Лекція-13.

1. Правове регулювання забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Поняття і правове забезпечення зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД).

В юридичній літературі зовнішньоекономічна діяльність розглядається як діяльність щодо розвитку співробітництва з іншими державами у галузі торгівлі, економіки, техніки, культури, туризму. На думку деяких авторів, це особлива форма здійснення суспільно-виробничих зв'язків між окремими державами, між державами і міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями у сфері міжнародного економічного співробітництва, яка є предметом вивчення міжнародного економічного права як самостійної галузі міжнародного публічного права.

Така оцінка місця і галузевої належності норм, що регулюють відносини щодо зовнішньоекономічної діяльності, на нашу думку, не узгоджуються з легальним визначенням поняття зовнішньоекономічної діяльності, що міститься в ст. 1 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність": зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Істотним доповненням визначення поняття зовнішньоекономічної діяльності є вказівка ч. 1 ст. 377 ГК на таку її ознаку, як перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою.

Оскільки мова йде про діяльність суб'єктів господарської діяльності, то цілком логічним є висновок про те, що зовнішньоекономічна діяльність є одним з видів господарської діяльності, під якою Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст. 1) розуміє будь-яку діяльність, в тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. Відтак і законодавство про зовнішньоекономічну діяльність є одним з інститутів господарського законодавства, що в стислій формі вміщений в Розділ VIII Господарського кодексу України.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює зовнішньоекономічну діяльність, є Закон України від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", який визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності, окреслює коло її суб'єктів, називає види зовнішньоекономічної діяльності, закріплює основи її регулювання, передбачає встановлення спеціальних правових режимів зовнішньоекономічної діяльності, містить норми щодо відповідальності учасників зовнішньоекономічної діяльності та захисту їх прав і інтересів.

Порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопоряд-ками, іншими, ніж український правопорядок, встановлює Закон України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право".

Важливе значення для регулювання окремих видів зовнішньоекономічної діяльності мають також Цивільний кодекс України; Закони України від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж", від 15 вересня 1995 р. (в редакції Закону України від 21 червня 2001 р.) "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування" та від 23 грудня 1998 р. "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності"; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"; Укази Президента України від 4 жовтня 1994 р. "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" та від 7 листопада 1994 р. "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні"; постанови Кабінету Міністрів (спільно з Національним банком України) від 21 червня 1995 р. "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті" та від 12 грудня 2002 р. "Про затвердження Порядку ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності", а також нормативно-правові акти Міністерства економіки України.

2. Суб'єкти ЗЕД. Правила ІНКОТЕРМС.

Господарський кодекс України визнає суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності:

• а) суб'єктів господарювання, зазначених в пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК: - господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
• - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
• б) у зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 378 ГК).

При цьому всі зазначені суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно із законодавством України, а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх установчих документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав. Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України.

Відповідно до Указу Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.1994 р., з метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємницької діяльності України при укладанні договорів, а також учасниками відносин, що виникають у зв'язку з такими договорами, установлено, що при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари (роботи, послуги), застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою (далі - Правила "ІНКОТЕРМС"). Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), запропоновано забезпечувати додержання Правил "ІНКОТЕРМС".

Найчастіше сторонам, які укладають договір, невідомі відмінності у торговельній практиці у відповідних країнах. Ця розмаїтість у тлумаченнях призводить до непорозумінь, розбіжностей і звернень до суду, наслідком чого є втрата і коштів, і часу. З метою вирішення цієї проблеми Міжнародна торгова палата в 1936 р. видала звід Міжнародних правил щодо тлумачення торгових термінів, названих "ІНКОТЕРМС". Згодом, у 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 і 2000 роках до нього вносилися зміни і доповнення. Зараз застосовується сьома редакція - "ІНКОТЕРМС-2000".

Сформульовані в "ІНКОТЕРМС" базисні умови зовнішньоторговельної купівлі-продажу визначають момент переходу права власності на товар від продавця до покупця, а отже, і ризику його випадкової загибелі; установлюють, хто (продавець або покупець) організовує перевезення товару, його навантаження, хто оплачує витрати зі страхування товару, здійснює митне очищення товару від мита тощо.

