Лекція 11. Охорона здоров’я працівників на виробництві.

1. Продуктивність праці та кваліфікація працівника: правовий аспект.

Загальна декларація прав людини гарантує кожному право на працю і на освіту. Держава виступає гарантом цього права, що закріплено в Конституції України від 28 червня 1996 р. Згідно із ст. 43 професійно-технічне навчання, підготовка та перепідготовка кадрів є складовими елементами державної гарантії права на працю. Право людини на освіту закріплено в ст. 53 Конституції України. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує: доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійної, вищої освіти в державних і комунальних закладах освіти; розвиток дошкільної, повної загальної середньої освіти, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій і пільг учням і студентам. Освіта – основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального та економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей; підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Наявність різних форм навчання, зокрема заочної і вечірньої, дозволяє значній кількості громадян поєднувати свою трудову діяльність з навчанням у різних закладах освіти. Працівники, котрі поєднують працю з навчанням, беруть участь у двох паралельних правовідносинах: у трудових правовідносинах з власником підприємства та в адміністративно-правових – із закладом освіти. Трудові відносини цієї категорії працівників мають усі ті ознаки, що притаманні будь-яким трудовим правовідносинам. Але разом із загальними ознаками, ці правовідносини мають певні особливості, що проявляються в спеціальних правах й обов’язках суб’єктів трудових правовідносин, пов’язаних з поєднанням навчання з працею. Так, для осіб, котрі поєднують працю з навчанням, передбачена система особливих пільг, гарантій, обсяг і види яких залежать від типу закладу освіти, від форми навчання, а також від того, в якому класі та на якому курсі навчається працівник. Крім закладів освіти, навчання громадян здійснюється і на підприємствах. Ця галузь освіти регулюється трудовим правом. Закони та інші нормативно-правові акти про працю вирішують завдання сприяння працюючим громадянам в отриманні освіти шляхом створення на підприємствах, в установах і організаціях відповідних умов для навчання без відриву від роботи. У нормативно-правових актах містяться норми, які, з одного боку, встановлюють різного роду пільги для працівників, котрі поєднують працю з навчанням, з другого – регламентують права та обов’язки роботодавця і працівника з приводу організації професійного навчання та його юридичних наслідків. Такі правові норми утворюють самостійний інститут трудового права, норми якого регулюють відносини з приводу поєднання роботи і навчання та підвищення кваліфікації працівниками безпосередньо на виробництві, а також у закладах освіти різних форм власності. Основним у цих відносинах є те, що головним суб’єктом їх є найманий працівник (а не будь-який громадянин), який має свого роду “подвійний статус”: або поєднує роботу з навчанням, з підвищенням кваліфікації, або уклав учнівський договір з роботодавцем про попереднє навчання з подальшим працевлаштуванням згідно з отриманою професією, спеціальністю та кваліфікацією. Пільги працівникам, котрі поєднують роботу з навчанням, виражаються в наданні їм більше вільного від роботи часу для успішного навчання та підвищення кваліфікації і передбачені главою XIV КЗпП України (статті 201-220) “Пільги для працівників, що поєднують роботу з навчанням”. Такі пільги поділяються на групи за видами правовідносин: а) щодо надання відпусток; б) щодо робочого часу та відпочинку протягом робочого дня, тижня; в) щодо оплати вартості проїзду для складання екзаменаційної сесії; г) щодо режиму роботи і побутового обслуговування. Право на пільги при поєднанні праці з навчанням виникає у працівника, якщо є адміністративний акт про його зарахування до закладу освіти. Надалі це право виникає за умови успішного навчання. Вважається, що успішно навчаються працівники, які склали всі заліки та іспити, передбачені навчальним планом, а також виконали лабораторні, письмові та інші роботи за дисциплінами навчального плану даного семестру або склали кваліфікаційний іспит з виробничого навчання. Праву на пільги кореспондується обов’язок працівника успішно навчатися, цілеспрямовано використовувати вільний час, а власник підприємства чи уповноважений ним орган зобов’язаний надати пільги, передбачені законодавством. У відповідності до ст. 202 КЗпП законодавець зобов’язує власника або уповноважений ним орган створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням для осіб, котрі проходять виробниче навчання або навчаються в закладах освіти без відриву від виробництва. Це положення може служити базою для конкретних правил нормативного характеру й зобов’язань виконання умов, які передбачаються у колективному договорі. З переходом України до ринкової економіки і появою підприємств різних форм власності та видів господарської діяльності ця норма відіграє велике значення і виступає гарантом пільг для даної категорії працівників. На жаль, не можна не помітити і того факту, що багато приватних підприємств намагається зменшити обсяг пільг такого роду, а іноді – взагалі їх не надавати. Будемо сподіватися, що це тимчасове явище, яке властиве економічній кризі, оскільки власник підприємства повинен бути зацікавлений у високій кваліфікації своїх працівників. Більше того, одним із засобів забезпечення зростання кваліфікації працівників є організація відповідного навчання на виробництві. В умовах зростання кількості незайнятого населення, одним із заходів подолання безробіття є організація професійного навчання. До основних закладів, що здійснюють професійне