Лекція-14.

1. Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання.

Діалектика (грецька, dialextixn - мистецтво вести бесіду, спір) вчення - про найбільш загальні закономірні зв'язки в становленні, розвитку буття і пізнання і заснований на цьому метод творчого пізнання, мислення.

Розвиток - незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об'єктів.

З погляду діалектики в процесі безперервної зміни, розвитку перебувають як матеріальний світ, так і людське пізнання: тому виділяють два аспекти:

v Об'єктивна діалектика - розвиток буття, об'єкта, об'єктивного миру (діалектика природи);,

v Суб'єктивна діалектика - розвиток пізнання, мислення (діалектика духу).

Давні філософи (Антична філософія) уявляли світ як єдиний, самодостатній Космос, що вічно розвивається. У перших натурфілософів були здогадки про протиріччя як джерело розвитку.

Геракліт стверджував, що боротьба батько всьому і усього цар. Починаючи із софістів і Сократа, філософи звернули увагу на суб'єктивну діалектику (звідси і етимологія терміну "діалектика" мистецтво вести бесіду), що був введений Сократом. Сократ і Платон своїми відомими діалогами показали, як істина народжується із зіткнення протилежних точок зору, що істина - це не готовий результат, а процес пізнання світу і людини. Для першої історичної форми діалектики характерні дві істотні риси, які в наступних етапах були багато в чому загублені і відроджені в науці і філософії кінця ХІХ-ХХ століть:

• 1) єдність об'єктивної та суб'єктивної діалектики (у давніх філософів розвитку були піддані як світ, природа, так і пізнання її);
• 2) уявлення і здогадки про внутрішнє джерело розвитку миру (Космосом, no-думці древніх ніхто і ніщо не керує - він самодостатній).

У середньовічній релігійній філософії джерело розвитку остаточно було перенесено в сферу духу. Бог має нескінченні потенції, творчі сили; він створює світ і є постійним джерелом його розвитку. В ідеалістичній філософії розвивається суб'єктивна діалектика, оскільки ознаками розвитку володіють, насамперед, світовий дух (Бог) і людська душа (мислення, пізнання).

Філософія Нового часу ідею буття як процесу замінила уявленням про світ як про механічний агрегат (Дивись Механічна наукова картина миру). Цей період характеризується пануванням метафізичного мислення. Метафізика тут розуміється як антидіалектика, як багато в чому протилежна діалектиці концепція розвитку (Дивись таблицю 5). "Але що особливо характеризує розглянутий період, - відмічає Ф.Енгельс, - це вироблення своєрідного загального світогляду, центром якого є уява про абсолютну незмінність природи...Планети і супутники їх, одного разу приведені в рух таємничим "першим поштовхом", продовжували кружлятися по призначеним їм еліпсам повік або, у всякому разі, до закінчення всіх речей. ...Земля залишалася від віку, або від дня свого створення... незмінно однаковою. Теперішні "п'ять частин світу" існували завжди, мали завжди ті ж самі гори, долини і ріки, той же клімат, ту ж флору і фауну... Види рослин і тварин були встановлені раз і назавжди під час свого виникнення, однакове завжди породжувало однакове1".

Таблиця 5.

Дві концепції розвитку

Чим же пояснити той факт, що на тлі природознавства яке швидко розвивалося панувала метафізична концепція розвитку? Для пояснення цього факту приведемо два аргументи:

• 1). Починаючи із середньовіччя, у філософії склалася традиція розглядати природу як пасивну субстанцію, як "тінь" духу; тому що тільки дух має всі ознаки розвитку і творчості. У новий час ця традиція почала поступово слабіти, але нічого не відбувається миттєво. На будь-якому етапі розвитку можна помітити і елементи нового, і збережене старе (це і є діалектика).
• 2). Метафізичний погляд на природу переважав також і тому, що природознавство не проникло ще в глибинну сутність природи, а займалося в основному збиранням і систематизацією матеріалу (аналізом). Класичної стадії розвитку досягла в той час тільки механіка. Механічні закони руху тіл були перенесені на світ в цілому.

Перевага метафізики, проте, не означала відсутність діалектики. Діалектичні ідеї продовжували розвиватися проявившись, наприклад, в ідеї Спінози про субстанцію (природу) як "причини самої себе", у ученні Лейбніц. „Про монади, як атоми буття"% саморухомі активні субстанції, у гіпотезах французьких матеріалістів XVIII ст. про самодостатність, саморухомість матерії.

