теоретичний матеріал "Опоряджув.роботи"

1. Загальні відомості

Опоряджувальні роботи – це комплекс будівельних процесів, які виконують на завершальному етапі будівництва (реконструкції) будинків або споруд для надання їм певного архітектурно-естетичного вигляду, захисту їх від руйнівної дії атмосферних впливів та агресивного середовища, враховуючи вимоги санітарії та гігієни.
До цього комплексу процесів входять: склярські, штукатурні, малярні, шпалерні, облицювальні роботи, роботи з улаштування підлог.

Опорядження будівель і споруд слід виконувати згідно з проектом виконання опоряджувальних робіт (ПВОР), який є складовою частиною загального проекту виконання робіт на будівництво того чи іншого об’єкта.

У процесі розроблення ПВОР і технологічних карт слід користуватися картами трудових процесів, які потрібно складати на окремі робочі процеси або навіть операції.

До початку опоряджувальних робіт на об’єкті мають бути закінчені такі роботи:

• монтаж (зведення) поверхо­вих конструкцій, інженерного обладнання і влаштування покрівлі;
• ро­боти, пов’язані з уведенням у тимчасову експлуатацію ліфтів для під­німання робітників і матеріалів;
• оформлення всіх стиків з’єднань стін, перегородок, перекриттів, отворів для санітарно-технічних трубопрово­дів;
• монтаж усіх прихованих проводок;
• установлення огорожі на сходо­вих маршах, балконах і лоджіях;
• монтаж, обпресування та випробування всіх трубопроводів і приладів опалення, холодного і гарячого водопоста­чання;
• встановлення дерев’яного оснащення споруди;
• монтаж систем пожежної автоматики і димовидалення;
• монтаж підйомників для транс­портування матеріалів та інвентарних коробів для видалення сміття;
• виконання вимог техніки безпеки на об’єкті;
• роботи, пов’язані зі створен­ням на об’єкті належних умов для виконання опоряджувальних робіт.

Готовність об’єкта (або його частини) до початку опоряджувальних робіт фіксують в акті здавання-приймання.

Виконуючи опоряджувальні роботи, потрібно керуватися загальним графіком робіт і дотримуватись оптимального суміщення процесів. Як правило, опоряджувальні роботи ведуть згори вниз, тобто їх починають з верхніх поверхів. Однак для висотних будинків і споруд це правило не обов’язкове.

Склярські роботи, що мають особливе значення для створення належних умов проведення на­ступних опоряджувальних про­цесів, виконують як у процесі монтажу об’єкта, так і після за­вершення монтажних робіт.  До початку склярських робіт на об’єкті слід підготувати майданчики для складування скла і столи для його розрізування.

Штукатурні роботи починають на об’єкті лише після строку, який виключає можливість пошкодження штукатурки внаслідок осідання конструкцій. 

Облицювальні роботи виконують спеціалізовані управління та дільниці, які входять до складу опоряджувальних або загальнобудівельних трестів.

Розчин або сухі суміші постачаються централізовано. Бригада, яка працює на сухих сумішах, має бути забезпечена розчиномішалкою. Важ­ливо, щоб до початку облицювальних робіт було закінчено монтаж санітарно-технічних та електротехнічних систем. Під час опорядження висотних будинків облицювальні роботи бажано суміщати зі зведен­ням споруди.

Улаштування конструктивних елементів підлоги виконують загально-будівельні або спеціалізовані організації. Укладанням чистого покрит­тя підлог, як правило, займаються спеціалізовані фірми. При цьому до робіт залучають робітників кількох спеціальностей: мозаїчників, плиточників, гранітників, паркетників, облицювальників.

Підготовку під підлогу виконують у процесі зведення будинків (ви­сотних) або під час виконання штукатурних робіт із використанням штукатурних станцій.

Підлоги з керамічних плиток зазвичай настилають водночас із обли­цюванням стін у цих приміщеннях.

Улаштування підлог із паркету чи дощок поділяють на два етапи: укладання паркету (дощок) і шліфування та покриття підлоги лаком або фарбою (для дощатих підлог).

Лінолеум настилають після закінчення всіх процесів, які можуть спри­чинити його пошкодження (як правило, перед останнім фарбуванням стін).

Малярні роботи виконують зазвичай спеціалізовані бригади, рідше — ланки. 

Фасади фарбують спеціалізовані бригади. Фарбування здійснюють зонами або захватками з риштувань або колисок. При цьому віконні прорізи закривають інвентарними щитами.

Малярні бригади також обклеюють стіни і стелі шпалерами.

2. Склярські роботи

Склярські роботи – це будівельний процес, пов’язаний зі склінням зовнішніх та внутрішніх світлових прорізів вікон, дверей, вітрин, світлових ліхтарів, теплиць тощо, для забезпечення їх природним освітленням, звуко- і теплозахистом тазапроектованою
декоративністю.
Склярські роботи виконують до початку інших опоряджувальних робіт з метою захисту робітників від протягів, холоду, негативної дії атмосферних опадів, створення у приміщеннях належних технологічних умов для здійснення наступних робіт.
За призначенням будівельне скло поділяють на листове і архітектурно-будівельне.

До першої групи належить звичайне віконне –2–6 мм товщиною, армоване – 2–5,5 мм, поліроване – 5–10 мм, вітринне – плоске та гнуте 6–10 мм, візерунчасте – 2–4 мм. Листове скло буває кольоровим, матовим, тепловбирним, сонцезахисним тощо.
Архітектурно-будівельне скло може бути у вигляді склопакетів, склоблоків, профільованим – швелерне, ребристе, коробчасте тощо. 

Склярські роботи складаються з двох етапів: заготовлення матеріалів і скління.
Заготовлення матеріалів складається з нарізки скла, приготування замазки, виготовлення засобів кріплення.
Нарізують скло за допомогою склоріза з твердих сплавів або алмазу, ультразвуку, електроенергії, газополуменевого різака, лазерного променя, спеціальних фрез та пилок. Поступово від цього процесу відмовляються, замовляючи скло потрібних розмірів на заводах, що виготовляють його.

Прирізують скло на об’єкті за допомогою склорізів. Замазки, мастики, герметики виготовляють на заводах або у центральних заготівельних майстернях і постачають на об’єкти у готовому вигляді
Шпильки, цвяшки, клямери, штапики, прокладки, клинові штирі, пружини та інші елементи кріплення скла виготовляють на заводах, іноді у заготівельних майстернях.
Скло транспортують у спеціальних ящиках або контейнерах, при цьому між окремими листами кладуть деревну стружку (для звичайного віконного скла) або гофрований папір.

Способи кріплення скла:

Рис.1 - Способи кріплення скла:
а – у дерев’яних рамах; б – у металевих рамах; в – у залізобетонних рамах;
г – у гумових ущільнювачах; 1 – скло; 2 – замазка; 3 – шпилька; 4 – штапик;
5 – шуруп; 6 – клинова засувка; 7 – еластична П-подібна прокладка; 8 – гвинт;
9 – слупик; 10 – штир; 11 – скоба; 12 – герметик; 13 – гумовий ущільнювач;
14 – обв’язка рами; 15 – замкова гума

Склопластики вставляють у раму на гумових прокладках і закріплюють штапиками. Світлопрозорі конструкції із склопрофіліту (рис. 2) монтують у рами, проклеєні ущільнювальними прокладками, і герметизують спеціальними пастами.

Рис. 2 - Конструктивна схема панелі із склопрофіліту:
А – вертикальне кріплення; Б – верхнє горизонтальне кріплення; В – нижнє горизонтальне кріплення; 1 – притискувальні кутики; 2 – герметик; 3 – склопрофіліт; 4 – гумові прокладки

Склоблоки (рис. 3) кладуть аналогічно цеглі – на цементному розчині, горизонтальні шви армують дротом.

Рис. 3 - Схема укладання склоблоків:
1 – скоба кріплення; 2 – арматурні стержні; 3 – цементний розчин; 4 – склоблоки

Дерев’яні і пластмасові рами знімають із завіс і склять у горизонтальному положенні, металеві та залізобетонні – у вертикальному, не знімаючи із завіс. При цьому для підняття скла великих розмірів використовують блочки, лебідки, автокрани, телескопічні вишки, навісні колиски, піднімачі, траверси, вакуум-присоси.
Замазку наносять за допомогою промазувача, шпильки у дерев’яні рами забивають за допомогою спеціального пістолета.

Узимку скло ріжуть у теплих приміщеннях, підігріваючи замазку до +20 °С. Дерев’яні рами витримують дві доби при температурі не нижче ніж +10 °С і лише після цього вставляють шибки. Якщо рами неможливо зняти із завісок (глухі, великих розмірів), їх склять на відкритому повітрі, підігріваючи при цьому замазку (мастику) та прокладки до +20 °С, очищаючи рами від снігу і льоду гарячим повітрям.

Склярські роботи виконують до фарбування рам. У рамах, вітринах і вітражах прокладки мають щільно прилягати до скла і конструкції. Замазка має бути без тріщин, розривів і не відставати від скла.
Штапики потрібно надійно прикріпити до рами, вони мають бути суцільними. Прокладки не повинні виступати за межі штапиків, на встановлених шибках не має бути слідів замазки, розчину, жирових плям, фарби.
У сучасних умовах в Україні все частіше використовують так звані “євровікна” із дерева, деревопластику, металу, металопластику.

3. Штукатурні роботи

Штукатурні роботи – це процес покриття конструкцій або їх окремих елементів шаром різноманітних за складом будівельних розчинів (мокра штукатурка) або штукатурними листами заводського виготовлення (суха штукатурка).
Виконують штукатурні роботи з метою вирівнювання поверхні конструкцій та надання їм належної макроструктури для наступних оздоблювальних робіт (звичайна штукатурка), вирівнювання поверхні з одноразовим створенням декоративних якостей (декоративна штукатурка), утворення спеціальних властивостей (спеціальна штукатурка). Остання може бути: гідро-, тепло-, звуко-, газоізоляцій-
ною або рентгенозахисною.
Монолітна штукатурка (мокра) за кількістю та ретельністю виконання технологічних операцій і загальною товщиною поділяється на три категорії:

• проста – не більше ніж 12 мм,
• покращена – 15 мм,
• високоякісна – 28 мм.