В "ІНКОТЕРМС-2000" всі базисні умови постачання класифіковані за чотирма категоріями. В основі цієї класифікації лежить відмінність в обсязі зобов'язань контрагентів щодо доставки товару. Перша категорія, названа умовно "Е", в неї входить лише умова "франко-завод" (ex works), зазначає мінімальний обсяг обов'язків для продавця, який має надати товар у розпорядження покупця за місцем перебування продавця.

Друга категорія "F" включає умови, що покладають на продавця обов'язок передати товар перевізнику, зазначеному покупцем (ФОБ, ФАС, "франко-перевізник").

Третя група "С" об'єднує умови, на яких продавець має забезпечити перевезення товару, але не зобов'язаний приймати на себе ризик випадкового знищення або пошкодження товару чи нести які-небудь додаткові витрати, які можуть виникнути в результаті подій, що відбуваються після відвантаження товару (СІФ, "доставка оплачена до ...", "доставка і страхування оплачені до ...").

У четверту категорію "D" входять умови постачання, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, що можуть виникнути у зв'язку з доставкою товару в країну призначення ("доставлено на кордон", "доставлено із судна", "доставлено із пристані", "доставлено без оплати мита", "доставлено з оплатою мита").

3. Ліцензування та квотування ЗЕД.

В Україні діють шість видів експортних (імпортних) ліцензій:

- ліцензія генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певним товаром (товарами) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього товару (товарів);

- ліцензія разова (індивідуальна) - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менший ніж той, що є необхідним для здійснення експортної (імпортної) операції;

- ліцензія відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;

- ліцензія антидемпінгова - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів;

- ліцензія компенсаційна - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару), який є об'єктом антисубсидиційного розслідування та/або компенсаційних заходів;

- ліцензія спеціальна - належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів.

Стосовно кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії.

В Україні діють шість видів експортних (імпортних) квот (контингентів):

- квоти (контингенти) глобальні - квоти, які встановлюються щодо товару (товарів) без визначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

- квоти (контингенти) групові - квоти, які встановлюються щодо товару (товарів) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується,

- квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, які встановлюються щодо товару (товарів) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватися або з якої він (вони) може імпортуватися;

- квоти антидемпінгові - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/ або вартісних одиницях виміру;

- квоти компенсаційні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидиційного розслідування та/ або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в і натуральних та/або вартісних одиницях виміру;

- квоти спеціальні - граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру.

Згідно зі ст. 16 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" ліцензування зовнішньоекономічних операцій визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів.

Ліцензування експорту (імпорту) товарів здійснюється у формі автоматичного або неавтоматичного ліцензування. Автоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не справляє обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.

Неавтоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких встановлюються певні квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії використовується в разі встановлення квот (кількісних або інших обмежень) на експорт (імпорт) товарів.

- значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, особливо сільськогосподарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку першої необхідності або інших товарів, що мають вагоме значення для життєдіяльності в Україні;

- необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

- експорту дорогоцінних металів, крім банківських металів;

- необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

- необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

- необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Ліцензування імпорту товарів запроваджується в Україні в разі:

- різкого погіршення стану платіжного балансу та зовнішніх платежів (якщо інші заходи неефективні);

- різкого скорочення або мінімального розміру золотовалютних резервів;

- необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

- імпорту дорогоцінних металів, крім банківських металів;

- необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

- необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та і авторських прав;

- необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

4. Правовий режим іноземних інвестицій: поняття та форми здійснення іноземних інвестицій.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені Законом України від 18 вересня 1991 р. "Про інвестиційну діяльність"1. Цей Закон спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвиток міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Він визначає інвестиції як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Відповідно до зазначеного Закону інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Інвестиційна діяльність здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування іноземними громадянами, юридичними особами, державами та спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Особливості режиму іноземних інвестицій на території України визначаються Законом України від 19 березня 1996 р. "Про режим іноземного інвестування"2, дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями.