Новий етап в історії діалектики пов'язаний з німецькою класичною філософією. У Гегеля діалектика набуває вид цілісної концепції, універсальної теорії і методу пізнання світу. Розвиток духу, природи, суспільства, людини представлено, як єдиний висхідний закономірний процес; сформульовані основні закони цього процесу. Діалектика Гегелем розвивається на ідеалістичній основі. Причиною розвитку світу у нього є саморозвиток світового духу.

В ХІХ-ХХ ст. у філософії знову переважала ідея єдності розвитку матерії і духу, природи і свідомості. Ця ідея в сучасній філософії з'являється не у вигляді геніальної здогадки - гіпотези (як це було в Античній філософії), але як результат синтезу двох розвинутих сторін: діалектики духу (Гегель) і діалектики природи (марксизм). В марксизмі - діалектичному матеріалізмі обґрунтовується ідея про первинність розвитку об'єктивного світу; діалектичні закони об'єктивного світу є причиною, а діалектика пізнання, мислення (духу) - наслідком, тому що пізнання є не що інше, як відображення об'єктивного миру. Якщо свідомість прагне відбити світ таким, який він є (тобто процесом, що розвивається), то вона сама повинна бути рухомою, мінливою (діалектичною). Сучасна наука, збагнувши суть багатьох процесів природи, обґрунтувала і підтвердила багато діалектичних ідей.

Відкриття клітинної будови живої матерії, закон збереження і перетворення енергії, еволюційна теорія походження видів Дарвіна, генетика, квантова механіка, теорія відносності, неевклідова геометрія, теорія катастроф стали переконливим підтвердженням складності і суперечності (діалектичності) природних процесів, а також ефективності діалектичного методу в осягненні сутності світу.

Діалектика, вивчаючи не конкретні форми і види розвитку, а загальні моменти, зв'язки, закономірності будь-якої зміни є не тільки загальною теорією розвитку, але і універсальним методом пізнання об'єктів, що розвиваються. Діалектичне мислення звичайно характеризують як гнучке нестандартне творче збагнення світу.

Протилежністю діалектичного мислення є догматизм, як антиісторичний, схематично - закостенілий тип мислення. Якщо діалектик здатний гнучко відгукуватися на змінність реальності (перебудовуватися), то догматик, один раз затвердивши для себе певні принципи, істини, правила, не здатний від них відмовитися і, застосовуючи старі принципи у нових обставинах, робить помилки. Догматизм є гальмом прогресу у всіх сферах людської діяльності.

Діалектичний підхід до аналізу об'єкта характеризується трьома основними принципами.

I. Принцип розвитку (або принцип історизму) виходить із того, що любе явище, подія - це процес, у якому завжди є народження (виникнення), становлення, загибель (знищення) і поява на старій основі нової якості і так нескінченно. Принцип розвитку вимагає від нас у пізнанні об'єкта відповісти, принаймні, на чотири питання.

• 1). Генезис. Як, із чого, у силу яких причин виник даний об'єкт.
• 2). Минуле (історія об'єкта). Які етапи об'єкт пройшов у своєму розвитку? Як ці етапи зв'язані між собою? Що на кожному з етапів об'єкт втрачав і що здобував нового? Які можливості реалізовані в розвитку об'єкта, які - ні?
• 3). Сьогодення. Якщо об'єкт продовжує актуально існувати, то необхідно відповісти на запитання: чим він є тепер?
• 4). Майбутнє. Які основні тенденції розвитку об'єкта? Які існують альтернативні шляхи реалізації цих тенденцій у майбутньому (прогноз, як необхідний елемент принципу розвитку).

II. Принцип загального зв'язку, щоб зрозуміти суть об'єкта, необхідно досліджувати різноманіття його зовнішніх і внутрішніх зв'язків; виділити серед цього різноманіття закони, тобто суттєві, загальні, необхідні, повторювані зв'язки. Зв'язок визначається як взаємозумовленість існування явищ, розділених в просторі та часі. З виявлення закономірних зв'язків починається наукове пізнання, для філософського пізнання характерне вивчення універсальних зв'язків, наприклад, детермінізму - причинно - послідовного зв'язку. Основні універсальні зв'язки є елементами в системі діалектики (докладніше див.: „Система діалектики").

Сучасна наука і філософія, у зв'язку з інтенсивною розробкою таких загальнонаукових методологій, як структурний і системний підходи, розвинула вчення про типологію зв'язків. Застосовуючи принцип загального зв'язку до вивчення конкретного об'єкта, необхідно знати, що зв'язки діляться на:

v внутрішні - зовнішні;

v суттєві - несуттєві (необхідні - випадкові);

v загальні - одиничні;

v жорстко детерміновані (динамічні) - імовірнісні, кореляційні (статистичні);

v прямі - зворотні;

v зв'язки функціонування, розвитку або керування;

v зв'язки, що забезпечують перехід речовини, енергії або інформації.

