Лекція-12.
| Сайт: | Дистанційне навчання КФКСумДУ |
| Курс: | Основи філософських знань |
| Книга: | Лекція-12. |
| Надруковано: | Гість-користувач |
| Дата: | пʼятниця 22 серпня 2025 13:34 PM |
Зміст
- 1. Філософські погляди К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна.
- 2. Ірраціоналістичний і містичний підхід у філософському аналізі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. В. Дільтей).
- 3. Філософські проблеми психоаналізу (3. Фрейд, К. Г. Юнг, Е. Фромм)
- 4. «Екзистенціальна філософія» та її різновиди (С. К'єркегор, М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс).
1. Філософські погляди К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна.
Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса (1818-1883) і Фрідріха Енгельса (1820–1895). Це філософське і соціально-економічне вчення, якому судилося відіграти важливу роль у житті європейського і навіть світового людства. Виникнувши у 40-х роках XIX ст., марксизм був теоретичним відображенням кризи класичного капіталізму, політичних цілей та інтересів пролетаріату, що сформувався і підіймався на боротьбу.
Теоретичними джерелами марксизму були німецька класична філософія, англійська класична політична економія та французький утопічний соціалізм. Вони були піддані докорінній критичній переробці Марксом і Енгельсом у процесі творення марксизму.
У XIX ст. почалася велика революція в природознавстві. Вирішальними моментами в розвиткові природознавства цього періоду були три великих відкриття, які стали природничо-науковою основою філософії марксизму:
– відкриття клітини (1839 p.). Згідно з клітинною теорією було встановлено, що розвиток всіх організмів, починаючи з нижчих і кінчаючи вищими, здійснюється за одним загальним законом. Цим самим було доведено матеріальну єдність і взаємозв'язок всього органічного світу – від нижчих організмів до людини;
– відкриття закону збереження і перетворення енергії (початок 40-х років XIX ст.). Цей закон доводив, що механічна сила, теплота, світло, електрика, магнетизм, хімічні процеси здатні за певних умов переходити один в одного, що рух в природі є безперервним перетворенням енергії однієї форми в іншу.
Звідси – філософський висновок про незнищуваність та нестворюваність матерії і руху із нічого, про єдність та взаємодію різних форм руху матерії;
– відкриття Ч. Дарвіном (початок 40-х років XIX ст.) закономірностей походження і розвитку тваринних і рослинних видів шляхом природного добору. Вченням Ч. Дарвіна було доведено, що всі організми, які нас оточують, не виключаючи і людину, виникли як результат довгого процесу розвитку із небагатьох первинних одноклітинних зародків.
Характерною, якісно відмінною від попередніх філософських теорій, рисою марксизму є органічне поєднання матеріалізму і діалектики, становлення матеріалістичного розуміння суспільства й історії, відкрите проголошення класового характеру теорії, ідеології та революційної практики.
У значній філософській спадщині К. Маркса й Ф. Енгельса центральною темою і головним філософським відкриттям є ідея матеріалістичого розуміння історії. Обґрунтуванням останньої, розкриттям сутності капіталістичного виробництва і приватної власності, товару, грошей і капіталу є аналіз відчуженої праці.
– сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому;
– сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий;
– праця віднімає у трудящого "родове життя", життя природне;
– підневільна праця породжує відчуження між людьми.
Відчуження за капіталізму носить масовий характер: людина відчужена від результатів своєї праці, від самої себе як людини, від природи, культури. Соціальний порядок стає більш відчуженим і пригнічує людину тим сильніше, чим інтенсивніше вона трудиться.
К. Маркс і Ф. Енгельс роблять з цього висновок: подолати відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливо лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини, бо революція і є засобом знищення експлуатації людини.
Розробляючи ідею матеріалістичного розуміння історії, Маркс і Енгельс запроваджують ряд нових філософсько-соціологічних понять: "продуктивні сили", "виробничі відносини", "базис" і "надбудова", "соціальна революція", "суспільно-економічна формація" тощо.
Але матеріалістичне розуміння історії не заперечує ролі ідей в житті суспільства. Роль ідейних факторів суспільного розвитку (моральних, наукових, релігійних та ін.) дедалі зростає. Матеріалізм К. Маркса не підпорядковує духовні цінності матеріальним, як це інколи йому приписується. Духовне життя вище за життя матеріальне. Але перше потребує для себе фундаменту.
Матеріалізм марксистської філософії на відміну від попереднього матеріалізму набув принципово нової риси. Він стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. Почала розроблятись проблема діалектики. Зокрема, діалектика розглядається як загальна теорія і методологія пізнання.
Принциповою новизною філософії марксизму е вчення про людину. Критикуючи антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха за його абстрактний, позачасовий і позакласовий підхід до розуміння людини, марксизм стверджує, що людина не просто існує в природі, а практично її перетворює, змінюючись в цьому процесі і сама. Людина не лише біологічна істота, а й соціальна, її сутністю є "сукупність всіх суспільних відносин".
Розвивати марксистську філософію продовжив В.І. Ленін (1870–1924). Він розробив ряд принципових положень діалектико-матеріалістичної філософи:
– вперше дав визначення матерії як об'єктивної реальності, що існує незалежно від людини, людської свідомості і відображається в ній;
– розвинув теорію відображення, обґрунтувавши ідею, що відображення – це властивість матерії, її найзагальніша характеристика. Особливу увагу приділив діалектиці процесу пізнання, ролі практики в пізнанні дійсності;
– піддав гострій критиці агностицизм, визначив процес пізнання: "Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – такий діалектичний шлях пізнання істини, пізнання об'єктивної реальності";
– розкрив сутність та причини кризи фізики кінця XIX – початку XX ст. й вказав шляхи виходу з неї. Стверджував, що новітні досягнення науки про будову матерії підтверджують вчення марксистської філософії про невичерпність матерії, про нескінченість діалектичного процесу пізнання об'єктивного світу;
– обґрунтував ідею партійності філософії вважаючи, що марксистська філософія – це форма самоусвідомлення пролетаріатом свого місця і ролі в суспільстві.
У теоретичному доробку Леніна значне місце займають питання суспільного розвитку і, зокрема, практика революційних перетворень.
Ленін розробив теорію соціалістичної революції, сформулював закон нерівномірності розвитку капіталістичних країн в епоху імперіалізму. Якісним стрибком переходу суспільства на новий щабель свого розвитку є революція, що означає зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, а звідси – докорінна зміна соціальної, політичної, духовної життєдіяльності суспільства.
Велику увагу Ленін приділяє новому розумінню сутності держави. Остання тлумачиться ним як "машина" управління та пригнічення панівним класом інших класів. У майбутньому держава відімре, переможе комунізм.
Ленін розвиває вчення Маркса та Енгельса про класи і класову боротьбу. Дає визначення класів, стверджує, що єдиною формою державного управління, за якої можлива ліквідація експлуатації людини, є диктатура пролетаріату. За Леніним, диктатура пролетаріату – це вища форма демократії.
У наш час існують різні підходи до марксизму, різне його розуміння. Є, наприклад, "західний", "східний", "неомарксизм", "гуманістичний" та інші форми марксизму. Однак всі інтерпретатори згодні в одному – ідеї марксизму здійснили величезний вплив на філософську думку XX ст., на соціологію знання і практику.
В останні роки спостерігалася огульна критика марксизму, майже повне заперечення позитивних, прогресивних його положень. Такий підхід, як і абсолютизація, "обожнення" марксистської філософської теорії, що спостерігалося в недалекому минулому, недопустимий. До будь-якої філософії, в тому числі і марксистської, бажано підходити виважено і неупереджено, враховуючи соціальні умови, в яких існує і розвивається філософське вчення.