Зазначений закон розуміє під іноземними інвестиціями цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Форми і види іноземних інвестицій

Відповідно до ч. 1 ст. 391 ГК та ст. 2 Закону "Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

валюти України - відповідно до законодавства України;

будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, створеного відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватись у різноманітних формах.

Серед цих форм, встановлених ч. 1 ст. 392 ГК, зокрема, такі:

участь у господарських організаціях, що створюються разом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;

створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств;

придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання природних ресурсів на території України;

господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;

придбання інших майнових прав;

інші форми, не заборонені законом.

Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише законом.

5. Оцінка іноземних інвестицій. Державна реєстрація та гарантії захисту іноземних інвестицій.

Оцінка іноземних інвестицій, включаючи внески до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, здійснюється в іноземній конвертованій валюті та у гривнях за згодою сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахунок сум в іноземній валюті у гривні здійснюється за курсом, встановленим Національним банком України (ст. 393 ГКУ).

Оцінка інвестицій - найважливіший етап інвестування. Разом з тим треба підкреслити основне правило - оцінка здійснюється за згодою сторін, а при недоговірному характері інвестиції - самим інвестором, якщо законом не встановлене інше. Так, іноземна валюта оцінюється за офіційним курсом валюти України, встановленому Національним банком України, а не сторонами або інвестором.

Відповідно до ст. 395 ГКУ державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями протягом трьох робочих днів після фактичного їх внесення у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише в разі порушення законодавства України про іноземне інвестування. Відмову в державній реєстрації іноземних інвестицій може бути оскаржено в судовому порядку.

Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій, передбачених ГКУ та іншими законами для іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інвестиціями.

На території України можуть створюватися й діяти суб'єкти господарювання з іноземними інвестиціями, які здійснюють свою діяльність у формах підприємства з іноземними інвестиціями (ст. 116 ГКУ), іноземного підприємства (ст. 117 ГКУ), філії або представництва іноземної юридичної особи, інших не заборонених законом формах. У ст. 396 ГКУ зазначається, що порядок утворення підприємств з іноземними інвестиціями та іноземних підприємств регулюється ГКУ, іншими прийнятими відповідно до нього законами. Особливості створення банківських, страхових та інших фінансових установ за участю іноземного інвестора визначаються відповідними законами України.

- застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій;

- у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

- гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

- компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

- гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності;

- гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій;

- інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.

У разі зміни законодавства про режим іноземного інвестування на вимогу іноземного інвестора у випадках і порядку, визначених законодавством, застосовуються державні гарантії, які визначаються законодавством, що діяло на момент вкладення інвестицій.

Іноземні інвестори мають право вимагати відшкодування збитків, завданих їм незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Збитки іноземних інвесторів повинні бути відшкодовані за поточними ринковими цінами або на основі обґрунтованих оцінок, підтверджених незалежним аудитором (аудиторською організацією).

Компенсація, яка виплачується іноземному інвестору в порядку відшкодування збитків, повинна бути адекватною, ефективною та визначеною на момент виконання рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації за цим рішенням має бути негайно виплачена у валюті, в якій було здійснено інвестиції, чи в іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до валютного законодавства. Законом може бути передбачено нарахування відсотків на суму компенсації.

Компенсація збитків іноземним інвесторам здійснюється в порядку, встановленому законом. У ст. 398 ГКУ зазначаються гарантії переказу та використання доходів від іноземних інвестицій. Так, іноземним інвесторам після сплати ними податків та зборів (обов'язкових платежів) гарантується безперешкодний негайний переказ за кордон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах від здійснення інвестицій.

Порядок переказу за кордон зазначених коштів встановлюється Національним банком України. Доход іноземного інвестора або інші кошти, одержані в Україні у гривнях або іноземній валюті від здійснення інвестицій, можуть реінвестуватися в Україні в порядку, встановленому законодавством.

