Лекція-1.

1. Поняття, предмет та функції господарського права.

Господарське право можна розглядати як:

а) галузь права, що базується на нормах господарського права для регулювання господарських відносин у процесі здійснення господарської діяльності;

б) сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері управління економікою;

в) юридичну дисципліну, основним змістом викладення якої є основні засади господарської діяльності, процесів приватизації, підприємництва, кредитно-банківських відносин, майнових основ господарювання та податкової політики суб'єктів, особливостей правового регулювання в окремих галузях діяльності тощо.

Доктринальними підходами до визначення господарського права є три основних концепції: позиція таких науковців, як С.М. Братусь, Р.О. Хафліна, Г.К. Матвєєв, Л.М. Шевченко, А.С. Довгерт, що господарське право - це не самостійна галузь права, а поєднання цивільно-правових норм, що діють у сфері господарювання; думка вчених-юристів

В.В. Лаптева, В.К. Малецтова, Г.Г. Побірченко, В.К. Мамутова, Г.Л. Знаменського, згідно з якою господарське право - самостійна галузь права, яка не мае нічого спільного з іншими галузями права; проте найбільш слушною е позиція О.А. Беляневича, О.М. Вінника, Н.Г. Саніахметової, В.С. Щербіни, згідно з якою господарське право - комплексна галузь права, в якій зібрано правові норми основних галузей права, приурочені до одного предмета правового регулювання - господарської діяльності. Господарське право е самостійною галуззю права, оскільки:

- визначае порядок ведення господарської діяльності та регулюе відносини, пов'язані з її здійсненням;

- характеризується своїми принципами, предметом, суб'єктами та методами регулювання;

- регулюе господарські відносини як по горизонталі, так і по вертикалі;

- мае значення як галузь права, галузь законодавства, наукова та навчальна дисципліна.

Отже, господарське право - це самостійна галузь права, що складається з правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутків чи без такої мети.

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою.

Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові та організаційні елементи.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права, методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення, партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.

Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського обліку, звітності тощо).

Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах та інших нормативно-правових актах обов’яз­кових для суб’єктів господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.

Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає для їх регулювання той метод, який є найефективнішим.

 Для господарського права характерними є такі функції, як регулятивна, охоронна, попереджувально-виховна та стимулююча.

Регулятивна функція полягає у врегулюванні нормами господарського права господарсько-правових відносин. Ця функція здійснюється за допомогою зобов’язальних норм та визначає, якою повинна бути майбутня поведінка учасників господарських відносин (наприклад, обов’язок фізичної особи, яка виявила бажання набути статусу підприємця, пройти процедури державної реєстрації; отримання дозвільних документів (ліцензій, патентів) суб’єктами господарювання, які мають намір здійснювати види господарської діяльності, що підлягають спеціальному врегулюванню).

Охоронна функція забезпечує захист порушених прав суб’єктів господарської діяльності. Саме охоронна функція сприяє виробленню у праві як регуляторі суспільних взаємозв’язків цінних для особи та суспільства якостей: стабільності, детальної та зрозумілої регламентації, чітких процедур. Така функція реалізується шляхом застосування спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, які діють в охоронному режимі (наприклад, розділом IV Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачено гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності і захист інвестицій; главою 25 ГК України передбачено порядок відшкодування збитків у сфері господарювання).

Попереджувально-виховна (оціночна) функція тісно пов’язана з охоронною і забезпечується нормами відповідальності за порушення господарського законодавства. Така функція дозволяє праву виступати критерієм правомірності чи неправомірності рішень та дій кого-небудь (наприклад, за ст. 20 Закону України «Про інвестиційну діяльність» у разі недодержання договірних зобов’язань суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України та укладеними договорами).

Стимулююча функція полягає у формуванні необхідної для держави і суспільства поведінки суб’єктів господарської діяльності шляхом створення матеріальних та нематеріальних стимулів (наприклад, за ст. 7 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» для іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України встановлюється національний режим інвестиційної діяльності, за винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними договорами України).

2. Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її здійснення.