Марксизм як ідеологія робітничого класу вдосконалювався в нерозривному зв'язку з розвитком міжнародного комуністичного руху і швидко поширювався в Європі і в усьому світі. Йосип Діцген, Франц Мерінг, Поль Лафарг, Август Бебель,
Карл Каутський, Едуард Бернштейн, Антоніо Лабріора, Дмитро Благоєв і інші мислителі і діячі робітничого руху багато зробили для розвитку і популяризації ідей марксизму. В Росії першим відомим марксистом був Г.В. Плеханов, а з В.І. Леніним пов'язують новий етап у розвитку марксизму.
Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918) народився в дрібнопомісній дворянській сім'ї, закінчив військову гімназію у Воронежу, два роки вчився в гірничому інституті в Петербурзі, звідки змушений був піти, тому що вступив на шлях активної революційної боротьби. Спочатку брав участь у русі народників, а пізніше став переконаним марксистом, виступив з рішучою критикою ідеології народництва. З 1880 по 1917 рік жив в еміграції. В Женеві він створив першу російську марксистську організацію - групу "Звільнення праці", перевів програмні роботи К. Маркса і Ф. Енгельса на російську мову, був активним учасником ІІ -го Інтернаціоналу, брав участь у створенні газети "Іскра". На ІІ-му з'їзді РСДРП розійшовся з більшовиками в питанні про методи революційної боротьби і строки соціалістичної революції. Помер Г. Плеханов у Росії, не підтримавши ні соціалістичну революцію, ні контрреволюційний рух.
В своїх працях: "Соціалізм і політична боротьба", "Наші розбіжності", "До питання про розвиток моністичного погляду на історію", "Про матеріалістичне розуміння історії", "До питання про роль особистості в історії", "Нарис по історії матеріалізму", "До шістдесятої річниці смерті Гегеля", "М. Чернишевський" і інших Г. Плеханов виступив не тільки як популяризатор марксизму, а і як оригінальний філософ, який обґрунтував ряд цікавих ідей в області історії, соціології, соціальної психології, естетики, релігії і атеїзму.
Г. Плеханов, називаючи матеріалістичну діалектику "алгеброю прогресу", застосовував цей метод для аналізу сучасних йому суспільних процесів світової історії, окремих сторін громадського життя: - політики, релігії, мистецтва. Наприклад, у роботі "До питання про роль особистості в історії" Г. Плеханов звертає увагу на діалектику загального і одиничного в історичному процесі, стверджуючи, що за загально історичними об'єктивними закономірностями дослідник неодмінно повинен бачити особливі причини історичного руху різних народів, специфічні особливості діючих в історії осіб і різні історичні випадки, "завдяки яким події одержують, нарешті, свою індивідуальну фізіономію"1. Підкреслюючи вирішальну роль народу, народних мас в історії, Г. Плеханов не заперечує роль історичних особистостей. Великою, по Плеханову, стає та людина, яка вловила історичну закономірність і підкорила їй свою діяльність: "Велика людина є ... зачинателем, тому що вона бачить далі інших і хоче сильніше інших... Вона вказує нові суспільні потреби, створені попереднім розвитком суспільних відносин; він бере на себе почин задоволення цих потреб"2. Критикуючи вульгарне тлумачення марксизму в дусі плоского економізму, Плеханов обґрунтовував діалектику матеріальної і духовної сторін громадського життя. "Рух людства, - писав Плеханов, - ніколи не відбувається в площині однієї економіки... Шлях від однієї точки повороту до іншої завжди лежить через "надбудову"'.
Високу оцінку філософії Плеханова дав у свій час Ленін, який писав: "...Не можна вважатися свідомим, справжнім комуністом без того, щоб вивчати - саме вивчати - все, написане Плехановим по філософії, тому що це краще у всій міжнародній літературі марксизму"4.
Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870-1924) - народився у дворянській сім'ї, після закінчення Симбірської гімназії вступив на юридичний факультет Казанського університету. За участь у революційному студентському русі був арештований і відправлений у заслання. Відтоді стає професійним революціонером, ідеологом і лідером нової Російської соціал-демократичної робітничої партії, організатором соціалістичної революції в Росії, головою уряду Радянської держави.
Активну політичну боротьбу Ленін завжди сполучав з теоретичною роботою, розвиваючи всі складові ч; стини марксизму: філософію, політекономію і науковий комунізм. У філософії Ленін продовжує розвивати діалектичний матеріалізм, пише кілька робіт по історії марксизму: "Три джерела і три складові частини марксизму", "Історичні долі вчення Карла Маркса", "Карл Маркс". У роботі "Філософські зошити" Ленін підкреслює протилежність гегелівської ідеалістичної і Марксові матеріалістичної діалектики, систематизує основні принципи діалектичного методу, підкреслюючи центральне місце принципу протиріччя, обґрунтовує принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, розвиває вчення про активність свідомості.
Гносеологічні проблеми є центральними в "Матеріалізмі і емпіріокритицизмі". Ленін формулює основні ідеї теорії відбиття, трактуючи процес пізнання як відбиття суб'єктом об'єктивного світу. Образ, отриманий у результаті відбиття, розглядається як діалектична єдність об'єктивного і суб'єктивного; суб'єкт не пасивно відбиває зовнішній світ, а, включаючи об'єкт у сферу своєї практичної діяльності "творить" його. Істина, відповідно до цієї теорії, трактується не як готовий результат пізнання, а як процес, джерелом якого є протиріччя абсолютного і відносного моментів пізнання (докладніше про це дивіться в темі: Гносеологічні проблеми у філософії). Використовуючи діалектико-матеріалістичну теорію пізнання, Ленін дає філософський аналіз "кризи фізики" на рубежі XIX-XX століть, показуючи, що протиріччя між старими теоріями і новими відкриттями в науці виникають зі спроб представити істину як абсолютний результат. Підказуючи вихід з "кризи" природознавства, Ленін формує принцип невичерпності матерії, дає нове філософське визначення категорії "матерія" (докладніше про це дивіться в темі: "Онтологічні проблеми у філософії").
В 1922 році була написана стаття "Про значення войовничого матеріалізму", яку називають філософським заповітом Леніна. У цій роботі Ленін формулює основні завдання філософів - марксистів:
- подальша розробка матеріалістичної філософії і боротьба з ідеалізмом;
- пропаганда войовничого атеїзму, яка поєднується з науковими дослідженнями в області релігії;
- союз філософів і натуралістів для філософського узагальнення нових відкриттів в науці і боротьбі із ідеалізмом;
- подальший розвиток матеріалістичної діалектики.
2. Ірраціоналістичний і містичний підхід у філософському аналізі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. В. Дільтей).
Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?
У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.
У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить виразно проглядаються особливості не класичного тилу філософствування. В § їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й ^ суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.
"Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Так у вченні німецького філософа А Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними відносно самостійними. При цьому, і це головне воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона – першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, е нічим іншим як "волею і уявою" (див. його працю "Світ як воля і уявлення", розділ "Першоджерела").
Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. "Щоб зрозуміти, що таке "життя", – пише Ф. Ніцше, – і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини". І далі: "Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-за влади!" (див. його працю "Жадання влади").
Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття – "життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.
Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності, що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.
Постать Фрідріха Ніцше (1844 - 1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.
