Лекція-10.

1. Місце німецької класичної філософії в історії філософської думки.

Німецька класична філософія виникла на межі XVII – XVIII століть як процес подальшого розвитку світової філософської думки. Ось чому саме в ній внаслідок цього і зосереджено досягнення попередніх філософських систем і шкіл. Так сталося, що німецьким вченим вдалося по-новому їх осмислити, систематизувати та надати завершеного вигляду. Якщо середньовічна філософія вважається християнською, філософія Нового Часу – раціоналістичною, то німецька філософія є ідеалістичною і найбільш абстрактною. Дуже важливим її досягненням є те, що в ній піддано гострій критиці матеріалістичну філософію Просвітництва. Ось чому вона є фактично філософією духу. І у цьому розумінні є розвитком більше тієї її гілки, яку прийнято називати східною філософією. Вона є спробою обґрунтування єдиного духовного канону, якому б були підпорядковані всі основні сфери людського життя.

Одним з перших німецьких філософів ідеологію Просвітництва сприйняв Еммануїл Кант (1724 – 1804). Він вірив у прогрес людства і відгукнувся на заклик просвітителів – піддати все оцінці розуму. Остання теза безпосередньо вплинула на розробку цієї проблеми. Навіть назви основних праць Канта „Критика чистого розуму”, „Критика практичного розуму”, „Критика спроможності судження”, засвідчують, що ідейні витоки видатного філософа брали початок з ідей Просвітництва.

Філософську спадщину Канта поділяють на два періоди: „докритичний” (1746) і „критичний” (1770 – 1797). У ,докритичний” період він розглядав проблеми виникнення світу, вивчав філософію Нового часу, передусім Лейбніца та Юма і дійшов висновку, що існує відрізнення між суперечностями розвитку природи і мислення.

Розробляючи проблему вічності у праці „Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору” написаної у 1754 році він стверджує, що „...Всесвіт буде утворювати нові світи, щоб поповнити шкоду, завдану йому у якомусь місці”. Очевидно маючи на увазі, що вічність і є способом існування матерії, тобто незнищенна.

„Критичний” період у філософії Канта починається з характеристики знань. Він поділяє їх на досконалі та недосконалі. Недосконалі знання ми отримуємо на основі чуттєвого пізнання з емпіричного досвіду. Досконалі ж знання лежать за межами емпіричного досвіду, тобто є апріорними. Першооснову апріорного ми пізнати не можемо. Апріорне знання виражає не стільки суть предметів і процесів, скільки обов'язок, ідеал, до якого потрібно весь час прагнути.

У теорії пізнання Кант стверджував, що спочатку потрібно визначити можливості людини (які прийоми, методи і принципи вона застосовує для пізнання), а потім вже пізнавати навколишній світ. Пізнання здатностей людини – це пізнання можливостей розуму. Кант розрізняє „чистий розум” – абстрактне мислення і „практичний” розум – етичне вчення, етичні норми поведінки людини у суспільстві. Звичайно, в пізнанні ми орієнтуємося на „чистий розум”. До поняття „чистого розуму” Кант відносить чуттєве пізнання, буденну свідомість і розум у вузькому значенні цього слова. Кантівське поняття „критика чистого розуму” означає вивчення його потенційних можливостей в пізнанні.

Характерною особливістю чуттєвого пізнання у Канта є „річ у собі”. Кант стверджував, що за межами чуттєвого пізнання існує ''річ у собі”, про яку ми нічого не можемо сказати, а лише констатуємо, що вона є. „Річ у собі” виконує такі функції: вона впливає на наші відчуття, але отримані відчуття не збігаються з властивостями самої речі; „річ у собі” існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта, який її пізнає; „річ у собі” знаходиться в сфері трансцендентного (тобто є предметом віри); зрештою, „річ у собі” – це певний ідеал, недосяжний для людини, але до якого потрібно прагнути.