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах. Зокрема, у Законі України від 16.04.1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" у ст. 1 визначено: "господарська діяльність - будь-яка діяльність, у т. ч. підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару"; у Законі України від 01.06.2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" під господарською діяльністю законодавець розуміє будь-яку діяльність, у т. ч. підприємницьку юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

У свою чергу, в Податковому кодексі України (далі - ПК) визначено, що господарська діяльність - це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами (п. 14.1.36 ст. 14).

Причому необхідно відзначити, що останнє визначення фактично нівелює суб'єктний склад господарської діяльності.

У частині 1 ст. З ГК (п. 14.1.36 ст. 14) закріплено уніфіковане поняття господарської діяльності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності.

Саме слово "діяльність" означає систематичні дії членів суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату.

Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Метою є задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар.

Особливістю господарської діяльності є її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог ГК України визнаються суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК). Діяльність таких осіб здійснюється не лише в їх власних інтересах (з метою отримання прибутку), а й у інтересах суспільства (для задоволення певних потреб суспільства у продукції, роботах і послугах).

Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської діяльності. При цьому цікавий різновид господарської діяльності виокремлює ПК України (п. 14.1.46 ст. 14 ): діяльність у сфері розваг - господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, що полягає у проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь в яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема, більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо. Незважаючи на свою особливість, цей вид діяльності належить до господарської сфери.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі: сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера); зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розмінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб); передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто функціонування у формі товару; професійні засади господарської діяльності; спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарської діяльності; територіальної громади: а) у забезпеченні зайнятості членів громади; б) в задоволенні потреб громади в певній продукції, роботах, послугах; в) участь суб'єктів господарської діяльності у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої; г) у сплаті місцевих податків та зборів).

Господарська діяльність неможлива без взаємодії її суб'єктів, вступу в господарські відносини. Саме в процесі керівництва та здійснення господарської діяльності виникають господарські відносини по горизонталі й по вертикалі, а також внутрішньогосподарські відносини.

Загальними принципами господарювання в Україні (ст. 6 ГК) є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Отже, з урахуванням зазначених ознак можна дати таке доктринальне визначення господарської діяльності: господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками.

• 1. За критерієм мети здійснення (ч. 2 ст. З ГК) господарська діяльність може бути: комерційною - з метою отримання прибутку; некомерційною - для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте мета отримання прибутку відсутня.
• 2. За предметом господарської діяльності розрізняють: виробничу; торговельну; банківську; страхову; інноваційну; концесійну діяльність; спільне інвестування та ін.
• 3. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної належності суб'єктів господарської діяльності (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю: вітчизняних товаровиробників (резидентів); зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).

Специфіка здійснення певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового регулювання в окремих розділах ГК України.

Слід зважати також на те, що господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється в певних правових формах і за допомогою певних методів.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності наводиться у ст. 42 ГК України: "Підприємництво - це самостійна, ініціативна, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного та комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво на основі рішення відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарської діяльності, насамперед у тих випадках, коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (наприклад, біржова діяльність). Некомерційна діяльність притаманна казенним підприємствам (ч. З ст. 76, статті 77,78 ГК) та некомерційним комунальним підприємствам (ч. З ст. 78 ГК). Фінансування їх діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету.

Здійснення некомерційної діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної діяльності-права оперативного управління (ч. З ст. 78, ст. 137 ГК), що передбачає цільове використання майна у визначених власником межах.

Від некомерційної господарської діяльності необхідно відрізняти господарче забезпечення не господарюючих суб'єктів, що здійснюється негосподарюючими суб'єктами. У частині 3 ст. З ГК України зазначається що діяльність не господарюючих суб'єктів спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. Щодо цього цікавою є точка зору М. Л. Шелухіна, який серед видів господарської діяльності виділяє: підприємницьку (комерційну) діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку; некомерційну діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання та спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку; господарче забезпечення діяльності господарюючих суб'єктів, якою є діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов її функціонування, яка здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання. У своєю чергу, В. С. Щербина наводить такий приклад господарчого забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів: "...ремонт гуртожитків університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними силами; закупівля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в навчальній та науково-дослідній роботі".