Ф. Ніцше був вихідцем з Німеччини, але пізніше прийняв швейцарське громадянство. Будучи досить обдарованим, вже у 25 років отримав звання професора. Його праці носять тезовий, інколи-афористичний характер, а тому є досить суперечливими й не підлягають однозначному прочитуванню. В усякому разі слід відрізняти ідеї самого Ніцше від ідей та поглядів "ніцшеанців" - його палких прихильників, котрі, як звичайно, робили наголос на .. певних змістових акцентах думок Ф. Ніцше.
Ф. Ніцше високо цінував думку А. Шопенгауера про волю як вихідну основу сущого, але ще більше загострював її. Якщо А. Шопенгауер говорив тільки про волю до буття, то Ф. Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя
для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., — усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя: "До цього часу,— наголошував Ніцше, - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... "
Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.
* радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;
* представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час— М.Горький.
Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства.
У неокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники Марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассирер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в ЇЇ конструкціях та інструментах (див.тему 9).
Неогегельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Гегеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Гегеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.
3. Філософські проблеми психоаналізу (3. Фрейд, К. Г. Юнг, Е. Фромм)
Засновником психоаналізу є Зигмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр і психолог. Поняття "психоаналіз" вживається сьогодні в двох змістах, має подвійний зміст: по-перше, під ним мається на увазі спеціальний психотерапевтичний метод лікування психічних захворювань; по-друге, це комплекс теорій і гіпотез, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, мотивації його поводження і діяльності, що специфічно трактує функціонування і розвиток людського суспільства. Деякі дослідники, щоправда, пропонують у другому значенні використовувати термін "фрейдизм", залишивши за психоаналізом лише перше значення, але в більшості робіт сьогодні термін "психоаналіз" вживається у двох змістах.
Є й інший підхід до даного поняття, підтримуваний деякими лікаря-ми-психоаналітиками. Вони вважають психоаналіз чисто науковою теорією, що не має ніякого відношення до соціально-філософських концепцій, заперечують його філософський статус. Однак дана точка зору безпідставна і стосується тільки першого етапу становлення психоаналітичної концепції. У своєму подальшому розвитку психоаналіз далеко вийшов за рамки медичної концепції, за рамки методу лікування психічних розладів, поширив свої принципи на розуміння природи людини і суспільства. І тому ми можемо розглядати його як визначену соціально-філософську концепцію.
Звичайно, якщо розуміти філософію в класичному змісті слова, як вона трактувалася від Аристотеля до Гегеля, то психоаналіз не може розглядатися в якості однієї з філософських систем. Поза полем його уваги залишаються такі найважливіші проблеми філософії, як проблеми буття і пізнання: він не розглядає проблеми буття природи, а його метод пізнання (якщо можна так узагалі висловитися) поширюється тільки на пізнання мотивації людського поводження і діяльності, та й то з великими застереженнями. Психоаналіз варто віднести до того напрямку некласичної філософії, що починається філософією життя і зосереджує свою увагу на проблемах буття людини, розуміння сутності і смислу цього буття. При цьому внесок психоаналізу в цю проблему настільки значний, що без нього просто неможливо уявити сучасний погляд на людину, культуру, розуміння багатьох суспільних явищ.
Проблема людини, як відомо, завжди стояла в центрі уваги філософії. Правда, у різні періоди на перший план виходили різні аспекти цієї проблеми. У XIX столітті одним із головних аспектів цієї проблеми, що стоять у центрі філософських досліджень, є співвідношення біологічного і соціального в людині. Внесок Маркса і Фрейда в розробку цієї проблеми, безсумнівно, є найбільш значним. У Маркса саме праця, виробнича діяльність лежить в основі соціогенезу, робить людину людиною, є визначальною характеристикою людського буття. А оскільки праця по своїй природі є суспільним явищем, то сутність людини "у своїй дійсності... є сукупність усіх суспільних відносин". Звичайно, Маркс не заперечує природних, біологічних факторів людини. Людина, на його погляд, є безпосередньо живою природною істотою, вона наділена природними силами, ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей. Але для Маркса природне виступає передумовою людини. Природа мов би підготовляє людину як родову істоту, наділяючи її предка такими здібностями, що забезпечують йому перехід у нову якість, але вже не в природних, а в суспільних умовах. Природа продовжує свою роботу і над кожним окремим індивідом, наділяючи його певними задатками. Але людиною людина стає тільки в суспільстві і завдяки суспільству.
Свій психоаналітичний метод Фрейд розробив, займаючись лікуванням істеричних хворих. Правда, у своїх лекціях "Про психоаналіз" засновником психоаналізу Фрейд називає іншого віденського лікаря Йозефа Брейєра, з яким він співпрацював після закінчення навчання. Фрейд згадує історію хвороби пацієнтки доктора Брейєра і створений ним метод лікування. Пацієнтка страждала важкою формою істерії. Зрозуміти причину хвороби, чим були викликані ці душевні потрясіння, було непросто. І Брейєр застосував гіпноз, змусивши дівчину згадати обставини, що передували хворобі. Виявилося, що більшість симптомів є наслідками "психічних травм", пов'язаних із чергуванням пацієнтки біля ліжка важкохворого, гаряче улюбленого батька і пережитими там афективними переживаннями. І варто було Брейєру змусити хвору згадати і пережити ці афективні стани, як симптоми хвороби зникли. Цей метод лікування Брейєр назвав "катарсисом" ( від грец. - очищення).
Експерименти наштовхнули Фрейда на думку про те, що сфера психічного не може бути зведена до свідомого. Досить часто справжні мотиви поводження перебувають за межами нашої свідомості, не усвідомлюються, замінюються іншими мотивами. А з випадку з пацієнткою Брейєра випливає, що справжні причини психічного розладу також перебувають за межами свідомості. Подальше застосування катарсичного методу Фрейдом, причому не в гіпнотичному, а в нормальному стані хворого, переконують його в правильності гіпотези і приводять до висновку про складну і різнорідну структуру психіки людини.
У структурі психіки 3. Фрейд виділяє два шари або два елементи -свідомість і несвідоме. Свідомість Фрейд пов'язує з виразними і надійними сприйняттями, що знайшли словесне вираження. У несвідомому Фрейд виділяє дві групи явищ. По-перше, уявлення, що раніше були свідомими, але потім "пішли" з області свідомості, але в будь-який момент знову можуть стати свідомими. Цей вид несвідомого Фрейд називає прихованим несвідомим або передсвідомим. По-друге, до несвідомого відносяться ті "досить напружені душевні процеси або уявлення", що не стають свідомими тому, що цьому протидіє якась сила, опір, що витісняє ці уявлення з області свідомості і не пускає їх туди. Цей вид несвідомого Фрейд називає витисненим несвідомим. І якщо приховане несвідоме є таким тільки в описовому змісті, тобто ці уявлення не присутні у свідомості в даний момент, але в будь-який момент легко можуть бути повернені в нашу свідомість, то витиснене несвідоме - це ті уявлення, що перебувають за межами свідомості, тому що їх не пускають у свідомість, на їхньому шляху у свідомість стоять замкнені ворота, стіна, але вони, проте, знаходячись за межами свідомості, дуже впливають на наше поводження, душевний стан, є причиною багатьох психічних розладів. Це несвідоме Фрейд називає динамічним витисненим несвідомим, несвідомим у справжньому змісті слова, у якому вживається цей термін у психоаналізі.
