 240 мм і висотою, рівною висоті підвального приміщення. З'єднуються між собою за допомогою зварювання закладних деталей.

Рис.4.3. Стрічкові монолітні фундаменти під цегельну стіну :

а – бутовий фундамент; б – бутобетонний.

Рис.4.4. Елементи збірних бетонних і залізобетонних фундаментів:

а – бетонний блок суцільний; б – те ж пустотілий; у – блок-поду шка суцільна; г – те ж ребриста; 1 – монтажні петлі.

Рис.4.5. Стрічковий збірний фундамент із великих блоків:

а – розріз і фрагмент розкладки конструкцій фундаменту ; б – загальний вигляд;

1 – армований пояс; 2 – стіна; 3 – фундаментний блок; 4 – блок-подушка; 5 – ділянка що бетонується на місці; 6 – піщана підготовка.

Якщо необхідно забезпечити незалежне осідання двох суміжних ділянок будинку, то при влаштуванні збірних фундаментів блоки укладають так, щоб вертикальні шви збігалися.

У місцях пропуску, різних трубопроводів (водопроводу, каналізації та ін.) у монолітних фундаментах заздалегідь передбачаються відповідні отвори, а в збірних між блоками – необхідні зазори з наступним їхнім закладенням.

Стовпчасті фундаменти. При невеликих навантаженнях на фундамент, коли тиск на основу менше нормативного, безупинні стрічкові фундаменти під стіни малоповерхових будинків б з підвалів доцільно заміняти стовпчастими. Фундаментні стовпи можуть бути бутовими, бутобетонними і залізобетонними (рис.4.6, а). Відстань між осями фундаментних стовпів приймають 2,5-3,0 м, а якщо ґрунти міцні, то ця відстань може складати і 6,0 м. Стовпи розташовують  обов'язково під кутами будинку, в місцях перетинання і примикання стін і під простінками. Перетин стовпчастих фундаментів у всіх випадках повинне бути не менш: бутових і бутобетонних – 0,6х0,6 м; бетонних – 0,4х0,4м.

Стовпчасті фундаменти під стіни зводять також у будинках великої поверховості при з начній глибині закладення фундаментів (4-5 м), коли влаштовувати стрічковий фундамент недо цільно через велику витрату будівельних матеріалів.

Стовпи перекривають залізобетонними фундаментними балками. Для запобігання їх від сил обдимання ґрунту, а також для вільного їхнього осідання (при о сіданні будинку) під ними роблять піщане підсипання товщиною 0,5-0,6 м. Якщо при цьому треба утеплити пристінну частина підлоги, підсипання виконують з чи шлаку керамзиту.

Стовпчасті одиноч ні фундаменти також влаштовують під окремі опори будинків (рис.4.6, б, в, г). Збірні фундаменти під залізобетонні колони можуть складатися з одного залізобетонного башмака склянкового типу (рис.4.6, д) чи із залізобетонних блокусклянки й опорної плити під ним (рис.4.6, е).

Рис.4.6. Стовпчасті фундаменти:

1 – залізобетонна фу ндаментна балка; 2 – підсипання; 3 – вимощення; 4 – гідроізоляція; 5 – цегельний стовп; 6 – блок-подушки; 7 – залізобетонна плита; 8 – залізобетонна колона; 9 – башмак склянкового типу ; 10 – плита; 11 – блок-склянка

Суцільні фундаменти зводять у випадку, якщо навантаження, передане на фундамент, значне, а ґрунт слабкий. Ці фундаменти влаштовують під усією площею будинку. Для вирівнювання нерівномірностей опади від впливу навантажень, переданих через колони каркасних будинків, у двох взаємноперпендикулярних напрямках застосовують перехресні стрічкові фундаменти (рис.4.7, а). Їх виконують з монолітного залізобетону. Якщо балки досягають значної ширини, то їхній доцільно поєднувати в суцільну ребристу або безбалкову плиту (рис.4.7, б, в). При суцільних фундаментах забезпечується рівномірне осідання будинку, що о собливо важливо для будинків підвищеної поверховості. Суцільні фундаменти застосовують також у випадку, якщо підлога підвалу зазнає значний підпір ґрунтових вод.

У практиці будівництва під інженерні споруди (телевізійні вежі, димарі та ін.) засто совують суцільні фундаменти коробчатого типу.

Пальові фундаменти використовують при будівництві на слабких стисливих ґрунтах, а також у випадках, коли досягнення природної основи економічно чи технічно недоцільне через велику глибину закладення.  Крім того, ці фундаменти застосовують і для будинків, що зводяться на досить міцних ґрунтах, якщо використання паль дозволяє одержати більш економічне рішення.

За способом передачі вертикальних навантажень від будинку на ґрунт палі підрозділяють на палі-стояки і палі висячі. Палі, що проходять слабкі  шари ґрунту і спираються своїми кінцями на міцний ґрунт, називають палями- стояками (р ис.4.8, а), а палі, що не досягають міцного ґрунту і передають навантаження на ґрунт тертям, що виникає між бічною поверхнею палі і ґрунтом, називаються висячими (рис.4.8, б, в).