У ст. 399 ГКУ перелічено гарантії іноземним інвесторам у разі припинення інвестиційної діяльності. Зокрема, у разі припинення інвестиційної діяльності на території України іноземний інвестор має право повернути свої інвестиції не пізніше шести місяців після припинення цієї діяльності, а також доходи за цими інвестиціями у грошовій або товарній формі, якщо інше не встановлено законом або угодою сторін.

6. Законодавство про концесію.Концесійна діяльність в Україні.Законодавство про концесію.

В ЦК України (гл. 76) і в ГК України (гл. 36) вперше включено норми, що регулюють використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання - комерційну концесію. Оскільки у відносини комерційної концесії можуть вступати лише суб'єкти підприємницької діяльності (ст. 1117 ЦК), включення норм про договір комерційної концесії (так само, як і норм, що регулюють інші договори у сфері господарювання - лізинг, факторинг тощо) в ЦК за наявності спеціального кодифікованого акту - ГК, що регулює господарські (в тому числі і підприємницькі) відносини, видається необґрунтованим.

Комерційну концесію слід відрізняти від концесій, що регулюються нормами гл. 40 ГК і Законом України від 16 липня 1999 р. "Про концесії".

За своєю сутністю комерційна концесія найбільше відповідає франчайзингу, що набув поширення у світовій практиці господарювання з 70-х років минулого століття. До речі, в усіх проектах ЦК вживався саме термін "франчайзинг" і лише на заключній стадії прийняття його було замінено терміном "комерційна концесія" (так і в ЦК Російської федерації), що не можна визнати вдалим у зв'язку з можливим ототожненням комерційної концесії з концесіями, що регулюються гл. 40 ГК (в ЦК такі норми відсутні).

На початку свого виникнення франчайзинг розглядався як різновид договору про виключний продаж товарів, за яким продавець надає покупцеві виключно про по продажу певних товарів на визначеній території або визначеній клієнтурі. Покупець у такій схемі відносин відігравав роль дистриб'ютора.

Сьогодні франчайзинг (франшиза) являє собою спосіб просування і збуту товарів і послуг. Він заснований на тому, що один суб'єкт підприємницької діяльності (франчайзер, франшизіар) за винагороду надає іншому суб'єкту підприємницької діяльності (франчайзи, франши-зіару) право використовувати свої засоби індивідуалізації (фірмове найменування, знак для товарів і послуг), передає йому ноу-хау і надає постійне консультаційне сприяння в організації підприємницької діяльності. З економічної точки зору франчайзинг дозволяє виробнику товарів або послуг, що відомі споживачам і мають попит (франчайзеру), розширити збут своїх товарів або послуг шляхом відкриття нових підприємств, не витрачаючи при цьому власних чи залучених коштів (відкриття підприємств відбувається за рахунок франчайзи, який є власником відкритих підприємств).

Концесія - це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику (ч. 1 ст. 406 ГК України).

Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна діяльність, об'єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються законом.

Нормативно-правове регулювання концесії здійснюється:

- Господарським кодексом України (гл. 40, ст. 406-410, що визначають: поняття та основні засади концесійної діяльності - ст. 406-407, договірні засади здійснення концесійної діяльності - ст. 408, положення щодо припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію - ст. 409, законодавство про концесії - ст. 410, гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання - ст. 418);

- Земельним Кодексом, що визначає: землі, промисловості, транспорту, енергетики та іншого призначення (гл. 13), права концесіонера на земельну ділянку (ст. 94), права та обов'язки землекористувачів (ст. 95-97), відповідальність за порушення земельного законодавства (ст. 211).