Порівнюючи обидві думки, ми дозволимо собі не погодитися з точкою зору М. Л. Шелухіна, як такою, що, по-перше, не відповідає вимогам ч. 3 ст. 3 ГК України, а саме, хоча господарче забезпечення і є господарсько-правовою категорією, воно не є видом господарської діяльності. По-друге, це пов'язано зі стилістичною суперечністю, а саме - не може господарче забезпечення діяльності господарюючих суб'єктів вважатися діяльністю негосподарюючих суб'єктів.

У господарському законодавстві (ст. З ГК) визначаються лише загальні розпливчасті ознаки негосподарюючого суб'єкта та, на наш погляд, (статті 52-54 ГК) неповна, обмежена регламентація і визначення некомерційного господарювання. Так, згідно з ч. 2 ст. 52 ГК України, некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях, в яких забороняється підприємництво. Проте у ст. 157 ПК України (п. 157.15) уведено термін "основна діяльність" щодо діяльності неприбуткових організацій, під яким слід розуміти діяльність неприбуткових організацій, яка визначена для них законом як основна, що регулює діяльність відповідної неприбуткової організації, у тому числі з надання реабілітаційних та фізкультурно-спортивних послуг для інвалідів (дітей-інвалідів), благодійної допомоги, просвітніх, культурних, наукових, освітніх, соціальних та інших подібних послуг для суспільного споживання, зі створення систем соціального самозабезпечення громадян (недержавні пенсійні фонди та інші подібні організації").

До основної діяльності такої неприбуткової організації також включається продаж товарів, виконання робіт, надання послуг, які пропагують принципи та ідеї, для захисту яких було створено таку неприбуткову організацію, та які є тісно пов'язаними з ЇЇ основною діяльністю, якщо ціна таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг є нижчою від звичайної або якщо така ціна регулюється державою. Кабінет Міністрів України може вводити тимчасові обмеження на продаж неприбутковими організаціями окремих товарів чи послуг у разі, якщо такий продаж загрожує або суперечить правилам конкуренції на ринку визначеного товару, при існуванні достатніх доказів, наданих особами, які оподатковуються цим податком та надають аналогічні товари, виконують роботи, надають послуги, про таке порушення. Статутні документи неприбуткових організацій повинні містити вичерпний перелік видів їх діяльності, які не передбачають одержання прибутку згідно з нормами законів, що регулюють їх діяльність.

Зазначене свідчить, що діяльність громадських організацій, благодійних фондів, професійних організацій належить до некомерційної господарської діяльності.

Відповідно до Закону Російської Федерації "Про некомерційні організації" (ст. 2) некомерційні організації можуть створюватися для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових та управлінських цілей з метою охорони здоров'я громадян, розвитку фізичної культури та спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян та організацій, розгляду спорів і конфліктів, надання юридичної допомоги, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільного блага. Вони існують у формі громадських об'єднань, фондів, державних корпорацій, некомерційного партнерства, закладів або установ, автономних некомерційних організацій, об'єднань юридичних осіб.

У законодавстві України, так само як і в законодавстві РФ, чітко не розмежована діяльність суб'єктів некомерційного господарювання та негосподарюючих суб'єктів. У будь-якому випадку їх не можна вважати тотожними. При цьому діяльність як підприємницьких суб'єктів господарювання, так і суб'єктів некомерційного господарювання разом із негосподарюючими суб'єктами підлягає господарсько-правовому регулюванню.

Окремо в ПК України (п. 14.1.226 ст. 14) визначена так звана незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Зазначена діяльність фактично має всі ознаки господарської діяльності, але не потребує державної реєстрації як суб'єкта господарювання і за законодавством не визнається господарською діяльністю. При цьому відповідно до ч. 2 п. 65.1 ст. 65 ПК України приватні нотаріуси та інші фізичні особи, умовою ведення незалежної професійної діяльності яких згідно із законом є державна реєстрація такої діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності, протягом 10 календарних днів після такої реєстрації зобов'язані стати на облік в органі державної податкової служби за місцем свого постійного проживання. Для взяття на облік фізичної особи, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність (п. 65.3 ст. 65), така особа повинна подати заяву та документи особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за місцем постійного проживання.