Конкретним проявом принципу загального зв'язку є системний підхід. Методологічна специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта, на виявлення різноманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину (систематична модель об'єкта). Методологічна ефективність системного підходу пояснюється наступними причинами.

По-перше, він дозволяє вивчати складні об'єкти, поширювати межі пізнаної реальності (наприклад, поняття біосфери і ноосфери в концепції В.І.Вернадського, поняття біогеоценозу в сучасній екології, оптимальний підхід у керуванні і т.п.).

По-друге, він орієнтує на вивчення цілісності об'єкта не тільки шляхом фіксації безлічі різноманітних різнотипних зв'язків, а і через уявлення всіх зв'язків, як логічно однорідних, що допускають порівняння та зіставлення. У цьому процесі важливо вірно вибрати критерії розподілу та "одиницю" аналізу (наприклад, товар в економічному вченні Маркса, тип взаємодії в загальній теорії поля, біогеоценоз в екології).

По-третє, для складних об'єктів можливо декілька розподілів за різними критеріями і підставами (в об'єкті виділяють декілька підсистем і простежують зв'язки між ними).

III. Принцип протиріччя орієнтує нас при збагненні сутності об'єкта проаналізувати його основні протиріччя. Із усього різноманіття зв'язків виділяються основні суперечливі зв'язки, тому що вони з погляду діалектики є джерелом розвитку об'єкта. Протиріччя - це взаємодія протилежних, взаємо-виключних сторін і тенденцій в об'єкті, які разом з тим перебувають у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморозвитку буття. Протиріччя - це одночасно і єдність, і боротьба протилежностей. Протилежність визначається як істотне розходження (тобто не будь-які різні сторони, частини об'єкта можуть бути протилежностями, а лише ті, які представляють розходження в рамках однієї сутності). Наприклад, між мною (як людиною) і Місяцем є розходження, але немає протилежності; а між Землею і Місяцем є - є, тому, що вони є елементами Сонячної системи. Для того щоб застосувати принцип протиріччя в пізнанні об'єкта, необхідно:

ü серед безлічі елементів в об'єкті знайти суттєві розходження - протилежності;

ü вивчити механізм взаємодії протилежностей;

ü визначити стадію розвитку протиріччя (стадії протиріччя):

1. виникнення;

2. становлення і зрілість;

3. розв'язання; на третій стадії боротьба протилежностей переважає над єдністю, наступає період загострення протиріччя, що може закінчитися або переходом системи знову в рівноважний стан, або переходом її в нову якість, або загибеллю.

Основні принципи діалектичного методу становлять фундамент діалектичної логіки. Діалектична логіка вивчає принципи і закономірності творчого мислення. На відміну від формальної логіки, де діє принцип виключеного третього (А або не-А), що забороняє протиріччя в мисленні, у діалектичній логіці протиріччя є джерелом істинного знання. Бачити протиріччя, мислити протилежності в їх єдності, пам'ятати, що є в будь-якого явища і "зворотний бік медалі" важливо не тільки в науковому пізнанні, але і у повсякденній практиці. От як про це пише О.Ф.Лосєв: "Я вважаю, що займатися діалектикою і не робити з неї ніяких життєвих висновків - це порожня справа і дармоїдство Якщо ти працюєш як підлеглий, увесь час пам'ятай, що ти служиш не своєму начальникові, а загальнолюдській свободи; і в такому випадку ти вже не зможеш бути ні підлабузником, ні підлизою, ні підлесником... Якщо ти начальник, то і отут не зле пам'ятати про твоє велике призначення служити діалектиці відносного та абсолютного в досягненні загальнолюдської свободі; у такому випадку діалектика не дозволить тобі бути ні хамом, ні держимордою, ні світовим владикою, ні рвачем, ні Наполеоном. Діалектика свободи є кінцева запорука нашої і особистої, і суспільної шляхетності1".

Основні елементи теорії діалектики (принципи, закони, категорії) організуються в цілісну систему по різним принципам і критеріям. У системі Гегеля принципом організації є тріада (теза - антитеза - синтез); у Маркса ведучим виступає принцип сходження від абстрактного до теоретично-конкретного. Ми спробуємо об'єднати основні елементи діалектики навколо центральної ланки: принципу протиріччя або закону єдності і боротьби протилежностей. Цей закон можна з повним правом помістити в центрі системи, тому що всякий розвиток є виникнення протиріч, їхній дозвіл і в той же час виникнення нових протиріч; до того ж зміст цього закону відповідає на найважливіше світоглядне питання про джерело розвитку. "Коротенько діалектику можна визначити, - писав В.І.Ленін, - як вчення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики"1.

