ПЗ 9. Практичні методи навчання. Методика проведення практичного заняття

1. Методи практичного (виробничого) навчання

Всі існуючі методи практичного (виробничого) навчання можуть бути розділені на дві групи:

а) навчання безпосередньо на робочому місці й

б) навчання поза робочим місцем (у навчальному класі).

Основними методами навчання на робочому місці є: інструктаж, ротація, учнівство й наставництво.

Інструктаж – це роз’яснення й демонстрацію прийомів роботи на робочому місці й може проводитися як співробітником, що давно виконує дані функції, так і спеціально підготовленим інструктором. Інструктаж, зазвичай, обмежений у часі, орієнтований на освоєння конкретних операцій або процедур, які є складовою професійних обов’язків студентів, є недорогим і ефективним засобом розвитку простих технічних навичок, тому він широко використається в усіх сучасних організаціях.

Ротація – метод самостійного навчання, при якому співробітник тимчасово переміщається на іншу посаду з метою набуття нових знань, умінь і навичок. Ротація широко застосовується підприємствами, що вимагають від працівників полівалентної кваліфікації, тобто володіння декількома професіями. Крім навчального ефекту, ротація впливає на мотивацію співробітника, допомагає переборювати стрес, викликаний одноманітними виробничими функціями, розширює соціальні контакти на робочому місці. Так, молоді робітники впродовж першого року можуть освоїти всі види виробничих операцій, які виконуються в їхньому цеху, переходячи, наприклад, від одного робочого місця до іншого. Такий метод дозволяє забезпечити повну взаємозамінність працівників цеху й уникнути кризових ситуацій у випадку хвороби, звільнень, раптового збільшення обсягу робіт. Серйозним недоліком ротації є високі витрати, пов’язані з втратою продуктивності при переміщенні працівника з однієї посади на іншу.

Учнівство й наставництво – один із традиційних методів професійного навчання ремісників. Із давніх часів, працюючи поруч із майстром, молоді робітники вивчали професію. Цей метод широко розповсюджений і сьогодні, особливо там, де практичний досвід відіграє виняткову роль у підготовці фахівців, – медицині, виноробстві, управлінні. Так, наприклад, перш ніж приступити до самостійної практики, майбутні лікарі (які вже закінчили теоретичний курс) працюють впродовж декількох років під керівництвом досвідченого лікаря, виконуючи його завдання й поступово переходячи до самостійної роботи. Однак сучасні учні не обов’язково проводять увесь свій час, спостерігаючи за тим, як працює наставник, і надаючи йому допомогу, вони можуть займати відповідальні посади й працювати самостійно. Їхнє учнівство полягає в наявності досвідченої людини, що постійно стежить за їхнім розвитком і допомагає порадами, підказками тощо.

Навчання на робочому місці відрізняється практичною спрямованістю, безпосереднім зв’язком з виробничими функціями співробітника, надає значні можливості для повторення й закріплення вивченого. Тому даний вид навчання є оптимальним для вироблення навичок, необхідних для виконання поточних виробничих завдань. Разом з тим, таке навчання часто буває занадто спеціальним для розвитку потенціалу співробітника, формування принципово нових поведінкових і професійних компетенцій, оскільки не дає йому можливості абстрагуватися від сьогоднішньої ситуації на робочому місці й вийти за межі традиційної поведінки. Для досягнення таких завдань більше ефективні програми навчання поза робочим місцем.