Не належить до господарської діяльності несистематична діяльність фізичних осіб, що не зареєстровані належним чином як фізичні особи - підприємці, яка полягає у продажу вироблених, перероблених та куплених речей, товарів, а також вирощених у підсобному господарстві. Необхідно відзначити, що частково ці види діяльності підпадали під дію декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел", що втратив чинність у зв'язку з прийняттям ПК України. Цим же документом було визначено таке поняття, як "промисел", до нього належала діяльність у вигляді продажу вищезазначених товарів не більше ніж чотирьох разів протягом календарного року. У зв'язку із скасуванням цього поняття виникає ризик нівелювання різниці між підприємницькою діяльністю фізичної особи - підприємця та діяльністю інших фізичних осіб, що не бажають реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності, але при цьому здійснюють діяльність, яка має ознаки підприємницької діяльності.

3. Поняття та ознаки господарського законодавства.

Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів і грунтується та відповідних положеннях Конституції України щодо:

· забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);

· право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється під імені Українського народу органами державної влади й органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);

· право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 14);

· забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині та суспільству (ст. 14);

· право кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);

· визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14, 41);

· визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);

· забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);

· забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів (статті 43,92);

· взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (ст. 18);

· визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ст. 8).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України, визначається Господарським кодексом України та іншими актами господарського законодавства.

Господарське законодавство складає нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:

значна розгалуженість і присутність великої кількості нормативно-правових актів для цього є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і, відповідно, правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;

перевага в господарському законодавстві комплексних нормативно-правових актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені до одного предмета правового регулювання - страхування (Закон України "Про страхування"), інвестування (Закон "Про інвестиційну діяльність"), господарських товариств (Закон України "Про господарські товариства") та ін.;

кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2003 р. одночасно з Цивільним кодексом України); Господарський кодекс визначає основи господарювання, які базуються на різноманітності

суб'єктів господарювання різних форм власності та мають на меті утвердження оптимального суспільного господарського порядку в сфері національної економіки; він складається з 9 розділів: ї - основні засади господарської діяльності; II - суб'єкти господарювання; III - майнова основа господарювання; IV - господарські зобов'язання; V - відповідальність за правопорушення у сфері господарювання; VI - особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання; VII - зовнішньоекономічна діяльність; VIII - спеціальні режими господарювання; IX - прикінцеві положення; Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і та цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами; • наявність у господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональних, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регулювання господарських відносин в окремих галузях та сферах економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України, згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади", постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади", Порядком скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженим наказом Мін'юсту України від 29.01.1999 р. № 54/3347. Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що характеризується високим ступенем складності та багатоманітності відносин, що в ній виникають, а відтак - притаманні законодавству, яке регулює цю сферу, не лише в Україні, а й інших державах.

Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки - від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України, є;

1) наявність у господарському законодавстві нормативних актів з різним ступенем адекватності сучасному стану ринкових відносин в Україні:

а) дореформених нормативних актів, у тому числі вже неіснуючої держави -

СРСР (Положення про поставку товарів народного споживання та Положення

про поставку продукції науково-технічного призначення, затв. постановою Ради

Міністрів СРСР від 25.07.1988 р. № 888, та ін.), що містять чимало застарілих

норм та прогалин;

б) нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української РСР

до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української РСР 01.11.1990

р.) і, відповідно, забезпечили запровадження ринкових відносин (закони України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про інвестиційну діяльність та ін.);

в) прийнятих останніми роками актів законодавства з адекватним сучасному стану цих відносин регулюванням (ГК, ЦК, закони "Про інноваційну діяльність", "Про іпотеку", "Про цінні папери та фондовий ринок", "Про холдингові компанії в Україні" та ін.);

2) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлена об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'язаними з запровадженням і розвитком ринкових відносин, а також суб'єктивними причинами (лобіюванням політичними силами прийняття окремих законів без дотримання основних правил юридичної техніки під час їх розробки та прийняття з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересі" тощо).

Господарське законодавство - це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють господарські відносини (від­носини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління такою діяльністю, в тому числі її організацію)

Ознаки:

1. Основні

· Значна розгалуженість і присут­ність великої кількості норма­тивних актів

· Перевага в господарському зако­нодавстві комплексних норма­тивних актів, що містять норми різних галузей права (господар­ського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які приурочені і до одного предмету правового регулювання - господарських товариств (Закон України "Про господарські товариства"), коо­перативів (Закон "Про коопера­цію" та ін.