Всі основні закони і категорії діалектики можна представити як універсальні протиріччя (дивись схему 18).

Тут я Вам раджу систему діалектики представити іншим jj? способом. У вигляді наступної таблиці у своєму зошиті, що і і Ви зможете заповнити, вивчаючи характеристику кожного з елементів системи діалектики. Для цього вам потрібно ще раз звернутися до попереднього параграфа: "Принципи діалектичного методу".

Принципи діалектики
Основні закони діалектики
Категорії діалектики

І. Закон єдності і боротьби протилежностей або закон протиріччя, відповідно до якого будь-який розвиток здійснюється в силу внутрішніх протиріч об'єкта. Протилежності в структурі протиріччя в один і той же час і взаємовідштовхують, взаємовиключають один одного, і доповнюють, взаємопроникають один у одного, не можуть існувати одна без іншої (наприклад, північний і південний полюс у магніті, чоловічий і жіночий організм у тваринному світі). Такий специфічний зв'язок сторін, тенденцій в об'єкті обумовлює його "пульсацію", не дає йому стояти на місці, змушує змінюватися, рухатися.

З історії філософії нам відомо, що давньогрецький філософ Геракліт першим сформулював у загальному вигляді закон протиріччя, стверджуючи, що загальна мінливість речей, безперервна зміна явищ обумовлені боротьбою протилежних сил. У самих речах, на думку Геракліта, кореняться дружба і ворожнеча. В епоху Відродження Микола Кузанський висунув ідею збігу протилежностей у процесі нескінченного розвитку. "Протиріччя рухає світом", - затверджував великий діалектик Гегель. Закон протиріччя в нього - це закон розвитку розуму, а в абсолютній ідеї всі протиріччя розчиняються (тому що ідея приходить до стану тотожності із самої собою) і в такий спосіб закінчується розвиток. У сучасному матеріалізмі закон протиріччя розглядається як закон об'єктивного світу.

Закон протиріччя має загальний характер тому що його дію можна помітити у всіх сферах буття:

нежива природа

ü позитивний негативний заряд

ü чорне - біле

ü північ - південь

ü притягання - відштовхування

живаючи природа

ü асиміляція - дисиміляція

ü спадковість - мінливість

ü хижаки – травоїдні

людина

ü душа - тіло

ü раціональне (розум) - ірраціональне (емоції)

ü природне - соціальне

ü смерть - безсмертя

суспільство

ü матеріальна культура - духовна культура

ü індивідуалізм - колективізм

ü виробництво – споживання

ü добро-ЗЛО

ü прекрасне - потворне

пізнання

ü істина - омана

ü аналіз - синтез

ü об'єктивне - суб'єктивне

ü почуттєве - раціональне

ü абстрактне - конкретне.

Більш строгим доказом загальності закону протиріччя є філософський доказ, що приводить як аргумент, універсальні суперечливі зв'язки, які існують у будь-якому об'єкті. Дійсно, важко собі уявити яке-небудь явище або процес, у якому були відсутні б такі протилежності, як загальне і одиничне, сутність і явище, причина і наслідок, необхідність і випадковість.

II. Протиріччя якості і кількості. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін - це закон, відповідно до якого істотні якісні зміни об'єкта відбуваються тоді, коли кількісні зміни переростають рамки міри; у розвитку відбувається якісний стрибок - поява нової якості. Визначимо основні категорії у формулюванні цього закону.

Якість - тотожна з буттям визначеність речі, так що щось перестає бути тим, що воно є, коли воно втрачає свою якість. Не слід плутати поняття "якість" і "властивість" (наприклад, якість стола - це стіл - предмет меблів, призначена для певної діяльності, а властивості: високий, низький, дерев'яний, пластмасовий, білий, коричневий і т.п.).

Кількість - зовнішня визначеність об'єкта відносно байдужа до його конкретного змісту і якісної природи (наприклад, коли ми говоримо два, то в цю характеристику можемо вкласти будь-який зміст: два камені, два світи, два чоловіки і т.п.).

Міра - межі, рамки, у яких можуть змінюватися кількісні характеристики об'єкта без зміни якості. Межі міри в більшості випадків рухливі і індивідуальні (наприклад, певна доза ліків - для одного - цілюща, для іншого - отрута); тому традиційно знання міри вважається високою мудрістю. На питання: "Яку якість я волію в людях і намагаюся зростити в собі?" - я б відповіла: "Знання міри".

Стрибок - порушення міри, поява нової якості. Стрибок необов'язково відбувається моментально, швидко, наприклад процес антропосоціогенезу (поява людини) ішов від 3 до 5 мільйонів років (за різними даними).