навчання, відносять навчальні підрозділи підприємств. Тому питання організації професійного навчання на підприємствах набуло значення, ще й з точки зору забезпечення зайнятості населення. § 15.2. Правові питання організації виробничого навчання Для професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників, особливо молоді, власник або уповноважений ним орган організовує індивідуальне, бригадне, курсове або інше виробниче навчання за рахунок підприємства, установи та організації (ст. 201 КЗпП). Професійна підготовка (навчання) – оволодіння певними навиками і знаннями за певною професією або спеціальністю. Професія – рід трудової діяльності, що вимагає певної підготовки і що є, звичайно, джерелом існування. Різновидом професії є спеціальність. В Україні основний шлях отримання професійної освіти – навчання в професійно-технічних та вищих закладах освіти. Однак практикується підготовка і курсове навчання робітників безпосередньо на виробництві, і, згідно з нормами чинного законодавства, здійснюються вони за рахунок підприємства, установи і організації. Підготовка нових робітників – це професійне навчання людей, які не мали професії або спеціальності. їх прийнято називати учнями. Як правило, на виробництві готують кадри за спеціальностями, що не вимагають тривалих термінів навчання. Основними формами навчання є: індивідуальне, бригадне і курсове навчання. При індивідуальній формі учня прикріплюють до кваліфікованого працівника або включають до складу робочої бригади, де його навчає бригадир або інший висококваліфікований робітник з числа членів бригади. При бригадній формі навчання учні об’єднуються в бригади, які очолюють бригадири (інструктори виробничого навчання). Є також спеціальності, які вимагають більш поглибленого вивчення теоретичних знань. З цією метою використовуються курси, тобто проводиться курсове навчання особливо складних професій. Терміни виробничого навчання різні, встановлюються залежно від професії, кваліфікації та загальноосвітньої підготовки. Після закінчення професійного навчання на виробництві робітнику присвоюється кваліфікація (розряд, категорія) за професією згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником і надається робота відповідно до набутої кваліфікації. Продуктивність праці – це показник трудової діяльності працівників. Підвищення продуктивності праці – головний резерв зменшення вартості продукції й витрат на її виробництво. Правильно й ефективно використовувати машини можуть лише люди, які мають належну технічну підготовку. Науково-технічний прогрес, тобто поступальний розвиток науки і техніки, пред’являє зростаючі вимоги до рівня освіти, кваліфікації та відповідальності працівників. Кваліфікаційні вимоги до робітників на виробництві постійно зростають. Тому отримані працівником професійні знання і навики періодично вимагають поповнення або оновлення, тобто підвищення кваліфікації або перепідготовки працівника. Перепідготовка – це навчання працівників, які вже мають професію, з метою здобуття нової. Форми перепідготовки працівників такі ж, як і при професійній підготовці. Кваліфікація – це рівень підготовленості, міра готовності до будь-якого виду праці. Кваліфікована праця є складною працею, що вимагає спеціальної підготовки, наявності у працівника навиків, умінь та знань для виконання певних видів робіт. Значення і роль кваліфікованої праці велике. Вона створює за одиницю часу більшу вартість, ніж некваліфікована праця. Під підвищенням кваліфікації розуміється професійне навчання, спрямоване на послідовне вдосконалення професійних знань, навиків і умінь з уже набутої професії. Періодичність навчання з метою підвищення кваліфікації встановлюється міністерствами, а її тривалість – відповідними навчальними програмами. Підвищення кваліфікації може здійснюватися і з відривом від виробництва, при цьому встановлені такі мінімальні державні гарантії: – збереження середньої мінімальної заробітної плати за основним місцем роботи за час навчання; – оплата вартості проїзду працівника до місця навчання і назад; – виплата добових за кожний день перебування в дорозі У розмірі, встановленому законодавством для службових відряджень. Ці та інші гарантії і компенсації передбачені постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. №695 “Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва” (Кодекс законів про працю з постатейними матеріалами / / Бюлетень законодавства та юридичної практики України. – К.: Юрінком, 1997. – №11-12), а також Положенням про умови матеріального забезпечення осіб, направлених за кордон на навчання, стажування, для підвищення кваліфікації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1996 р. №287 із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів від 13 липня 1998 р. №1079 (ЗП України. – 1996. – №8. – Ст. 249; Праця і зарплата. – 1998. – №14). З метою вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців Кабінет Міністрів України затвердив зміни і доповнення до постанов щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців (Про вдосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 квітня 1998 р. №499 // Праця і зарплата. – 1998. – №9. – С. 6.). Підвищення кваліфікації за акредитованими в установленому порядку професійними програмами здійснюються для державних службовців V-VІІ категорій: 1) центральних органів виконавчої влади – у вищих навчальних закладах відповідно до Переліку вищих навчальних закладів з підготовки та перепідготовки фахівців органів виконавчої влади та ринкової економіки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 1995 р. №560 з доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністра України від 18 лютого 1998 р. №196, а також у підпорядкованих зазначеним органам навчальних закладах підвищення