Кількість технологічних операцій залежно від категорії наведено в табл. 1

Простою штукатуркою опоряджують приміщення складського та допоміжного призначення; покращеною – житлових, адміністративних, навчальних, промислових, сільськогосподарських будинків і споруд; високоякісною – громадських будівель культурного призначення, адміністративних будівель першого класу, фасади.
Основні елементи штукатурного шару:

• набризк – для надійного зчеплення штукатурки з основою (конструкцією);

• ґрунт – для вирівнювання поверхні. У спеціальних штукатурках ґрунт виконує, крім того, ще й функцію спеціального призначення;
• накривний шар – для надання поверхні властивостей, необхідних для фарбування або наклеювання шпалер, декоративних якостей (декоративна штукатурка) або спеціальних властивостей (спеціальна штукатурка).

Якщо виконують просту штукатурку, наносять набризк та грунт із затиранням поверхні, покращеної якості – набризк, ґрунт і накривний шар із затиранням або загладжуванням поверхні; високоякісну – набризк, ґрунт, 1–2 накривних шари із затиранням або загладжуванням поверхні, високоякісну декоративну – для надання спеціальної фактури.

Штукатурний розчин вибирають залежно від виду штукатурки, матеріалу основи та призначення приміщення.

Його міцність характеризується маркою, яка визначається границею міцності при стисненні зразків у вигляді кубів розміром 70,7×70,7×70,7 мм, виготовлених з робочого розчину, випробуваних після 28 діб витримування при температурі 15–25 °С.

Внутрішні поверхні стін із цегли і стінових блоків у приміщеннях з нормальним експлуатаційним режимом (t – 10–40 °С, відносна вологість – до 60 %), особливо з постійним перебуванням людей, обов’язково оштукатурюють вапняно-піщаними розчинами 1:2 до 1:4 залежно від якості вапна. Це обумовлено необхідністю
створення комфортних умов у житлових кімнатах, шкільних, культурно-побутових та адміністративних приміщеннях завдяки повітрообміну “диханню” крізь пори стін. При виконанні робіт вручну без застосування штукатурних станцій у вапняно-піщаний розчин додають одну частину гіпсу на 10 частин розчину.

Бетонні поверхні оштукатурюють складними розчинами з цементу, вапна (глини) і піску у співвідношенні 1:1:8.

Стіни приміщень з підвищеною вологістю (спеціальна штукатурка гідроізоляційного призначення) штукатурять цементно-піщаним розчином 1:4 марки 75–100, в який додають емульсію ПВА, синтетичний латекс, алюмінат натрію, хлорид заліза, рідке скло, церезит, бітумні емульсії.

У розчин для штукатурки тепло- і звукоізоляційного призначення додають мелений керамзит, перліт, повсть, азбест, пемзу тощо.

Для декоративних штукатурок використовують кварцовий пісок, мармуровий та гранітний дрібняк, слюду, дрібняк зі скла, цегли, вугілля, шлаку.

У розчин рентгенозахисної штукатурки додають пісок або пил із бариту.

Рецептурний склад розчинів для виконання штукатурних робіт підбирає будівельна лабораторія за їх призначенням, технологічними (реологічними) характеристиками –критичне напруження зсуву, в’язкість, рухливість, залежно від застосування засобів механізації для транспортування розчинів у робочу зону та нанесення їх на поверхню.

Процес оштукатурювання поверхонь складається з операцій – підготовки поверхні, нанесення штукатурного розчину, його розрівнювання, затирання або загладжування, влаштування декоративних обрамлень, оформлень кутів, одвірків та луток.

3.1. Підготовка поверхні

Підготовку поверхні починають з перевірки площин – їх вертикальності та горизонтальності. Якщо є відхилення від вертикалі або горизонталі понад 40 мм, дефектні місця обтягують металевою сіткою на цвяхах або дюбелях. Для кращого зчеплення з основою дерев’яні поверхні оббивають дранкою, цегляні стіни кладуть
упустошовку, бетонні поверхні насікають або обтягують металевою сіткою. Місця з’єднань дерев’яних конструкцій з кам’яними, дерев’яні архітектурні деталі (карнизи, пояски тощо) обтягують металевою сіткою.

Після цього поверхні, які підлягають оштукатурюванню, очищають від пилу, брудних плям, висолу. Для простої штукатурки підготовка поверхні на цьому закінчується, покращеної і високоякісної –потрібно ще поставити марки і маяки, які гарантують рівну товщину шару штукатурки, горизонтальність та вертикальність площин. Марки
ставлять у кутках приміщення. Їх виконують із гіпсового розчину з втопленими у нього цвяхами або лише із цвяхів на дерев’яних поверхнях. Між марками влаштовують маяки, які можуть бути з того самого штукатурного розчину або інвентарними –металеві або дерев’яні рейки.

3.2. Нанесення штукатурного розчину, розрівнювання, затирання або загладжування

Нанесення штукатурного розчину виконують комплексно-механізованим методом з використанням штукатурних станцій (рис. 1, 2  або штукатурних установок і комплексу механізованих та ручних інструментів, пристроїв та інвентарю (рис. 3,4).

Рис. 1 - Основні засоби механізації штукатурних робіт:
а – розчинозмішувач; б – розчинонасос; в – розчинонасосна установка; г – штукатурний агрегат; д – штукатурна станція; е – форсунки, пневматична (компресорна) і безкомпресорна; 1 – бункер; 2 – вібросито; 3 – розчинонасос; 4 – розчинозмішувач

Рис. 2 - Схема комплексної механізації штукатурних робіт:
1 – штукатурна станція для приймання розчину і транспортування його на поверхи; 2 – розчиновоз; 3 – магістральний кільцевий розчинопровід; 4 – триходовий кран; 5 – нанесення набризку і грунту; 6 – нанесення накривки; 7 – розчинонасосна установка; 8 – перетворювач частоти струму; 9 – затримання накривки

Рис. 3 -  Пристрої та інвентар:
а – помости; б – ящики штукатурні; 1 – столик двоярусний; 2 – столик універсальний; 3 – столик-драбинка; 4 – те саме, універсальний; 5 – вишка пересувна; 6 – ящик штукатурний малий; 7 – бункер поверхневий; 8, 9 – возики

Рис. 4 - Ручний і механізований інструмент, засоби контролю та захисту:
а – інструмент для підготування поверхонь: 1– електромолоток; 2 – настінний молоток; 3 – штукатурний молоток; 4 – бучарда; 5 – скарпель; 6 – скребачка; 7 – троянки; 8 – щітка;

б – інструмент для нанесення розчину на поверхню: 9 – штукатурна лопатка;
10 – відрізовка; 11 – сокіл; 12 – ківш; 13 – совок з рухомою ручкою; 14 – тарілчастий сокіл;

в – інструмент для розрівнювання, затирання та загладжування: 15 – універсальне правило; 16 – лузгове правило; 17 – вусове правило; 18 – полутерки; 19 – терка; 20 – гладилки; 21 – затиральна машина;

г – засоби контролю та захисту: 22 – рівень будівельний; 23 – рівень водяний; 24 – контрольна рейка; 25 - кутник штукатурний; 26 – шнур-висок; 27,28 – окуляри, щиток (захисні)

Комплект тих або інших механізмів та установок підбирають залежно від фронту роботи, відстані подавання розчину, характеру об’єкта.

Штукатурний розчин наносять на поверхню за допомогою розпилювальних форсунок механічної та пневматичної дії зверху стін кількома шарами. Кількість шарів залежить від виду штукатурки.

Кожний наступний шар штукатурки наносять лише після розрівнювання попереднього шару правилом або півтерком і тужавлення розчину. Не підлягає розрівнюванню лише набризк.
Накривний шар наносять після тужавлення останнього шару ґрунту. Після тужавлення накривного шару останній затирають електро- або пневмозатиральними машинами або загладжують металевими гладилками відразу після нанесення розчину.
Вручну штукатурні роботи виконують, якщо обсяги робіт незначні або не дають змоги використовувати механізми. При цьому розчин на стіни наносять за допомогою штукатурної кельми або ковша, стелю – штукатурною кельмою із сокола.

Затирають штукатурку вручну з використанням терок, оббитих повстю або обклеєних листовим поролоном.
Загладжують поверхню металевими гладилками. Русти між плитами перекриття або покриття оформляють, заповнюючи спочатку шви між плитами розчином складу гіпс – 1 %, суха цементна суміш –50–60 %, водяний розчин ПВА – до робочої консистенції.
Оформлення одвірків і луток виконують після оштукатурення стін з використанням горизонтальних, а потім вертикальних правил-шаблонів. Правила кріплять до поверхні стіни штирями або гіпсовим розчином, ставлячи їх так, щоб укіс знаходився у межах 1/7–1/10.
Тривалість процесу оштукатурювання значною мірою залежить від кількості й тривалості технологічних перерв

Тривалість процесу оштукатурювання може бути зменшена застосуванням одношарової штукатурки – штукатурний розчин наносять на поверхню відразу шаром потрібної товщини, не виконуючи 3–4 операцій, розділених технологічними перервами. Це стало можливим завдяки цілеспрямованому управлінню реологічними характеристиками штукатурного розчину. 