- Законами України: "Про концесії" від 16.07.1999 р. (містить визначення застосовуваних у Законі термінів - ст. 1, положення щодо: принципів концесійної діяльності - ст. 2, об'єктів концесії - ст. 3, засад концесійної діяльності, в т. ч. обмеження, - ст. 4-5, щодо концесійних конкурсів - ст. 6-8 та договорів концесії, що укладаються за результатами їх проведення, - ст. 9-16, прав та обов'язків сторін концесійного договору - ст. 17-25, статистичної звітності у сфері концесійної діяльності - ст. 26-27); спеціальним Законами України: від 14.12.1999 р. "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" (містить спеціальні положення щодо цього виду концесійної діяльності з вищезгаданих питань); від 16.03.1996 р. "Про режим іноземного інвестування" (визначає концесійний договір як один з основних видів договорів у сфері іноземного інвестування - ст. 22);

- Постановами Кабінету Міністрів України та ін.

7. Принципи концесійної діяльності.

Основними принципами діяльності, пов'язаної з наданням та отриманням концесії (далі - концесійної діяльності), є:

1) законність здійснення концесійної діяльності;

2) державне регулювання концесійної діяльності та контроль за її здійсненням;

3) здійснення концесійної діяльності на підставі концесійного договору;

4) вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

5) врахування особливостей надання об'єкта у концесію в окремих сферах господарської діяльності;

6) комплексне використання об'єкта концесії;

7) взаємовигода сторін у концесійному договорі;

8) державні гарантії капіталовкладень концесіонера;

9) оплатне використання об'єкта концесії;

10) забезпечення законних прав та інтересів споживачів товарів (робіт, послуг), що надаються концесіонером;

11) стабільність умов концесійних договорів;

12) розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

13) участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії, які мають соціальне значення (ст. 2 Закону України "Про концесії").

Згідно зі ст. 407 ГК України концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах: поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору; вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі; комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення; взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору; державне гарантування інвестицій концесіонерів; стабільність умов концесійних договорів; забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції (послуг), що надаються концесіонерами.

8. Договір комерційної концесії та концесійний договір.

Так само як концесійну діяльність слід відрізняти від концесії, так і договір комерційної концесії слід відрізняти від концесійного договору.

Договір комерційної концесії - це договір, за яким одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплексу прав, належних правоволодільцеві, а користувач зобов'язується дотримуватися умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду (ч. 1 ст. 366 ГК).

Предмет договору комерційної концесії в ГК визначений лише в загальних рисах: як комплекс прав, ділової репутації і комерційного досвіду (ч. 2 ст. 366 ЦК). За змістом ч. 1 ст. 1116 ЦК предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації, під якою можна розуміти сукупність інформації про правово-лодільця, що дає можливість зробити висновок про його професійні та управлінські здібності, порядність та відповідність його діяльності вимогам закону.

За своїм предметом договір комерційної концесії відрізняється від схожих з ним договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, зокрема ліцензійного договору, договору про пе-редання виключних майнових прав інтелектуальної власності тощо, передбачених ст. 1107 ЦК.

Закон вимагає, щоб договір комерційної концесії був укладений у письмовій формі у вигляді єдиного документа (в ст. 1118 ЦК йдеться про "письмову форму"). Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору (згідно з ч. 1 ст. 1118 ЦК він є нікчемним).

Особливістю договору комерційної концесії є те, що він підлягає державній реєстрації органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець. Якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем.

Юридичне значення реєстрації полягає в тому, що у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір лише з дня його державної реєстрації. Відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір.

Слід проте зазначити, що Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" повноваження державного реєстратора щодо державної реєстрації договорів комерційної концесії не передбачені. Інші вимоги щодо укладання договору комерційної концесії встановлюються законом.

Договором комерційної концесії може бути передбачено право користувача дозволяти іншим особам користування наданим йому комплексом прав або часткою цього комплексу прав на умовах комерційної субконцесії, погоджених ним із правоволодільцем або визначених у договорі комерційної концесії. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії, якщо інше не випливає з особливостей субконцесії. Якщо договір комерційної концесії визнано недійсним, недійсні також укладені на його основі договори комерційної субконцесії.

Винагорода за договором комерційної концесії може виплачуватися користувачем правоволодільцеві у формі разових або періодичних платежів або в іншій формі, передбаченій договором (ст. 369 ГК).

