1. Культурно-історичні передумови виникнення філософії.

Виникнення філософії - це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є відношення "людина - світ", то вся історія розвитку філософської думки - це процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя. Отже, до передумов виникнення філософії можна віднести такі:

1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.

2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв'язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.

3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, "що є світ?" і "як правильно жити?", а інша - робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву "любов до мудрості", або "філософія'". Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) "аристократами духу", тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.

4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв'язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням

перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.

Дослідження різних груп філософських проблем безпосередньо і складають структуру філософського знання.

1.Вчення про буття - або онтологія . Вона включає в себе питання що систематизують первоначала буття, вчення про єдиного, про суще буття, про його першопринципи. Антична філософія починалася з онтології, стародавні шукали основу світобудови: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні, Анаксимен - у повітрі, Анексимандр - у "апейроні"…тощо

2. Вчення про пізнання - гносеологія (Епістемологія) або теорія пізнання (від "гнозис" - знання). Філософська теорія, яка розглядає кордон і можливості людського пізнання, а також шляхи та форми пізнавальної діяльності. Гносеологію цікавлять питання істинності наших знань, критерії істинності, різні точки зору з цих питань - головна проблема гносеології .

3.Соціaльна філософія - розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що таке суспільство та людина, і яке місце займає в ньому людина.

4.Філософська антропологія - Напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

5. Етика - філософія моралі та моральності. Мораль - сукупність норм, правил, приписів і відповідності з вищими моральними цінностями(добро, справедливість). А з іншого боку, мораль - це практика існуючих відносин між людьми(турботливість і зневага, тощо)

6.Естетика - вчення про прекрасне, про критерії, шляхи створення та сприйняття прекрасного

7.Аксіологія - вчення про цінності, ціннісну орієнтовану діяльність

8.Філософія релігії - вчення про релігійне ставлення до світу, відповідні принципи поведінки.

9.Історія філософії вивчає шляхи, перспективи, мету розвитку філософії. Це своєрідне само осмислення філософії

10.Праксеологія - вчення про перетворення, як суттєвий момент вселюдських відносин

2. Передумови філософії у Стародавній Індії.

Виникнення філософії - не швидкий "одноразовий акт", а тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту на фоні міфології та релігії. В Індії коріння перших філософських узагальнень сягає міфологічних текстів "Вед". Виникнення філософії в Давній Індії відноситься приблизно до II тис. до н. е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.

Індійській філософії притаманна деяка хронологічна невизначеність, відсутність точного датування філософських текстів. І все ж традиційно виділяють три основних періоди:

1) Ведичний. До цього періоду відносять виникнення Вед, Брахманів, Упанішад. Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд. Брахмани - це своєрідні коментарі до текстів Вед, в яких тлумачиться сакральний смисл давньоінд.ритуалів. Упанішади - завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером та обсягом трактатів релігійно-філософ.змісту.

2) Епічний . У цей період сформувались основні філософські течії(даршани).

3) Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я, що тлумачила ідеї основоположників філософських систем.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До ортодоксальних систем належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень - сансару, яка породжена кармою - відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев´ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз´єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх´я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман - принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Індійська традиція поділяє свої філософські системи на ортодоксальні(визнають вищий авторитет Вед) й неортодоксальні(ті, що не визнають). Веди - це священні книги індусів, написані віршами та прозою, збірки гімнів, молитов, заклинань,легенд.

До неортодоксальних шкіл належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм - світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя - це страждання. "Чотири благородні істини" Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей жити. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана - стан незворушності й спокою, який перериває сансару - безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття-небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята - єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п´ять елементів - воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя - це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе.

3. Зародження філософії у Стародавньому Китаї.

Грунтована на релегійно-міфологічному світогляді, слабкий зв'язок з наукою, гуманність, антропоцентризм, тісно пов'язана з проблемами моралі, пізнання, природи, соціального управління

Основу світогляду китайця складали книга пісень, книга історії, книга обрядів, книга змін, літопис. Світ з'являється як боротьба протилежних та співпрацюючих сил - ЯНЬ (активного, світлого, позитивного, чоловічого початку) та ІНЬ (темного, пасивного, негативного, жіночого початку). "Золоте століття": вільно співіснувало 6 шкіл:

1) конфуціанство,

2)легізм,

3) моізм,

4) даосизм,

5) школа "інь-ян" (натурфілософи),

6) школа імен ("мин-цзя").

Конфуціанство: Конфуцій розкривав проблему-взаємовідносин між людьми, виховання, моральність. Ввів такі поняття: "жень" (гуманність), "і" (обов'язок, справедливіст), "лі "(ритуал), "сі" (ширість), "чжи" (мудрість), "сяо" (синова шанобливість до батьків), "ді" (шанування старшого брата). Моізм проголошував 12 принципів своїх етико-політичних ідей:

1.Об'єднання для заміни роз'єднання;

2.Піднесення здібних, зміщення безталанних;

3.Шанування мудрості;

4. Шанування єдності;

5. Загальна любов та взаємна вигода; 6.Заперечення нападів;

7. Заперечення музики та звеселень;

8. Економія у витратах; 9. За бережливість при похованнях;

10. Бажання неба;

11. Заперечення волі неба;

12. Духобачення. Ключові поняття даосизму - "дао" (шлях, закон, абсолют); принцип "у-вей" (недіяння), шенжень (зовсім мудрий)

Даосизм (кит. - школа дао) - філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього Існуючого -дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.

Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як "головне в усіх речах", "корінь", "мати землі й неба", "першооснова світу", "творець усього сущого", яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля - від неба (космосу), небо - від дао, а дао - від себе.

Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Основний моральний принцип даосизму - у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао, - бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання.

Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця - у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.

Моїзм - філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

Мо-цзи стверджував, що зло конкретне, як і його носії - багатії, ті, хто має владу. Головне, за його переконаннями, дотримання принципу всезагальної любові, який допомагає перебороти суперечність "ми - вони" ("наш рід" і "чужий рід", "вільний" і "раб", "пролетарів і "експлуататор").

Принцип загальної любові поєднується зі справедливістю (дотримання однакової поваги до всіх людей), чесністю і гуманністю. У мудрого правителя він неодмінно підкріплюється принципом взаємної вигоди. Найбільшим порушенням принципу взаємної любові є війна, оскільки вона суперечить інтересам народу, породжує епідемії, голод, збиває ритм нормального життя.

Моїзм першим порушив питання про критерії розрізнення добра і зла, істини і хиби, обґрунтував концепцію історичного розвитку суспільства на моральних засадах.

Легізм (лаг. legis - закон) - давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.На думку представника цієї школи, дао є загальним законом, знання якого сприяє пізнанню й освоєнню речей. Природні закони він називав лі. Однак суспільство має жити за специфічними законами (фа), які допомагають розрізняти добро і зло. Їх встановлюють люди, змінюючи зі зміною їхніх умов життя. Згідно з цією точкою зору мораль залежить не від неба, не від вродженої природи людини, а від закону фа.

4. Своєрідність філософії Стародавньої Греції досократичного періоду

Слово “античний” в перекладі з латинської означає “давній”. Але у звуженому і усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно, до “античної філософії” входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття “антична філософія” ширше від поняття “давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську та олександрійську філософії.

Становлення філософії Стародавньої Греції відбулося вVІ -V ст. до н.еНа її формування вплинула боротьба рабовласницької демократії та аристократії, інтереси яких вона почергово відстоювала. Саме тут виробляєьтся той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському контененті. Мислителі давньої Греції ввели в філософію і культуру поняття “логос” , як розумного космічного начала, яке згодом переросло у таку рису менталітету як раціоналізм.

Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі:

· наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

· наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

· пов`язування природних процесів з моральною проблематикою, оцінка їх в категоріях “добра”, “зла”, “справедливості” і т.п.;

· в цій філософії основна увага приділяється пошукам першоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постає як проблема субстанції;

· була надзвичайно динамічною в розвитку;

· постала відкритою і доступною: усі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатися філософією.

У розвитку античної філософії можна виділити три основних періоди:

· досократівський (VІІ-VІ ст. до н.е.) - в центр уваги ставиться питання про походження та структуру Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого;

· класичний (V-ІV ст.до н.е.) - пізнання людини, людської свідомості, поведінки. Цей період є вершиною розвитку грецької демократії філософії, мистецтва;

· елліністичний (ІV ст. до н.е. - VІ ст. н.е.) - проблеми морально-етичного плану,

Висновок:Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів. Антична філософія стала першою історичною формою європейської філософії; вперше відокремилася від інших сфер життєдіяльності людини і поклала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки і філософії,

Філософські школи Античної Греції досократичного періоду.