На практиці підтверджено, що товщина штукатурного шару, який надійно фіксується на поверхні, становить 40 і навіть 45 мм. Для розрівнювання та загладжування поверхні штукатурного шару використовують спеціальні правила кутового профілю з титану 1,2–1,5 мм товщиною. Один край кутового профілю правила має зубчасту форму, що полегшує операцію рівномірного розподілення розчину по поверхні під час горизонтально-хвилястого пересування його з необхідним притиском в один бік.
Гладка кромка правила використовується при зворотному русі, під час якого хвилясті горизонтальні смуги заповнюються розчином.
Комплект правил має довжини 0,8; 1,2; 1,5 та 1,8 м (рис. 5).

Рис. 5 -  Правúла

Накривний шар із штукатурного розчину не наноситься, він замінюється суцільним шпаклюванням поверхні при механізованому нанесенні тріщиностійких фіброполімерних сумішей рухливістю за осіданням стандартного конуса 7–8 см.

Товщина шару шпаклівки – від 2 до 4 мм. Для його нанесення використовують шпаклювально-фарбувальні агрегати “Універсал-2” або “Шегрень” з робочим тиском 1,8 МПа. Загладжують шпаклювальний шар широкозахоплювальними дворучними сталевими шпателями для стін та дворучними гумовими шпателями з підлоги з опорою на пояс для стель. Ширина леза шпателів 600 мм .
Технологія операцій з улаштування архітектурних обрамлень оформленням кутів, одвірок та луток традиційна.

3.3. Особливості влаштування спеціальних штукатурок

Гідроізоляційну штукатурку виконують двома основними способами:
· з використанням штукатурних станцій і піщано-цементного розчину з добавками;
· з використанням торкрет-установок і тих самих розчинів.

У першому випадку технологія процесу така сама, як і при влаштуванні звичайної штукатурки.
Торкрет-установка (рис. 1) працює за принципом – суху суміш (цемент + просушений пісок) подають на сітку 5 бункера 6 і просіюють, після чого вона надходить у шлюзовий барабан 8, за допомогою якого спрямовується до отвору нижнього ущільнювального диску 9, потім у крильчастий дозатор 2. До карманів крильчастого дозатора підведено стиснене повітря від компресора. З дозатора суха суміш через вихлопний патрубок надходить за допомогою стисненого повітря у гумовий рукав, по якому у завислому стані рухається з великою швидкістю до сопла 3, де змішується з водою або з водою і
ущільнювальними добавками. При цьому суміш стає розчином малої консистенції, який зі швидкістю 120–170 м/с викидається із сопла і створює щільний шар штукатурки. Під час виконання робіт сопло слід тримати на відстані 1 м від поверхні конструкції або опалубки, переміщуючи його по спіралі.

Рис. 1 - Конструктивна схема торкрет-установки:
1 – візок; 2 – крильчастий дозатор; 3 – сопло; 4 – верхній ущільнювальний диск; 5 – сітка; 6 – бункер; 7 – збудник; 8 – шлюзовий барабан; 9 – нижній ущільнювальний диск; 10 – електродвигун з редуктором

Останнім часом при влаштуванні штукатурки гідроізоляційного призначення все частіше використовують матеріали іноземних фірм – церезит, фторосіл, осмосіл тощо.
Теплоізоляційну штукатурку використовують для поліпшення теплотехнічних властивостей огороджувальних конструкцій, найефективнішим матеріалом для цього є перлітний пісок з додаванням цементу або гіпсу як в’яжучого, для захисту від охолодження трубопроводів гарячої води, пари, технологічного обладнання і спеціальних конструкцій.
Звукоізоляційною акустичною штукатуркою знижують рівень шумів. Як в’яжучі у розчинах використовують цемент, вапно, гіпс, каустичний магнезит. Заповнювачами є звичайний пісок, пісок із шлаків, пемзи, керамзиту, перліту. Роботи виконують, як правило, механізовано, вручну – лише при малих обсягах.
Кислотостійкою штукатуркою покривають поверхні на підприємствах хімічної промисловості. Стійкість штукатурки до впливу агресивних речовин забезпечують використанням як в’яжучого кислотостійкого цементу та заповнювачів – меленого кварциту з додаванням силіцій-фториду натрію і рідкого скла.
Декоративною штукатуркою опоряджують фасади, оформляють інтер’єри. У сучасному будівництві найчастіше використовують декоративні штукатурки з кам’яного дрібняку, графіту, теразитову, на основі цементно-колоїдного клею, під штучний мармур.
Декоративна штукатурка з кам’яного дрібняку імітує тверді кам’яні породи. Розчин готують на об’єкті з портландцементу, мармурової, гранітної крихти або інших порід кольорового каменю.
Фракція дрібняку 3–5 мм. Колір опоряджувального шару залежить від поєднання кольорів дрібняку і декоративного розчину. Розчин готують на кольоровому цементі або вводять у нього пігмент відповідного кольору. Перший спосіб більш простий і надійний. Пігменти потрібно застосовувати лише природні.
Технологія нанесення набризку така сама, як і при звичайній штукатурці. Ґрунт після нанесення на поверхню нарізають і протягом чотирьох діб зволожують водою. Декоративний шар штукатурки наносять по ґрунту безперервно у межах архітектурних елементів фасаду, щоб не видно було стиків. При декоративній штукатурці з рустованою фактурою таким елементом фасаду може бути руст.
Приблизно через добу декоративний шар промивають водою доти, доки не почне стікати чиста вода без домішок цементного молока.
Кам’яній штукатурці можна надати різної фактури – під шліфований природний камінь, бучарду, борознисту фактуру тощо.

При цьому потрібно дотримуватись основної умови – необхідності оголення декоративного заповнювача і створення структури, близької до природного каменю.
Інший спосіб улаштування декоративної штукатурки з кам’яного дрібняку – декоративний шар наносять без дрібняку, а його потім за допомогою дрібномета механічного або пневматичного втоплюють у декоративний шар.
Сграфіто – це декоративна штукатурка з багатокольоровим малюнком, який створюється за допомогою спеціального інструменту методом дряпання поверхні. Штукатурна накидь складається з ґрунту і кількох, не менше двох, кольорових накривних шарів, на яких і виконують рельєфний малюнок. Основні компоненти штукатурки: графіто-вапняне тісто, чистий кварцовий пісок, пігменти, цемент.
Цей вид штукатурки можна виконувати і методом нанесення пластичного штукатурного розчину за шаблонами-трафаретами.
Теразитову штукатурку виконують з вапняно-цементних сумішей, в яких в’яжучим є гашене вапно і портландцемент звичайний або кольоровий, заповнювачем – пісок або подрібнені гірські породи (граніт, мармур, слюда); іноді у ці суміші додають пігменти.
Розчин для ґрунту має бути однорідним, що є гарантією однорідності кольору накривного декоративного шару. Для кращого зчеплення з накривним шаром ґрунт нарізають хвилястими борознами через кожні 30–40 см. Літом його потрібно поливати водою три рази на день протягом 3–4 днів. За годину до нанесення накривного шару
ґрунт старанно змочують водою. Товщина штукатурного покриття накривного декоративного шару становить понад 4 мм при гладких фактурах і понад 12 мм – при рельєфних. Декоративне покриття наносять двічі, для надійного зчеплення з ґрунтом. Перший шар 2–3 мм товщиною наносять накиддю. Він відіграє роль буфера між ґрунтом і другим шаром, більш густим, покриття 5–7 мм товщиною. 

Другий – відразу, як тільки почне тужавіти перший шар. Його розрівнюють правилом і затирають терками.
Весь цикл нанесення покриття має бути безперервним протягом усієї зміни з розрахунку, щоб робочий шов збігався з існуючими краями поверхні.
Після того як поверхня штукатурки затвердне, її обробляють металевими циклями або бучардами. Рекомендується після цього поверхню штукатурки промити 5 %-им розчином соляної кислоти, потім чистою водою під тиском.

3.4. Вимоги до якості оштукатурених поверхонь

3.5. Опорядження поверхонь гіпсокартонними листами

Опорядження поверхонь гіпсокартонними листами – один із методів зниження трудомісткості і скорочення терміну виконання штукатурних робіт.
Гіпсокартонні листи (ГК-листи) закріплюють за допомогою гіпсових мастик, клею або на шурупах по каркасу металевому або дерев’яному. При їх закріпленні на гіпсових мастиках останні наносять на поверхню у вигляді контурних маяків по периметру листа та його середині або у вигляді марок, які наносять у шаховому порядку через кожні 30–40 см. Після нанесення мастики листи притискують до поверхні правилом.

По каркасу листи закріплюють у наступній послідовності –розмічають положення каркаса на поверхні, враховуючи розміри елементів і отворів у них. Деталі каркаса закріплюють до поверхні дюбелями, листи до каркаса шурупами-саморізами до металу і звичайними шурупами до дерева.
Після цього виконують армування і оброблення стиків між листами, остаточне їх опорядження, обробляють кути, віконні лутки та одвірки.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ КАРКАСУ:

• КНАУФ-профіль стояковий CW. Стоякові профілі мають С-подібну форму і служать у якості вертикальних стійок каркасів, призначених для перегородок і облицювань. Монтується стояковий профіль у парі з відповідним по типорозміру напрямним профілем.

  Профіль застосовується для влаштування каркасів міжкімнатних перегородок, облицювань та інших конструкцій на основі КНАУФ-листа і КНАУФ-суперлиста та інших листових матеріалів КНАУФ.)

  
• КНАУФ-профіль напрямний UW. 

  Металеві КНАУФ-профілі мають U- подібну форму і служать у якості напрямних елементів для стоякових профілів, для влаштування перемичок між ними в каркасах перегородок і облицювань.

  Вироби застосовуються для влаштування каркасів міжкімнатних перегородок, облицювань та інших конструкцій на основі КНАУФ-листа і КНАУФ-суперлиста та інших листових матеріалів КНАУФ. Як правило, служать напрямним елементом для стоякового профілю відповідного типорозміру.

  
• КНАУФ-профіль стельовий CD. 