Обов'язки сторін договору комерційної концесії визначені ст. 370, 371 ГК і ст. 1120 і 1121 ЦК. Так, правоволоділець зобов'язаний: передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну користувачеві для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінструктувати користувача і його працівників з питань, пов'язаних із здійсненням цих прав; видати користувачеві передбачені договором ліцензії (дозволи), забезпечивши їх оформлення у встановленому законодавством порядку.

Якщо договором комерційної концесії не передбачено інше, пра-воволоділець зобов'язаний: забезпечити державну реєстрацію договору комерційної концесії; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.

З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач зобов'язаний: використовувати при здійсненні передбаченої договором діяльності торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; забезпечити відповідність якості товарів, що виробляються ним на основі договору, виконаних робіт, послуг, що надаються, якості таких самих товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) безпосередньо правоволодільцем; дотримуватися інструкцій і вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволоділь-цем; надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послуги) безпосередньо у правоволодільця; інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; не розголошувати секрети виробництва правоволодільця та іншу одержану від нього конфіденційну інформацію; сплатити правоволодільцеві обумовлену договором винагороду.

Згідно з ч. 1 ст. 372 ГК договором комерційної концесії можуть бути передбачені обмеження прав сторін за цим договором, зокрема: обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території; обов'язок користувача не допускати його конкуренції з правоволо-дільцем на території, на яку поширюється чинність договору комерційної концесії стосовно підприємницької діяльності, що здійснюється користувачем з використанням належних правоволодільцеві прав; відмова користувача від одержання за договором комерційної концесії аналогічних прав у конкурентів (потенційних конкурентів) правоволоділь-ця; обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцом місце розташування виробничих приміщень, що мають використовуватися при здійсненні наданих за договором прав, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

Обмежувальні умови можуть бути визнані недійсними, якщо ці умови суперечать законодавству (ч. 2 ст. 372 ГК). Крім цього, ч. 2 ст. 1122 ЦК прямо встановлено, що умова договору, відповідно до якої правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни, є нікчемною.

Відповідно до ст. 373 ГК правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що заявляються до користувача комерційної концесії у разі невідповідності якості товарів (робіт, послуг), які продаються (виконуються, надаються) користувачем.

За вимогами, що заявляються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, останній відповідає солідарно з користувачем. Договір комерційної концесії може бути змінений відповідно до положень, встановлених ст. 188 ГК. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на зміни договору лише з дня державної реєстрації цієї зміни відповідно до ст. 367 ГК, якщо не доведуть, що третя особа знала або повинна була знати про зміну договору раніше.

Кожна із сторін договору комерційної концесії, укладеного без зазначеного строку, має право у будь-який час відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону за шість місяців, якщо договором не передбачений більш тривалий строк.

Дострокове розірвання договору комерційної концесії, укладеного на визначений строк, а також розірвання договору, укладеного без визначення строку, підлягають державній реєстрації відповідно до ст. 367 ГК. При оголошенні правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом) договір комерційної концесії припиняється.

У разі зміни торговельної марки чи іншого позначення правоволодільця, права на використання яких входять у комплекс прав за договором комерційної концесії, цей договір зберігає чинність щодо нових позначень правоволодільця, якщо користувач не вимагає розірвання договору. Дещо інакше ця норма сформульована в п. 1 ч. 2 ст. 1126 ЦК, згідно з яким договір комерційної концесії припиняється у разі "припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом".

У разі продовження чинності договору комерційної концесії користувач має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди. Якщо в період дії договору комерційної концесії припинилося право, користування яким надано за цим договором, договір продовжує свою чинність, крім положень, що стосуються права, яке припинилося, а користувач, якщо інше не передбачено договором, має право вимагати відповідного зменшення належної правоволодільцеві винагороди.

На відміну від договору комерційної концесії, згідно зі ст. 408 ГК України концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом державної влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п'ятдесяти років.

Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності.

Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії, іншими законами.

9. Припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію.

Відповідно до ст. 409 ГК України припинення діяльності державного або комунального підприємства, майно якого передається в концесію, здійснюється шляхом ліквідації цього підприємства, з припиненням права господарського відання на майно, закріплене за цим державним або комунальним підприємством. Умовами концесійного договору повинно передбачатися максимальне використання в концесійній діяльності праці громадян України, в тому числі звільнених у зв'язку з ліквідацією державного або комунального підприємства, майно якого передано в концесію.

10. Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ): поняття, територія і статус.

Реформування соціально-економічного становища в Україні вимагає застосування нових форм регіонального розвитку, що базуються на можливостях регіонів повніше й ефективніше використовувати наявні ресурси і переваги сприятливого економіко-географічного та геополі-тичного розташування.

Найбільш дієвими формами регіональної політики, що застосовуються країнами як з високорозвинутою, так і перехідною економікою, є створення спеціальних (вільних) економічних зон та здійснення комплексу заходів, що проводяться центральними і місцевими органами виконавчої влади шляхом запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності.

Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ) розглядаються як один з важливих інструментів, за допомогою якого досягається відкритість економіки нашої держави зовнішньому світові і стимулюється міжнародне економічне співробітництво на основі залучення іноземних інвестицій.

Спеціальна економічна зона - це частина території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування чинного законодавства України. Для СЕЗ характерним є те, що в них створюються сприятливі валютно-фінансові умови для розвитку банківсько-кредитної системи, страхування та системи державного інвестування.

11. Види СЕЗ.

Згідно із Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" в Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися такі СЕЗ:

1) зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко) та митні склади;

2) комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємства, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальницькі операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;

3) науково-технічні зони - це СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідних, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

4) туристично-рекреаційні зони - це СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

5) банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

6) зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

СЕЗ можуть бути класифіковані й за іншими критеріями.

Так, за ознакою відкритості розрізняють СЕЗ інтеграційні (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком).

Залежно від місцезнаходження СЕЗ поділяються на зовнішні (розміщені на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

12. Державні гарантії інвестицій у СЕЗ.

У СЕЗ встановлюється спеціальний режим інвестування та господарювання, якому притаманна сукупність певних ознак, зокрема:

I. Юридична підстава встановлення - загальні закони (ст. 401-404 ГК України та Закон України від 13 жовтня 1992 р. "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон", спеціальний закон (про створення конкретної СЕЗ, що визначає її параметри, зміст спеціального режиму господарювання на території СЕЗ), низка підзаконних нормативно-правових актів, що конкретизують зміст цього режиму.

II. Визначення мети запровадження конкретної СЕЗ з урахуванням її виду.

III. Особливість режиму інвестування та господарювання, що встановлюється індивідуально для конкретної СЕЗ та передбачає (може передбачати):

по-перше, створення сприятливих умов для інвестування та господарювання для певних груп суб'єктів (суб'єктів господарювання СЕЗ) шляхом встановлення: а) пільг - митних (пільги у сплаті ввізного мита, податку на додану вартість та сплаті акцизного збору), податкових (в оподаткуванні прибутку, звільненні від оподаткування інвестицій, а також від сплати низки платежів: плати за землю, зборів до Державного інноваційного фонду, збору на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття); б) гарантій захисту майнових інтересів цих суб'єктів: загальні для інвесторів та спеціальні - для суб'єктів СЕЗ (а) стабілізаційна гарантія від змін законодавства протягом функціонування конкретної СЕЗ; б) гарантія забезпечення інтересів суб'єктів СЕЗ у разі її ліквідації протягом встановленого строку реалізації інвестиційного проекту; в) гарантія розгляду спорів між органами управління СЕЗ, суб'єктами СЕЗ та ліквідаційною комісією, пов'язаних з ліквідацією СЕЗ, в судах України, а спорів за участю іноземних суб'єктів господарювання - у судах за погодженням сторін, у т. ч. за кордоном);