Біля джерел формування у Ст.Греції стоялаІонійська філософія,яка нараховувала декілька шкіл:Мілетську, Ефеську.

Перші мислителі вважали основою існування природи певну речовину, з якої всі речі виникають і в яку перетворюються після того, як зникають - ця речовина вічна.

Твори вчених Мілетської школи до нас не дійшли, про їх суть можна судити з свідчень Арістотеля,Діогена та інших філософів пізнішого часу.

Засновником Мілетської школи бувФалес, послідовниками -Анаксімандр і Анаксімен.

Фалес: називав такою речовиноюводу, яка має бути вологою і плинною: вологою - бо вологість містить тепло, потрібне для життя, а плинною - бо всі речі в постійному русі і змінюються.

Анаксімандр: учень Фалеса; першооснова-апейрон — безконечна не визначена речовина, яка існує вічно і не піддається змінам; першим висунув ідею еволюційного походження людини - зароджується і виростає в череві великої риби, на світ виходить повністю сформованою.

Анаксімен: учень Анаксімандра;повітря - основа світу, згущуючись воно стає вітром, хмарою, водою, землею і т.д.

Важливим у вченні Мілетської школи було те, що розглядався світ у постійному розвитку і змінах. Цікавим є також той факт, що Фалес відкрив сузір'я Малої Медведиці.

Засновником і найбільш відомим вченим Ефеської школи був Геракліт. Він написав прозовий твір "Про природу". Твердив: " світ не створений ніким із людей, ніким із богів, а є вічно живийвогонь, мірою спалахуючий, мірою згасаючий", тобто підкреслював об`єктивність існування природи і відкидав міфологічну ідею про створення світу богом.

Геракліта вважають одним із засновників античної діалектики. У найголовнішому положенні його діалектики - ”Все пливе, все змінюється, все виникає і зникає” — вираження розуміння всезагального руху і розвитку як основи беззупинного оновлення в природі. Гераклітові належить відомий афоризм про ріку, до якої не можна уввійти двічі.

Розвиток у природі він розумів як процес боротьби протилежностей, як процес боротьби між народженням і вмиранням - “все відбувається через боротьбу і за необхідністю”.

Наступним етапом у становленні античної філософії булаІталійська філософія, до якої належалиПіфагорійський Союз, школа елеатів і Емпедокл (школа еволюціонізму), школа ноології (Анаксагор), вчення яких носило ідеалістичний характер.

Піфагор (584 -500 рр.до н.е.) найвищу мудрість вбачав учислі. Він перший вживає термін "філософія". Піфагорійці всесвіт розглядали як гармонію чисел, а числа як його першооснову. Одиниці (монаді) -надавалося божественне значення, вона мати богів і загальна основа всіх явищ природи, двійці - принцип поєднання протилежностей, четвірка - образ чотирьох природних стихій: земля, вода, повітря, вогонь. Риси природних речей розумілися як правильні многогранники, наприклад, земля складається з частинок кубічної форми, вогонь - з пірамід (тетраедів), вода - з дванадцятигранників. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття як “космос”, “гармонія”.

Таким чином Піфагорійський союз сприймав світ в кількісному визначенні, повністю ігноруючи його якість.

Елейська школа виникла в VІ ст. до н.е.{Ксенофан - засновник,Парменід, Зенон і ін.).

Ксенофан: початок буття - це Бог, в той же час заперечував реальність множини богів. Сила Бога в мудрості, тілесної сили в нього немає. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за вченим, і є Бог (вчення пробогофілософа). Будь-яка філософія ідеалістична, бо вона діє силою мислення. Парменід (гюч. V ст. до н.е.) вважав, що до пізнання світу ведуть два шляхи: мислення і гадки; перший шлях - шлях істини - приводить до світу вічного, єдиного, другий - видимий світ речей, началами яких є вогонь і вода. Вчений вперше стверджує, що будь-які питання вирішуються шляхомдоведення.

Зенон : твори - "Суперечки", "Проти філософів". Для нього істинним є не те (як і для всіх елеатів), що реально сприймається чуттям, а те що доводиться розумом, мисленням. Заперечує істинність руху, виводячи п'ять так званих "апорій" (спантеличень) для такого заперечення.

· перша апорія формується просто: “рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому де його немає”;

· друга, (так звана “дихтоманія”) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти половину половини і так далі без кінця. За такою логікою рун не може не тільки закінчитися, а й розпочатися;

· “Ахіл і черепаха” - прудконогий Ахіл ніколи не дожене черепаху, оскільки перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона проповзе якусь, хоча й невелику відстань і так без кінця;

· “Стріла, що летить” - стріла, випущена з лука ніколи не буде рухатися, бо в кожний деякий момент вона знаходиться в стані спокою, а сума моментів спокою і є спокій. Отже, стріла нерухома.

· “Стадіон” - якщо два різних тіла рухаються назустріч одне одному, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половини того, що не рухається; тоді половина рівна цілому, а це абсурт.

Цікава точка зору на виникнення світу вЕмпедокла. Вчений виводить поняття любові і ненависті. Любов - це гармонія, дисгармонія - зло. Їх взаємодія породжує рух та розвиток світу. Розвиток розуміється як певний цикл, що складається з чотирьох фаз: на першій фазі спостерігається перевага однієї сили, далі рівновага, потім перевага іншої сили і знову рівновага. Цикл завершується. Точка зору про виникнення живої істоти зводилася до того, що в минулому поєднювались різні частини тіла живих істот. Там де виникла дисгармонія, тіло відмирало, а найгармонійнішй поєднання змогли вижити і розмножитися.

Отже, італійська філософія була ідеалістичною, заперечуючи рух, надаючи перевагу мисленню, любові тощо.

Атомістична філософія була започаткованаЛевкіппом і Демокрітом (V ст.до н.е.). Левкіп перший ввів поняття атома, як неподільної частини матерії (буття) і порожнечі, в якій рухаються атоми (небуття). Розвинув цю теорію Демокріт: атоми вічні і незмінні, а зміни в світі - це результат взаємодії атомів. Різняться атоми формою, порядком і положенням. Визначав він ще й вагу і фігуру атома. Отже, атоми - це фізичні тіла. Внаслідок нескінченої кількості атомів спостерігається і нескінчене розмаїття природи. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє 

атомами і світом. У світі діють тільки механічні закони.

Виникнення світу атомісти виводять з різної кількості атомів. Там, де щільність більша, виникає їх взаємодія, рух за певним колом, що в кінцевому підсумку спричиняє виникнення планет. Зародження живого Левкіпп і Демокріт розглядали як процес взаємодії землі, води, тепла і світла. Внаслідок цієї взаємодії виникають водяні кулі, з яких і зароджується світ.

5. Класичний період античної філософії.

Класика (від лат. classicus – взірцевий, досконалий) – сукупність наукових праць, філософських та художніх творів, що мають світове визнання, віками зберігають своє значення.

6. Елліністичний період античної філософії.

Після смерті Аристотеля починається нова доба в історії античного світу. Вона триває з ΙΙΙ ст. до н.е. по VΙ ст. н.е. Пов’язана вона з наслідками завоювань Олександра Македонського (356–323 рр. до н.е.), що включив до грецької цивілізації Єгипет, Близький Схід та Індію. В цей час грецька мова й грецька культура відіграють вирішальну роль на території Македонії, Сирії та Єгипту і тому його називають елліністичним. З 50-го року до н.е. політично-військову перевагу здобуває Рим. Від Іспанії до Азії панує римська культура та латинська мова, тому даний період називають римським або пізнім античним і закінчується він закриттям імператором Юстиніаном у 529 р. Афінської Академії, заснованої ще Платоном.

Соціальні зміни в епоху еліністично-римської доби не могли не позначитись і на філософі. Руйнування полісу (міста-держави), який був основою життєдіяльності людини, її самодостатності, призвело до формування нового світобачення, світовідчуття та й свідомості загалом. В імперії загальне (політичні справи, установи) не залежить від індивіда, державний устрій виштовхнув людину із громадського життя, що призвело до втрати інтересу до загальних справ.

Дані обставини спричинили і зміну предмету філософії. Домінуючою стає етична проблематика з питанням: у чому полягає щастя і як його досягти. Крім цього слід відзначити такі риси філософії, як індивідуалізм (вона орієнтована на захист окремого індивіда), суб’єктивізм, еклектика (синтез різних елементів, настанов, ідей) та ін.

Для створення певної панорами філософської думки цього часу потрібно проаналізувати такі напрями: кінізм, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, неоплатонізм.