  Металеві КНАУФ-профілі CD мають С-подібну форму і служать для формування каркасу підвісних стель та облицювань стін.

  Застосовується для влаштування каркасів підвісних стель, облицювань та інших конструкцій на основі КНАУФ-листа і КНАУФ-суперлиста.

  
• КНАУФ-профіль напрямний стельовий UD. Служить напрямним елементом для КНАУФ-профілів CD 60/27 при монтажі каркасу однорівневих підвісних стель і облицювань стін на основі КНАУФ-листа і КНАУФ-суперлиста та інших листових матеріалів КНАУФ.

• КНАУФ-профіль кутозахисний. Встановлюється на зовнішніх кутах конструкцій з КНАУФ-листа і КНАУФ-суперлиста та інших листових матеріалів КНАУФ (прорізи, торці перегородок і т.п.) для захисту їх від можливого пошкодження при експлуатації.

• КНАУФ-профіль UA посилений. Застосовується в якості стоякового профілю при влаштуванні дверного прорізу. Монтаж здійснюється з застосування кріпильних кутників.

• КНАУФ-профіль Сінус. Металевий КНАУФ-профіль Сінус з гнучкими краями для створення вигнутих конструкцій стін.

• КНАУФ-профіль MW. КНАУФ-профіль MW застосовується для влаштування каркасів в системах перегородок або облицювань стін для підвищення звукоізоляції.

Дерев´яні каркаси при монтажі перегородок і стель з гіпсових будівельних плит і гіпсоволокнистих листів частіше всього використовують у приміщеннях зі зниженими вимогами пожежної безпеки. Для виготовлення дерев´яних каркасів зазвичай використовують бруски, перерізи яких вказані в табл.1

Таблиця 1- Перерізи дерев'яних брусків для каркасу під ГКЛ

Усі деталі дерев´яного каркасу повинні бути захищені від ураження грибками та комахами шляхом їх просочення антисептиками. Вогнестійкість деревини можна підвищити шляхом фарбування її поверхні антипіренами.

4. Малярні роботи.

Малярні роботи – це процес нанесення на поверхні будинків, споруд або будівельних конструкцій фарб, лаків. Фарба є основним матеріалом у малярних роботах.

Залежно від складу фарби поділяють на:

• водні (клейові, вапняні, водоемульсійні, силікатні)
• безводні  (олійні, лакові, синтетичні).

Вибір фарби залежить насамперед від призначення приміщення, її колір – від орієнтації приміщення: південь, південний схід або південний захід – холодні тони; північ, північний схід, північний захід – теплі тони.

Залежно від призначення будинків і споруд, нормативних вимог до фарбованої поверхні виділяють такі категорії фарбування:

• просте – фарбування поверхнь приміщень складського, допоміжного призначення, окремих промислових та сільськогосподар- ських будівель і споруд;
• покращене – житлових, промислових, адміністративних, навчальних та сільськогосподарських будівель і споруд;
• високоякісне – громадських будівель культурного призначення та адміністративних першого класу.

Чим вища категорія фарбування, тим більша кількість операцій

Таблиця 1

Примітки: 1. Тріщини на бетонних поверхнях не розшивають.
2. Прооліфлення виконують, якщо фарбують безводними фарбами.
3. Вдруге шпаклювання із шліфуванням роблять лише при
високоякісному фарбуванні, додаючи ще і ґрунтування поверхні з
підфарбуванням.

Крім фарб та лаків у малярних роботах використовують – в’яжучі (вапно, цемент, клей, оліфа, рідке скло, полімерні смоли), ґрунтовки (миловар, полівінілацетатна емульсія, трав’янка, масляний ґрунт), клейові та масляні шпаклівки, розчинники (уайт-спірит, ацетон, скипидар), сикативи, кінеральні та органічні пігменти, розріджувачі (вода, оліфа, лаковий гас, ацетон); наповнювачі (тальк, слюда, азбест, трепел, важкий шпат).

Малярні роботи починають після закінчення всіх попередніх робіт – санітарно-технічних, електромонтажних, штукатурних, облицювальних. Температура повітря у приміщеннях має бути не нижче ніж +8 °С, вологість повітря – не більше 70 %, оштукатуреної або бетонної поверхні – не вище 8 %, дерев’яної – 12 %.

Операції малярних робіт поділяють на дві основні групи – підготування поверхні та фарбування.

Підготування поверхні під фарбування. Складається з операцій: очищення поверхні, її загладжування, розшивання тріщин, ґрунтування, підмазування окремих місць, шпаклювання та шліфування (табл.1).

Очищають поверхню за допомогою технічного пилососа, рогожової або махової щітки, металевого шпателя.

Загладжують поверхню разом з її очищенням за допомогою універсальних шліфувальних машин або шліфувальною шкуркою, пемзою, дерев’яним бруском при малих обсягах робіт.

Розшивають тріщини лише на оштукатурених поверхнях за допомогою металевого шпателя на глибину до 1 см. Підмазують тріщини сумішшю алебастру і миловара. Збільшуючись у об’ємі при висиханні, алебастр надійно заповнює тріщини. Нанесення його за допомогою металевого шпателя дає змогу позбавитись від шліфування підмазаних місць.

Ґрунтують поверхні ручними і електричними фарбопультами, агрегатами з компресором, щітками або валиками, якщо обсяги невеликі.
Найбільш надійне ґрунтувальне покриття поверхні отримують за допомогою щіток.
Шпаклювання поверхні здійснюють механізовано за допомогою шпаклювальних установок, які є комплектом малярних станцій, або вручну за допомогою шпателів з фанери прогрунтованих оліфою, металу, гуми, пластмаси.
Прошпакльовані поверхні шліфують електричними шліфувальними машинами з використанням пемзи, шліфувальних шкурок.  Якщо обсяг робіт невеликий, шліфування виконують вручну.

Фарбування поверхні. На підготовлену поверхню фарбу наносять за допомогою пневматичних установок, установок високого тиску, ручних інструментів та пристроїв.
Перед використанням фарбу слід процідити, старанно перемішати, безводні фарби бажано підігріти до температури +40–50 °С.
В’язкість фарби добирають за способом нанесення – чим в’язкість вища, тим менша витрата фарби на 1 м2 поверхні і більша її довговічність.
В’язкість визначають за допомогою віскозиметра. Вона може бути 15–300 с. Найвищу в’язкість мають лаки та полімерні фарби, якщо їх наносять установками високого тиску.
Для того, щоб пофарбувати поверхню пензлем, треба занурити його у фарбу на 1/3 висоти волосяної частини пензля. Фарбу наносять спочатку двома вертикальними рисками, потім розтушовують, втирають при ґрунтуванні, горизонтальними рухами.

Незалежно від виду фарбування поверхні мають бути однотонні, без виправлень, слідів щітки. Водні фарби не повинні залишати сліду на одязі, руках.

5. Шпалерні роботи

Шпалерні роботи – це опорядження внутрішніх поверхонь шпалерами, лінкрустом та синтетичними рулонними матеріалами.

Залежно від матеріалу та експлуатаційних властивостей шпалери поділяють на звичайні, вологостійкі та звуковбирні, паперові, вінілові, текстильні, із металевої фольги, деревної пробки, на основі склотканини.

По зовнішньому вигляду їх поділяють на гладкі, спінені, ворсисті, з рельєфним рисунком, гофровані, рідкі. Рельєфні шпалери, як правило, фарбують водоемульсійними або олійними фарбами після наклеювання.
Звичайні шпалери – прості, середньої щільності і щільні можуть бути:
· непоґрунтованими – малюнок наносять на білий або кольоровий папір, поґрунтованими – малюнок наносять на попередньо пофарбований папір;
· фонові – без малюнка, однотонні матові;
· тиснені – з рельєфним малюнком.
Вологостійкі шпалери можуть бути тисненими, виготовленими на фарбах з домішками полімерів, тисненими із захисною плівкою (емульсія або лак) на лицьовій поверхні шпалер, з нанесеною тонкою кольоровою полімерною плівкою на паперову основу з наступним тисненням, у вигляді безосновної полімерної непрозорої плівки з тисненим малюнком.
Звуковбирні шпалери виготовляють на паперовій основі з лицьовою стороною, створеною ворсом різних волокнистих матеріалів. Це переважно відходи текстильного виробництва.
Лінкруст – рулонний матеріал з рельєфним малюнком, який виготовляють з пластмаси на основі синтетичних смол з додаванням жирових речовин, наповнювачів і паперу.
Із синтетичних опоряджувальних рулонних матеріалів найчастіше використовують полівінілхлоридні плівки безосновні, на паперовій, тканинній або пористій звуковбирній основі. До них належать – ізоплен, піноплен, поліплен, девілон, віністен, самоклеїльні опоряджувально-декоративні плівки.

Залежно від виду шпалер використовують різні види клею: для звичайних – клей КМЦ, вологостійких – клей КМЦ – 50 % об’єму ± емульсія ПВА 50 % об’єму, звуковбирних – КМЦ або КМЦ та ПВА залежно від структури, лінкрусту – клей “Бустилат”, без основних – клеїльну мастику “Гумілакс”.

Наносять клей на тильний бік шпалер за допомогою спеціального пристрою або ручного валика.
Якщо обсяг робіт невеликий, клей наносять вручну маховими щітками з використанням інвентарних столиків-риштувань з верхнім пластиковим щитом.
Перед наклеюванням шпалер за допомогою шнура і виска відбивають лінію бордюру, перевіряють вертикальність кутів приміщення.