Сферу свідомості Фрейд позначає як Я. "Ми створили собі уявлення про зв'язну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо його як Я цієї особистості, - пише Фрейд. - Це Я пов'язане зі свідомістю, що панує над спонуканнями до руху, тобто до винесення збуджень у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, що контролює всі часткові процеси, що уночі засинає і все-таки керує цензурою сновидінь [2, с. 15]. Я являє собою поверхневий шар ВОНО, відповідає за спонукання до руху, за зв'язок із зовнішнім світом, здійснює контроль над вимогами ВОНО Саме Я забезпечує витиснення в область ВОНО деяких наших бажань і спонукань, вибудовує на їхньому шляху до свідомості бар'єри і барикади. Якщо Воно у своїй діяльності керується принципом задоволення, то Я -принципом реальності, його завдання - співвідносити наші бажання і спонукання з реальною обстановкою, вимогами навколишнього середовища. У Я теж далеко не усе належить до області свідомості Я, як зазначав Фрейд, теж може бути несвідомим, але коли ми розглядаємо його в структурі психіки у співвідношенні з її іншими елементами, у співвідношенні з ВОНО, то ми характеризуємо його як свідоме на противагу несвідомому.
Сили Я и ВОНО непорівнянні. Воно - це киплячий казан пристрастей, де діють сили, що мають на меті задоволення й агресію, займає в структурі психіки більше місце і грає більш значну роль, ніж Я. Я - тонка оболонка ВОНО, на думку Фрейда, відповідальне за наш зв'язок з реальними умовами зовнішнього світу, що насамперед прагне стримати прагнення до негайного одержання задоволення і приборкати сили агресії. ВОНО грає більш важливу роль у визначенні нашого поводження, ніж Я, здатне обійти цензуру Я, так маскувати свої справжні цілі, що Я, піддавшись на ці виверти, неадекватно усвідомлює справжні мотиви поводження або ж нерідко волю ВОНО видає за свою власну волю [2, с. 23]. Але не можна і недооцінювати значення Я, адже це - розум і розважливість людини, що дозволяють йому займати особливе місце в структурі живої матерії.
Поряд з ВОНО і Я в структурі психіки Фрейд виділяє "деяку інстанцію", що він називає ідеалом Я, або понад-Я, і яка є диференційованою структурною одиницею усередині Я. Понад-Я є вищою інстанцією в структурі душевного життя, моральним вищим цензором, людською совістю, його релігією. Процес формування понад-Я Фрейд пов'язував із подоланням сексуальної фази життя дитини, едипового комплексу. Саме на цій фазі в складних взаєминах із батьками, за допомогою ототожнення себе з ними, інфантильне Я накопичує сили для подолання едипового комплексу, його витиснення, створюючи ідеальне Я або понад-Я. Але в понад-Я відбитий не тільки досвід індивідуального Я. Понад-Я менш тісно пов'язане зі свідомістю, ніж Я. "У той час як Я є представником зовнішнього світу, реальності, понад-Я виступає назустріч йому як адвокат внутрішнього світу або ВОНО ... Конфлікти між Я и ідеалом Я в кінцевому рахунку відіб'ють протиріччя реальних і психологічних, зовнішніх і внутрішніх світів" [2, с. 23].
Розчленовування людської психіки на ВОНО, Я и понад-Я дозволяє краще уявити душевний механізм, але не розкриває ще цілком рушійні сили душевного життя, його динаміку. Тим більше, що, з погляду 3. Фрейда, душевний механізм, структура психіки будь-якої людини, а не тільки психічно хворої містить три цих елементи. Фрейд виділяє два види потягів, що визначають психічну діяльність, а отже, і поводження людини: 1) сексуальні потяги, або ерос, що включають не тільки справжній статевий потяг і похідні від нього подавлені потяги, але й інстинкт самозбереження і 2) потяг до смерті, що виявляється, насамперед, в інстинкті руйнування. При цьому вирішальне значення має сексуальний потяг і нерозривно пов'язана з ним енергія "лібідо" - енергія сексуального потягу.
Сексуальний інстинкт, з погляду Фрейда, властивий нам з моменту народження й інфантильна сексуальність виступає як необхідний етап, ступінь на шляху до нормальної сексуальності дорослих. Фрейд тут з'являється перед нами як пансексуаліст, що бачить зміст сексуального інстинкту в одержанні відчуття задоволення, а тому всі відчуття задоволення ми можемо розглядати як видозміну сексуальної насолоди.
Виходячи з цих положень, що 3. Фрейд вивів, займаючись лікуванням психічних розладів, спостереженням за поводженням психічно нездорових людей, він підходить до створення власної концепції людини і суспільства, формулюючи кілька постулатів, що є основою вчення.
По-перше, це постулат, якщо хочете, міф, про первісну орду. Відповідно до цього міфу власне людині і людському суспільству передував стан, у якому перебував предок людини і яке характеризувалося повним пануванням лібідо. Лібідо було основним регулятором поводження членів орди. І становлення людського суспільства відбувалося як результат приборкання лібідо, його регулювання нашими предками. Узагалі людина відрізняється від "братів наших менших" двома факторами: 1) несумірністю лі-бідозної енергії, що до того ж у людини виконує іншу функцію, ніж у тварин, 2) людина регулює своє лібідо.
Приборкання лібідо далося людині нелегко. У первісній орді розвертається багато колізій і драми, пов'язані з цим. Це батьковбивство і кровозмішення й у зв'язку з цим острах кастрації, каяття і почуття провини, табу щодо батьковбивства, інцесту й інших перекручених сексуальних потягів. Цей первісний досвід регулювання лібідо закріплюється в родових структурах несвідомого, тобто, багаторазово повторюючись в індивідуальних структурах несвідомого, він стає родовою структурою, що передається в спадщину. Саме в цей період формуються такі структури людської психіки, як ВОНО і понад-Я, що визначають усю динаміку психічного життя. Остання розуміється як міжусобна внутрішньопсихічна боротьба між несвідомими подавленими потягами і спогадами, з одного боку, і, табу, що на них поширюються - з іншого. Основою ВОНО при цьому є надзвичайно насичені енергією спогади про сексуальні потяги, пов'язані, насамперед, із сексуальними кровозмішувальними устремліннями, а основу понад-Я - спогади про первісні племінні табу на ці потяги.
Другий постулат психоаналітичної концепції людини - постулат про біологічно уроджені дитячі сексуальні фази. Відповідно до нього кожна дитина до 5-6-річного віку проходить у своєму розвитку три дитячі сексуальні фази: орально-канібальну, анально-садистську і фалічну. Кожна з цих сексуальних фаз пов'язана з пануванням визначених ерогенних зон: оральна фаза - слизова оболонка рота; анальна - слизова оболонка ануса; фалічна - пеніс (фалос). Проходження цих фаз пов'язане з філогенетичними спогадами, переживанням родового досвіду формування і приборкання ВОНО індивіда містить у собі два види сексуальних подавлених потягів: успадковані подавлені потяги роду і подавлені потяги, пережиті протягом перших декількох років життя індивіда. "Спогади" про родовий і дитячий досвід не тільки зберігаються в психіці, але і мають вроджену енергію як активні агенти. Іншими словами, будь-який "забутий" родовий або індивідуальний досвід людини фактично зовсім не є забутим, а виявляється просто витиснутим зі свідомості в такий куточок психіки, де зосереджуються подібні психічні явища, і який називається "несвідоме". У цьому притулку, розташованому на більш низькому рівні, спогади тепер більш живі й активні, ніж абиколи, безперестану бунтують проти придушення, якому вони піддаються. Цей бунт і є, за Фрейдом, рушійним мотивом усіх вчинків і думок свідомої людини.