Для прикладу взаємозв'язку кількості і якості приведемо наступне зауваження Наполеона. Порівнюючи французьку армію з мамлюками, він відзначав, що мамлюки кращі воїни і перевершують французів у бойовому мистецтві і верховій їзді, але уступають у дисципліні і тому: два мамлюки безумовно перевершують трьох французів; сто мамлюків були рівні по силі 100 французам; 300 французів брали гору над 300 мамлюками, а 1000 французів побивали 1500 мамлюків.

III. Протиріччя спадкоємності (традицій) і новаторства у розвитку. Закон заперечення заперечення ~ це закон прогресивного розвитку, відповідно до якого в процесі заперечення старої якості новим зберігається (у потенційному виді) все позитивне і проявляється в другому запереченні. Заперечення - це не просто поява нової якості, але перехід об'єкта у свою протилежність. У діалектиці заперечення (як елемент розвитку) трактується не як знищення об'єкта, а як поява нового зі збереженням (у знятому виді) існуючих традицій. Завдяки наступності на рівні другого заперечення відбувається повернення нібито до старого, але вже на новому етапі.

Приклади:

(і)

• (2)
• 
• (3)

IV. Протиріччя причини і наслідку. Принцип детермінізму Причина (causa) - явище, дія якого викликає, визначає,

змінює, спричиняє інше явище, назване наслідком. Наслідок у

свою чергу стає причиною іншого явища.

Для причинно-наслідкового зв'язку характерні наступні

ознаки:

• - генетичність;
• - послідовність у часі;
• - асиметричність (наслідок певної причини не може бути причиною тієї ж причини).

Принцип причинності затверджує універсальний характер причинно-наслідкового зв'язку.

Принцип детермінізму - твердження закономірної обумовленості всіх явищ буття.

В історії філософії і науки виділяють дві форми детермінізму:

• 1). Механістичний, твердий, Лапласівський - одна причина жорстко і закономірно породжує цілком певний наслідок.
• 2). Сучасний, релятивістський детермінізм - одна причина може викликати кілька різноймовірних або рівноймовірних наслідків. У деяких процесах (мікросвіт, теорія газів) принципово неможливо визначити ймовірність (принцип невизначеності, наприклад); тому в XX столітті з'явився індетермінізм - заперечення універсальності причинно-наслідкового зв'язку. Насправді ж причинно-наслідковий зв'язок є скрізь, просто залежно від сфери буття, якісної специфіки об'єкта він міняє свій механізм.

V. Протиріччя змісту і форми

Зміст - єдність всіх складених елементів об'єкта, його властивостей, протиріч тенденцій.

Форма - спосіб існування і вираження змісту. У процесі розвитку зміст, який є більше рухливим переростає стару форму і "скидає" її.

Для діалектики характерно розглядати об'єкт у єдності його змісту і форми. Одне з метафізичних трактувань цих категорій - формалізм - перевага, що віддається формі перед змістом у різних сферах людської діяльності. Наприклад, у сфері керування проявляється як бюрократизм - преклоніння перед буквою закону при повній зневазі до його змісту і духу. У сфері моральності - строге дотримання норм етикету поза залежністю від конкретних обставин. В естетиці - концепція естетизму - переваги форми над змістом у творі мистецтва, "мистецтво заради мистецтва". В навчанні - прагнення одержати диплом, а не знання.

VI. Протиріччя сутності і явища

Сутність - внутрішній зміст предмета, єдність всіх різноманітних, суперечливих форм його буття; сукупність закономірних внутрішніх зв'язків об'єкта.

Явище - те або інше виявлення, вираження об'єкта, зовнішні форми його існування.

Завдання будь-якого пізнання - збагнення сутності предмету.

У реальному об'єкті сутність і явище нерозривно зв'язані (їх можна розділити тільки в абстракції): явище являє собою форму вираження сутності, остання розкривається в явищі. Явище багатше суті, тому що воно містить у собі всілякі випадкові відносини, особливі риси даного об'єкта. Явища динамічні, мінливі, у той час як сутність утворить щось стале у всіх змінах (у цих категоріях відбите протиріччя стійкості і мінливості буття). Людське пізнання рухається від явища і сутності і далі до більше глибокої сутності, і, цей процес нескінченний, як нескінченний розвиток світу.

VII. Протиріччя загального і одиничного

Загальне - принцип буття одиничних речей, явищ, закономірна форма їхнього взаємозв'язку в складі цілого. Загальне - це єдине багато в чому.

Одиничне - філософська категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, обмеженість один від одного в просторі і часі речей і подій, властиві їм специфічно неповторні особливості, що становлять їх унікальну якісну і кількісну визначеність.