Таким чином, на стадії чуттєвого пізнання „річ у собі” пізнати неможливо. Наше знання про „річ у собі” – це знання не змісту, а форми речі. Зміст пасивний, а форма активна. Тут у Канта прослідковується аналогія з вченням Арістотеля про активність форми. Апріорними формами чуттєвого пізнання Кант вважав простір і час. Складовою частиною пізнання на рівні розуму в Канта є пізнання себе, свого внутрішнього світу. На цьому ж рівні, з точки зору Канта, існують єдині форми пізнання всіх людей. Цим Кант хоче зняти висунуту Берклі проблему, що світ – комплекс відчуттів окремого індивіда.

При пізнанні світу на рівні розуму в вузькому значенні цього слова Кант виділяє чотири основні ідеї й відповідно їх заперечення. Ідея (теза) плюс заперечення (антитеза) становлять антиномію. Антиномія у Канта означає, що теза та антитеза можуть бути доказані. Антиномії Канта – єдність протилежностей. Але Кант не поєднує протилежності, а протиставляє їх і на цій основі доходить висновку про неможливість пізнання навколишнього світу. Це спонукає його звернутися до проблеми практичного розуму, тобто до розгляду етичних норм поведінки людини. В основі етики Канта лежить категоричний імператив: жити у злагоді з природою, діяти тільки на основі моральних норм, ставитись з повагою до себе і до інших людей.

Для реалізації категоричного імперативу в практичній діяльності потрібно дотримуватись трьох постулатів.

Перший – постулат свободи. Його суть в тому, що діяльність людини буде вільною тільки тоді, коли вона підкоряється моральним нормам. Другим є постулат безсмертя душі. Воно досягається через прагнення людини до моральних ідеалів. Оскільки моральним ідеалом є Бог, остільки і людина може лише наблизитися до нього і не може ніколи його досягти. Третій постулат – існування Бога; це логічно виходить із двох попередніх: для свободи волі та безсмертя душі потрібний Бог. Отже, він існує. Без віри в Бога неможлива віра у моральні норми, підкреслює Кант.

Загалом, у філософії Канта висуваються чимало проблем, які були розв'язані іншими німецькими філософами: Фіхте, Шеллінгом, Гегелем та Фейербахом.

Філософія Йогана-Готліба Фіхте (1762 – 1814), як і філософія Канта, виходить із ідеології Просвітництва. Фіхте підтримує просвітителів у боротьбі проти соціальних привілеїв, несправедливості, невігластва. Як і Кант, Фіхте основним засобом боротьби вважає розум. Але Фіхте, на відміну від Канта, основним вихідним принципом вважає не „чистий розум”, а – „практичний”. Тобто починає розглядати філософські проблеми з позицій моралі.

Для Фіхте гідність людини – найвищий ідеал. Той, хто посягає на гідність людини, не може бути вільною людиною, а є рабом. Тільки той вільний, хто бажає всіх зробити вільними, підкреслював Фіхте.

Розробку філософських проблем Фіхте починає з виведення вихідного принципа. Таким принципом для Фіхте є „Я”. „Я” – певний ідеал, тотожний поняттям свобода, воля, високі моральні норми. Самореалізація „Я” йде через діяльність. Зауважимо, що діяльність Фіхте розумів як діяльність розуму.

Свою філософію Фіхте називає критичною і протиставляє догматичній, на його думку, філософії Спінози. Догматизм Спінози проявляється в тому, що він взяв за основний принцип поняття матеріальної субстанції. Ідеальне „Я” Фіхте і субстанція Спінози є першоосновою всього, причиною виникнення світу. Але Фіхте критикує Спінозу вже хоч би тому, що для нього субстанція Спінози – не першооснова, а певний результат розвитку „Я”.