Кініки (2-га пол. V – ΙΙΙ ст. до н.е.) – одна із сократичних шкіл, засновником якої був Антисфен із Афін (445–360 рр. до н.е.). Найвідомішим кініком був його учень Діоген.

Антисфен стверджував, що для досягнення блага жити потрібно «подібно собаці» (звідси назва, грец. κύων – собака), тобто це – простота життя, презирство до умовностей вміння твердо відстоювати свій спосіб життя, вірність, хоробрість, шляхетність.

Основним завданням філософії, з точки зору Антисфена, є дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що для неї є істинним благом. Концепцію блага кініків можна звести до 4-х положень:

• натуралізм, який виходить із ідеї мінімуму, що означає сукупність тільки природних потреб;

• суб’єктивізм, заснований на тлі духу, характеру, здібності до незалежного існування, самообмеженні, звільненні від пут релігії, держави, сім’ї і т. ін.

• індивідуалізм, який орієнтує поведінку людини на досягнення незалежності від суспільства;

• евдемонізм, який вбачає спасіння і щастя людини у відмові від матеріальних благ, вміння задовольнятися малим, не бажати багато, бо це недосяжне.

Отже етичний ідеал кініків це: простота, презирство до всіх потреб, крім основних, безумовність особистої свободи.

В теорії пізнання кініки по-своєму вирішували проблему співвідношення одиничного та загального. Реальність загального не існує, а існують лише одиничні речі; поняття – це лише слово, яке пояснює чи є річ. Тому неможливо застосовувати загальні поняття до окремих предметів.

Кініки визнавали благо загальною метою і запитували в чому слід шукати його прояв для конкретної людини.

Епікуреїзм. Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (342–271 рр. до н.е.). Основний його твір «Про природу». В його вченні домінує етична проблематика. Основна мета філософії, вважав Епікур – щастя людини, яке досягається через пізнання законів світу.

Всесвіт вічний, унікальний і незмінний. Він завжди був таким і буде таким. Всі явища природи і Всесвіту Епікур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів. У Демокріта атоми відмінні за формою і величиною, а у Епікура за вагою. Під дією ваги атоми падають вниз і під час падіння атом може відхилятись від траєкторії, Можливість відхилення тлумачиться як основа не тільки природної свободи а й індивідуальної (людської). Це означає відсутність приреченості (фатуму), а отже, можливість вибору з кількох життєвих варіантів. Всі людські біди він пояснював тим. що люди не знають, що таке істинна насолода. Завдання філософії, на його думку – дослідити дійсну насолоду, бо люди часто не знають, чого їм шукати. Коли Епікур говорить, що насолода є кінцева мета, то він розуміє не насолоду розпусти чи чуттєвості, а свободу від страждань тіла і від хвилювань душі, зберігати незворушність та безпристрасність (досягнення стану атараксії).

Щодо теорії пізнання, Епікур як і Демокрит, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюючись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття – копії.

Найбільш відомим послідовником Епікура був римський філософ Тит Лукрецій Кар (приблизно 95–55 рр. до н.е.). В роботі «Про природу речей» він виклав свою філософську позицію. Основна мета філософії, на його думку, звільнення людини від страху загробної кари, чого можна досягти через пізнання природи, що в свою чергу допомагає людині розуміти складні етичні проблеми. Лукрецій Кар підтримував ідею Епікура про відхилення атомів. Через відхилення атоми випадково, зіштовхуються і зв’язуються один з одним, утворюючи таким чином всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідею відхилення він обґрунтовував як свободу волі людини.

Релігію він розглядав як забобони, продукт страху, тому вона стала джерелом несправедливості, вважав філософ.

Скептицизм. Цей термін в перекладі з грецької означає – той, хто досліджує, критикує. Як філософська школа скептицизм виник у VΙ–ΙΙΙ ст. до н.е. Його найвідоміші представники – Піррон з Еліди (бл. 360–270 рр. до н.е.), Енесідем з Кноса (Ι ст. до н.е.), Секст Емпірик (кінець ΙΙ – поч. ΙΙΙ ст.). Особливість цієї філософської школи полягає в тому, що скептики вказували на відносність людського пізнання, на його формальну недоказовість.

Сутність скептицизму яскраво виражена в трьох питаннях і відповідях на них:

• якими є усі речі? – Не більше такими, ніж будь-якими іншими;

• що можна сказати про такі речі? – Краще не казати нічого, утримуючись від суджень;

• що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? – Зберігати спокій, незворушність, самовладність.

Тільки так досягається вище блаженство, і у цьому єдино можлива користь від ставлення людини до речей і явищ світу.

Піррон заперечував можливість істинного знання про природу речей та вважав за необхідне утримуватися від будь-яких категоричних суджень. Сутність речей за їх наочністю не відкривається в чуттєвому сприйнятті, тому стосовно речей неможливо що-небудь стверджувати або заперечувати, а уявлення про них може бути як хибним, так і істинним. Звідси висновок: утримання від суджень, відстороненість, незворушність, безпристрасність.

Секст Емпірик відстоює головний принцип скептичної філософії – «однаковість думки», «рівновагу» у «протилежних речах та висловлюваннях». Людина може висловлюватися лише щодо того, якою річ нам «здається».

Отже, щастя полягає в тому, що у людини є повна свобода суджень з якої випливає незворушність і байдужість.

Таким чином, скептицизм – філософський напрямок, який сповідує сумнів у досягненні істини та здійсненні ідеалів.

Стоїцизм. Ця філософська школа отримала назву від слова «стоя» – назви портика, тобто відкритої галереї, що підтримується колонадою. Там, у цьому притулку навчав своїх прихильників Зенон із Кітіона (бл. 336–264 рр. до н.е.), засновник стоїцизму. Його послідовниками були Клеанф (331–233 рр. до н.е.) Хрісіпп (281–208 рр. до н.е.). У Пимі його ідеї розвивали Луцій Аней Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), Епіктект (50–138) та Марк Аврелій (121–180).

Стоїки розділили філософію на три розділи: фізику, етику, логіку. Фізика і логіка підпорядковані етиці як основі філософії, що має визначати сенс і мету життя. Вони вважали, що весь світ – це єдине тіло, яке наскрізь пронизане єдиним началом, яким є Бог. Він є «пневмою», тобто диханням, життєвою теплотою, що несе всьому закон і долю. Завдяки творчому вогню у світі фатум – невблаганний закон долі, який не може порушити жодна сила. Тому людям не варто опиратися фатуму. Доля веде того, хто добровільно і беззаперечно їй підкоряється і тягне силоміць того, хто нерозумно і безрозсудно їй суперечить. Через це людині в її ставленні до долі потрібно визначити внутрішнє переконання до того, чого змінити не можна. Тобто це спокій, незворушність.

Такі поняття як «добро», «зло», «щастя» та ін. стосуються лише сфери людських відносин і не поширюються на природу, життя, смерть, страждання, багатство, злиденність, тобто на те, що не залежить від людини. До них людина повинна ставитися байдуже.

Зенон вважав, що кінцева мета людини жити «у злагоді з природою». Він запозичив категорію Логосу і ідею про походження світу з вогню у Геракліта. Людина – одне з втілень першовогню. Доля у нього тотожна Логосу.

Сенека – римський філософ і державний діяч, який написав трактати на теми моралі, наприклад «Про швидкоплинне життя», «Про милосердя», «Про щасливе життя» та ін. Хоч етичні проблеми займають найважливіше місце у його вченні, проте Сенека приділяє увагу тлумаченню природи. Він вважає, що джерелом всього є вогонь. Душа людини – витікання найвищого вогню. Все існуюче має основу – божественний закон (Логос). До того часу, поки людина не знає волі бога, вона не може розумно побудувати своє життя. Людське життя цінне, коли воно розумне, бо лише мудра людина здатна протистояти злу, стражданням, не втрачати душевної рівноваги і спокою.

Неоплатонізм. Найвідоміші представники цієї філософської течії були: Плотін (205–270), Порфирій (232 або 233 – поч. ΙV ст.), Ямвліх (бл. 245 – бл. 330 рр.), Прокл (410–485).

Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Неоплатоніки систематизували учення Платона, поєднавши його з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Сутність концепції виникнення і розвитку світу у неоплатоніків наступна: вищими субстанціями постають Єдине, Розум і Душа. Єдине шляхом еманації(витікання) виділяє з себе світовий Розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Душа оживляє все суще, вона упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає йому сенс, цінність і красу. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до Душі божественної. Звідси і сенс життя людини – духовне самовдосконалення, тобто душа повинна очищатися від усього земного. Людина є уособлення світобудови, бо до її природи входять тіло, душа та розум. Прагнення людини – її душа повинна злитися зі світовою Душею.