· Кодифікованість господарсь­кій законодавства, стрижнем якого є прийнятий 16.01.2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової ре­форми в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04. 1992 р. ГК України визначає основи госпо­дарювання

· Наявність в господарському за­конодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії - відомчих, регіональ­них, локальних - у конкретній господарській організації

2. Тимчасові, пов'язані з перехідним характером економіки України

· Наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої дер­жави - СРСР (положення про поставки продукції науково-технічного призначення та товарів на­родного споживання, затверджені постановою РМ СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.). що застосову­ються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. "Про порядок тим­часової дії на території України окремих актів законодавства СРСР"; з прийняттям Україною нормативно-правових актів, що заповнюють про­галини вітчизняного господарського законодав­ства, союзні нормативні акти втрачатимуть силу

· Наявність у господарському законодавстві нор­мативних актів з різним ступенем адекватності сучасному стану ринкових відносин в Україні: а) дореформених нормативних актів (згадані поло­ження про поставки та ін.), б) нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української PCP до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української PCP 01.11.1990 p. і, відповідно, забезпечили запровадження ринкових відносин (закони України "Про власність", "Про господар­ські товариства", "Про інвестиційну діяльність" та ін.); в) прийнятих останніми роками актів зако­нодавства з адекватним сучасному стану цих від­носин регулюванню (ГК, ЦК, закони "Про іннова­ційну діяльність", "Про іпотеку" тощо

· Стрімкість прийняття актів законодавства, що зу­мовлено об'єктивними чинниками

Все це свідчить, що господарському законодавству України (як законодавству перехідного періоду - від планово-розподільчої економіки до соціально-спрямованої ринкової) притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання, насамперед: наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

4. Метод та система господарського права.

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних між собою нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:

а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація);

б) за предметом правового регулювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - "Нормативно-правове регулювання господарської діяльності". За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. ІЗ), права громадин на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);

законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), положення Цивільного кодексу, що мають застосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; закони: "Про промислово-фінансові групи в Україні" від 21.11.1995 р.; "Про концесії" від 16.07.1999 р.; "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.; "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15.03.2001 р.; "Про кооперацію" від 10.07.2003 р.; "Про цінні папери та фондовий ринок" під 23.02.2006 р. та ін.;

указів Президента України: від 11.05.1994 р. "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації"; від 12.03.1996 р. "Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади" та інші;

актів Уряду України, що поділяються та такі види:

декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною силою рівнозначних законам (від 19.02.1993 р. "Про управління майном, що є у загальнодержавні)! власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів"; від 17.03.1993 р. "Про довірчі товариства" та ін.;

відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерствами та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народного господарства або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5; Положення про порядок відчуження основних фондів, що є у державній власності, затверджено наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № М77); накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87і від 29.1 1.1999 р. № 290 "Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку");

регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і територій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради народних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. "Про основи містобудування"; регіональні будівельні норми та правила;

локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутрішні правові документи суб'єктів господарських відносин).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі міжнародні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України "Про режим іноземного інвестування", оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здійснюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що стосується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності). Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів господарювання (тобто є узвичайненнями, що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання).

Регулювання відносин у сфері господарювання може здійснюватися і за допомогою правил професійної етики у сфері конкуренції, що приймаються саморегулівними заінтересованими організаціями за погодженням з Антимонопольним комітетом України (ч. 1 ст. 38 ГК України). Проте такі правила так само, як і правила професійної етики у сфері конкуренції, належать до узвичайнень, оскільки застосовуються за умови посилання на них у договорі, установчих та інших правових документах суб'єктів господарювання (ч. 2 ст. 38 ГК України).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

компетенції)ні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів господарських відносин (розділ II "Суб'єкти господарювання" Господарського кодексу України; закони "Про товарну біржу", "Про промислово-фінансові групи в Україні". "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)", "Про кооперацію", "Про холдингові компанії в Україні", Декрет Кабінету Міністрів "Про довірчі товариства", укази Президента України "Про корпоратизацію підприємств", "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" та ін.);

договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До джерел цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 "Господарські договори", глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони "Про інвестиційну діяльність", "Про поставки для державних потреб", "Про інноваційну діяльність", "Про концесії", "Про угоди про розподіл продукції"; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 "Про реєстр концесійних договорів"; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. №201.