З цим пов'язаний наступний постулат теорії Фрейда - пансексуалізм і сублімація. З погляду Фрейда, сексуальний інстинкт, лібідо є стрижнем людської психіки, корінною причиною, мотором психічної динаміки особистості. Саме там необхідно шукати глибинні мотиви людських учинків. Але в той же час людину робить людиною саме те, що вона не піддається нерозважливо потягам лібідо, а регулює їх, придушує їх, співвідносить із принципом реальності. Але куди ж при цьому подінеться енергія лібідо, адже вона не може безвісти зникнути? З погляду Фрейда, вона сублімується. Поняття сублімації означає відволікання енергії сексуальних потягів від прямого призначення (одержання задоволення) і спрямування її на соціально корисні цілі. Такі явища, як релігія, мораль, учителі, авторитети є мов би спадкоємцями ролі батька в ідеальному Я, узагалі вся людська культура є результатом сублімування лібідозної енергії. Тому не тільки релігія і мораль, але і наука, і мистецтво, та й усі інші види людської діяльності нерозривно пов'язані із сексуальними потягами, ідуть своїми коренями в лібідозну енергію, черпають у ній силу і натхнення. Класичний психоаналіз виходить із того, що кінцеві причини соціальних конфліктів, суспільних процесів узагалі варто шукати в біологічній структурі людини, насамперед у сексуальному інстинкті, у лібідо. Фрейд виходить з того, що у взаємозв'язку "людина-суспільство" необхідно йти від людини до суспільства, а не навпаки, шукати кінцеву причину суспільних процесів у психологічній структурі особистості. "Легко показати, що ідеальне Я відповідає усім вимогам, пропонованим до вищого начала в людині. Як заступник жагучого потягу до батька воно містить у собі зерно, з якого виросли всі релігії. Судження про власну недостатність при порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає те смиренне релігійне відчуття, на яке спирається пристрасно віруючий. Надалі в ході розвитку роль батька переходить до вчителів і авторитетів; їхні заповіді і заборони зберігають свою силу в ідеальному Я, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Незгода між вимогами совісті і діями Я відчувається як почуття провини. Соціальні почуття ґрунтуються на ототожненні з іншими людьми на основі однакового ідеалу Я.
Пансексуалізм, психологізація людини і суспільного життя класичним психоаналізом привели до того, що ще за життя 3. Фрейда його учні-послідовники Карл Густав Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980) відмовилися від цих положень і істотно реформували психоаналіз, завдяки чому психоаналіз тільки виграв і розширив свій вплив.
К. Юнг розійшовся з Фрейдом насамперед у розумінні змісту несвідомого як тільки лібідо, зводити все до сексуальності і виводити всю європейську культуру із сублімації. На думку Юнга, взагалі не індивідуальне, а колективне несвідоме є первинним, у його надрах формуються архетипи, які неможливо адекватно виразити в мові і які впливають на індивідуальне несвідоме. Ці архетипи несвідомого лежать в основі культур і цивілізацій, в основі менталітету народів, що належать до різних культур і націй. Розходження західної і східної культур Юнг бачить в історії цих культур, в архетипах несвідомого, що сформувалися ще на зорі цих культур. Східна культура характеризується високим ступенем колективізму і схильністю до архетипів колективного несвідомого, у той час як західна слабко схильна до колективістських норм і більше орієнтована на індивідуальний успіх і індивідуалістичну мораль. Але, незважаючи на розходження культур народів і націй, у їхніх архетипах є багато спільного (взяти хоча б символ Ба-тьківщина-мати), що дає можливість взаємозбагачення і взаємопроникнення різних культур. Один зі шляхів виходу європейської культури з глибокої кризи, на думку К.Юнга, полягає в її зближенні і збагаченні культурою Сходу.
Іншим найбільш відомим представником неофрейдизму є Еріх Фромм. Німець за походженням, він у 1933 році переїхав до США і до кінця життя прожив в Америці. Фромм, як і Юнг, виступає проти пансексуалізму Фрейда, хоча і поділяє вчення останнього про несвідоме. "Моє неприйняття теорії Фрейда означає не приниження ролі сексу, - пише він, -а навпаки, необхідність більш глибокого і серйозного його розуміння.
3. Фрейд зробив лише перший крок у відкритті того значення, яке мають пристрасті в міжособистісних стосунках; виходячи зі своїх фізіологічних поглядів, він пояснив їх фізіологічно. При подальшому розвитку психоаналізу виникає потреба відкоригувати і поглибити фрейдівську теорію, перемістивши проблему з фізіологічної галузі розгляду в біологічну й екзистенціальну" [6, с. 24]. Фромм, на відміну від Фрейда, йде не від людини до суспільства, а від суспільства до людини і на місце лібідо він ставить кохання, що є єдиною відповіддю на проблему людського існування.
Що ж це за проблема? Коли наш твариноподібний предок став людиною й усвідомив себе таким, він порвав свій органічний зв'язок із природою і собі подібними. Незважаючи на свою єдність із природою й іншими людьми, він бачив і свою особливість, відокремленість, свою випадкову закинутість у цей світ, своє відчуження. І перебороти свою самітність і відчуження, свою тривогу через відокремленість, сором через приналежність до протилежної статі, почуття провини через нездатність використовувати власні людські можливості, людина може тільки завдяки коханню. Але кохання Фромм, на відміну від Фрейда, розуміє дуже широко. Еротична любов є тільки одним із видів любові, здатна перебороти протилежність статей. "Любов - це активна сила в людині, сила, що валить стіни, які відокремлюють людину від її ближніх, і яка поєднує його з іншими. Любов допомагає їй перебороти почуття ізоляції і самотності, при цьому дозволяючи їй залишатися самою собою і зберігати свою цілісність" [6, с. 17]. Поряд із еротичною любов'ю Фромм виділяє братерську любов - "найбільш фундаментальний вид любові", любов до всіх людських істот; материнську любов - любов матері до своєї дитини; батьківську любов - теж любов до дитини, але зовсім інша за своєю природою, ніж материнська; любов до себе, яку варто відрізняти від егоїзму; любов до Бога, як відображення самотності і потреби, що звідси випливає, "перебороти тривогу самотності за допомогою об'єднання". Любов, на думку Фромма, є єдиним справжнім способом людського буття.
Суспільство повинне бути перебудоване на основі відносин істинної любові, а це означає корінну перебудову існуючих капіталістичних відносин, де "визначальним фактором є ринковий обмін". Справедливе суспільство, на думку Фромма, повинне бути організоване таким чином, щоб дати простір розвиткові справжніх відносин любові, щоб соціальна дійсність не роз'єднувала, а поєднувала людину з іншими людьми і при цьому цінувала в ній особистість, її Я. Будь-яке суспільство, що виключає розвиток любові, повинне, зрештою, загинути через те, що воно суперечить основним людським потребам.
Якщо Фрейд говорить про індивідуальне позасвідоме, то його послідовник Карл Густав Юнг (1875–1961 pp.) водночас відстоює ідею колективного позасвідомого. Для Юнга колективне несвідоме є тим загальним океаном, на якому гойдаються маленькі човники наших індивідуальних свідомостей.
"Поверхневий шар позасвідомого, – пише Юнг, – є певною мірою особистісним. Ми називаємо його особистісним несвідомим. Проте цей шар знаходиться на іншому, глибшому, що походить вже не з особистого досвіду. Цей вроджений глибший шар і є так званим колективним несвідомим. Я вибрав термін "колективне", оскільки йдеться про несвідоме, що має не індивідуальну, а загальну природу. Це означає, що воно містить у собі, на противагу особистісній душі, змісти і образи поведінки, які... є скрізь й у всіх індивідів одними й тими ж. Іншими словами, колективне позасвідоме ідентичне у всіх людей і утворює таким чином загальну підставу душевного життя кожного, будучи за своєю природою над особистісний".