7. Християнська філософія перших століть.

Християнство виникло в I ст. н.е. в східній провінції Римської імперії - Палестині - і в II-III ст. широко поширилося по всій імперії і навіть за її межами. Оскільки християнство проголосило, що існує тільки один істинний Бог, то все "офіційні" римські боги (Юпітер, Марс, Ромул і т.д.) розумілися в християнстві як лже-боги або навіть демони. А так як ознакою лояльності римських громадян було принесення клятв перед статуями римських богів і "божественних" імператорів, то християни, які відмовляються виконувати подібні обряди, виглядали в очах римської влади вкрай підозріло. Тому не дивно, що в I-III ст. з боку влади мали місце гоніння на християн. (Перше з них було в кінці I ст., Коли після спустошує пожежі Рима імператор Нерон звинуватив християн в підпалі міста.)

До початку IV ст. християнські громади на території імперії стали вже серйозною силою, з якою доводилося рахуватися імператорам.

У 325 році імператор Костянтин видав указ, за яким християнство стало державною релігією Римської імперії. І вже в кінці IV ст. (Бл. 395 р) імператор Феодосій Великий своїм указом заборонив язичницькі релігії і закрив всі язичницькі храми. Після цього християнство залишилося єдиною офіційною релігією в імперії. З цього часу починається переслідування християнами язичників, ведеться активна боротьба (в тому числі і на державному рівні) з язичницькою культурою і в тому числі з язичницької філософією.

У 529 році імператор Юстиніан своїм указом закрив останню язичницьку філософську школу - платонівську Академію в Афінах.

Розвиток християнської філософії в I-III ст. йшло вкрай повільно і було пов'язане з рядом труднощів. Так, ряд видних ідеологів християнства (Тертуліан, Юстин, Татіан і ін.) Стверджували, що християни взагалі не потребують ніякої філософії, тому вся попередня філософія повинна бути просто відкинута. Інші ж вважали, що філософія може допомогти обгрунтувати і роз'яснити християнську віру. І для цього можна використовувати навіть ідеї язичників, зрозуміло, попередньо очистивши їх від власне язичницького змісту.

Перші філософські ідеї християнського віровчення можна виявити в біблійних (новозавітних) текстах: в Євангелії від Іоанна і в Послання апостола Павла (схема 36).

Схема 36. Становлення християнської філософії

Першими спробами власне філософського осмислення ідей християнства можна вважати гностицизм, вчення Орігена, апологетику і патристики (табл. 31).

Оскільки відповідно до християнським віровченням головною метою людського життя, є набуття райського блаженства, то найважливіше місце в християнській теології та філософії зайняла сотеріологія - вчення про спасіння, тобто про шляхи здобуття райського блаженства і наближення до Бога.

Таблиця 31

Напрямки в ранній християнській філософії

8. Платонізм і неоплатонізм.

Платонізм - філософський напрямок, що спирається на вчення Платона про протилежності світу речей і світу ідей.

Платон (428/427 - 348/347 до н.е., з Афін) - учень Сократа (470/469 - 399 до н.е., з Афін). Сократ вважав, що може позбавитися від кошмару споглядання вічно мінливого гераклітова світу, звернувшись до ідей речей. У діалозі Платона «Федон» Сократ зізнається: «Я думав з острахом, як би мені абсолютно не осліпнути душею, розглядаючи речі очима і намагаючись доторкнутися до них за допомогою того чи іншого з почуттів. Я вирішив, що треба вдатися до абстрактним поняттям і в них розглядати істину буття ». Опинившись причетним до світу, здавалося б, незмінного буття, Сократ з гордістю говорить: «Так, я надійно сховався від небезпек, сказавши собі і іншим, що прекрасне стає прекрасним завдяки прекрасному».

Сократ вів бесіди про загальні поняттях: що є прекрасне взагалі, справедливе взагалі тощо.? Він думав, що нелегко надходити прекрасно або справедливо, не знаючи, що це таке. Пізнаючи, ми повинні робитися краще.

До народження людини душа, не обтяжена тілом, споглядала справжнє буття. Після народження людина, стикаючись з речами, нагадує колись бачене.

Ідея ( ейдос) є те, що відповідає на питання «Що це?» Стосовно до кожної справи. Наприклад, для визначення людини необхідно знайти модельний образ людяності, відповідність яким і дозволяє бути людиною. Для кожної справи і всякого істоти вище благо полягає в тому, щоб бути - і бути самим собою таким, яким повинен бути по ідеї.

Світ ідей містить вічні ідеї і числа. Вища ідея - Єдине, бо щоб бути, будь-яка річ повинна бути самою собою, бути чимось єдиним і одним. Речі причетні ідеям, наслідують їх.

Для пояснення вчення про речі як відображеннях ідей Платон використовував символ печери 1 .

В'язні знаходяться в печері спиною до входу. З малих років у них на ногах і на шиї кайдани, так що людям не рушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима. Люди звернені спиною до світла, що виходить від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить дорога, огороджена невисокою стіною. За цією стіною інші люди несуть різне начиння, тримаючи її так, що її видно поверх стіни. Одні з несучих розмовляють, інші мовчать.

Коли з кого-небудь з них знімуть кайдани, змусять його раптом встати, повернути шию, пройтися, глянути вгору - в бік світла, йому буде болісно виконувати все це, він не в силах буде дивитися при яскравому сяйві на речі, тіні від яких він бачив раніше. Він подумає, ніби набагато більше правди в тому, що він бачив раніше, ніж в тому, що йому показують тепер. А якщо змусити його дивитися прямо на самий світ, у нього заболят очі, і повернеться він бігом до того, що він в силах бачити.

Якщо насильно тягнути його, витягуючи на сонячне світло, він буде страждати і обуриться таким насильством. Коли він вийде на світло, очі його настільки будуть вражені сяйвом, що він не зможе розгледіти жодного предмета з тих, про справжність яких йому тепер кажуть.

Тут потрібна звичка. Починати треба з самого легкого: спершу дивитися на тіні, потім - на відображення в воді людей і різних предметів, а вже потім - на самі речі; при цьому те, що на небі, і саме небо йому легше було б бачити не днем, а вночі, тобто дивитися на зоряне світло і Місяць, а потім тільки на Сонце і його світло.

Алегорія платонівської печери

Коли людина зрозуміє, що від Сонця залежать і пори року, і протягом років, і що воно відає всім у видимому просторі, і воно ж є причина всього того, що в'язні бачили в печері, то вважатиме він блаженством зміну свого становища і пошкодує своїх друзів .

Якщо така людина знову спуститься туди і сяде на те ж саме місце, його очі будуть охоплені мороком при такому раптом пішов від світла Сонця. Поки його зір не притупиться і очі не звикнуть до змаганні з вічними в'язнями, розбираючи значення тіней, він буде здаватися смішний. Про нього говоритимуть, що зі свого сходження він повернувся із зіпсованим зором, а значить, не варто навіть і намагатися йти вгору. А хто прийняв я б звільняти в'язнів, щоб повести їх вгору, того б вони неодмінно вбили, потрап він їм в руки.

Труднощі конструкції вчення про ідеї виділені самим Платоном і його учнем Аристотелем. Як показати, що ідеї існують? Як пізнаються нерухомі ідеї? Як уявити, що ідея розсіяна в незліченній кількості породжуваних нею речей, знаходиться і у нестямі, і в самій собі, і при цьому тотожна собі? Ідея цілком укладається в кожній з речей, або кожна річ містить у собі лише частину своєї «ідеї»? Неможливо уявити ідеї відносин (праве - ліве, вище - нижче) і руху. Чи можна допустити поряд з існуванням високих ідей добра і справедливості, краси і т.д. існування низьких ідей столів, волосся, бруду і т.п.? За аргументу «третя людина», якщо ми звірили ідею з річчю, то в розумі виникає нова ідея, спільна для речі і її ідеї, і т.д. до нескінченності. Для кожної речі повинна існувати вже нс тільки одна єдина ідея (її прообраз), а безліч причетних до неї ідей. Крім того, вчення про ідеї не пояснює мінливості світу.

Неоплатонізм - напрям античної філософії пізнього еллінізму (III-XV ст.), Систематизувати основні ідеї Платона з урахуванням ідей Аристотеля. Особистісної специфікою неоплатонізму є навчання про збереження внутрішнього спокою особистості та її захисту від різного роду потрясінь, характерних для даного періоду Римської імперії і пов'язаних з се старінням і розпадом. Філософської серцевиною неоплатонізму є розробка діалектики платонівської тріади "єдине - розум - душа" та доведення її до космічного масштабу. Так, розвивалося вчення Аристотеля про "розумі-перводвигателе" і про його самосвідомості, в силу якого він виступав одночасно і суб'єктом, і об'єктом, утримуючи в собі свою власну "розумову матерію".