До окремих інституті" господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

5. Система джерел господарського права України.

Комплексний характер господарського права обумовлює і комплексний характер його джерел. До системи відносин, що складають предмет господарського права, разом із цивільно-правовими відносинами входять адміністративно-правові, кримінально-правові, фінансово-правові, земельно-правові та інші відносини, що, у свою чергу, обумовлює включення до джерел господарського права відповідних нормативних актів. Так, наприклад, відносини оренди земельної ділянки для провадження господарської діяльності регулюються Земельним кодексом України, Законом України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV "Про оренду землі" (в редакції Закону від 05.11.2009 р.), що дозволяє віднести відповідні положення цих актів до джерел господарського права. Гл. 12 Кодексу України про адміністративні правопорушення містить норми щодо правопорушень у галузі підприємницької діяльності, отже, і цей нормативно-правовий акт належить до джерел господарського права.

У системі джерел господарського права виокремлюються нормативні акти, що спеціально регулюють порядок зайняття підприємницькою діяльністю. До таких, зокрема, належать ГК України, Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ "Про господарські товариства" та інші.

Багато нормативно-правових актів не містять положень, що регулюють відносини в галузі саме господарського права. Наприклад, книга IV ЦК України містить норми спадкового права, що є класичним інститутом цивільного права. Проте спадкування частки засновника (учасника) господарського товариства здійснюється в порядку і за процедурою, що встановлюється, зокрема, означеною книгою ЦК України, що, у свою чергу, дозволяє у цьому разі відносити інститут спадкування до джерел господарського права. Виділення і поділ частки подружжя, що є спільною сумісною власністю, в господарському товаристві здійснюється за правилами, встановленими Цивільним кодексом та Сімейним кодексом України, отже, вони також є джерелами господарського права.

Сукупність джерел господарського права формує їх систему із чітко визначеною організаційною структурою, взаємозумовленістю і взаємозалежністю нормативно-правових актів, упорядкованих за певною ієрархією.

Під нормативно-правовим актом слід розуміти офіційний письмовий документ, прийнятий чи виданий уповноваженим на це суб'єктом у визначеній законом формі та за встановленою законом процедурою, який спрямований на регулювання суспільних відносин, встановлення загальнообов'язкових прав і обов'язків для неозначеного кола суб'єктів та розрахований на тривале, багаторазове застосування (норм права).

Класифікувати нормативно-правові акти можна за різними ознаками. Найбільш поширеною є класифікація джерел права за їх юридичною силою. За цією ознакою в літературі джерела господарського права поділяються на 4 рівні:

1) конституційне регулювання відносин у сфері господарювання;

2) міжнародно-правове регулювання;

3) регулювання відповідних відносин на основі кодифікованих нормативно-правових актів (кодексів), законів та інших актів, що мають силу закону;

4) регулювання господарських відносин підзаконними нормативними актами.

За обсягом правовідносин, що регулюються нормативними актами, а також за колом осіб, для яких такі акти призначені, джерела господарського права поділяються на:

1) загальні;

2) спеціальні.

Загальні нормативно-правові акти встановлюють основні положення (принципи) правового регулювання тієї чи іншої сфери діяльності. Наприклад, гл. 5 ЦК України встановлює загальні положення щодо права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності - положення щодо необхідності мати повну цивільну дієздатність, обов'язковості державної реєстрації, можливості застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно-правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом, та інші положення. Водночас гл. 13 спеціального нормативного акта - ГК України - встановлює положення щодо умов здійснення фізичною особою підприємницької діяльності.