Шпалерами обклеюють стіни приміщень, де закінчені усі малярні роботи, обладнані, але не пофарбовані або не покриті лаком підлоги та не встановлені наличники і плінтуси. Технологічну послідовність виконання робіт при обклеюванні стін шпалерами наведено у табл. 1

Таблиця 1

Клейову суміш наносять на поверхню стін за допомогою фарбувального агрегату, по периметру стін та прорізів – вручну (пензлем).
 Намазані полотнища складають удвоє, з’єднуючи разом вкриті клеєм поверхні, потім учетверо, ховаючи всередину стик між кінцями полотнища. У такому стані полотнища витримують 5–10 хв залежно від виду шпалер, для кращого просочування клеєм. Піноплен та інші пружні синтетичні плівки після нанесення клею удвоє не складають, а витримують 5–30 хв з відкритим шаром клею, товщина якого має бути удвічі більша, ніж на звичайних шпалерах.

Обклеювання стін шпалерами починають від вікна вправо полотнищами з лівою обрізаною кромкою або, навпаки, вліво з правою обрізаною кромкою. При наклеюванні полотнище прикладають верхнім кінцем до стіни вздовж відведеної лінії, потім пригладжують зверху вниз волосяною щіткою від середини до країв полотнища,
витискуючи при цьому повітря. Якщо під наклеєним полотнищем з’являється повітряний пузир, то треба відклеїти полотнище у цьому місці і приклеїти знову або проколоти голкою пузир і видалити повітря, старанно пригладжуючи це місце. При наклеюванні шпалер унапуск край верхньої смуги шпалер завжди має бути повернений до світла, щоб тінь не посилювала зорове сприйняття шва. 

Наклеюючи шпалери, потрібно стежити, щоб у кімнаті, де проводяться роботи, не було протягів – зачинити вікна, кватирки, двері. Ці умови мають бути забезпечені і при висиханні шпалер.

Оклеєні поверхні не повинні мати плям, пузирів, пропусків,доклеєнь, перекосів і відшарувань. Полотнища повинні мати однаковий колір і відтінок з чітко підігнаним малюнком на стиках.

6. Облицювальні роботи.

Роботи, які виконують для закріплення опоряджувальних матеріалів на лицьових поверхнях конструкцій, називають облицювальними.
Облицювання поділяють на внутрішнє і зовнішнє. Воно може бути з природного декоративного каменю або із штучних матеріалів.
Для облицювальних робіт найчастіше використовують породи каменів – мармур, граніт, лабрадорит, габро, вапняк, туф і піщаник;
штучні матеріали – облицювальні плити і плитки: керамічні (матові, глазуровані, мармуроподібні), цементно-піщані, мозаїчні, скляні, пластмасові, гіпсові, азбестоцементні, деревні та пластикові листи.

Дедалі більшого поширення набуває застосування цегли, керамічних блоків, бетонних та залізобетонних виробів, металевих панелей.
Виконують облицювальні роботи у заводських умовах і в умовах будівельного майданчика.
Процес облицювання складається з трьох основних складових виконання – підготовки, проміжного прошарку, облицювального покриття.  Підготовку найчастіше виконують цементно-піщаним розчином, за допомогою якого вирівнюють облицьовану поверхню, а прошарок – цементно-піщаним розчином, мастикою або клеєм.

Рис. 1 Структура облицювального покриття:
1 – фасонні плінтусні плитки; 2 – підготовка і прошарок з розчину; 3 – цокольна кольорова глазурована плитка; 4 – рядкова облицювальна глазурована плитка; 5 – фризова кольорова глазурована плитка; 6 – карнизна фасонна плитка; 7 – карнизні кути

За призначенням облицювальні покриття можуть бути захисними, санітарно-гігієнічними і декоративними. Найчастіше вони відповідають усім цим вимогам.
Технологія облицювальних робіт залежить від виду облицювальних матеріалів, способу їх закріплення і місця виконання робіт.

Облицювальні роботи на будівельному майданчику можна поділити на наступні процеси:

• підготування облицювальних матеріалів, приготування клеїльних сумішей і виготовлення засобів кріплення;
• підготування поверхні, яка підлягає облицюванню;
• облицювання поверхні.

Підготування облицювальних матеріалів складається із сортування плиток (плит, листів) за кольором і розміром, свердління отворів у плитках або їх обрізування.

Отвори у плитках свердлять за допомогою спеціального пристрою, обрізують плиткорізами. Полістиролові
плитки та листи пластика обрізують ножівками.
Цементно-піщаний розчин доставляють на будівельний майданчик або готують на місці залежно від обсягу робіт. Мастики та клеї звичайно поставляють із заводів у готовому для використання вигляді.
Як кріплення для облицювальних матеріалів використовують шурупи, анкери, гаки, металеві скоби та пірони.

Для облицювання поверхонь використовують різні види розчинів. 

В умовах будівельного майданчика мастики та розчин готують у малогабаритних розчинозмішувачах, використовуючи спеціальні товарні сухі цементно-піщані суміші, виготовлені у заводських умовах.

 Для підвищення водонепроникності та пластичності до складу розчинів додають емульсію ПВА, розчин хлориду заліза, рідке скло, бітумну емульсію.

Підготування поверхні для облицювання залежить від способу закріплення матеріалів. Якщо плити кладуть на цементно-піщаному розчині, підготування передбачає очищення, видалення масляних та іржавих плям, висолів, на рівній – роблять насічку або заґрунтовують її цементним молоком з емульсією ПВА. При значних перепадах площини поверхні, більше ніж 20 мм, на неї перед облицюванням кріплять металеву сітку.
Якщо плитки закріплюють мастикою або клеєм, поверхню обов’язково вирівнюють, часто оштукатурюють.
Металеві кріплення використовують у тому випадку, якщо товщина плитки більше ніж 20 мм і має значну масу.
При підготовці поверхні, яка підлягає облицюванню плитами з природного каменю, крім перерахованих операцій, свердлять отвори у плитах, кріплять арматурні елементи у бетонних конструкціях і заготовляють гачки, пірони та скоби.
Поверхні стін та перегородок з гіпсових матеріалів краще облицьовувати на мастиках або клеях. Гіпс інтенсивно витягує воду з розчинів, що значно зменшує зчеплення плитки з основою.
Перед облицюванням старанно перевіряють вертикальність поверхні та вертикальність кутів, прораховують кількість рядів, розмічають їх на поверхні стін.

Рис.2. Підготування поверхні для облицювання
а – схема провішування поверхні; б – схема влаштування облицювання;

1–9 – цвяхи; 10 – металеві штирі; 11 – маякова плитка; 12 – шнури; 13 – нижній ряд плиток; 14 – рейка на рівні чистої підлоги

Технологія облицювання поверхні залежить від виду облицювального матеріалу, способу його кріплення (рис. 3) та положення в просторі і передбачає використання ручних інструментів.

Рис. 3 Способи облицювання: а – врозбіг; б – шов у шов; в – по діагоналі

Облицювання керамічними та скляними плитками на розчині виконують за допомогою шаблона або з використанням маякових рядів і шнура-причалки. Облицювання поверхні ведуть знизу вгору, орієнтуючись по нижньому маяковому ряду. Розчин тонким шаром накладають на зворотну частину плитки і притискують
дерев’яною ручкою облицювальної лопатки до поверхні стіни. Якщо облицьовують без шаблона, то для отримання однакової ширини швів використовують інвентарні пристосування.

Шви між плитками заповнюють через добу тим самим розчином, що використовували при облицюванні, або декоративним на кольоровому цементі, на звичайному розчині з пігментом. Поверхню плиток протирають вологою ганчіркою.
Облицювання полістироловими плитками виконують на каніфольній або кумароновій мастиці, яку наносять шаром 1–1,5 мм товщиною на зворотний бік плитки.
Поверхня стіни перед цим має бути заґрунтована тією самою мастикою, на якій закріплюють полістиролові плитки.
Мастику наносять на зворотну частину плитки металевим шпателем до рівня бортика. Плитку притискують до стіни так, щоб її бортик щільно прилягав до обгрунтованої поверхні по всьому периметру. Мастику, що виступає крізь шви, знімають лезом ножа або металевого шпателя. Поверхню плитки протирають сухою чистою ганчіркою. Якщо на плитці залишаються сліди мастики, їх змивають скипидаром.

Плитами з природного каменю облицьовують внутрішні і зовнішні поверхні стін. Для внутрішніх поверхонь використовують пиляні плити та профільні деталі 5, 10, 15, 20 і 25 мм товщиною, які закріплюють на поверхні за допомогою полімерцементного розчину.
Для закріплення суміжних деталей між собою і до поверхні стіни використовують різні закріпки, виготовлені з оцинкованої або нержавіючої сталі, бронзи, латуні.

Роботу починають з установлення плінтуса, кожний елемент якого закріплюють не менше ніж двома гаками і з’єднують між собою  скобами. Положення плінтуса відносно стіни фіксують дерев’яними клинами, які після заповнення проміжку між плінтусом і стіною розчином знімають.
Перший ряд плит ставлять на плінтус і з’єднують з ним штирями. Отвори у стінах свердлять напроти гнізд у кромках облицювальних плит. Наступні ряди плит ставлять на нижні і кріплять гаками. Встановлювати кожний наступний ряд починають лише тоді, коли розчин у нижньому затужавів.
Проміжок між плитами заповнюють розчином у три етапи: спочатку на 1/3 висоти плити; потім – на половину її висоти, далі – на всю висоту, не доходячи на 5 см до верхньої грані плити.
Остання операція – оформлення швів кольоровим розчином.

Зовнішнє облицювання починають з установлення цоколю, який може бути в одній площині із стіною, западати у неї або виступати на кілька сантиметрів. Цоколь ставлять на опорний виступ у стіні, зроблений з бетону, цегли або металевого кутика.

Облицювання внутрішніх поверхонь великорозмірними листами дає змогу значно підвищити продуктивність праці і зменшити термін виконання робіт.
Технологія виконання робіт залежить від способу закріплення листів – на мастиках та клеях, шурупах по каркасу, розкладках. На мастиках та клеях кріплять листи з полістиролу, вініпласту, дерево-волокнисті, деревошаруваті та деревостружкові, шурупах по каркасу –листи з азбестоцементу, гіпсу, склопластику.