Що ж таке Фіхтівське „Я”? Воно не може бути розроблене кимось і доказане. „Я” є продукт самосвідомості кожного індивіда. Людина повинна створити своє „Я”, створити свій дух, зазначає Фіхте. Створене таким чином „Я” – внутрішній ідеал людини. Вища мета філософії – пізнати „Я”, тобто пізнати, в чому призначення людини, мета і сенс життя. Для Фіхте сенс життя – бути у злагоді з самим собою і своїм „Я” – ідеалом. Але людина – частина природи, наділена відчуттями, її раціональна діяльність переплітається з емпіричною. Все це з точки зору Фіхте є відчуженням „Я”, тобто не-„Я”. Тому фіхтівське – жити у злагоді з „Я” – одночасно й ідеал до якого повинна весь час прагнути людина. Самої мети, з точки зору Фіхте, досягти неможливо, але прагнення до неї – призначення кожної людини, тепер вже не як ідеальної істоти, а як земної, як індивіда, наділеного відчуттями.

У праці „Науковчення” Фіхте розробив систему принципів, що повинна вказати шлях до ідеального „Я”. Перший принцип стверджує, що ідеальне „Я” утверджує себе на основі першопоштовху; „Я” одночасно і створює себе і споглядає себе. Воно не може споглядати себе зі сторони, оскільки його ще не існує. Таке безпосереднє споглядання Фіхте називає інтелектуальною інтуїцією.

Фіхте знімає суперечність між об'єктом і суб'єктом. Для нього „річ у собі” не існує тому, що її може пізнати „Я”.

Суть іншого принципу ось у чому: для ствердження „Я” воно повинне відтінити від себе інше „Я” і протиставити йому себе. Тобто, „Я” створює „не-Я”. Фіхте розуміє, що розвиток неможливий без протилежностей. Наявність протилежностей дає змогу вивести третій принцип розвитку „Я”. Це синтез „Я” і „не-Я”. Внаслідок цього синтезу проходить процес обмеження двох сторін, їх часткова зміна, а загалом вони протистоять одне одному і врівноважують себе. Як відомо, під „не-Я” Фіхте розуміє природу, людину. Розвиток матеріального світу в кінцевому підсумку приводить до самопізнання ідеального „Я”. Але оскільки протилежності у Фіхте майже не взаємодіють, тобто залишаються статичними, а не динамічними сторонами, то повністю пізнати ідеальне „Я” неможливо.

Фіхте розумів недосконалість побудованої ним системи і весь час намагався її вдосконалити. Після 1800 р. Фіхте переглядає свої постулати і вносить деякі зміни. Якщо раніше абсолютне „Я" було ідеалом, найвищою моральною нормою, то тепер „Я” стає Богом, а „не-Я” – природою. Людина – це відображення Бога і без нього не може існувати.

Розвиток історії Фіхте розглядає як розвиток „Я”. Воно є вихідною першопричиною й одночасно критерієм (ідеалом) розвитку історії. Як і „Я”, історія проходить три основні стадії розвитку. На першій стадії людина розглядається як божество, але з часом на другій стадії розвитку через відчуження „Я” відбувається її оприроднення.

Сучасна цивілізація, з точки зору Фіхте, перебуває саме в цьому стані. У майбутньому (на третьому етапі) людство перетвориться в царство розуму і свободи.

Філософія Фіхте мала суттєвий вплив на його сучасників і послідовників. Велике значення мають філософські розробки Фіхте з проблем свободи, критики агностицизму, розвитку через суперечності, творчої активності людини тощо.

Філософія Фрідріха-Вільгельма-Иозефа Шеллінга (1775 – 1854). Філософські погляди Шеллінга формувалися під впливом ідей Фіхте. Шеллінг відкидає абсолютне „Я” і замінює його на „Абсолют”, який створює природу і через розвиток природи – людину. Якщо для Фіхте природа – це пасивний об'єкт, який „Я” пробує пізнати, то для Шеллінга природа – це форма життя розуму, і вона ж породжує свідомість.

Сам процес виникнення світу з „Абсолюту” такий: спочатку існує без'якісний, безпредметний дух, про який ми нічого не можемо сказати; далі цей дух породжує об'єктивний світ. Дізнатись про існування „Абсолюту” можна лише за допомогою інтелектуальної інтуїції. У цьому плані Шеллінг не відходив від ідей Фіхте, хоча мав всі необхідні передумови: розвиток духу через природу і можливість, таким чином, її пізнати.