Засновник школи неоплатонізму - Плотін (бл. 205 - бл. 270). Згідно Греблю, душа не є тіло, але душа здійснюється в тілі і тіло є межа її існування. Розум теж не є тіло, але без розуму взагалі не існувало б ніякого організованого тіла. Матерія знаходиться також в самому розумі, оскільки розум є завжди якогось роду організація, а всяка організація вимагає для себе матеріал, без якого нічого було б організовувати, бо всяка організація втратила б сенс. Тому не дивно, що крім чуттєвої матерії, по Греблю, існує ще й "умопостигаемая матерія", а розум теж є відомого роду тіло - смислове тіло. Плотін розвивав ідею дії "світової душі" по всьому Космосу.

Неоплатоникі залишалися на стадії орфики-піфагорійського навчання про переселення і перевтілення душ. Вони багато уваги приділяли розробці логічних проблем: визначень понять і класифікацій, а також філологічним дослідженням. Ідеї неоплатонізму не загинули з катастрофою античного суспільства. Вони вбирали в себе ранні християнські погляди.

Найбільш оригінальною частиною системи поглядів Гребля є вчення про першу іпостасі - Єдиному як трансцендентному початку, яке вище всіх інших категорій. З цим пов'язана і така його ідея, як сходження душі від чуттєвого стану до надчуттєвого - екстазу. Всяка річ, споглядаємо як така, відмінна від всього іншого: вона - "одне", протиставлять всьому іншому, а Єдине нерозрізнено і нероздільно соприсущ усьому сущому і всьому мислимому. Так що воно є і все суще, взяте в абсолютній одиничності, включаючи життя Космосу і людського розуму, будучи принципом всього сущого. Єдине Ніяк не дробиться, існуючи скрізь і в усьому. При цьому всі "з нього виливається". Світло - основний образ філософії Гребля, відповідний її поняттям: "Єдине - світ абсолютно чистий і простий (сила світла); розум - сонце, що має своє власне світло; душа - місяць, заимствующая світло від сонця; матерія - морок" [1]. Душа теж не раздробляется на частини, представляючи собою щось єдине і неподільне: вона є особлива, смислова субстанція. Її не можна мислити як якусь множинність психічних станів. Жодна індивідуальна душа не може існувати самостійно від усіх інших душ: всі індивідуальні душі ходять "світовою душею". Критикуючи Аристотеля, Плотін каже: душа не тому володіє буттям, що вона є форма чогось, але вона є безпосередньо реальність; вона запозичує своє буття не з тієї обставини, що знаходиться в деякому тілі, але вона існує вже до того, як починає належати тілу.

Гребель заповідав своєму учневі Порфирієві (бл. 233 - бл. 304) упорядкувати і видати його твору. Порфирій увійшов в історію філософії як коментатор Аристотеля і Плотіна (зауважимо, що "Введення

В основі цієї, на думку А. Бергсона, "первинної філософської інтуїції" Гребля лежить, можливо, його особистий психологічний досвід епілептика. Нагадаємо опис припадку епілепсії в романі "Ідіот": "Потім раптом щось розверзлось перед ним: надзвичайний внутрішній світло осяяло його душу" (Достоєвський, Ф. М. Полі. Зібр. Соч. - Т. 8. - С. 188) .

в "Категорії" Аристотеля "- головне джерело знайомства з арістотелевой логікою в Середні століття). Але Порфирій набагато більше, ніж Плотін, цікавився практичною філософією, що розумів як вчення про чесноти, що очищають від різного роду афектів. Порфирій призивав до того, щоб розум був зразком для всього духовного життя.

Ідеї Гребля і Порфирія були розвинені Проклом (бл. 410-485), який вважав, що вищий тип знання можливий тільки завдяки божественному осяянню. Любов (ерос), по Проклу, зв'язується з божественною красою, істина відкриває божественну мудрість, а віра з'єднує нас з добротою богів. Історичне значення навчання Прокла, за словами А. Ф. Лосєва, не стільки в інтерпретації міфології, скільки в тонкому логічному аналізі, безпосередньо не пов'язаному ні з якою міфологією і представляющем величезний матеріал для вивчення історії діалектики. Велике значення мала розроблювальна їм діалектика Космосу. Філософія Прокла вплинула на всю середньовічну філософію .

Учень Порфирія - сирієць Ямвлих (бл. 280 - бл. 330) аналізував і систематизував діалектику давньої міфології. Він звертав переважну увагу на практично-культову сторону філософії, роз'яснюючи суть і методи пророцтва, чуд, знахарства і внутрішнього екстатичного сходження в надприродний світ.

Ми коротко розглянули історію античної філософії. На закінчення потрібно сказати, що антична філософія, в якій містилися зачатки основних видів філософського світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це не "музей старожитностей", а жива картина становлення теоретичної думки, повна сміливих, оригінальних, мудрих ідей. Це велике торжество розуму. Ось чому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства. Вона з'явилася справжньою суспільною силою античного світу, а потім і всесвітньо-історичного розвитку філософської культури. І кожне нове покоління, отримуючи вищу освіту, покликане зануритися в цей вічно свіжий потік юної, вперше себе упізнаних філософської думки. Антична філософія викликає жвавий інтерес у кожного допитливого людини, яку хвилюють філософські питання. Багато проблем, над якими роздумували античні філософи, не втратили своєї актуальності і понині. Вивчення античної філософії не тільки збагачує нас цінною інформацією про результати роздумів видатних мислителів, але й сприяє розвитку більш витонченого філософського мислення у тих, хто з любов'ю і завзяттям заглиблюється в їх творіння.

9. Космоцентризм античної міфології та антропоцентризм грецької просвіти.

Виникнення філософії знаменувало виникнення принципово нового, наукового підходу до світу, хоча давньогрецьке уявлення про справжнє знання, про істину істотно відрізняється від нинішніх уявлень про наукове знання. Греки створюють науковий принцип підходу до світу, його розуміння, що виходить за межі міфологічного і релігійного підходів, спрямований на пошук причин, внутрішньої сутності явищ, схованої за тим, що дано нам з очевидністю, але мету пізнання давньогрецькі філософи бачать іншою в порівнянні з тим, як її бачить сучасна наука. Увага давньогрецьких філософів спрямована не на пізнання різноманітних предметів і явищ світу, а на пізнання світу як цілого, світу в цілому як єдиного і досконалого космосу. Давньогрецька філософська думка наскрізь космоцентрична. Філософи переконані, що лише збагнувши таємницю буття космосу, осягнувши його закони, ми можемо наблизитися до істини. Звичайно, це не означає, що давньогрецьких філософів зовсім не цікавлять частково-наукові знання. Усі вони були найосвіченішими людьми свого часу, скоріше носіями наукового знання взагалі, ніж власне філософського знання. Діоген Лаертський говорить про те, що Фалес першим передбачив сонячне затьмарення, розділив рік на 365 днів, відкрив Малу Ведмедицю. Анаксимандр "першим накреслив обриси землі і моря і, крім того, спорудив небесний глобус". Піфагор відомий нам своїми відкриттями в галузі математики. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у громадському житті своїх держав, чим заслужили повагу і шанування громадян. Але усе-таки вони вважали справжнім знанням знання загального, цілісного, першооснови, а не знання часткового, окремих предметів і явищ. Характерним є висловлювання Геракліта про те, що "багатознайство розуму не навчає", "тому що є єдина мудрість - збагнути Знання, що править усім через усе". Знання загального, знання єдиного, незмінного, що лежить в основі всього різноманіття предметів чуттєвого світу, на їхню думку, є справжнім знанням. І таким знанням є знання досконалого єдиного космосу, який усе породжує й усе в себе вбирає. Космос, на думку давньогрецьких мислителів, є основою усього, таким, що все породжує і все вбирає, у його загибелі, смерті, розкладанні, і тому саме знання самих основ Космосу є справжнім знанням. Тому античні філософи акцентують увагу на пізнанні цього єдиного, неподільного, незмінного, досконалого і завжди такого, що дорівнює самому собі космосу, а не на пізнанні мінливих і скінченних у часі предметів і явищ.