Листи з гіпсу, склопластику, деревоволокнисті та дерево-стружкові можна кріпити також на розкладках (рис. 4).

Рис. 4 Кріплення великорозмірних облицювальних листів за допомогою розкладок:
1 – облицьовувана поверхня; 2 – мастика; 3 – розкладка зовнішнього кута; 4 – облицювальні листи; 5 – розкладка внутрішнього кута

7. Улаштування підлог

Підлога є частиною будинку або споруди, вимоги до якої залежать від призначення будинку (споруди) у цілому і кожного приміщення зокрема. 

Конструкція підлог та вимоги до їх конструктивного складу, як правило, вказуються в проекті АР.

Підлога складається з таких основних конструктивних елементів:

• покриття (чистої підлоги) – верхнього елемента підлоги, який сприймає експлуатаційне навантаження;
• прошарку – проміжного шару, який з’єднує покриття з нижніми елементами підлоги (мастика, клей, цементно-піщаний розчин);
• рівняльного шару – шару 8–15 мм товщиною з цементно-піщаного, полімерцементного, інших розчинів;
• ізоляційного шару – гідро-, тепло- і звукоізоляційного покриття; 
• підстильного шару (підготовки) – елемента підлоги, який розподіляє навантаження на ґрунт (гравій, шлак, щебінь).

Теплоізоляційний шар — зменшує теплопроводність підлоги й вико­нується з теплоізоляційних матеріалів.

Звукоізоляційний шар — перешкоджає передаванню звука.

Гідроізоляційні шари — перегороджують доступ води та інших рід­ин до елементів підлог. Тому вони можуть влаштовуватися як зверху так і знизу підлоги.

Технологія влаштування підлог залежить насамперед від матеріалу покриття. Саме за ним підлоги поділяють на суцільні, зі штучних та рулонних матеріалів.
До суцільних підлог належать бетонні, мозаїчні, цементно-піщані, асфальтобетонні, металоцементні, ксилолітові, полімерцементнобетонні, наливні.
До підлог із штучних матеріалів – покриття з деревини, кераміки, скла, природного каменю, шлакоситалу, полівінілхлоридних плиток, бетонних плит тощо.
До підлог з рулонних матеріалів належать покриття з лінолеуму та синтетичних килимів.

Улаштування підлоги починають лише після завершення попередніх будівельних робіт, виконання яких може призвести до пошкодження або руйнування підлоги, при плюсовій температурі у приміщеннях (у зимових умовах).

7.1. Улаштування основ, підготовок та підстилаючого шару

Суцільні покриття підлоги влаштовують по підстильному шару, стяжці з бетону або по залізобетонному перекриттю.

Зазначені процеси виконуються при влаштуванні підлог безпосередньо на грунті . Для цього знімається рослинний шар грунту (використовується в місцях благоустрію). Мерзлі та здимовні грунти, домішки снігу та криги необхідно видаляти й заміняти на піщані підсипки.

Основи на некам'янистих грунтах ущільнюють щебенем або гравієм з крупністю зерен 40...60 мм за один шар, вдавлюючи їх в грунт котками й поливаючи при цьому водою. До влаштування бетонної підготовки (підсти­лаючого шару) треба звести підземну частину будівлі, зробити зворотну засипку пазух між фундаментом і котлованом, зпланувати й вкатати грунт.

Бетонні підготовки виконують з бетону В12,5, що вкладається смугами шириною до 8 м. В підготовці влаштовуються температурні шви; в неопалю­ва­них будинках розміри картин (10...13)х(5...6)м, шириною шва 8...10 мм. Температурні шви заповнюють бітумом. Стяжки можуть бути також асфальтобетонні або дьогтьобетонні. Тоді їх товщина 25...30 мм. По таких стяжках заборонено виконувати покриття з мастик, листових, рулонних та плиточних синтетичних матеріалів.

Прошарки можуть бути тепло- або звукоізоляційними. Звукоізоляційні бувають у вигляді мінераловатних, скловолокнистих, деревоволокнистих плит (r Ј 250 кг/м³).

Водоізоляційні прошарки — з цементно-піщаних сумішей з дода­ванням хлорного заліза (в житлових та громадських приміщеннях товщина дорівнює 30 мм, в мокрих промислових цехах — 50 мм).

Для захисту підлог на грунтах від грунтових вод використовують про­шарки з цементно-піщаних сумішей на бітумній емульсії.

7.2. Улаштування покрить суцільних монолітних

Цементно-піщані підлоги складаються з двох шарів: нижній — бетон на дрібному щебені завтовшки 25...30 мм, верхній — із цементно-піщаного розчину завтовшки 15...20 мм. Використовують у приміщеннях з підвище­ною вологістю або підвищеним стиранням. Порядок виконання процесів такий:

— встановлюють маячні рейки (смуги мають ширину 3м);

— вкладають бетонну суміш в смуги паралельно поздовжнім стінам через одну;

— смуги, що залишилися, бетонуються лише після повного тужавіння бетону й зняття маячних рейок;

— ущільнення ведеться віброрейкою;

— укладання цементно-піщаного розчину ведеться по ще не остаточно затверділому шару бетону.

Верхній шар (цементно-піщаний розчин) поділяють на частини проклад­ками з кольорового металу або скла. Перед вкладанням покриття поверхні бетонних плит перекрить, цементно-піщаних стяжок й підстилаючих шарів треба ретельно очистити від цементної плівки механічними сталевими щіт­ками. Перед безпосереднім вкладанням матеріалу покриття поверхня рясно зволожується й грунтується цементним молоком.

Мозаїчні (теразитові) підлоги з цементно-піщаних розчинів з до­да­­ванням кольорового дрібняку (мармуру, граніту, базальту), по бетон­ній основі. Процеси аналогічні цементно-піщаним підлогам. Додаються операції: шліфування — до оголення окремих зерен кам'яного дрібняку; шпаклювання пошкоджень (тріщин, раковин); нанесення воскової мастики та полірування, глянсування.

При підготовці цементно-піщаного складу обов'язкове промивання піску та дрібняків водою. Теразитовий шар укривають матами або тирсою та 7...10 днів поливають водою 1 раз за добу. Для попередження усадочних тріщин рекомендується на пістилаючому шарі попередньо виставити жилки із скла, латуні або алюмінія. Ці жилки використовуються як маяки під час вкладання покриття (див. Рисунок 3).

Металоцементні покриття: в цехах з великим навантаженням на підлогу (де рухаються трактори, важкі транспортні засоби тощо). Склад: сталева стружка крупністю 1...5 мм, попередньо подріблена в спеціальних бігунах — 1 частина по масі, 1 частина цементу М500. Шар завтовшки 20...30 мм вкладається смугами шириною 1,75...3,5м. Ущільнення викону­ється віброрейкою. Наступної доби зволожують водою. Через 7...12 діб обробляють шліфувальними машинами.

Асфальтобетонні пок­рит­тя застосовуються в гаражах, акуму­ляторних приміщеннях, промис­лових цехах. Підготовка викону­єть­ся у вигляді щебеня та бетону. Стяжка по перекриттях грунту­єть­ся розчином бітуму в гасі. По­крит­тя виконують в один шар зав­товшки 20...25 мм, або в два шари загальною товщиною 50 мм. Вкладаються маячні рейки. Сму­ги — 1,5...2 м, ущільнення вико­ну­ють котками.

Ксилолітові підлоги виготовляють з суміші каустичного магнезиту, тирси й водного розчину хлориду магнію. Основа повинна бути шорсткою. Використовують тільки в сухих приміщеннях, навіть по дошках.

Нижній шар (t=15...20 мм) наносять на основу по маякових рейках смугами шириною 2 м. Через 1...2 доби виконується грунтування цього шару (розчином хлориду магнію), наносять верхній шар t=8...9 мм, його поверхню загладжують металевими гладилками. Такі поли забороняється при затвердінні зволожувати. Затверділі поверхні циклюють, шліфують, а потім протирають сумішшю оліфи та скипидару й натирають мастикою.

Ксилолітові суміші отримують на будівельному майданчику в сухому вигляді в мішках. Вологість тирси при підготовці суміші не повинна перевищувати 20 %. Для підвищення щільності вводять тонкомелені азбест та тальк. Як пігменти: окисли металів червоного, жовтого та чорного кольо­рів.­

Безшовні монолітні полімерні підлоги сприймають значні меха­нічні навантаження, стійкі по відношенню до кислот та лугів і до високих температур. Завдяки цьому такі підлоги використовують в громадських будівлях, промислових цехах тощо. Поділяються на:

— полівінілацетатні (наливні);

— полімерцементні;

— полімерцементно-бетонні;

— пластбетонні.

Головним в'яжучим для приготування сумішей є ПВА-емульсія, полі­ефірні смоли і т.і. З них виготовляють мастики, а з мастик роблять наливні поли. При в'язкості сумішей до 3 хв (180 с) покриття підлог вико­нується методом наливу, при цьому шар покриття може досягати 10 мм. При полімерцементних розчинах та пластбетонах в'язкість підвищується, шар наносять більш аніж 10мм, укладання розчинів виконують вручну.

Наливні підлоги високо індустріальні, всі процеси приготування механі­зовані. Процеси транспортування та нанесення покрить також механізовані.

Існують ще такі види індустріальних пластикових підлог:

— полівінілацетатні покриття (одно- чи двошарові t=1,5...1,8 мм);

— поліефірні підлоги (на основі поліефірних смол);

­­— мастичні покриття на основі в'яжучого «Ікас-1», відрізняються високою водостійкістю, стійкістю до стирання, до різних хімічних речовин; мають 2 шари: вирівнюючий та лицевий;

— покриття на основі епоксидних смол вживаються при великій агресії експлуатаційного середовища, склад мастики наноситься завжди вручну — способом поливання;

— полімерцементні покриття: склад — полімерне в'яжуче, цемент, наповнювач, пігмент. В'яжуче: ПВА або латекси. Можуть бути мастичні й пластичні.