У працях „Викладення моєї системи філософії” і „Система трансцендентального ідеалізму” Шеллінг розділяв розвиток „Абсолюту” на дві складові частини: теоретичну та практичну. Теоретичний розвиток – це розвиток через основні форми чуттєвого і раціонального пізнання. Теоретичний розвиток закінчується самоусвідомленням „Абсолюту”, що виражається у дотриманні моральних принципів. Практичний розвиток „Абсолюту” в Шеллінга залежить від свідомості та діяльності людини. Звичайно, практичний розвиток, як правило, відстає від теоретичного, який проходить позасвідомо. Виникає протиріччя між двома складовими частинами розвитку. Отже, Шеллінг вбачає суть історії людства у прагненні наблизитися до розвитку „Абсолюту”. Збіг двох стадій розвитку відбутися не може, адже людство ніколи не зможе створити ідеальне суспільство. З протиріччя між теоретичним і практичним розвитком „Абсолюту” Шеллінг виводив поняття свободи, яку він розумів як пізнання історичної необхідності. Щоб бути вільною, людина повинна пізнати закони і специфіку розвитку „Абсолюту” й діяти відповідним чином.

Але Шеллінг вважав, що окрема людина не може бути носієм свободи, таку функцію виконує лише суспільство. Це в свою чергу призводить до того, що сукупний результат діяльності людства, як правило, не збігається з метою. Таким чином, Шеллінг досить суттєво обмежив свободу індивіда. Основні причини він вбачав у неможливості адекватного відображення теоретичного розвитку „Абсолюту”, відставанні практичної сторони від теоретичної, в обмеженні свободи індивіда самим суспільством.

Подолати якоюсь мірою протиріччя між теоретичним і практичним розвитком можна тільки у сфері художньої діяльності. Шеллінг вважає, що тільки видатні діячі мистецтва можуть проникати в таємниці „Абсолюту” за допомогою естетичної інтуїції.

Загалом філософська спадщина Шеллінга мала чимало послідовників. Одні взяли на озброєння його ідеї розвитку натурфілософії, поняття свободи, інші – ірраціоналістичні й теософські ідеї.

Філософія Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770 – 1831) грунтується на ідеях Геракліта, Платона, Лейбніца, Канта, Фіхте, Шеллінга. Він бере на озброєння їхні ідеї, розглядає висунуті ними суперечності (у цьому плані його, зокрема, цікавить філософія Канта). Своє ставлення до них він висловив у праці „Феноменологія духу”. У стислому вигляді відображені основні філософські ідеї Гегеля. Основну увагу тут Гегель приділяє проблемам тотожності буття і мислення, вченню про саморозвиток духу, дослідженню історії людства.

Погляди стосовно виникнення світу у Гегеля подібні до Шеллінга. Спочатку існує „Абсолют”, який не володіє свідомістю,

тобто не усвідомлює, що він є і ким він є. Дух – абсолютно первинний. Через розвиток космосу, природи, суспільства дух самореалізується, пізнає себе. Розвиток духу – це розвиток історії людства. Тому Гегель, характеризуючи етапи розвитку духу, висловлює своє ставлення до тих чи інших філософських ідей минулого.

Основна ідея „Феноменології духу” – дослідження механізму становлення духу. Гегель розрізняє чотири етапи його розвитку. На першому етапі дух виражається у предметній свідомості. Вихідні дані предметної свідомості зумовлені тим, що вона грунтується на чуттєвому пізнанні, результатом якого є емпіричні факти. Це пізнання далеке від істини і не становить, на думку Гегеля, ніякої цінності.

На другому етапі дух перетворюється у самосвідомість і функціонує на рівні розуму. Він характерний для окремих наук. Поняття розуму Гегель запозичив з історії філософії. Воно зустрічається в Арістотеля, М. Кузанського, Дж. Бруно, досить часто – у І. Канта.

Розумна свідомість є характерною ознакою третього етапу. Розум, за Гегелем, притаманний філософії. Тільки на рівні розуму дух як об'єкт пізнання відкривається суб'єктові – людині. І, зрештою, на четвертій стадії проходить самопізнання духа, його самоусвідомлення.