Для Фалеса "прекраснішим за все є космос", Геракліт говорить про "прекрасний космос", Анаксагор вважає, що і народитися краще заради того, "щоб споглядати небо і будову всього космосу". Для Платона космос є "живою істотою, наділеною душею і розумом", що є "єдиним цілим, складеним із цілісних частин, досконалою, непідвладне старінню і недугам" .

Аристотель теж вважає, що "це Небо (у даному випадку в смислі Космос, Всесвіт - А. Л.) одне, єдине й у повноті своїй досконале". За формою своєю Космос є кулею, оскільки куля - найдосконаліша геометрична фігура.

Звичайно, уявлення античних філософів про Космос не позбавлені міфологічних елементів, але в цілому вони виходять за рамки міфу. Уже перші філософи не зупиняються на антропоморфінізації Всесвіту і його явищ, а намагаються знайти його першооснову, першопричину. Представники першої філософської школи Античності, мілетської школи, що виникла наприкінці VII в. до н. е. у місті Мілет, - Фалес, Анаксимандр і Анаксимен бачили таку першооснову в матеріальному, речовинному началі. Засновник школи Фалес, один із семи давньогрецьких мудреців, вважав такою першоосновою воду. З води, на думку Фалеса, усе виникає й на неї ж, у кінцевому підсумку, усе перетворюється. На думку Аристотеля, до такого висновку він прийшов, спостерігаючи, що їжа всіх істот волога і насіння всього живого вологе, саме тепло виникає з вологи. Земля, на думку Фалеса, теж лежить на воді. Анаксимен такою першоосновою називає повітря, що, розряджаючись, перетворюється на вогонь, а при згущенні - у вітер, туман, воду, землю, камінь. Анаксимандр вважав, що першоосновою не може бути жодна з відомих нам чотирьох стихій - земля, вода, повітря, вогонь, а першоосновою є апейрон - безмежна невизначена матерія, що завдяки властивим їй протилежностям - теплому і холодному, сухому і вологому - породжує все у світі.

Першооснова, першопричина всього, що існує, і є, на думку філософів, справжнім буттям, з якого виникають усі речі і явища видимого світу й у яке вони перетворюються, хоча самого поняття буття в них ще немає, його вперше вводить у філософію Парменід - засновник елейської школи, учень Ксенофана. Та й філософами вони себе не називали, а називали фізиками, оскільки їхній погляд був спрямований на природу

Більш розгорнуте вчення про буття як речовинну першооснову в давньогрецькій філософії розроблено пізніше у вченнях Левкіпа і Демокрита. На їхню думку, безмежний Всесвіт в основі своїй має атоми і порожнечу, що є, за словами Аристотеля, буттям і небуттям. Атоми - дрібні, далі неподільні частки - розрізняються між собою за формою, порядком і положенням. Атомів нескінченна безліч, і вони рухаються в безмежній порожнечі. Вони незмінні, змінюються лише тіла, ними утворені, які виникають у результаті зіткнення й зчеплення атомів, і зникають через розпад на атоми. Погляд Левкіпа і Демокрита на природу буття розділяє і Епікур.

На думку Платона, чуттєво-предметний світ не може розглядатися як справжнє буття, істинне буття взагалі не може бути речовинним. Усе речовинне і чуттєво-предметне є мінливим і тимчасовим. Платон говорить про необхідність розрізняти дві речі: "Що є вічне, буття, що не має виникнення, і що є таким, що вічно виникає, але ніколи не суще". Таким вічним, що не має виникнення і завжди тотожне самому собі буттям є ідеї (ейдоси), а чуттєво-предметний світ є тінню цих ідей. Речі предметного світу пов'язані зі світом ідей подвійно: по-перше, річ причетна до своєї ідеї, як тінь предмета причетна до самого предмета, по-друге, ідеї є ідеалами предметів і явищ чуттєвого світу. Для роз'яснення свого вчення про ідеї Платон використовує аналогію печери. "Уявіть собі, - пише Платон, -що люди з малого віку прикуті до стін печери, через усю довжину якої тягнеться широкий просвіт, і люди можуть бачити тільки те, що відображається на стінах печери, оскільки вони звернені спиною до світла і голову повернути не можуть. Світло йде від вогню, що горить на вершині гори. А між вогнем і печерою проходить дорога, по якій люди несуть різне начиння, статуї, зображення живих істот і т. д. Тіні всіх цих предметів падають через просвіт на стіну печери, і люди бачать тільки ці тіні. Природно, вони будуть приймати тіні єдино справжніми предметами. Точно так люди сприймають предметний світ, у якому живуть, сприймаючи його як справжнє буття, хоча насправді цей світ лише тінь світу ідей. У світі ідей всі ідеї пов'язані між собою і вищою ідеєю є ідея блага, що уособлює собою єдність світу.

Таким чином, Платон немов розриває світ на два світи - ідеальний і чуттєво-предметний. Але варто зазначити, що протилежність світу ідей і предметного світу в Платона варто розглядати не як протиставлення матерії і свідомості, що спостерігаємо потім, у новий час, а як протиставлення матерій і форми.

Платонівське вчення про ідеї критикує інший видатний філософ Античності - Аристотель, учень Платона. На думку Аристотеля, подвоєння світу, здійснене Платоном, не тільки не полегшує його розуміння, але ще більше утруднює. Платон говорить про причетність речей до ейдосів, але не пояснює, що таке причетність. Крім того, "слід... вважати неможливим, щоб окремо друг від друга існували сутність і те, сутністю чого вона є; тому як можуть ідеї, якщо вони є сутністю речей, існувати окремо від них?" Сам Аристотель вважає, що існують дві першооснови: "матерія, що сама по собі не є щось визначене..." і "форма або образ, завдяки яким вона вже називається чимось визначеним...". Матерія відстала, позбавлена руху і сама по собі є буттям лише потенційно. Актуальним буттям вона стає, лише поєднуючись з формою. Матерія подібна до глини, а форма - до гончара, що робить з неї чашки, глечики й інші гончарні вироби. З'єднуючись між собою, ці дві першооснови утворюють чуттєво-предметний реальний світ.

10. Становлення античної діалектики.

Знання про навколишній світ, яке забезпечує пізнання, з'ясування способів та засобів пізнавальних процедур (гносеологія), дає змогу порушити питання про змістові характеристики буття речей, процесів, явищ, про ті зв'язки, які забезпечують існування сущого, його функціонування і розвиток. Вирішенням цих питань займається діалектика.

Діалектика (грец. - мистецтво вести бесіду) - теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.

Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми відношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалектичний метод - теоретичний спосіб мислення і практичної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела.

Засновник античної діалектики Сократ вважав діалектику методом відшукання істини шляхом діалогу - розмовного с пі вставлення, зіткнення різних, в т. ч. протилежних, суджень. Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: "Все тече, все змінюється". Його діалектичні погляди фіксували не лише тотальну рухливість речей, але й моменти тотожності протилежних сторін, їхню боротьбу як джерело змін: "Війна батько всього і всьому цар".

Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У давніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в процесі безперервного руху.

Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля, який уперше в її історії представив логічну характеристику загальних зв'язків як універсальних теоретично оформлених законів, категорій (наукових понять). Гегелівська концепція діалектики була теоретичним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характеризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття.

Розуміння діалектики як методу, що встановлює відношення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесах природного світу, було характерне і для матеріалістичної теорії марксизму. Важливе значення в марксистській теорії діалектики мала ідея загального взаємозв'язку всіх явищ. Кожна річ у світі, хоча б опосередковано, пов'язана з іншою, є "відлунням усього Всесвіту" (Ф. Енгельс). Уявлення про діалектику як універсальний метод, діалектичний тип мислення формувалось упродовж періоду становлення й еволюції філософської методології.

Філософське вчення про діалектику одержало концептуальну розробку. Історики філософії з'ясовують етапи виникнення та еволюції діалектики, визначають її типи і різновиди, виявляють своєрідність діалектичних закономірностей в різних сферах буття: природі, суспільстві, мисленні. "Діалектика природи", "діалектика суспільства", "соціальна діалетика", "діалетика історії", "діалектика свідомості", "діалектика пізнання", "діалектика життєвого світу людини" - ці різновиди діалектичного вчення висвітлюють особливості взаємозв'язків, взаємообумовленостей, взаємопереходів, що існують як об'єктивні, реальні види зв'язків (онтологія діалектики, "діалектика речей") і як система їх відображення в пізнавальній свідомості людини (суб'єктивна діалектика, "діалектика понять").

Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття "взаємозв'язок" - процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнання ґрунтується на таких поняттях, як "відношення", "принципи", "закон", "категорії". Теорія діалектики також з'ясовує функції діалектичного ставлення до світу, їх науково-методологічну роль та практичне значення.