Загальне існує тільки через одиничне, а одиничне - прояв загального. Уміння в одиничних об'єктах побачити загальне і навпаки, свідчить про високий рівень абстрактного мислення.

VIII. Протиріччя необхідності і випадковості

У категорії необхідність фіксуються внутрішні, стійкі, повторювані зв'язки і відносини об'єкта.

Випадковість - зовнішні, несуттєві зв'язки об'єкта. Немає абсолютно випадкових і абсолютно необоротних явищ. Всякий реальний об'єкт містить необхідні і випадкові моменти в їхньому взаємопроникненні - тільки так можна пояснити різноманіття і єдність світу, одночасно. У суспільних процесах зв'язок необхідності і випадковості проявляється як діалектика необхідності і волі.

IX. Протиріччя можливості і дійсності

Можливість - об'єктивна тенденція становлення предмета, що виражається в наявності умов для його виникнення. Дійсність - об'єктивно існуючий предмет, результат однієї з можливостей.

Розвиток з погляду цих категорій можна визначити як процес реалізації можливостей.

Виділяють: абстрактну (формальну) можливість - це те, що в принципі можливе, але тепер немає реальних умов; реальну можливість - те, що може здійснитися вже тепер.

Кількісна міра можливості виражається в понятті "імовірність".

Таким чином, найважливішою ознакою діалектичного мислення є вміння мислити протилежності в їхній єдності. Відрив протилежностей у реальному протиріччі і абсолютизація однієї з них приводить до помилок у пізнанні і діяльності. Уберегти нас від цих помилок - у цьому і є супер завдання, зміст і призначення діалектики.

Поповніть свій словник визначеннями наступних категорій: діалектика, суб'єктивна діалектика, об'єктивна діалектика, метафізика, розвиток, принцип розвитку, принцип загального зв'язку, суперечність, протилежності, якість, міра, кількість, стрибок, заперечення, причина-слідство, зміст-форма, сутність-явище, загальний-одиничний, необхідність-випадковість, можливість-дійсність.

2. Гносеологія у філософії поняття та основні ідеї.

Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання) логічно пов'язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: "Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше". Отже, пізнання - це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як "gnosis" та "epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін "епістемологія" більш поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу - наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

Деякі філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Б. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо можливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокрема І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів ("речі в собі"), агностики обмежували пізнання сферою явищ ("речі для нас"). Цим вони обґрунтовували розповсюджений в сучасній некласичній філософії гносеологія най песимізм (лат. - найгірший) - зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів, а також можливість керуватися здобутим знанням у практичному житті. їх опоненти (Р. Де-карт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошували на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. - найкращий) - віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знанням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використання природних ресурсів і суспільних надбань.

Відповідно до розуміння природи суб'єкта, об'єкта пізнавального інтересу та їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм, відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема визначення основного відправного чинника самого "механізму" процесу пізнання.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа - "чиста дошка" (tabula rasa), "білий папір без будь-яких знаків та ідей ", на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей ("всі знання походять від відчуттів", "в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях"), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. "Мислю, отже існую" (Cogito, ergo sum) - декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не життєвий досвід, на переконання Декарта, с вирішальними факторами процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як найдосконалішої істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає "природним світом" свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне, вважав Декарт.

Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання - сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

• 1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання досвід;
• 2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом одержання знання визнавав відчуття;
• 3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне мислення над почуттями.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають логічне мислення як "шосте чуття", яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал. Утім, будь-яке знання є поєднанням чуттєвого і раціонального знання. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: "шлях павука" (здобуття істини із "власної свідомості"); "шлях мурахи" (безсистемне збирання фактичних даних); "шлях бджоли" (поєднання здібностей досвіду - збирання нектару і роботи розуму - перетворення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

• а) відчуття - відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори;
• б) сприймання - цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;
• в) уявлення - образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

• а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями;
• б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною;
• в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки (висновки).

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступенями, а двома моментами єдиного пізнавального процесу. Ще в античну добу дискутувалася проблема співвіднесення чуттєвого і раціонального знання. Скептик і кінік Діоген Синопський (прибл. 412-323 до н. е.) зауважив з приводу теорії об'єктивних ідей Платона, які, за його вченням, можно було пізнати лише умоглядно: "Стіл і чашу я бачу, але ні "стільності", ні "чашості" не бачу". На це Платон відповів: "Щоб бачити стіл і чашу, у тебе є очі, а щоб вгледіти "стільність" і "чашість", тобі бракує розуму". Думка про єдність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постулату (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність синтезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: "Поняття без почуттів порожні, а почуття без понять - сліпі".