Ділові ігри – метод навчання, найбільш наближений до реальної професійної діяльності учнів. Перевага ділових ігор полягає в тому, що, будучи моделлю реальної організації, вони одночасно дають можливість значно скоротити операційний цикл і тим самим продемонструвати учасникам, до яких кінцевих результатів приведуть їхні рішення й дії. Ділові ігри бувають як глобальними (управління компанією), так і локальними (проведення переговорів, підготовка бізнес-плану). Використання цього методу дозволяє студентам виконувати різні професійні функції й за рахунок цього розширити власне уявлення про організацію й взаємини її співробітників. Ділові ігри досить корисні з огляду на вироблення практичних, управлінських (складання планів, проведення нарад, переговорів) і поведінкових (задоволення потреб клієнтів, орієнтованості на якість, співробітництво) навичок і менш ефективні для засвоєння теоретичних знань і оволодіння новими професіями. Ділові ігри вимагають затрати значних коштів, оскільки для їхньої підготовки потрібні спеціальні навички й чимало часу; ефективний розбір ділової гри, який має надзвичайне значення для ефективності цього виду навчання, також вимагає участі спеціально підготовлених інструкторів.

Самостійне навчання є найпростішим видом навчання – для нього не потрібно ні інструкторів, ні спеціальних приміщень, ні визначеного часу, – учень навчається там, тоді й так, як йому зручно. Організації можуть мати значну користь із самонавчання за умови розробки й надання співробітникам ефективних допоміжних засобів – аудіо й відеокасет, підручників, задачників, навчальних програм. Основною рисою самостійного навчання є його індивідуальний характер. Учень може визначати темп навчання, кількість повторень, тривалість заняття, тобто контролювати важливі параметри процесу навчання, що є заданими при інших методах. Разом з тим, індивідуальний характер позбавляє навчання однієї з найважливіших умов ефективності – зворотного зв’язку, учень наданий сам собі.

Розвиток персональних комп’ютерів і їх мультимедійних додатків дозволяє значною мірою усунути цей недолік.

Електронне навчання. У чому його особливості в порівнянні з іншими видами підвищення кваліфікації? По-перше, електронні канали доставки інформації стають частиною всіх вищезгаданих методів навчання: від мультимедійного комп’ютерного курсу до лекції або інструктажу. У цьому контексті електронне навчання в точному значенні навіть не є індивідуальним видом навчання, це саме канал доставки освітнього матеріалу. По-друге, електронне навчання забезпечує помітний обсяг усередині організації й повсюдну доступність навіть спеціалізованих курсів. Це вже нова якість процесу навчання. По-третє, електронне навчання може бути як синхронним, так і асинхронним, тобто передаватися в запису, зберігаючи знання усередині організації, перетворюючи їх в частину інформаційної структури підприємства. В існуючих сьогодні комп’ютерних програмах навчання здійснюється в режимі постійного діалогу учня з комп’ютером, причому цей діалог ведеться за допомогою різних засобів спілкування – комп’ютерної клавіатури, голосу, відеозображень, графічних матеріалів і малюнків. При збереженні переваг індивідуального навчання (контроль швидкості, повторення, доступність), використання засобів мультимедіа дає можливість підтримки постійного зворотного зв’язку й коригування процесу навчання, що значно підвищує його ефективність. Дослідження американських учених показали, що комп’ютеризоване навчання з використанням засобів мультимедіа забезпечує більш високий ступінь засвоюваності матеріалу (на 30%) і більш високий відсоток запам’ятовування, ніж традиційні методи. На відміну від традиційних методів професійного навчання при комп’ютеризованому навчанні основні витрати пов’язані з розробкою, а не з реалізацією програм навчання. Однак після того як програма розроблена, навчання практично нічого не коштує організації, тому що для її використання не потрібно ні інструкторів, ні приміщень, ні навчальних матеріалів. Тому при великій кількості учнів комп’ютеризовані програм стають економічно вигідними.

2. Практичне заняття, методика його підготовки й проведення

Практичне (грец. Prakticos – діяльний) заняття – форма навчального заняття, за якої викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння й навички їх практичного застосування через індивідуальне виконання відповідно до сформульованих завдань.

Практичне заняття спрямоване передусім на поглиблення й розширення знань, здобутих на лекціях, або з першоджерел чи різних видів посібників, а також на оволодіння методикою роботи з науковим матеріалом і найтиповішими для певної дисципліни практичними навичками, що вимагає чіткого планування. 