Полімерцементно-бетонні покриття вживаються для промислових будівель, де можливі значні ударні навантаження або необхідна велика міцність на стиск (до 500 кгс/см²). Виконують з ПВА-емульсії або латексу, цементу, кам'яного дрібняка та пігментів. Змішування виконується в звичайних бетонозмішувачах, до місця вкладання суміші подаються в автосамоскидах або автокарами.

7.3. Улаштування покрить суцільних рулонних

Це підлоги, які найбільш поширені в житлових приміщеннях: лінолеумні та килимові покриття. Вони відрізняються міцністю, безшумністю під час ходіння, малотеплопроводні, красиві й гігієнічні.

Використовується декілька різновидів полівінілхлоридного лінолеума: безосновний, на тканинній підоснові, зі спіненим шаром, на теплозвуко­ізоляційній основі; на картоновій основі тощо.

Килимові покриття виготовляють з коротким густим ворсом на лицевій поверхні. За технологією виготовлення розрізняють килими ткані, неткані, ворсово-прошивні й голкопробивні (повстяні); з теплозвукоізоляційною підосновою й без підоснови. Ширина коливається від 1,1 до 3,0 м.

Вітчизняна промисловість випускає килимові покриття типу «Ворсоплен» — синтетичний нетканий двошаровий без теплозвукоізолюючої підоснови матеріал, однокольоровий чи багатокольоровий, шириною 0,7 м, довжиною 6м, зав­товшки 5мм.

Ковроплен складається з двошарової нетканої основи з друкованим малюнком та прозорої полівінілхлоридної плівки, довжина рулона 15 м, ширина 1200...1500 мм, товщина — 4,5 мм.

Ворсовий матеріал на спіненій латексній підоснові — найбільш поширене килимове покриття для підлог, верхній лицьовий шар з ворсової синте­тичної тканини, яка має високу зносостійкість; випускається в рулонах дов­жиною 6м, шириною 900 мм.

Лінолеум та килими приклеюють до основи клеями й мастиками, вибір яких залежить від матеріалу покриття підлог. Витрати клею й мастик для наклеювання 1 м² покриття підлог наведено в Таблиці 9.1.

Дисперсні клеї «Бустилат», АДМ-К, АК являють собою склади на основі латексів і дисперсії з наповнювачами й добавками. Під час наклею­вання лінолеума на тканій підоснові клей наносять на основу зубчастим шпателем шаром завтовшки 0.4...0.5 мм, а при наклеюванні лінолеума на теплозвуко­ізоляційній підоснові — завтовшки 0.6...0.7 мм. Покриття накле­ю­­­ють відразу після нанесення клею.

Холодна бітумна мастика «Биски» та бітумносинтетичний клей представ­ляють собою розчин бітуму в уайт-спіріті з наповнювачем та добавками. Перед початком робіт мастику й клей необхідно ретельно перемішати. При наклеюванні лінолеуму на тканій основі холодні бітумні мастики наносять на основу зубчастими шпателями шаром завтовшки 0.4...0.5 мм. Саме покриття наклеюють через 15...20 хвилин після нане­сення мастики. Клеї на основі синтетичних смол «Пермінід» КН-2, КН-3 — представляють собою розчини синтетичних смол та каучуків з наповню­вачами й добавками.

Каучукові клеї вогне- та вибухонебезпечні. Тому їх заборонено наносити на основу металевими шпателями, щоб виключити можливість виникнення іскрення. Не можливо клеї розігрівати, а також розбавляти розчинниками.

Підготовка основи та улаштування покрить підлог.

Настилати лінолеум та килимові покриття дозволяється на будь-які основи: бетонні, дерев'яні тощо. Головною умовою отримання якісного покриття є добра підготовка основи. Вона полягає в тім, щоб поверхня основи була рівною й гладенькою без вибоїн та наростів. Бетонні основи вирівнюють стяжкою з цементно-піщаного розчину складу 1:2,5 або 1:3. Цемент використовують марки 400. Підготовлений розчин повинен мати консистенцію тіста.

Вкладений розчин не повинен мати раковин. Після того, як розрівняний розчин затужавіє, його можна затирати штукатурною теркою. Стяжку зво­ложують водою на протязі п'яти днів по два-три рази на день, що виключає утворення тріщин, підвищує її якість.

Рівність стяжки можна перевіряти за допомогою правила, що вкладається в різних напрямах на її поверхні. Місця з просвітом між рейкою й основою біль­ше за 2 мм помічають крейдою, після чого затирають цементним розчином, що наносять за допомогою шпателя.

Перед наклеюванням лінолеуму вологість основи (стяжки) має бути не більш 6 %, тому що на більш вологі стяжки не вдається міцно наклеювати матеріал.

Для експрес-оцінки вологості використовують так званий «польовий» спосіб: на стяжку вкладається аркуш фільтрувального паперу, який закри­ва­­ється квадратним куском лінолеуму або плиткою ПХВ розміром 300х300 мм лицьовим боком донизу. Щоб не випарювалася волога, на края лінолеуму (плитки) вкладають який-небудь вантаж. Вологість основи (стяжки) буде рахуватися задовільною, якщо за добу фільтрувальний папір не буде насичений водою, а нижній бік лінолеуму не зволожиться.

Дерев'яні основи придатні для настилання лінолеуму в тому разі, якщо вони достатньо міцні, без щілин та дощок, що прогинаються.

Перед наклеюванням рулони лінолеуму необхідно витримати в приміщен­ні­ при температурі повітря не нижче 15^оС на протязі двох діб.

Технологія наклеювання різних видів лінолеуму однакова й відрізняється тільки видом клею чи мастики. За 3...4 доби до наклеювання лінолеум розкотують насухо в призначеному приміщенні з таким розрахунком, що кромки суміжних полотнищ накладаються одне на одне з напуском 15.. ..20 мм. За цей час лінолеум прийме постійні розміри й розрівняється. Куски можна нарізати й в спеціальних майстернях по альбомах розкрою, комплектуючи їх на кімнату й в такому вигляді постачати на об'єкт.

Витримані й розкладені на поверхні основи полотнища лінолеуму обе­режно відгинають до середини. Починаючи від середини, на прогрунтовану основу наносять тонкий шар мастики й ретельно її розрівнюють. З кожного боку полотнища залишають непромазаною смугу шириною 80...100 мм, потім на підготовлену основу (з нанесеною мастикою) наклеюють відігнуту половину полотнища. Таким же чином наклеюють і другу його половину. Після наклеювання лінолеум прикочують котком. Суміжні полотнища повинні перекривати одне одного на 15...20 мм для прирізання кромок.

Кромки прирізають за допомогою спеціальних ножів (див. Рисунок  4)­ наступним чином:

— на кромки лінолеуму накладають металеву лінійку, ножом прирізають обидва полотнища й викидають обрізані кромки;

— під полотнище лінолеуму в місцях прирізання підкладають по всій дов­жині смуги картонну (або іншого матеріалу) підкладку завтовшки 2...3 мм, завширшки 30...40 мм й по лінійці ножем прирізають кромки. При­різані кромки відгинають, промазують основу мастикою й приклеюють кромки, придавлюючи їх котком.

Влаштування підлог з килимових покрить аналогічне до техно­логії на­кле­ю­вання лінолеуму. Клейові склади використовуються в залеж­ності від виду покриття, його підоснови, вони завжди вказані на етикетці до матеріалу, що ви­ко­ристовується.

Плинтуси й галтелі прибивають до дерев'яних пробок, що закладе­но в стіни. Полівінілхлоридні плінтуси на­клеюють на мастиці КН-2.

При влаштуванні підлог на тепло- та звукоізоляційній основі килими на кім­нату з теплого лінолеуму заготов­ляють в майстернях, зварюючи полотнища то­ка­ми високої частоти. Накручений на дерев'яний сердечник килим доставляють до місця вкладання, розкочують: в коридорах — поздов­жньо, в кімнатах — по напрямку світла з вікон і витримують в такому становищи одну добу. Потім ножем прирізають килим по місцю, залишаючи біля стін зазор не більше 10 мм.

Після цього в дверних отворах вибирають паз V-подібної форми й заварю­ють стик електроінструментом, розплавлюючи присадочний прутик в струмені повітря з температурою 260...300^оС.

Після розкочування килимового покриття і його прирізання ножем (після витримання 3...5 діб для стабілізації деформацій), кромки склеюють, підкладаючи під стик смугу з міцної тканини, промазаної клеєм КН-2 й притискують кромки шпателем.

7.4. Улаштування покриття із штучних матеріалів

Пластикатні плитки: це плитки з полівінілхлориду, кумарону й таке інше. Використовують в житловому та цивільному будівництві. Під­логи легко настилаються й ремонтуються. Але вони мають велику кількість швів: знижується гігієнічність та підвіщується віддир.

Основи повинні бути міцні, сухі й жорсткі. До їх наклеювання в примі­щеннях мають бути закінчені всі монтажні та основні опоряджувальні процеси. Рівність основи виміряють двометровою рейкою, при цьому зазори не повинні бути більшими за 2 мм. Вологість основи — не вище 10%, вологість повітря — не вище 60 %, t=15^оС. Обов'язкове систематичне провіт­­рю­вання.

Наклеювання виконують на мастиках типу КН-2, КН-3 або гумобітумних мастиках. Спочатку виконуються підмазка, окремі горбочки вирівнюють при допомозі шліфувальних машин. Основа ретельно вичищається, просу­шу­­ється. Плитки з метою підвищення їх пластичності рекомендується пі­ді­г­рі­вати до t=40...45^оС, або витримувати в теплому приміщенні. За добу до нанесення мастики основа грунтується: склад грунту при гумобітум­них мастиках — бітум з бензином при кумароно-каучукових (КН-2) — 10% водний розчин ПВА-емульсії. Грунтування виконується за допомогою вудочки або пістолетом.