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауковому (позанауковому) рівнях. Донауковий (позанауковий) рівень репрезентує мислення звичайної людини, яка не обтяжує себе думками про правильний вибір найкращого способу пізнання. Буденне пізнання спирається на повсякденний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду ("наївний реалізм"). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфікований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує. І на донауковому, повсякденному рівні, і на підставі свідомо обраного методу суб'єкт пізнавальної активності завжди прагне достовірного знання, шукає істину.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини, яка концептуально розробляється як самостійна (в межах гносеології) тема: з'ясування сутності понять "істина" (як знання, адекватне речам, дійсності), "об'єктивна істина" (збіг змісту пізнання з предметністю явищ), "абсолютна істина" (вичерпне, повне, правильне знання), "відносна істина" (часткове, неповне, ситуативно змінне знання), "конкретна істина" (знання щодо певного обраного об'єкта дослідження), "помилкове, хибне уявлення, яке претендує на істинне". При цьому істиною чи оманою вважають відповідність або невідповідність людських знань дійсності, тотожність людської думки, представленої у змісті судження щодо істини і реальності. Питання про відповідність знань дійсності, міру цієї відповідності є одним із найдискутивніших. Про це свідчить, наприклад, запитання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: "Що є істина?". Відповіді на це запитання спричинюють суттєві розбіжності між різними філософськими напрямами і школами з найдавніших часів і дотепер. У гносеологічній теорії істини особлива увага приділяється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконливість доведень.

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко суперечливим процесом. Це притаманне і його результатам, уявленням про сутність, правильність, достовірність. Такі уявлення і судження забезпечуються різноманітними методами, зумовленими свідомим вибором дослідника моделі пізнавальної дії, принципами вивчення об'єкта, висловленими в поняттях попередніх припущень (гіпотез).

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, природничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи серед них сукупність загально логічних і специфічних методів - індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалізація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гносеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика (з'ясування процесу самоорганізації в досліджуваних об'єктах), моделювання (з'ясування властивостей речей і процесів за їх зразками-моделями), системний метод (з'ясування взаємодії окремих частин, що забезпечує органічну цілісність об'єкта), метод додатковості (урахування дії побічних чинників) тощо.

Сучасний (постнекласичний) етап розвитку науки зосереджує увагу дослідників на необхідності використання міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологічному сенсі понять "невизначеність", "вірогідність", "віртуальність", "випадковість", "нелінійність", "біфуркація" та "флуктуація", які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос).

Оскільки рівень розвитку науки і техніки дає змогу людському пізнанню вникати в глибини матеріального світу, здійснювати спостереження як на галактичному, так і на субатомному рівні, наукова епістемологія ширше використовує астрофізичні, математичні, кібернетичні методи дослідження. Так, за допомогою космічного телескопа Хаббла, який знаходиться на відстані 600 км над Землею, астрономи можуть спостерігати зіркові системи, віддалені від Землі на 13 млрд світових років. За його допомогою вчені уточнили дату народження Всесвіту - приблизно 13-14 млрд років тому. За даними Хаббла, майже всі зірки мають планетні системи. А там, де є планети, за сприятливих умов можливе зародження життя (зокрема, у сузір'ї Оріона). Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибуху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мільярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявності у Всесвіті "темної матерії", одним із виявів якої е "чорні діри". "Чорні діри" - це гіпотетичні небесні об'єкти, існування яких передбачає теорія ймовірності; зірки у стані незверненого гравітаційного колапсу. їх маса більша за масу Сонця у 3-4 рази, а гравітаційне поле настільки могутнє, що навіть світло не може випромінюватись.

Наука озброїла людство нанотехнологіями створення і використання матеріалів, приладів і різних систем, що мають нанометрову будову (1 нанометр - це 10-9 метра, або ланцюжок з чотирьох атомів заліза). Фактично це означає керування матерією на атомарному рівні, що сприяє створенню принципово нових матеріалів. Нові покоління приладів - наноелектронних і молекулярних - приведуть до нових революційних змін у телекомунікаціях, значно підвищать рівень безпеки на транспорті, дадуть можливість одержувати енергію з нових джерел і економічніше її витрачати.