Планування практичних занять ґрунтується на навчальних планах і програмах, в яких передбачено графік навчального процесу, що забезпечує наступність, систематичність і послідовність навчання; перелік навчальних дисциплін та їх розподіл в часі і формах занять; перелік питань змісту курсу, час, що відводиться на виконання усіх видів занять; форми і терміни звітності студентів.

Часто практичними заняттями називають заняття із розв’язування задач з вищої математики, теоретичної механіки, фізики, опору матеріалів, з нарисної геометрії; вправи на побудову схем, графіків, діаграм, а також виконання розрахунково-графічних робіт із спеціальних дисциплін. Вивчення іноземних мов також проводять у формі практичних занять: вправи на читання, переклад, аудіювання, розмовне мовлення. Ці заняття відрізняються від занять з інших дисциплін лише методикою викладання.

Практичні заняття проводяться у навчальному закладі або в закладах, де студенти проходять практику, і мають на меті навчити їх розв’язувати специфічні завдання за спеціальністю, а також в аудиторіях або в навчальних лабораторіях, оснащених необхідними технічними засобами навчання, обчислювальною технікою. На молодших курсах практичні заняття мають систематичний характер і проводяться регулярно через 2–3 лекції, логічно продовжуючи почату на лекціях роботу. Однак на лекції можливо лише в загальних рисах показати підхід до розв’язання задачі, виконання розрахунків, конструювання об’єктів. Повне розкриття науково-теоретичних принципів здійснюється на практичних заняттях.

Досвід переконує, що науково грамотно сплановані й організовані практичні заняття мають важливе виховне й освітнє значення. Якщо викладач володіє широким науковим світоглядом, чітко дотримується певних наукових принципів, здатний зацікавити студентів, розкрити наукове та практичне значення дисципліни, показати завдання і перспективи її розвитку, то саме на практичних заняттях відбувається процес формування фахівців. Кількість студентів у групі на практичному занятті не має перевищувати половини академічної групи. На мистецько-творчих спеціальностях практичні заняття з фахових навчальних дисциплін проводяться із двома-трьома студентами або з одним студентом. Кількісний склад навчальних груп у таких випадках визначається навчальною програмою дисципліни або рішенням керівника ВНЗ.

Практичні заняття значною мірою забезпечують набуття умінь і навичок прийняття практичних рішень в реальних умовах виробництва, розвивають логічне мислення, вміння аналізувати явища, узагальнювати факти, сприяють регулярній й планомірній самостійній роботі у процесі вивчення певного курсу. Методика проведення практичних занять може бути різною залежно від досвіду й методичних концепцій викладача. Важливо, щоб вона активізувала навчально-пізнавальну діяльність студентів, сприяла формуванню умінь і навичок, поглибленню знань з курсу. Усе це передбачає продуману підготовку до практичної роботи викладача. Йдеться про перегляд програми, підручника, посібників, інструкцій і методичних розробок з теми практичної роботи, що дає змогу викладачеві внести в роботу елементи нового, уточнити зміст звіту і контрольних запитань, перевірити готовність приладів, установок і матеріалів, необхідних для практичної роботи, а також готовність лаборантів та іншого обслуговуючого персоналу.

Проведення практичного заняття ґрунтується на попередньо підготовленому методичному матеріалі – тестах для виявлення ступеня оволодіння студентами теоретичними положеннями, завданнях різної складності для розв’язування їх студентами на занятті та необхідних дидактичних засобів.

Підготовка до занять здійснюється за рахунок часу, відведеного на самостійну роботу студента. Особливо важливо, щоб студент усвідомив тему і завдання роботи, від чого залежить ступінь зацікавленості нею. Важливою для успішного проведення практичних занять є підготовка інструкцій, методичних розробок.