Подальший розвиток світової ідеї відбувається в природі. У праці „Філософія природи” Гегель розглядає проблеми механіки, де аналізує категорії матерії, руху, простору, часу, а в розділі „Фізика” – категорію сутності, в розділі органічної фізики аналізує проблеми біології.

Таким чином абсолютний дух, пройшовши логіку свого буття у вигляді логічних категорій і природи, де був відчуженим буттям повертається до філософії, де стає самим собою. У праці „Філософія духу” Гегель розглядає три стадії розвитку духу: суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний. Суб'єктивний дух – це індивідуальна свідомість, воля, інтереси і потреби людини. Суб'єктивний дух значною мірою залежить від природи. Тобто, Гегель розглядає людину як сукупність біологічного і соціального. Специфіка розвитку суспільної свідомості, системи суспільних відносин і соціальних інститутів викладена у його вченні про об'єктивний дух. Абсолютний дух є поєднання об'єктивного та суб'єктивного, але це не проста сума, а якісно новий стан духу, коли він самоусвідомлює, самопізнає себе.

Г. Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї сприйняті неоднозначно. Він має багато послідовників і противників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позицій об'єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

Ідеї Гегеля суттєво вплинули на філософію Людвіга Андреаса Фейербаха (1804 – 1872). Особливо високо оцінював Фейербах розроблену Гегелем теорію розвитку. Але Фейербах відрізняє у філософії Гегеля суть і форму. Фейербах неоднозначно проголошує, що він відкинув форму і зберіг суть філософії Гегеля. Для Гегеля діалектика, як справедливо підкреслює Фейербах, є монологом розуму з самим собою, а повинен бути діалог розуму з досвідом.

У праці „Критика філософії Гегеля” виражене відношення Фейербаха до філософії Гегеля: він відкидає надуману систему Гегеля і використовує його принцип розвитку, критикуючи умоглядну діалектику Гегеля і висуваючи на противагу їй діалектику, засновану на людському досвіді.

У теорії пізнання Фейербах стояв на позиціях сенсуалізму. Свою філософію він називав чуттєвою філософією, але не заперечував взаємозв'язок чуттєвого і раціонального. Він підкреслював, що чуттєве повинне доповнюватися раціональним, а раціональне – чуттєвим.

Л. Фейербах відкидав погляди на природу як на умову розвитку духу, як на щось похідне, залежне від свідомості та волі. Фейербах також заперечував тезу Гегеля про тотожність мислення і буття.

У поглядах на людину Фейербах стояв на позиціях антропологізму, тобто в центр світогляду ставив людину. Лише на основі вивчення сутності людини, на думку Л. Фейєрбаха, можна пізнати сутність природи, суспільства і мислення. Фейербах возвеличував людину, щоб протиставити її духові, світові ідей Гегеля.

Л. Фейєрбах розглядав людину у взаємозв'язку з суспільством. Окрема людина, котра стоїть за межами людського спілкування, людських відносин, не має, на думку Фейєрбаха, людської сутності. Цим наголошується, що тільки у суспільстві людина стає людиною. Водночас Фейєрбах не заперечував індивідуальності кожної людини. Він різко критикував Гегеля за те, що його абсолютний дух ігнорує різноманітність людських індивідуальностей. Для Фейєрбаха не розум є сутністю, мірою людини, а людина – міра розуму. Звідси і основне завдання філософії – вивчати не абстрактний світовий дух, а конкретну людину і реальні природні обставини її існування. Людина для Фейєрбаха – універсальна істота, якій притаманні почуття, розум та воля, і цією своєю універсальністю вона відрізняється від інших живих істот.

У поглядах на релігію, Л. Фейєрбах заперечував абстрактну віру в Бога і знаходив Бога в людині. Тобто, віра не відкидається, а змінюється об'єкт віри. Для Фейербаха сутність релігії – у звеличенні антропології та підняття її до теології, у заміні християнства на „релігію людини” чи земну релігію.