Якісно нові наукові досягнення значно розширюють діапазон гносеологічного знання, однак, породжують нові проблеми. Однією з них є явище "приладового агностицизму". Суть його полягає в тому, що науковці, досліджуючи поведінку елементарних частинок за допомогою складних сучасних приладів, сумніваються, наскільки точно відображають прилади сутність цієї поведінки. Крім того, дослідницькі програми залежні від обраної системи їх реалізації: мікросвіт спалахує і зникає завдяки актам вибору. Тому в сучасній гносеології важливу роль відіграє метод інтерпретації - пояснення смислів одержаних результатів дослідження, оформлених у текстах. Важливого значення цей метод набуває в соціальному пізнанні. Це, у свою чергу, породжує проблему меж пізнання, в т. ч. обмеженості інтерпретацій них методів (вади "інтерпретуючого розуму"). "Не слід примножувати сутності безмірно", - закликав англійський філософ-схоласт Вільям Оккам (прибл. 1285-1349). Кант намагався з'ясувати межові можливості "чистого" і "практичного" розуму. На сучасному етапі це питання цікавить представників когнітивної психології. Усі ці труднощі одержання істинного знання спричинили обґрунтування різних теорій істини:

• а) кореспондентської (істина - це знання, адекватне дійсності);
• б) конвенціалістської (істина - це результат умовної узгодженості, угоди вчених);
• в) когерентної (істина - свідчення несуперечливості доказів);
• г) прагматистської (істина - все те, що корисно). Останнім часом популярності набула інформаційна теорія істини, суть якої полягає в одержанні об'єктивних за змістом знань засобами повідомлень, які надає "штучний розум" (ЕВМ) як динамічна модель зовнішнього світу.

Кожна теорія (версія) істини потребує визначення критерію її достовірності (відповідності реальності). Серед численних її критеріїв найважливішим, на думку багатьох мислителів, є практика - різноманітна доцільна, цілеспрямована, пізнавально-творча, конструктивна діяльність людей (наукова, експериментально-виробнича, суспільна, духовно-культурна тощо). Завдяки такій діяльності здобуті у процесі пізнання знання про реальність використовуються суспільством у практичних, життєво необхідних цілях. Аксіоматичним є твердження про те, що саме людська практика є джерелом пізнання, його критерієм і метою. У практичній пізнавальній діяльності приховані мотиви творчої активності суб'єкта, його постійне бажання створення нового (інноваційне мислення і діяльність) або вдосконалення існуючого. Крім практики, історії філософії відомі й інші критерії істини: логічна несуперечливість, досвід, божественне одкровення, інтуїція. Оскільки практика є головним, але не єдиним критерієм істини, то філософська гносеологія не пов'язує жорстко істину і практику: практичне не завжди істинне, а істинне не обов'язково практичне. Практика не є чимось абсолютним і незмінним, її зміст, форми і мета багато в чому визначаються обставинами людського буття, ситуацією, в якій перебуває людська спільнота, суспільство, на ній позначаються "виклики часу". Однак практичні потреби ініціюють процес пізнання, у практичній діяльності життя перевіряє (верифікує) його результати, застосовує набуте знання в конкретній, в тому числі професійній діяльності. Проте безсумнівно і те, що практика часто спростовує попередні "істини", виявляє їх обмеженість, навіть хибність. Ототожнення істини із соціальною практикою (практичністю) нерідко спричинювало вульгаризацію істини як наукової цінності.

Не випадково некласична (новітня) філософія радикально переглядає концепцію істини, що проявляється у рішучій відмові від вживання цього поняття, твердженнях про плюралізм та релятивність (відносність) істини. Так, Р. Рорті вважав, що істина - це просто найбільш узгоджена і "сильна теорія", і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запропонував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуванню, то це є доказом її хибності. Будь-яка справжня перевірка теорії є насамперед спробою її спростувати, фальсифікувати, стверджує він. Більш гнучку позицію стосовно істини пропонує російський філософ В. Федотова: "Всупереч класичній епістемології, істина може бути витлумачена не як відбиття (зліпок) об'єкта в знанні, а як характеристика способу поводження з ним. Оскільки таких способів може бути багато, можливий плюралізм істини і, отже, монополія на істину виключається".

Отже, поняття "істина", "значення", "смисли" та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблемного характеру. Плюралізм істини, альтернативність методів пізнання - характерні ознаки ситуації, в якій перебуває філософська теорія пізнання. Ця обставина актуалізує проблему подолання ситуації гносеологічного та методологічного "анархізму" (П.-К. Фейєрабенд), гносеологічного песимізму, зосереджує увагу філософів на розробленні концепції неораціональності і неораціоналізму як домінуючих принципів сучасної теорії пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсального діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишнього світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і розвитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Одним із варіантів нового універсального методу є інтервальний підхід. Його суть полягає у ствердженні рівноправності різних картин одного й того ж досліджуваного об'єкта за обов'язкової умови раціональної обґрунтованості особливостей уявлення про предмет свого спостереження (логічна несуперечливість, осмисленість, здатність до перевірки, системна приналежність, корисність, практична ефективність).

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності, з'ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства, людини та її мислення.