У разі якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, повинні застосовуватися положення спеціального нормативного акта. Так, наприклад, ст. 58 ГК України встановлює порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідні статті Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" також встановлюють порядок проведення такої реєстрації. Зважаючи на суперечності між положеннями нормативних актів рівної юридичної сили в частині порядку проведення державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, застосовуються положення нормативного акта, спеціально присвяченого питанням державної реєстрації - Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Для визначення пріоритету між двома нормативними актами рівної юридичної сили також має значення дата набрання ними чинності. Так, наприклад, ст. 5 Закону України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність" встановлює необхідність реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, в Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України (право останнього на реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності підтверджено п. 27 Положення про Міністерство економіки України, затв. Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р. № 1159/2000). Водночас згідно з п. 22.20 ст. 22 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" у зв'язку з введенням обов'язкової реєстрації постійних представництв нерезидентів як платників податку державна реєстрація таких постійних представництв нерезидентів з моменту набрання чинності цим Законом не застосовується, у тому числі в Міністерстві зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України (нині - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України) або в інших органах державної влади.

У цьому разі, незважаючи на те, що Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" є спеціальним актом щодо Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", застосовуватимуться положення саме Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", оскільки останній набрав чинності пізніше.

Отже, у разі якщо загальний нормативний акт суперечить положенням спеціального нормативного акта рівної юридичної сили, то повинні застосовуватися положення спеціального нормативного акта, якщо вони не відміняються загальним нормативним актом, який набрав чинності пізніше.

До джерел господарського права належать не тільки нормативно-правові акти. Господарські відносини регулюються і на індивідуальному (локальному) рівні за допомогою актів їх учасників. До таких документів належать статути суб'єктів підприємницької діяльності, засновницькі договори та інші види угод, правила внутрішнього трудового розпорядку та інші документи. При цьому локальні акти можуть включати як положення чинного законодавства (містити посилання на них), так і обмежуватися правотворчістю відповідних осіб.

6. Господарсько-правові акти та їх види.

Визначення нормативного акта господарського законодавства ґрунтується на загальнотеоретичному понятті "нормативний акт". Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми господарського права.

Норма господарського права - це елемент системи комплексної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, елемент комплексної галузі господарського законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта господарського законодавства. Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері господарської діяльності. Друга ознака стосується форми. Нормативний акт - це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм господарського права.

Як форма господарське законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. Згідно зі ст. 22 цього Закону господарське законодавство є "сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо".

Щоб забезпечити доступ до законодавчих та інших нормативних актів усім громадянам, держава забезпечує видання цих актів масовими накладами у найкоротші строки після набрання ними чинності. Ця норма Закону, на жаль, виконується не належним чином, особливо щодо підзаконних актів господарського законодавства.

Поняття нормативного акта господарського законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дій нормативні акти. Тому їх класифікують на види шляхом визначення актів господарського законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм господарського права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою господарське законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи зумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання господарської діяльності. В ній можна виділити кілька блоків, головним з яких є господарське законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні господарської діяльності.

Другий блок становлять господарські закони.

Їх можна класифікувати як:

- закони про види і правовий статус суб'єктів господарювання (закони України "Про підприємства в Україні", "Про господарські товариства", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" тощо);

- закони про окремі види господарської діяльності (закони України "Про зв'язок", "Про транспорт", "Про залізничний транспорт", Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України);

- закони про окремі відносини (наприклад, Арбітражний процесуальний кодекс України).

Ще один блок нормативних актів господарського законодавства становлять так звані законодавчі акти:

а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточного законодавства;

б) декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймав Кабінет Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок господарського законодавства становлять підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (наприклад, "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" від 19 лютого 1994 р., "Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку" від 14 лютого 1997 р.);

б) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні господарські акти (наприклад, "Про заходи щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 24 травня 1994 р., "Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств" від 14 травня 1997 р.);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті господарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти господарюючих суб'єктів;

д) нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії). Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів господарського законодавства на види за змістом тих норм господарського права, які офіційно встановлюють ці акти.

Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських правовідносин. Такі норми містяться у кодексах, які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів;

- інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів і т. ін. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти господарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

- компетенційні акти, які визначають види господарюючих суб'єктів, а також їхні права та обов'язки щодо господарювання, тобто господарську компетенцію;

- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є стандартні (державні, галузеві, підприємств, технічні умови), а також державні будівельні норми і правила;

- нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають досягти суб'єкти господарських відносин за належної правомірної поведінки, а не загальні правила поведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження (юридична форма).

У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радян­ської правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з господарського права основними його джерелами визна­валися саме закони та інші нормативні акти [17, c.320].

Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт — документ компе­тентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою (кон­ституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним юридичним джерелом права» [9, c.25].

Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела пра­ва» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «дже­рела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організова­но і виражено зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження [13, c.335] .

Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. А джерела права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій щодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціально-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори [8, c.293] .

Першість серед форм господарського права належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетент­ними органами правотворчості і містять норми господарського права.

Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження — на закони, тоб­то акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, що засно­вані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу має основний закон — Конституція України, яка вста­новлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб'єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Підзаконні акти — це Укази Президен­та, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня.

Відповідно до ієрархії нормативно-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої влади — Верховною Радою — Основний закон (Консти­туція), закони; Президентом — Укази і розпорядження; органом вико­навчої влади (Кабінетом Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення.

Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні — закони, які приймаються на основі і на вико­нання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозу­вання та розроблення програм економічного і соціального розвитку Ук­раїни», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі термін дії (напри­клад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасову­ють, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію До­говору між Україною та Туркменістаном про довгострокове торговель­но-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані — нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питан­ня про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Госпо­дарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.

Деякими правниками демократизм правової та економічної систе­ми пов'язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з при­ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування рин­кової економіки неможливе без державного контролю за діяльністю всіх суб'єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з приватно-правовим і публічно-правового регулювання.

Неупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому су­спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народ­ного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин» [14, c.21] .

Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов пе­рехідного періоду охоплює широкий-спектр суспільних відносин і по­требує наукової відповіді на питання, що стосується, скажімо, загаль­них основ державного регулювання господарських відносин, привати­зації майна державних підприємств, індикативного планування тощо.

Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Феде­рації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптималь­ним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позна­чається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгод­женості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає в тому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства.

Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше дифе­ренціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особли­во у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства.

Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснен­ня ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує пе­реосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, зако­нодавства і його кодифікації.

Підзаконні нормативні акти, як уже зазначено, — це акти, які прий­маються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:

а) Укази Президента України. Вони є обов'язковими для виконан­ ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно­ ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри­ мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера­ тивних поточних питань Президент видає розпорядження (наприклад, «Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит­ ку України до 2011 року»);

б) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є постанови, які є обов'язковими до виконання і містять найважливіші рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних, поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;

в) нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор­ ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;

г)нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у формі розпоряджень, наказів;

ґ)нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;

д)локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга­ нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи­ тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де­ талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко­ лективу.

У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосуван­ня таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов'язки її суб'єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні Договори поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, уста­новчі договори про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори (угоди, конвенції тощо).

Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об'єднувались у вигляді збірок.

У сучасному праві звичаї—рідкісне явище. У правовій системі Укра­їни дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньотор­говельних угод. Правовою формою є і юридичні прецеденти — принци­пи, які покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають загальнообов'язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.

7. Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання.

Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання здійснюється на основі єдиного нормативно-правового акта - Конституції України - акта, що має найвищу юридичну силу.

Конституція України встановлює загальні принципи здійснення підприємницької діяльності. Так, згідно зі ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Це означає, що конституційні права та свободи підприємців є такими, що діють безпосередньо. Саме вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (див. п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

Ст. 55 Конституції України гарантує право на оскарження до суду дій будь-яких посадових і службових осіб без обмежень. Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, суб'єкт підприємницької діяльності має право оскаржувати дії таких осіб як в адміністративному (якщо такий порядок передбачений у відповідних нормативно-правових актах), так і в судовому порядку (див., зокрема,

Положення про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби, затв. наказом Державної податкової адміністрації України від 11 грудня 1996 р. № 29 (в редакції наказу від 2 березня 2001 р. № 82).

8. Міжнародно-правове регулювання господарських правовідносин.

Норми, за допомогою яких здійснюється міжнародно-правове регулювання господарської діяльності, містяться в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Чинні міжнародні договори після надання Верховною Радою України згоди в належній формі стають частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Таке положення міститься і в ч. 1 ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV "Про міжнародні договори України". Ч. 2 цієї статті також встановлює положення про те, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Проте це не стосується випадків, коли положення міжнародного договору суперечить Конституції України - за ч. 2 ст. 9 Конституції України укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.