по-друге, обмеження для суб'єктів СЕЗ (встановлюються з метою захисту публічних інтересів) у формі: а) заборон, що можуть встановлюватися для суб'єктів конкретної СЕЗ"; б) встановлення спеціальних господарсько-правових санкцій (у формі, наприклад, позбавлення наданих пільг у разі порушення суб'єктом СЕЗ умов їх надання; тимчасового припинення господарської діяльності суб'єкта СЕЗ у разі порушення ним законодавства України, установчих документів, договору щодо умов реалізації інвестиційного проекту; скасування наданих дозволів; розірвання договору; скасування реєстрації суб'єкта СЕЗ);

IV. Спеціальний порядок управління СЕЗ, що здійснюється за допомогою системи органів - місцевої державної адміністрації, органу місцевого самоврядування та спеціально створеного органу розвитку та управління СЕЗ (орган управління СЕЗ) з розмежуванням компетенції між ними, а також передбачає контроль за дотриманням суб'єктами СЕЗ вимог чинного законодавства, установчих документів та укладених договорів (контрактів) на реалізацію інвестиційних проектів на території конкретної СЕЗ; виконання контрольних функцій здійснюється зазначеними органами, а також уповноваженими державними органами відповідно до чинного законодавства Комісію з перевірки додержання законодавства про здійснення імпортних операцій суб'єктами спеціальних (вільних) економічних зон та суб'єктами пріоритетного розвитку, на яких запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності").

V. Спеціальний порядок набуття статусу суб'єкта господарювання СЕЗ (спеціальний порядок легітимації). Цього статусу можуть набути лише суб'єкти господарювання, створені та/або зареєстровані відповідно до загального порядку. Спеціальний порядок легітимації передбачає: 1) затвердження поданого заявником - суб'єктом господарювання інвестиційного проекту відповідно до встановлених для конкретної СЕЗ вимог (відповідність проекту пріоритетним напрямам розвитку економіки регіону та вимогам до мінімальної вартості, наявність позитивного висновку інвестиційної експертизи) та порядку (встановлюється для певної СЕЗ); 2) укладення органом управління СЕЗ із суб'єктом господарювання договору на реалізацію затвердженого інвестиційного проекту на підставі Типового договору; 3) реєстрація заявника, який уклав такий договір, як суб'єкта господарювання певної СЕЗ (здійснюється органом господарського розвитку та управління конкретної СЕЗ за умови дотримання заявником встановлених вимог, після чого йому (заявникові) видається свідоцтво про реєстрацію суб'єкта СЕЗ - основної підстави для надання передбачених законом пільг для суб'єктів конкретної СЕЗ).

VI. Регулювання відносин між органом управління СЕЗ та суб'єктом СЕЗ актами законодавства конкретної СЕЗ та укладеним між ними договором (контрактом) на реалізацію інвестиційного проекту на території конкретної СЕЗ (предметом договору є реалізація належним чином затвердженого інвестиційного проекту, основними зобов'язаннями сторін є: інвестора - щодо реалізації на власний ризик і під власну відповідальність інвестиційного проекту з дотриманням встановлених законодавством вимог та умов договору; органу управління - щодо забезпечення передбачених чинним законодавством та договором умов для реалізації інвестиційного проекту; у разі порушення сторонами договірних зобов'язань можливе застосування передбачених законом та договором господарсько-правових санкцій у формі відшкодування збитків, штрафних санкцій, оперативно-господарських санкцій (у т. ч. розірвання договору) і навіть адміністративно-господарських (зокрема, тимчасове зупинення діяльності суб'єкта СЕЗ, скасування наданих йому дозволів, скасування реєстрації суб'єкта СЕЗ).

Інвестування в СЕЗ - це залучення органами управління СЕЗ на договірних засадах в господарський обіг СЕЗ інвестицій, які вкладаються суб'єктами господарювання СЕЗ шляхом реалізації інвестиційних проектів, що відповідають встановленим вимогам, з наданням інвесторам передбачених законом пільг та дотримання ними встановленого для конкретної СЕЗ режиму господарювання.