Після висихання грунтовки виконується розмічування підлоги: спочатку знаходиться центр приміщення і проводяться середні лінії.

Укладання плиток починають з середини. Якщо укладання плиток іде по діагоналі — спочатку проводять лінії під відповідним кутом до головних осей. При цьому по периметру влаштовується фриз, шириною такою, щоб­ основне поле закінчувалося по всьому периметру половинками з одного кольору.

Для перевірки плитки спочатку розкладають насухо. Якщо біля стіни цілі плитки не вміщуються, їх підрізають по місцю при допомозі рамочного або важільного плиткорізу.

Шар мастики повинен мати товщину не більш за 0,5 мм, для чого вико­рис­товують шпателі зубчасті з висотою зуба 1мм. Нанесена мастика має підсушитися 10...15 хвилин (взимку 20...30 хвилин). Перед укладанням плитки її тильну сторону також змазують КН-2, а потім кромку притис­кують до раніше укладеної й опускають на мастику всією площиною.

Увага! ходити по підлозі можна через 48 годин після її настилання.

Підлоги з керамічних плиток: гігієнічні, довговічні, вологостійкі, стійкі на стирання. Використовують в санузлах, лікарнях, крамницях, їдальнях, вокзалах, метро, на сходинкових клітинах тощо. Вони холодні, тому не використовуються в житлових помешканнях. Якщо їх вкладати на кислото- або лугостійких мастиках вони добре cпираються їх дії. Добре влаштовувати підлоги різних малюнків та кольорів.

Основа повинна бути жорсткою бетонною або залізобетонною. Вкладання виконується на цементному розчині (1:3), шар розчину завтовшки 10.. ..15мм. Стяжка виконується з розчину не нижче М25.

Перед укладанням стяжки бетонну основу поливають водою (промива­ють). Жирові плями видаляють 2...3 % розчином соляної кислоти або 5 % розчином кальцинованої соди. Потім промивають чистою водою.

Плитки сортують в залежності від розмірів та кольору й рясно змочують во­дою. Після підготування основи починають виконувати її розмічання й встановлення маяків.

Розрізняють такі види маяків:

— реперні, що встановлюються безпосередньо біля стін, по винесеній відмітці чистої підлоги;

— фризові, розташовані в кутах та на лініях фриза;

— проміжні, що використовуються при настиланні підлог в помешканнях великої площини, коли відстань між протилежними фризовими маяками перевищує 2 м

7.5. Улаштування покриття з деревини або виробів на її основі

Дощаті поли виконують із обструганих дощок завтовшки до 30мм, шириною до 125 мм. Вологість деревини не повинна перевищувати 12 %. На бокових кромках дощок мають бути зроблені пази або гребені. Паркетні дошки складаються з рейкової основи з пазом й гребенем, на яку­ наклеєні паркетні планки. Ширина таких дощок складає 150.. ..300 мм, довжина 600...3000 мм. Деревина для підлог приймається з сосни, ялини, смереки, модрини, ялиці, кедрини, берези, буку та вільхи.

Дерев'яні поли з дощок настилають по лагах, вкладають в один шар перпендикулярно до останніх, між собою з'єднують кромками в шпунт й ущіль­нюють спеціальними стискачами або клинами. Кожна дошка приби­вається до лаг цвяхами завдовжки 60...70 мм. Цвяхи забивають з нахилом, головки втоплюються.

В якості лаг використовують небудівельні дошки завтовшки 25 мм, що вкладаються на смуги звукоізоляційного матеріалу.

Рівність підлоги перевіряють двометровою рейкою. Зазор між нею та підлогою не повинен перевищувати 2 мм.

Обробляються дощаті підлоги машиною для стругання; місця, що не доступні для машини, обробляються електрорубанком. Плинтуси закріплю­ються до пробок цвяхами. Пробки закладаються в стіни через 70 см. Галтелі пригвинчуються шурупами до паркетних плит.

Дощаті підлоги або підлоги з паркетних дощок настилають «на себе». При цьому шпунт дошки, що вкладається, має бути повернутим в бік тесляра (паркетчика). Першу смугу дощок вкладають по попередньо на­тягну­тому шнурку на відстані 10...15 мм від стіни. Кожну наступну дошку переміщують до раніш вкладеної ударами молотка по прокладці з обрізків дощок. Всі стики дощок мають розташовуватися на лагах.

Покриття з щитового паркету виконується в громадських будин­ках (театрах, залах тощо). Паркетний щит складається з основи й паркет­ного покриття. Основа виконується з здорової деревини низької якості. Всі елементи щитів склеюються водостійкими клеями в заводських умовах. Щити можуть мати розміри: 1200х1200, 1000х1000, 800х800 та 500х500 мм. Щитовий паркет може вкладатися по лагах або жорсткій підготовці.

Настилання паркетних щитів по лагах починають з вкладання маячних ря­дів, які викладаються по шнурках, натягнутих вздовж суміжних стін на відстані від них, що дорівнює ширині щита плюс 10...15 мм. По цих шнур­ках розкладуються щити з напуском 10 см в напрямку, зворотному майбутньому настиланню.

Після вкладання й закріплення першого щита в його пази закладають об'єднувальні рейки, на які способом «на себе» насаджують наступний щит. До лаг щити закріплюють так, як і паркетні дошки.

На жорстку основу щити наклеюють по шару холодної мастики завтов­ш­ки 0,5...1 мм або на синтетичних клеях. Спочатку також вкладається маячний ряд і перевіряється правильність розбивки та вкладання щитів. Щити підгоняють один до одного так, щоб лінії стиків були прямоліній­ними.

Покриття з водостійких деревинно-стружкових плит виконується в житлових приміщеннях. Такі плити мають товщину 20 мм і не мають лицевого шару.

Перед вкладанням такі плити прирізають. Бокові кромки рекомендується спилювати по всьому периметру на ширину 50...80 мм, тому що ця зона плити має знижену якість.

Вкладають по лагах від однієї з поздовжніх стін. Зазори між плитами не повинні бути більшими за 1мм, а між плитами й стінами — в межах 10...15 мм. До лаг плити закріплюють цвяхами (50...60)х(2,5...5) мм. Відстань між окремими цвяхами по кромці — 150 мм, а в середині плити 600...800 мм. Для кріплення можна також використовувати шурупи (35...45)х4 мм. Шви між плитами та головки цвяхів чи шурупів заливають мастиками. Перед фарбуванням покриття шви шліфують наждачним папером та знепилюють. Фарбування поверхні підлоги виконується за два рази.

Підлоги з штучного паркету влаштовують з планок (клепок) довжиною 150...400 мм, шириною 30...60 мм, завтовшки 15...18 мм. Кожна клепка має паз та гребінь. Як правило, вкладаються по цементно-піщаній стяжці на мастиках. Для підвищення продуктивності праці паркетчиків вживають наборний паркет, коли дерев'яні планки завтовшки 8...12 мм наклеюють на листи крафт-паперу розміром 400х400мм.

Паркетні поли можуть вкладатися по асфальтовій стяжці або суцільній прокладці з деревинно-волокнистих плит.

Настилання паркету слід починати за добу після грунтування основи розчином бітуму з гасом. Вологість стяжки має становити не більше 4 %, температура повітря в приміщенні — не нижче +4^оС, відносна вологість — до 60 %.

Процес настилання підлог на мастиці складається з розкладання паркету біля робочого місця, розбивання маячних рядів, розливання та розрівню­ван­ня холодної мастики, вкладання паркетних планок, обробляння приєд­нань до ніш, влаштування фризів та порогів, обстругування підлоги, циклю­ван­ня, встановлення плинтусів чи галтелей й оздоблення підлог.

Під час розбивання встановлюють розташування фриза та маячної смуги. Потім по поздовжній лінії приміщення натягують шнур і попередньо роз­кла­да­ють клепки для перевірки правильності підбирання й регулювання ширини фриза й зазора біля стіни.

Маячну смугу клепки (ялинку) вкладають від середини поздовжньої вісі приміщення. Перед вкладанням на невелику ділянку основи наносять шар мастики завтовшки 0,5мм й розрівнюють його зубчастим шпателем. Зразу ж після нанесення мастики вкладають клепку так, щоб не менше 80 % її тильного боку було вкрито мастикою. Клепку з'єднують з раніш вкладеною за допомогою ударів молотка. Зазори повинні бути не більше 0,3 мм. Крайні ряди клепок обрізають електропилкою.

Основою для паркету можуть бути дошки, що вкладені по лагах. На них паркетини (клепки) закріплюються за допомогою цвяхів. На поверхню такої основи для усунення скрипу вкладають будівельний папір. Для втоп­лення головок цвяхів використовують спеціальний інструмент — добойник.

Після відрізання планок вздовж стін влаштовують фриз або планки лінійки

7.6. Контроль якості виконання робіт

Згідно ДБНВ.2.6-22-2001

Г.1 Якість матеріалів, що використовуються під час виконання опоряджувальних робіт, конт­ролюють відповідно до вимог нормативних документів на ці матеріали, а також згідно з вимогами нормативних документів, що регламентують способи та методи випробування цих матеріалів.

Г.2 Стан і готовність споруд, будинків, опоряджувальних конструктивних елементів і їхніх по­верхонь контролюють візуально, а також із застосуванням методів контролю, інструментів і при­ладів, наведених у табл. Г. 1.

Таблиця Г. 1

Г.6 Методи контролю виконуваних робіт з окремих видів опорядження, а також використову­вані засоби контролю наведені в табл. Г.3.

Таблиця Г.3