За способом занурення в ґрунт палі бувають забивні й набивні. За матеріалом виготовлення забивні палі бувають залізобетонні, металеві  й  дерев'яні. Набивні палі  виготовляють  безпосередньо на будівельному майданчику в   ґрунті.

Рис.4.7. Суцільні фундаменти:

1 – колона; 2 – залізобетонна стрічка;

       3 – залізобетонна стрічка; 4 – бетонна підготовка.

Рис.4.8. Види пальових фундаментів:

1 – паля забивна; 2 – ростверк; 3 – паля набивна.

Залежно від несучої здатності і конструктивної схеми будинку палі розміщують в один чи кілька рядів або кущами.

Поверху залізобетонні й металеві палі з’єднуються між собою залізобетонним ростверком, що може бути збірним або монолітним. При дерев'яних палях ростверк виконують з дерева.

Вибір того чи іншого виду фундаменту визначається в результаті техніко-економічного порівняння.

4. Проектування підвалів. Технічні підпілля

Розрізняють три типи підземної частини цивільних будинків: з підвалом, з технічним підпіллям і без підвалу.

У підвалах розміщують різні підсобні служби, що забезпечують нормальну ек сплуатацію будинку. Однак сьогодні у зв'язку з центральним теплопостачанням кількість будинків з підвалами скоротилася. Для трасування інженерних мереж і комунікацій всередині будинку влаштовують технічні підпіллям. Це створює не тільки зручність їхньої експлуатації, але й з нижує витрати на будівництво будинку в цілому.

При зведенні будинків без підвалів вартість підземної частини зменшується. Але слід мати на увазі, що необхідно влаштовувати заглиблені приміщення для вузлів керування інженерними комунікаціями (введення електроенергії, водопроводу, тепломережі).

Зовнішні стіни підземної частини підвалів звичайно виконують з тих же матеріалів, що і фундаменти безпідвальних будинків. Вони повинні мати достатню стійкість проти горизонтального тиску ґрунту, а при опалювальних підвалах – також належними теплотехнічними якостями. Для висвітлення і провітрювання підвалів у їх ніх зовнішніх стінах влаштовують вікна, розташовані нижче рівня землі, а перед вікнами – колодязі, що називаються приямками.

Входи в підвальні поверхи можна робити всередині будівлі в місці розташування сходової клітки або у вигляді відкритих назовні одномаршових сходів, які розташовують в особливих приямках. Ці сходи примикають до зовнішньої стіни і захищені підпірною стінкою.

Для захисту від опадів приямки можуть бути перекриті або обгороджені прибудовою.

Особливу увагу при влаштуванні підвалів, як і взагалі при зведенні фундаментів, необхідно приділяти їхній гідроізоляції. Для безпідвальних будинків це важливо, якщо ґрунтові води агресивні.

Захист від ґрунтової вогкості здійснюється влаштуванням горизонтальної і вертикальної гідроізоляції (рис.4.9). Горизонтальну гідроізоляцію виконують з двох шарів толю або руберойду, склеєних відповідно дьогтьовою чи бітумною мастикою, або шару цементного розчину (склад 1:2 з добавкою церезиту ) товщиною 2-3 см.

Вертикальну гідроізоляцію здійснюють ретельним по фарбуванням зовнішніх поверхонь стін фундаменту, що стикаються з ґрунтом, гарячим бітумом. При висоті рівня ґрунтових вод від 0,2 до 0,8 м застосовують обклеювальну ізоляцію, що складається з двох шарів руберойду на бітумній мастиці. Рекомендується також для стін підвалів додаткове влаштування глиняного замка з шару м'ятої зволоженої глини. Існують також інші способи влаштування гідроізоляції.

При наявності агресивних вод фундаменти виконують з бетону на пуцолановому портландцементі і шлакопорт- ландцементі. Щоб попередити проникання дощових і талих вод до підземних частин будинку, роблять планування поверхні ділянки під забудову, створюючи необхідний ухил для відводу поверхневих вод від будинку. Навколо будинку уздовж зовнішніх стін влашто- вують вимощення з щільних водонепроникних матеріалів (асфальт, асфальтобетон та ін.). Ширина вимощення приймається не менше 0,5 м з ухилом від будинку 2-3 %. Для пристрою вимощення використовують також спеціальні збірні плити.

Гідроізоляцію надземної частини стін завжди влаштовують на рівні не менше 150 мм вище  поверхні  землі по всій товщині зовнішніх і внутрішніх стін.

Рис.4.9. Ізоляція бу динку від ґру нтової вологи:

      а, б – гідроізоляція при відсутності напору ґрунтових вод

(а – будинок без підвалу ; на інших рисунках – будинку з підвалом); в, г, д – те ж при напорі ґру нтових вод; 1 – горизонтальна гідроізоляція; 2 – те ж вертикальна; 3 – вимо- щення; 4 – стіна підвалу ; 5 – бетонна підготовка; 6 – обмазка гарячим біту мом; 7 – м'ята жирна глина; 8 – чиста підлога; 9 – гідроізоляці йний килим;10 - захисна стінка; 11 – бетон; 12 – залізобетонна плита.