Який зміст колективного позасвідомого? Юнг вважає, що таким змістом є так звані архетипи колективного несвідомого – глобальні структури психіки, що визначають поведінку всього людського роду. Юнг так характеризує їх: "Говорячи про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з найдавнішими, краще сказати, споконвічними типами, тобто споконвіку наявними загальними образами"
Архетипи колективного позасвідомого проявляються в міфах і сновидіннях, проте вони лише пізнаються в них, виступаючи первинними стосовно будь-яких форм культури й індивідуальної свідомості. "Поняття "архетип", – зазначає Юнг, – ...означає тільки ту частину психічного змісту, яка ще не пройшла якоїсь свідомої обробки і являє собою ще тільки безпосередню психічну даність. Архетип, як такий, істотно відрізняється від історично набутих чи перероблених форм. На вищих рівнях потаємних вчень архетипи представлені таким чином, що, як правило, це безпомилково вказує на свідому переробку їх в судженнях і оцінках.
Які ж архетипи виділяє Юнг? Це передусім архетип Тіні, що безпосередньо пов'язаний із індивідуальним несвідомим і разом з тим є "входом", психічним силуетом, крізь який можна потрапити в безодню колективного несвідомого. Відома американська письменниця Урсула Ле Гуїн у першій книзі своєї трилогії "Маг Земномор'я" у фантастичній формі підходить до цієї ж проблеми – зображує Тінь людини як щось таке, що вийшло з безодні в граничній ситуації і переслідує людину. При цьому звільнитися від Тіні-переслідувача герой може лише усвідомивши, що це обернена сторона його Я...
Тінь для Юнга є уособленням витіснених бажань, що підстерігають нас на межі Світла і Пітьми. Вона водночас і жахлива, і близька нам, тому що виражає сумні таємниці нашого Я.
"Вночі я опинився в незнайомому місці і повільно йшов уперед у густому тумані, назустріч сильному, майже шквальному вітру. Я ніс у руках маленький вогник, який будь-якої хвилини міг погаснути. І усе залежало від того, чи утримаю я його життя. Раптом я відчув, що хтось іде за мною. Я озирнувся і побачив величезну чорну фігуру, вона йшла за мною назирці. В ту ж мить, незважаючи на сильний переляк, я ясно усвідомив, що всупереч усім небезпекам, крізь ніч і бурю, я повинен пронести і врятувати мій маленький вогник. Прокинувшись, я одразу зрозумів, що цей "брокенський привид" – моя власна тінь на хмарі від світла того вогника. Ще я зрозумів, що цей вогник, це єдине світло, яким я володів, і був моєю свідомістю"•
Наступним архетипом Юнг називає архетип Аніми – Душі або Вічної Жіночості. Для Юнга його нагадують образи Єви, Венери, Єлени Троянської. Це – архетип життя, що виражає зв'язок духовного з тілесністю і складає саму суть жіночого начала. Душа-Аніма закликає людину до нових втілень і гріхопадінь. "Щоб народжене життя не зникло, – пише Юнг, – душа переконує його в найнеймовірніших речах. Вона розставляє пастки і капкани, щоб людина пала ниць, спустилася на землю, жила на ній і звикла до неї; навіть в раю Єва не могла не вмовити Адама відкусити від забороненого плоду"•
Душі протистоїть Анімус, Дух, "архетип сенсу, подібно до того, як Аніма є архетип життя"• Архетип сенсу Юнг називає ще архетипом "старого мудреця" й ілюструє його такими образами з історії культури і міфології, як Орфей, Гермес Трисмегіст, Заратустра.
Цікаво зазначити, що образ Аніми Юнг відносить передусім до чоловічої самосвідомості, а Анімуса – до жіночої. Це ідеальні образи жінки або чоловіка, з якими співвідносяться всі емпіричні чоловіки й жінки.
Отже, у вченні про архетипи Юнг намагається з'ясувати загальні принципи психології будь-якого народу, нації, раси. У цьому напрямі він пішов далі Фрейда. Архетипи – це те, що з'єднує людський рід у єдине ціле і робить можливим спілкування між різними людьми.
Але в чистому вигляді архетипи можуть явитися як щось жахливе, те, чого не може пережити індивідуальна свідомість. Тому архетипи, на думку Юнга, потребують символічної обробки. Цю символічну обробку можуть здійснити тільки міфологія та релігія. Лише сховані у піхви міфологічних та релігійних символів архетипи колективного позасвідомого втрачають лякаючу гостроту і можуть увійти в життя людини як щось безпечне та конструктивне. Релігійно-міфологічні символи й образи оберігають людину і, на глибоке переконання Юнга, є "магічною захисною стіною проти моторошної життєвості, прихованої в глибинах душі".
Американський неофрейдист, соціальний психолог і соціолог Еріх Фромм (1900-1980) виступив проти біологізації та еротизації несвідомого і піддав критиці теорію Фрейда про антагонізм між сутністю людини та культури. Фромм багато зробив для розвитку філософії, психології, антропології, історії і соціології релігії. Називаючи своє вчення "гуманістичним психоаналізом", Фромм відійшов від біологізму Фрейда, прагнучи з'ясувати механізм зв'язку між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства1. Він висунув проект створення, зокрема в США, гармонійного, "здорового" суспільства на основі психоаналітичної соціальної та індивідуальної терапії.
Але разом з тим Фромм відкинув і соціологізаторські трактування людини. За власним визнанням, його позиція є "не біологічною і не соціальною". Одним із найважливіших чинників розвитку людини, за Фроммом, є суперечність, яка випливає з дуальної природи людини, котра є частиною природи і підлегла її законам, але одночасно це і суб'єкт, наділений розумом, соціальна істота. Цю суперечність він називає "екзистенційною дихотомією". Вона пов'язана з тим, що внаслідок відсутності сильних інстинктів, які допомагають тваринам, людина має приймати рішення, керуючись своєю свідомістю. Однак результати таких рішень не зажди виявляються продуктивними, що спричинює тривогу та неспокій. Тому ціна, яку людина платить за свідомість, - це невпевненість.
У своїй першій великій праці "Втеча від свободи" Фромм розглянув феномен тоталітаризму в межах проблеми свободи. Він розрізняє "свободу від" (негативну) і "свободу на" (позитивну). Зворотним боком "свободи від" є самотність та відчуження. Така свобода - тягар для людини. Фромм описав три типові невротичні механізми "втечі" (психологічного захисту) від негативної свободи: авторитарну, конформістську та деструктивну різновиди невротичного характеру. Перший виявляється в мазохістській пристрасті підкорення себе іншими або в садистичній пристрасті підкорення собі інших. Другий полягає у відмові від своєї індивідуальності та прагненні бути "як всі". Третій - у потязі до насильства, жорстокості, руйнування.
Вихід Фромм бачить у такому реформуванні суспільства, яке б відкрило простір "свободі на" ("Душевно здорове суспільство" (1945); "Мистецтво любити" (1956)). Головне завдання у створенні душевно здорового суспільства - це виховання в людях продуктивного характеру. Непродуктивність - це нездатність любити та реалізовувати себе, використовувати свої сили, місце яких посідають нав'язані несвідомою тривогою форми активності.
Важливою темою творчості Фромма є релігія ("Психоаналіз і релігія", 1960), яку він розуміє як будь-яку систему колективних поглядів та дій, яка надає індивіду систему орієнтації та об'єкт поклоніння. Релігії філософ поділяє на авторитарні та гуманістичні. Авторитарна ґрунтується на визнанні вищої сили, яка вимагає від людини підкорення і поклоніння. У релігії гуманістичній головним є не доктрина, а ставлення до людини. Бог - символ власних сил людини.