Інструкція, зазвичай, містить номер роботи, її назву й мету, короткі теоретичні відомості; опис установки і методику експерименту, робоче завдання (план виконання роботи, методик, оброблення даних); контрольні запитання, список рекомендованої літератури. Однак такі інструкції надто спрощують роботу студента. Тому необхідно розробляти такі інструкції, які б сприяли формуванню самостійності студента, звичайно під керівництвом викладача. На початку кожного практичного заняття доцільно декілька хвилин відводити для перевірки готовності студентів до роботи. Тематика і плани проведення практичних занять із переліком рекомендованої літератури заздалегідь доводяться до відома студентів. Студенти самостійно опрацьовують лекційний матеріал, рекомендовану літературу. За потреби – готують необхідні дидактичні матеріали і виконують домашні завдання.

Попередня підготовка передбачає також проведення вступних занять, на яких вивчають устаткування лабораторії чи майстерні і правил поведінки у цих приміщеннях табезпеки, користування устаткуванням і суворого дотримання їх у практичній роботі. Єдиної методики проведення практичних занять не існує, кожен навчальний заклад використовує власні розробки. Однак основних положень дотримуються всі.

Проводять практичне заняття переважно у такій послідовності:

• вступне слово викладача,
• пояснення незрозумілих студентам питань,
• запланована практична частина,
• завершальне слово викладача.

Для кожного заняття надзвичайно важливою є вступна частина. Викладач нагадує студентам мету й завдання заняття, визначає форми та час на проведення окремих видів роботи, надає заняттю конструктивно прагматичного характеру, зацікавлює аудиторію. Чим динамічніша вступна частина заняття, тим швидше студенти налаштуються на сприйняття нової дисципліни і будуть готові до творчої роботи. Важливе нагадування основних вимог, правил на занятті, оголошення завдання на наступне заняття з короткою аргументацією. Це слід робити з огляду на те, що на початку заняття студенти уважніші й сконцентрованіші. Іноді практичні заняття починають з короткого узагальнення найголовніших науково-теоретичних положень, які повинні слугувати висхідним моментом в роботі студентів. Найчастіше це робить викладач, оскільки визначити найважливіше, точно сформулювати науково-теоретичні положення або охарактеризувати методи роботи студенту не завжди вдається. Після узагальнення викладач повинен дати відповіді на окремі теоретичні запитання, які виникли в студентів у процесі підготовки до заняття. Важливо, щоб цей процес не затягнувся. Викладач може також запропонувати студентам звернутися до підручника, навчального посібника, перенести пояснення на консультацію. Дії викладача залежать від складності питання, наявності літератури. Після висвітлення теорії питання переходять до власне практичного заняття. Зазвичай з кожної теми лекційного курсу на практичні заняття виносять індивідуалізовані теми комплексного характеру, які, з одного боку, дають змогу студенту ширше застосувати здобуті знання, а з іншого – підготуватися до самостійного виконання домашнього завдання. Для викладача такі комплексні завдання слугують також способом перевірки рівня засвоєння навчального матеріалу студентами. Однак, індивідуалізуючи завдання, викладач має встановити певний середній рівень, який би відповідав завданням вищої школи і безперервно від заняття до заняття в міру педагогічної доцільності зростав. При цьому студент повинен відчувати крок за кроком підвищення рівня своєї підготовки. Індивідуалізуючи завдання, необхідно зберігати цілісність системи практичних занять, їхній взаємозв’язок і послідовність, розглядати їх як єдине ціле, підпорядковане змісту лекцій. Кожне заняття має бути тематично завершеною ланкою навчальної програми. Враховуючи, що на підведення підсумків заняття потрібно 3–5 хвилин, викладач може заздалегідь спланувати час на розгляд кожного питання, проблемних завдань, вправ, ситуацій, тобто дотримуватися регламенту, що дисциплінує студентів, привчає до економії часу. Відсутність регламенту руйнує схему заняття, призводить до втрати логіки, взаємозв’язків.