Визначальними для діалектичного типу мислення і пізнання є принципи діалектики - вихідні положення, основоположні ідеї, які визначають підхід до аналізу зв'язків, з'ясування їх сутності, структури, критерії систематизації і класифікації. До принципів діалектики належать: визнання об'єктивності змісту логічних форм діалектики; суб'єктивність форм їх відображення, пояснення (інтерпретації); історичність, змінність пізнавальних форм; визнання ролі практики в еволюції методів, засобів діалектики. Принциповими є положення: "все взаємопов'язано", "єдність багатоманітного", "все розвивається", "все пізнається через суперечність" тощо. Залежно від свідомо обраного принципу розрізняють об'єктивну і суб'єктивну діалектику (діалектика речей і діалектика ідей), "позитивну" і "негативну" (діалектика, яка наголошує на моментах виникнення нового, досконалішого; діалектика, яка абсолютизує моменти руйнування, знищення), ідеалістичну і матеріалістичну (діалектичне мислення, яке ґрунтується на різних принципах розуміння світу - матеріалізмі й індивідуалізмі). Принципи діалектики визначають особливості діалектичних поглядів, акценти, які дослідник вважає за потрібне зробити у своїх діалектичних роздумах. Обрана діалектична точка зору (принцип) впливає на вибір теорії діалектики, зумовлює її категоріальний апарат, ієрархію понятійних одиниць (категоріальну сітку).

Якщо в онтології головним є поняття "буття", гносеології - "істина", то в діалектиці ним є поняття "зв'язок" - взаємозумовленість речей і явищ, розділених у їх буттєвому існуванні просторовими і часовими межами (природа і суспільство, життя і смерть, економіка і політика, війна і мир). Процес пізнання світу природи, суспільства, простору людського життя завжди починається з виявлення зв'язків, які забезпечують їх існування у певному системному, узгодженому вигляді.

При цьому діалектика концентрує увагу на вивченні найсуттєвіших і найзагальніших зв'язків. Вона також досліджує, як співвідносяться теоретичні уявлення про суттєві зв'язки з їх природою. Відповідно до одного з традиційних положень діалектичного вчення діалектика понять є своєрідною калькою (відбитком) діалектики речей. Як логічна теорія діалектика закріплює результати пізнавального процесу, забезпечує гносеологію методологічними засобами подальшого поглиблення і вдосконалення. Встановлюючи відповідність уявлень про "природний порядок", відображаючи світ взаємозалежностей, взаємозумовленостей, взаємодоповнюваності в найзагальніших поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, логічне діалектичне мислення сприяє свідомому "конструюванню бажаної дійсності", стимулює творчий інноваційний характер людського пізнавального мислення.

Різноманітні сюжети буття універсально пов'язані, за своїм характером вони виявляють себе як закони.

Закони - найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найрізноманітніших сферах буття.

Найхарактерніші ознаки законів - необхідність, істотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У законі є "сталість, що зберігається" (Г.-В.-Ф. Ге гель). Вони е "параметрами порядку", "обмежують рівень свободи", "приборкують" нестабільність, випадковість. У гносеологічному плані закони нерідко ототожнюються з аксіомами, принципами, обов'язковими правилами і приписами. Поряд із поняттям "закон" у філософській літературі нерідко вживається поняття "закономірність" - сукупність законів. Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'язків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в "учасників цього союзу" протилежні якості, взаємодія яких забезпечує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти механізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію ("боротьбу") суперечностей, яка спричинює процес розвитку, є джерелом еволюції, "революції", "стрибків", прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого. Усі ці механізми є типовою, атрибутивною властивістю діалектики як стилю мислення і як методу. Концепція розвитку (його розуміння як необерненої якісної зміни) втілює в собі уявлення про форми розвитку ("закриті і відкриті моделі розвитку"), його прояви, рушійні сили і суперечності.

Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес - поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта, і регрес - деградація, руйнування, розпад об'єкта, який завершується його загибеллю, зникненням. Гегель стверджував, що основою механізму суперечливої взаємодії "усього з усім", що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють насамперед суперечливий характер взаємозв'язку протилежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; заперечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спадкоємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвитку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку.

Діючи як відображення усталених, повторюваних, істотних зв'язків предметів, явищ і процесів, універсальні закони діалектики складаються із вужчих за обсягом і конкретніших за формою зв'язків, тобто категорій діалектики.

Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) - відображення в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і відносин об'єктивної дійсності і пізнання.

Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття "категорія" першим застосував Арістотель і запропонував їх класифікацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші - якість, кількість, відношення, окремі категорії характеризують дію або час, місце.

Категорії діалектики є загальними абстрактними формами мислення, відображенням світу в поняттях. Категорії "матерія", "час", "простір", "рух" відображають найзагальніші властивості матеріального, соціального, духовного світів. Таку загальну природу мають категорії "причина" і "наслідок", "сутність" і "явище", "форма" і "зміст", "одиничне" і "загальне", "необхідність" і "випадковість". Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процесами, які описують, "схоплюють" категорії.

Усі категорії діалектики поділяють на: (виражають сутність (субстанцію) речей, явищ); співвідносні (відображають зв'язки одних речей та явищ з іншими). До субстанційних зараховують такі категорії, як "матерія", "час", "простір", "властивість", "кількість", "якість", "рух" тощо. До співвідносних- "відношення", "ставлення", "становлення", "взаємодія", "залежність", "вплив", "суперечність", "протилежність", "антагонізм", "антиномія" тощо. Такі визначення називають парнополярними, в них виявляється природа діалектичного мислення, яка встановлює єдність протилежностей. Діалектика взагалі функціонує як сукупність полярних визначень, що відображається в "опозиційних" категоріях кінечного і безкінечного, внутрішнього і зовнішнього, сутнісного і несуттєвого. Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використовує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і субординацію.

Деякі категорії заслуговують на особливу увагу, зокрема, категорія "боротьба". На думку Геракліта, боротьба (війна) е "батьком всіх речей, батьком усього". За Гегелем, боротьба є сутністю і основою процесу діалектичного руху: "Те, що розходиться, завжди збігається". Ця категорія була поширена у марксизмі ("класова боротьба"). Як вияв об'єктивних суперечностей боротьба має варіанти: війна, протиборство, полеміка, кроскультурні суперечності, конфлікт. У сучасній свідомості, теорії і практиці актуальною є така форма боротьби як конфлікт (лат. conflictus - зіткнення) - зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій суб'єктів суспільного життя. Це спричинило появу наукової дисципліни конфліктології. Актуальною проблемою є також визначення способів здійснення боротьби. Сучасна конфліктологія володіє засобами так званої ненасильницької боротьби, яких нараховує понад 200 форм: символічне протестування, соціальний бойкот, відмова від економічного і політичного співробітництва, ненасильницьке втручання тощо.

До важливих категорій філософії також належить категорія "міра" - єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ і подій. "Навіть сонце не порушить міру, інакше служниці богині долі - Діке, його покарають" (Геракліт). Міра, збалансованість, узгодженість, гармонія, оптимальність є виявами із найсуттєвішої вимоги "збереження порядку" в природі і в суспільстві.

Філософія утверджує наявність антиентропійних (грец. in - в і trope - поворот, зміна), тобто таких, які протидіють стихійним, руйнівним у соціальному плані силам, творчо-конструктивних начал у житті. Центральним поняттям діалектики є категорія "міра", а її структуруючими аспектами - ідеї можливості вдосконалення, розвитку, взаєморозуміння і взаємодопомоги, загальнолюдської солідарності.

Серед усіх категорій діалектики в новітній філософії важливого значення набуває категорія "випадковість", її актуальність пояснюється підвищеною динамічністю сучасної епохи, наявністю різних сценаріїв майбутнього, посиленням дії стихійних, непередбачуваних чинників еволюції суспільства (ідеї "динамічного соціального хаосу", "суспільства ризику" тощо). Дослідженню категорії "випадковість" сприяє новітнє природознавство (квантова механіка, фізика елементарних частинок, планетарна астрофізика, генна теорія спадковості тощо), яка обґрунтовує ідеї нерівнозначності термодинаміки, синергетичні моделі розвитку і функціонування природи і суспільства. Міра можливості випадкових подій схоплюється поняттям "імовірність". Сучасне наукове пізнання виявляє фундаментальну роль імовірнісних уявлень, воно докорінно змінило онтологічний статус випадковості, яку вважають тепер істотним, конструктивним чинником процесів розвитку та самореалізації. Ідеться, зокрема, про імовірнісну революцію в науці. "Імовірність впливає на всю концептуальну структуру мислення" (Ю. Сачков). Ідея випадковості дедалі повніше використовується в суспільствознавстві, особливо при з'ясуванні тенденцій масових суспільних рухів або примх ринкової економіки, а також у суспільному прогнозуванні. Р. Рорті, аналізуючи проблему випадковості, наголошує, що саме вона визначає "чисту випадковість індивідуального існування", вимагає розуміти свободу "як визнання випадковості". "Реабілітація" теоретичного, евристичного (пошукового) значення категорії "випадковість" ("наука - ворог випадковості!", К. Тимірязєв), нове розуміння її співвідношення з необхідністю є ще одним свідченням того, що в теорії діалектики наявні певні інваріантні теми і положення. Адже Арістотель ще тисячі років тому характеризував діалектику як метод вірогідного знання.