Остання з основних праць Фромма - "Величність та обмеженість теорії Фрейда" - переважно присвячена відмінностям від теорії основоположника фрейдизму1. Фромм розмірковує про те, як контекст культури діє на мислення дослідника. На його думку, філософ не вільний у своїй творчості: на характер його концепції впливають ті світоглядні схеми, які панують у суспільстві. Дослідник не може вийти за межі своєї культури. Глибоко й оригінально мисляча людина опиняється перед необхідністю викладати нову ідею мовою свого часу.
Перша - це коперниківський переворот у свідомості. Завдяки відкриттю М. Коперника стало зрозумілим, що людина зовсім не є центром Всесвіту. Великі безмежні простори космосу байдужі до почуттів та переживань людини, оскільки вона загублена в космічних глибинах. Певна річ, це ексклюзивне відкриття, воно кардинально змінює людські уявлення і приводить до переоцінки всіх цінностей. Ширше ці концепції викладені в книзі І. Александрова "Космічний феномен людини: людина в антропному світі".
Друге радикальне відкриття зробив Фрейд. Багато століть люди вважали, що головний дар людини - це її свідомість. Вона піднімає людину над природним царством та визначає поведінку. Фрейд показав, що розум - це лише смуга світла в глибинах людської психіки. Свідомість оточена материком несвідомого. Але головне полягає в тому, що саме ці безодні неусвідомленого впливають на поведінку, багато в чому зумовлюючи її.
Нарешті, третє радикальне відкриття полягає в тому, що європейська культура не є універсальною, єдиною. На землі є багато культур. Вони автономні, суверенні. Кожна з них має свою долю та безмежний потенціал. Якщо культур така велика кількість, то як має поводитися людина при цьому? Чи вона має шукати власну культурну нішу та зберігати себе в ній? А може ці культури перекликаються, знаходяться поблизу одна одної?
Культури вже давно вийшли за межі закритих ареалів. Цьому сприяли міграція населення, великі крос культури і контакти, міжнаціональні шлюби, екуменічні хвилі, досвід міжрелігійного діалогу. Фундаменталісти пропонують протистояти цим тенденціям. Вони попереджують про зіпсуття великих завітів і стверджують, що осколки і фрагменти різних культурних віянь ніколи не складуться в органічне ціле. Що ж таке людина в цьому дивному світі? Вона нині не тільки покинута напризволяще, загубивши теологічну опору, не тільки стала жертвою власних ірраціональних поривів, а й втратила саму можливість глибоко ототожнювати себе з космосом різних культур. У таких умовах внутрішнє самопочуття людини виявляється підірваним.
Е. Фромм справедливо зазначає про величність та обмеженість концепції Фрейда; яка, певна річ, запропонувала принципово нові схеми мислення. Але Фрейд, на нашу думку, залишився бранцем своєї культури. Багато з того, що було значущим для основоположника психоаналізу, виявилося лише даниною часу. Саме в цьому Фромм і бачить грань між величністю та обмеженістю концепції Фрейда.
4. «Екзистенціальна філософія» та її різновиди (С. К'єркегор, М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс).
Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
Основоположник німецького екзистенціалізму Мартін Хайдеггер був учнем Гуссерля. Спираючись на гуссерлевскій феноменологію Хайдеггер прагнув розкрити "сенс буття" через розгляд людського буття. Поява самої знаменитої книги Хайдеггера "Буття і час" ознаменувало виникнення нового напрямку.
Завдання полягає в тому, щоб розкрити зв'язок між буттям, часом і людиною. Стверджуючи єдність часу і буття, Хайдеггер доводить, що ніщо суще, крім людини, не знає про свою кінцівки, а значить тільки людині відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Причому час нерозривно пов'язано не просто з буттям, а саме з людським буттям. Сутність часу можна розкрити лише в його відношенні до людини.
Час, який відносять до людини, Хайдеггер називає "первісним", а час, не пов'язане безпосередньо з людиною, - "похідним". Час пережите людиною Хайдеггер називає "тимчасовим".
Людина, по Хайдеггеру, сам виявляється творцем часу, бо сьогодення і майбутнє (а отже, і минуле) детерміновані його поведінкою і планами.
Людина вільна і самотній. Перед ним ряд шляхів. Вибір залежить тільки від людини. При цьому людське буття може бути "справжнім" або "несправжнім". У першому випадку для нього на передній план висувається майбутнє, спрямованість до смерті, у другому - справжнє, "приреченість речей", повсякденності.
Інший найбільший представник німецького екзистенціалізму - Карл Ясперс. Основні філософські твори Карла Ясперса: "Психологія світоглядів" (1919), "Духовна ситуація часу" (1931), "
Темою його творчості стають людина і історія. Причому історія розглядається як початкове вимір людського буття. Щоб зрозуміти історію треба усвідомити, що ж таке людина? А людське існування розкривається, у свою чергу, через час, через історичність.
"Екзистенція, - вважає Ясперс, - є те, що ніколи не стає об'єктом, є джерело мого мислення і дії, про який я кажу в такому ході думки, де нічого не пізнається; Екзистенція, на думку Ясперса, нерозривно пов'язана з трансценденції (або Божеством). Екзистенція і є свобода, так як тільки в свободі корениться буття особистості, я. А досягається свобода тільки через зіткнення з трансценденції, що виходить за межі чуттєвого світу.
Сенс філософії, за Ясперса, - у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між країнами і століттями поверх всіх кордонів культурних кіл. Ясперс доводить, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Не відкидаючи значення економічних чинників, він все ж переконаний, що історія як людська реальність визначається найбільшою мірою чинниками духовними.
Згідно Ясперса, справжня зв'язок між народами - духовна, а не родова, чи не природна. Звідси й особлива роль філософії в сучасному суспільстві: вона сьогодні повинна зв'язати всіх людей за допомогою філософської віри, яка буде протиотрутою проти різного роду раціоналістичних утопій, що руйнують моральні та культурні традиції.
Сартр
Свобода. Одним із центральних понять для всієї філософії Сартра є поняття свободи.
Діалектика. В розумінні Сартра діалектика можлива в двох формах — «критичній» і «догматичній». Першою є «негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга — «консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.
Відчуження. З поняттям свободи в Сартра пов'язане понятття «відчуження».
Основні роботи: «Нудота». У своїх ранніх філософських працях Сартр зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості; ці ж проблеми він розглядає й у своєму першому романі «Нудота» («La Nausée», 1938) він зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості, показує свою глибинну відразу до буржуазного суспільства. Життя володіє по-сартрівськи принциповою «відкритістю» і потребує певної завершеності.
Філософія Альбера Камю – франц. філософ, який придбав прізвисько «Совість Заходу». У 1957 році став лауреатом Нобелівської премії з літератури.Філософія Камю є актуальною для кожного, адже свої роботи він присвятив саме життя людини. Розглянув її у важкі часи абсурду. Заявив, що людина не в силах змінити світ, але в силах спробувати зробити це через бунт. Філософ писав, що розуміння недосконалості світу не може зробити людину щасливою, але робить його вільним.
Камю став писати, ще до досягнення 20 років. Основними філософськими проблемами виділив «абсурд» і «бунт». Камю приділяє у своїх роботах особливу увагу взаєминам світу і людини, підкреслюючи безглуздість і трагічність існування.
У своїй творчості Камю відповідає на питання: як жити людині у світі без вищого сенсу? Єдино вірним відповіддю на абсурдність людського життя, Камю вважає «відмова від примирення». Бунт проти брехні і насильства.