Отже німецька філософія другої половини XVIII – першої половини XIX ст. характеризується системним викладанням філософських проблем, вивченням їх у динаміці, розввитку, спробою поєднати абстрактні філософські концепції з політикою, правом, мораллю, мистецтвом.

2. Філософські позиції І. Канта.

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.

Життя І. Канта відповідало його філософським уподобанням: усе в ньому було підпорядковане суворому розпорядку й раз і назавжди прийнятим правилам. У своєму місті Кант вважався зразком пунктуальності. Він щодня здійснював в один й той же час прогулянки, і мешканці міста мали можливість звіряти годинник за Кантом. Будучи людиною компанійською, він мав багато друзів, але так і залишився самотнім. Кант був членом трьох академій - Берлінської, Петербурзької і Сієнської, а його філософія ще за життя викладалась фактично у всіх університетах Німеччини.

Філософська діяльність І. Канта постала настільки плідною та впливовою, що Я. Голосовкер, філософ київського походження, з цього приводу висловився так: "На шляху людської освіченості існує місток, обминути який неможливо; ім'я цьому місткові — Іммануїл Кант".

У філософській діяльності І. Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів).

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду— "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту " у філософії.

Характеристика періодів філософської діяльності І. Канта

До І.Канта вважали, що пізнання е результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової") активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: "Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,., з іншого-з експериментами,., щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання ".

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, г Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не с перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом

По-друге, V людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною, при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

Якщо пізнання змінює напрям і здійснюється від людини (як суб'єкта) до дійсності (об'єкта), виникає запитання: звідки людський інтелект бере перший, початковий зміст для своїх побудов? У відповідь на це запитання Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення. Розсудок мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати.

Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому сенсі, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання.

Отже, у відношенні до знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розсудок, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні" — переддосвідні, тобто розсудок їх в собі віднаходить. Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові.

Йдучи за Кантом, при людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Лише через синтез категорій та матеріалу чуття перед нами постає дещо визначене в інтелектуальному, знаттєвому плані. Наші навички здійснення подібних синтезів Кант називає досвідом.

Отже, досвід — це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Значить, досвідчена людина — це не просто людина, яка багато чого бачила, а яка здатна це бачене ще й перевести у певні міркування та висновки. Якими є речі, що діють нам на органи чуття самі собою? Як учить Кант, на це запитання не існує ствердно? відповіді, оскільки ми завжди бачимо те, що набуло визначеності в полі споглядання (тобто те, що вже є результатом інтелектуального синтезу). Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові (і нам) побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення).

Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? Здавалося б, ми могли б довільно оформлювати дані відчуття. Отут якраз і ні, бо, за Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Тобто ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Отже, досвід—це досвід діяльності (правда, за Кантом, насамперед розумової). У його основі лежать просторово-часові схеми дії. Результат досвіду—предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. А на основі чого ми сполучаємо певним чином самі категорії? За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту—розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода вол і. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідно спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі актиномій. Наприклад, можна стверджувати, що світ скінченний, а також що він нескінченний. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді щодо цього питання. На якій же підставі ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, тут ми спираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза /. Канта: "Мені довелося обмежити розум (окреслити межі розуму), щоб звільнити місце для віри".

Із такого розуміння пізнання випливає, що знання будується радше "згори", а не "знизу", бо без дій розуму та розсудку наш пізнавальний досвід просто неможливий. Слід зазначити, що сучасна наука підтверджує ці принципово важливі положення філософії І. Канта. Філософія, ставлячи граничні, фундаментальні питання нашого буття, за Кантам, виходить за межі можливого досвідного знання, а тому лишає вирішення таких питань на вибір кожної конкретної людини.

До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як загальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): "Чини завжди так, щоб максима (тобто виразу формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону". Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обґрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та загальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обґрунтування.

3. Філософська система І. Фіхте.

Ідеї Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762- 1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: "Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності".

За Фіхте, самоутвердження Я тотожне з Його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я - це крапка, його відхід від себе - лінія, заперечення лінії - площина, рух площини - об'єм.

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії

(і в таму він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо".

Відповідно, особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї И.-Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.