Практичні заняття мають бути різноманітними. Необхідно організовувати їх так, щоб студенти відчували зростання складності  завдань, що зумовлювало б позитивні емоції від власного успіху в навчанні, сприяло б творчості, пошукам. Якщо студенти зрозуміють, що їх навчальні можливості вичерпані, то знизиться рівень мотивації. Важливе значення в процесі практичних робіт мають індивідуальний підхід і продуктивне педагогічне спілкування. Студенти повинні отримати можливість розкрити й виявити свої здібності, свій потенціал. Тому при розробленні завдань і плану практичного заняття слід враховувати рівень підготовки та інтереси кожного студента групи, виступаючи в ролі консультанта, не пригнічувати самостійності та ініціативи студентів.

У процесі підготовки і проведення практичного заняття виділяють (В. Литвинюк) п’ять етапів.

На першому етапі викладач відповідає на запитання, які виникли у студентів у процесі виконання ними індивідуальних домашніх завдань. Іноді на запитання відповідають спеціально організовані групи студентів. Відтак усі студенти залучені до перевірки домашніх завдань. Перевірка здійснюється у такий спосіб: викликаним до дошки двом-трьом студентам пропонується розкрити сутність розв’язання певної задачі чи прикладу з домашнього завдання. Студент протягом 5–7 хв. характеризує основні моменти. Допущені помилки відразу ж виправляють. Інші студенти у цей час розв’язують запропоновані викладачем нові задачі.

Другий етап – перевірка теорії. Студенти пишуть контрольну роботу тривалістю 8–10 хв. Оцінка оголошується на наступному занятті. Повторюються формулювання означень і теорем.

На третьому етапі викладач оголошує тему нового заняття, його мету і значення в курсі. Перша задача, яку розв’язують з цієї теми, є типовою і розглядається як приклад. Після аналізу задачі до дошки викликають студентів. Мета даного етапу полягає в тому, щоб навчити студентів математичного методу розв’язування задач з теми, переконатися, що більшість студентів тему засвоїли.

Четвертий етап триває 2–4 хв. Це оголошення домашнього завдання: тема практичного заняття з детальним планом. Індивідуальне домашнє завдання складається з двох частин: перша – задачі з вивченої теми, обсяг яких не перевищує 70% від розв’язаних в аудиторії, друга – перевірка домашнього завдання іншого студента з попередньої теми з метою повторення вивченого.

П’ятий етап є завершенням практичного заняття. На цьому етапі викладач дає самостійну роботу з вивченої теми. Під час написання самостійної роботи можливі бесіди студентів між собою. Викладач виступає в ролі консультанта. Активність студентів на практичних заняттях зростає за умови, що їхня діяльність здійснюється в процесі пошуку шляхів додаткового засвоєння теоретичних знань. У них формуються практичні уміння і навички в галузі вирішення прикладних завдань, побудови схем, графіків, креслень, виконання розрахунково-графічних завдань, закріплюються й вдосконалюються вже наявні уміння, розвивається здатність самостійно використовувати весь багаж знань для вдосконалення певних дій тощо.

На практичних заняттях студентам слід дотримуватися принципу максимальної самостійності. Вони повинні самостійно виконати роботу, оформити протокол і дати інтерпретацію результатів. Оцінки, отримані за окремі практичні заняття, викладач враховує при виставленні підсумкової оцінки з навчальної дисципліни. Оцінювання роботи студентів у процесі заняття сприяє контролю та активізації навчально-пізнавальної діяльності. Кожне заняття доцільно закінчувати коротким висновком і рекомендаціями викладача щодо подальшої роботи. Важливе значення для практичних занять має використання активних методів навчання: не імітаційних (дискусії, екскурсії, виїзні заняття);імітаційних неігрових (аналіз конкретних ситуацій, документації,дії за інструкцією, вирішення виробничих завдань), імітаційних ділових, рольових ігор, ігрового проектування. Ефективність практичного заняття значною мірою залежить від вміння викладача володіти увагою студентів, впроваджувати елементи змагальності між ними, здійснювати диференційований підхід при підборі груп для спільної діяльності, забезпечувати пряме (планування, конструювання завдань, контроль) й опосередковане (вплив на мотиви, установки, цілі студента)керівництво.