Діалектика - важливий, але не єдиний метод пізнання, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика.

Метафізика (грец. "Meta ta physika" - після фізики) - протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком і розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

На думку Гегеля, метафізика як метод є недіалектичним способом мислення, адже вона ігнорує суперечності в явищах. Явище, наголошує метафізика, змінюється, але не втрачає при цьому свою сутність і властивості. Тому ознакою зміни є збільшення або зменшення певної якості предмета. Саме це утворює механізм розвитку, що виключає стрибки, раптові якісні перетворення. Класичній метафізиці як методу притаманні також типове сприйняття речей в їх розрізненості, відокремленості, певне ігнорування моментів взаємозв'язку і тотожності досліджуваних явищ. Цей метод має історичне виправдання, широко використовується у природничих науках. Однак у філософському розумінні він значно бідніший і обмеженіший порівняно з діалектикою.

Крім метафізики, існують й інші, альтернативні діалектиці методи пізнання і пояснення дійсності. До них належать, зокрема, софістика та еклектика.

Софістика (грец. ) - особливий тип мислення, спосіб міркування, мета якого - переконати в правильності (істинності) певних тверджень (концепцій, теорій, гіпотез, суджень) без дотримання вимог логічної аргументації, раціонального обгрунтування висунутих тез.

Софістиці притаманна довільність інтерпретації (пояснення) реальних фактів, тому вона може видатись правдоподібною.

Еклектика (грец. - той, що вибирає) - спосіб міркування, за якого, свідомо чи несвідомо, але безпринципово, поєднуються суперечливі, несумісні погляди, ідеї, положення.

Еклектиці як методу притаманні довільність, випадковість об'єднання різних вчень і концепцій.

У XX ст. діалектика істотно змінила свій зміст. Якщо класична діалектика була "позитивною", виходила із принципу єдності протилежностей, обґрунтовувала ідею оптимізації, гармонії, узгодженості суперечностей, визнавала поступальний рух (прогрес), то новітня діалектика набула негативного характеру.

Негативна діалектика - різновид діалектичного вчення, у якому перебільшується роль заперечення, стверджується несумісність протилежностей, мінливість понять і явищ.

Особлива увага зосереджується на проблемах радикального заперечення, несумісності протилежностей, тотальної критики існуючого, невіри у прогресивний поступ. Німецький філософ Теодор Адорно (1903-1969) в книзі "Негативна діалектика" (1966) виступив проти ідеї "тотожності речей", рішуче заперечив її, надав діалектичному запереченню нігілістичного звучання, перетворив його на знаряддя тотального критицизму всього сутнього.

Одним із творців сучасного варіанта негативної, "трагічної діалектики" є німецький філософ, автор книги "Дух і світ діалектики" (1929) Артур Ліберт (1878-1946). Його концепція знаменувала загальний перелом у філософському світосприйнятті епохи загострення економічної і політичної криз, передчуття військових потрясінь і переосмислень сенсу людського буття. Центральним у діалектиці А. Ліберта є положення про антиномічне (внутрішньо суперечливе) розуміння "історичного життя", про "волаючі дисонанси та ірраціональність історичної дійсності". Ця думка є провідною у визначенні людського існування як "абсурду".

Головним чинником виникнення нового типу діалектики, за А. Лібертом, стала трагічна дійсність, типовими ознаками якої є відсутність однозначного розуміння сенсу життя і культурного ідеалу. "Трагічна діалектика А. Ліберта найактуальніша і найспівзвучніша нашій епосі серед усіх інших типів і різновидів діалектики" (М. Булатов).

Одним із різновидів негативної діалектики, однією із сучасних форм діалектичної теорії є екзистенціальна діалектика, головною ідеєю якої є суперечність людського існування, внутрішнього життя індивіда (буття-в-світі), проблема кінечного і нескінченного існування людини. На відміну від філософів, які досліджували діалектику понять (Г.-В.-Ф. Гегель) або діалектику речей і процесів (К. Маркс), екзистенціалісти звернули увагу на діалектику людського існування (екзистенцію), діалектику буття-в-собі (реальне буття) і буття-для-себе (свідомість).

Нині філософія займається розробкою "нового образу" діалектики. Сучасна теорія діалектики прагне по-новому інтерпретувати діалектику становлення, зрозуміти антиномії "плинного світу", пояснити соціальну діалектику цивілізації XXI ст., зокрема діалектику суспільних та індивідуальних інтересів.

Водночас з прагненням оновити, поглибити діалектику, надати їй нового сенсу спостерігається тенденція взагалі відмовитися від неї як застарілого і догматичного (постмодернізм). "Неможливо змусити сучасну філософію говорити мовою діалектики" (М. Фуко). Прихильники діалектичного методу, намагаючись врахувати критичні зауваження на його адресу, створюють нові концепції діалектики, пропонують її новий образ, адекватний новому розумінню "логіки речей", процесу безперервного поглиблення пізнання світу.

Діалектичне мислення неосяжне. Його доповнюють "новим диханням" відкриття природознавчої науки, зокрема становлення квантово-польової картини світу. Нові версії діалектики є джерелом досліджень глобалізаційних та антиглобалазаційних процесів. Методологічне значення теорії діалектики простежується і в сучасній теорії діалогу (діалогіка). Проблематика діалогу активно розроблялася М. Бахтіним, М. Бубером, Є. Левінасом. Німецький філософ Г.-Г. Гадамер, обґрунтовуючи значення діалогу як способу розуміння, у процесі якого відбувається самоідентифікація (самоусвідомлення, самовизначення) індивіда та суспільства, розглядає його крізь призму діалектики ("Діалог і діалектика", 1980). Важливого практичного значення набула діалектика як мистецтво ведення бесіди, під час якої забезпечується "сумісне" бачення з партнерами по комунікації (дискурс) актуальних для них проблем. Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство.

11. Аристотель як систематизатор античної філософії.

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) др.-греч. філософ і вчений енциклопедист. Провідний філософ класичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Створив свою філософську школу – Лікей (згодом її назвали школою перипатетиків “прогулянка”). Навчався у Платона, вихованець Макидонського.

Вчення про буття. Арістотель піддає критиці вчення свого вчи­теля Платона. Критика ця мала принциповий характар; "Платон мені друг, але -істина дорожча" Арістотель - критик теорії ідей. З його точки зору суще не може існувати окремо від речей.Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість,для того, щоб із можливості виникло щось дійсне матерія повинна мати форму, яка паретворює її на актуальне суще. Наприклад якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою - кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією в її тілесний склад, а формою - душа, котра забезпечує єд­ність і цілісність всіх її тілесних частин, Форма за Арістотелем, є активний,тоді як матерїя - пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважав чисту /очищену, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здіснюе відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма - це вічний двигун. котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля. Саме через те, що Арісто­тель брав за першооснову форму, а не матерію, теологи середньовіч­чя дссятками століть залучали його до фундаторів богослов"я /поряд з Платоном/, оскільки безтілесна форма Арістотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогутнього бога.

Вчення про пізнання. Знати, за Аристотелем, значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Аристотель вивчає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.

Аристотель – засновник формальної логіки. Він визначав три основні закони логіки:

1. Закон тотожності.

2. Закон усунення протиріччя.

3. Закон виключеного третього.

Вчення про людину та суспільство. За Аристотелем проблеми людини вивчає практична філософія, яка складається з двох частин – етики та політики. Аристотель – засновник етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини – щастя. Щасливою людину робить добродійність (арете). Чим вище арете, тим повніше щастя. Аристотель визначає два види чеснот: етичні (як середина між людськими вадами) та інтелектуальні.

Людина – це суспільна тварина, яка наділена дішею та політичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання – це поліс. Остаточна мета полісу – щасливе життя. Найкращий лад – це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав природним відношення “раб – господар”, але рабами повинні бути не елліни, а варвари.