Головним проявом абсурду, за Камю, є спроби насильно поліпшити суспільство, нехтуючи людяністю і гуманністю, такі як фашизм. Філософ вважав, що боротьба з насильством і несправедливістю подібними методами, може тільки ще більше посилити несправедливість.
Філософія Альбера Камю викладена в романах і п'єсах. Ясність, очевидність, оригінальність мислення, інтуїтивна точність його міркувань - відмінні риси творчості Камю. У його творах сенс можна знайти виключно через бунт, який спрямований на знищення абсурдності світу.
Камю розмірковує про смерть, самогубство і абсурді, виявляючи взаємозв'язок цих понять, намагаючись пояснити одне через інше. Самогубство Камю знаходить абсурдом, але воно відбувається саме через абсурду в житті, на його думку. Альбер Камю писав, що саме абсурд робить головним питанням філософії тему самогубства.
У своїй творчості Камю відстоював ідеали скромності, закликав людини залишатися гідним, яка вміє жити в гармонії з собою і оточуючими людьми. Письменник вважав, що для того щоб бути щасливим, зовсім не обов'язково бути багатим. Він був проти досягнення індивідуального щастя шляхом принесення нещастя іншим. Люди не повинні переоцінювати себе і прирівнювати богам. Людина повинна жити і вмирати, відмовившись від того, щоб зробити себе Богом.
Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813 - 1855). який народився і все життя прожив у м. Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'єркегор став одним із найпопулярніших авторів—творців некласичної філософії — значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експ
ресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим (нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури).
К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.
На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан. який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях; це є постійний вихід за будь-які межі - екзистенція. Прагнути надійності, людина може еволюціонувати на етичну стадію - жити згідно норм моралі; уособленням цієї стадії є Сократ. Проте і тут індивідуальність не може себе реалізувати, оскільки норми моралі є єдиними для всіх.
У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку проте, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора'. "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу само-здійснень. Твір "Страх і тріпотіння" % у якому К'єркегор описав третю стадію людської самореалізації, мас підзаголовок "Про можливість телеологічного відхилення стичного"; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей "лицар віри", який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.
Неважко переконатися, що і в К'єркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А. Шопенгауера та С. К'єркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму.
У філософських міркуваннях Шопенгауера та К'єркегора досить виразно проглядаються особливості не класичного тилу філософствування. В § їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й ^ суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
Мартін Гайдеггер (1889–1976 pp.) – один з найвпливовіших і суперечливих мислителів XX ст. Він здійснив надзвичайний вплив на багато філософських течій нашого сторіччя. Серед попередників Гайдеггера, які найбільше вплинули на нього самого, можна назвати Новаліса, Гельдерліна, Ніцше, К'єркегора і Гуссерля. Вплив двох останніх був настільки великим, що Лев Шестов дозволив собі стосовно Гайдеггера досить різку і не зовсім справедливу фразу: "Написане ним відображало думки і вплив К'єркегора.., особистий внесок Гайдеггера полягав лише в прагненні укласти ці думки в рамки гуссерліанства...".
Позиція Гайдеггера може бути прояснена за допомогою такого фундаментального постулату: не людина визначає Буття, а Буття – людину. Або інакше: людина виводиться з Буття, а не Буття з людини.
Цей постулат прямо протистоїть позиції філософської антропології, що ставить людину в центр світобудови. На перший погляд здається, що Гайдеггер відвертається від людини і звертається до Буття взагалі. Те, що це не зовсім так, ми зрозуміємо трохи пізніше. Зараз же спробуємо прояснити, що ж Гайдеггер вкладає в слово "Буття"?
Мислитель так роз'яснює нам це питання: те, "що споконвіку незмінне і всюди стосується нас, людей, але чого ми, власне, навіть не помічаємо. Ми називаємо це словом "Буття". Цим іменем називається те, що ми розуміємо, коли говоримо: "є", і "було", і "буде". Все, що досягає нас і чого ми хочемо досягти, проходить через висловлене чи невисловлене "є". Від цього нам нікуди і ніколи не подітися...".
Отже, незважаючи на нашу неувагу до Буття, воно постійно присутнє в нас, маючи невидиму, але незламну владу. А значить, лише через співвіднесеність із Буттям ми можемо з'ясувати, що в людині найголовніше і найважливіше. Спираючись на це міркування, Гайдеггер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein).
Які фундаментальні характеристики Ось-Буття (Dasein) виділяє Гайдеггер?
Гайдеггер характеризує Ось-Буття як "представника Ніщо". Ніщо глибинно присутнє в Ось-Бутті, визначаючи його межі і специфіку в цих межах. Проте наша свідомість і воля протестують і тікають від Ніщо. "Ми настільки кінечні, що ... ніяк не можемо власним рішенням і власною волею поставити себе перед Ніщо", – говорить Гайдеггер.
Що ж надає Ось-Буттю таку особливість? Те, що Ось-Буття – це запитуюче Буття, – заявляє Гайдеггер. Але про що запитує людина насамперед?
Запитування є результат подиву. Справжній подив охоплює того, хто має мужність відкритися безодні Ніщо. У цій безжалісній відкритості – і тільки в ній – людина може дійсно міркувати. "Тільки в стані подиву – тобто відкритості Ніщо – виникає питання "чому?". Тільки завдяки можливості цього "чому" ... ми можемо запитувати цілеспрямованим чином про обгрунтування і обгрунтовувати"[5].
Саме в результаті запитування людиною про Ніщо як межу власного буття з'являється метафізика – певне знання, що виходить за межі одиничних речей і речовинності взагалі. "Мета фізика – це запитування за межі сущого..., – говорить Гайдеггер, – ми одержуємо після цього суще для розуміння як таке й у цілому".
У своїх ранніх працях Гайдеггер протиставляє Ось-Буття (Dasein) – як індивідуальне і особистісно забарвлене Буття – безособовому буттю (Мап) повсякденної людини. Безособове буття закрите для запитання і подиву, воно прагне уникнути питання про власну кінечність і Ніщо. Саме тому воно закрите для розуміння Буття. У "пізнього" Гайдеггера різниця між Dasein і Мап уже не настільки гостра, більш того, він прагне побачити Ось-Буття в будь-якому повсякденному перебуванні людини.
Чому це так? Гайдеггер спробував вийти за межі того вузького антропоцентричного розуміння світу і людської особистості, що йде від Фейербаха. Він спробував поглянути на людину з позицій більш фундаментальної і позачасової підстави. Але, віддавши стихію Ось-Буття як олюдненого Буття лише кінечності й часу, зробивши Ось-Буття агентом Ніщо в Бутті і не допустивши можливості вічного буття людської особистості, Гайдеггер, врешті- решт, розчиняє Ось-Буття в повсякденності.
Але для того, щоб людині, яка побувала в граничному бутті й знає Ніщо, жити далі і вижити, потрібно, на наш погляд, або прийняти ідею безкінечності, вічності свого Я, або вернутися в повсякденність...
Філософія Гайдеггера містить у собі нерозв'язну суперечність: Якщо людське Ось-Буття наповнене присутністю Вічного і Єдиного Буття, то чому воно відчужене від Вічності?
Гайдеггера інколи називають родоначальником атеїстичного екзистенціалізму XX ст. Але це не зовсім правильно. Буття у фундаментальній онтології Гайдеггера перетворюється на майже пантеїстичний принцип. Тому екзистенціалізм Гайдеггера не атеїстичний, а швидше, пантеїстичний. Або, якщо говорити ще більш коректно, це пан-онтологічний екзистенціалізм.