кваліфікації; 2) місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування – у регіональних центрах підвищення кваліфікації державних службовців, створених згідно з Указом Президента України від 30 травня 1995 р. №398 “Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців” та постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. №224 (ЗП України. – 1996. – №7. – Ст. 223), або, в окремих випадках, у навчальних закладах; 3) слухачі, які навчаються за заочною формою, користуються пільгами, передбаченими для студентів вищих закладів освіти, які навчаються без відриву від виробництва. На період підготовки магістерської роботи їм надається додаткова відпустка за місцем роботи терміном на два місяці. Типовими вимогами кваліфікаційних характеристик професій кваліфікованих робітників, зайнятих на роботах високого кваліфікаційного рівня V і VI розрядів VI -розрядної сітки, розробленими спільно з Міносвіти відповідно до Закону “Про освіту” та Класифікатора професій ДК 003-95, передбачено вищу або професійно-технічну освіту відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня (молодший спеціаліст, кваліфікований робітник), підвищення кваліфікації і стаж роботи за попереднім розрядом не менше одного року. Визначивши важливість професійної підготовки та перепідготовки працівників, особливо без відриву від виробництва, законодавець закріпив обов’язок власника (підприємства) організовувати професійне навчання. Але цей обов’язок треба розглядати як елемент правового статусу власника (підприємства), один із напрямків соціальної діяльності підприємства (Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. (із змін. та доп.)). Крім того, законодавством передбачено ряд вимог до організації та проведення виробничого навчання, а також до порядку надання пільг для даної категорії працівників. Щоб навчання не приводило до збільшення робочого часу, теоретичні знання і виробниче навчання нових працівників безпосередньо на виробництві провадиться в межах робочого часу, встановленого законодавством про працю для працівників відповідного віку, професії та виробництва (ст. 204 КЗпП). У зв’язку з тим, що учнівський договір є різновидом трудового договору, умова про час виробничого навчання виступає обов’язковою умовою та має свою тривалість, режим. Під час виробничого навчання на учнів поширюються норми трудового законодавства, в тому числі й норми про робочий час. Визначаючи тривалість робочого часу, законодавець бере до уваги умови праці, характер роботи, стан здоров’я, статеві та вікові особливості, інші обставини. Виходячи з наведеного, разом із нормальною тривалістю робочого часу для деяких категорій працівників встановлюють скорочену тривалість та неповний робочий час. Ці правила поширюються на осіб, котрі проходять виробниче навчання. Встановлені трудовим правом гарантії, що забезпечують обмеження тривалості робочого часу (скорочення часу роботи в нічну зміну, напередодні святкових днів) також мають поширюватися на цих осіб. У період виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншій спеціальності працівники не можуть бути використані на будь-яких роботах, не пов’язаних зі спеціальністю, якої вони навчаються (ст. 205 КЗпП). Професійна підготовка здійснюється в тісному зв’язку з виготовленням продукції, наданням послуг, що підлягають оплаті згідно із законодавством. Основною трудовою функцією даної категорії працівників є вивчення спеціальності, хоча вони одночасно виконують і певні виробничі завдання за спеціальністю, що вивчається. “Праця, що не пов’язана зі спеціальністю” – це будь-яка робота, не передбачена кваліфікаційними характеристиками для відповідної спеціальності, і виробничі завдання не повинні виходити за рамки навчальної програми. Дії власника або уповноваженого ним органу, що суперечать вимогам цієї норми, можуть бути оскаржені. Робітникові, який успішно закінчив виробниче навчання, присвоюється кваліфікація згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником і надається робота відповідно до набутої ним кваліфікації і присвоєного розряду (ст. 206 КЗпП). Виробниче навчання завершується складанням кваліфікаційних іспитів кваліфікаційній комісії. Кваліфікаційна атестація визначає готовність осіб самостійно виконувати комплекс робіт чи певну роботу з обраної професії, спеціальності та спеціалізації відповідного розряду (класу, категорії). Обсяг і рівень знань, умінь та практичних навичок осіб, які пройшли навчання з професії, спеціальності й спеціалізації, мають відповідати вимогам кваліфікаційної характеристики професії працівника (Бондаренко О. Порядок кваліфікаційної атестації та присвоєння кваліфікації особам, які здобувають професійно-технічну освіту// Праця і зарплата. – 1999. – №7. – С. 15). Кваліфікаційні екзамени, незалежно від форми професійного навчання на виробництві, полягають у виконанні екзаменованими кваліфікаційних (пробних) робіт і в перевірці їхніх знань у межах вимог кваліфікаційних характеристик та навчальних програм. Для таких робіт підбираються характерні для даної професії і підприємства роботи та вироби, що відповідають рівню кваліфікації. Підлягають обліку час виконання роботи, її якість. Результати іспитів оформляються в передбаченому порядку, що є підставою для видання наказу про присвоєння робітникові кваліфікаційного розряду. Запис про присвоєння розряду заноситься до трудової книжки (Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, затверджена наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції та Міністерства соціального захисту від 29 липня 1993 р. №58). За час проходження виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям працівникам виплачується заробітна плата в порядку і в розмірах, передбачених законодавством (ст. 207 КЗпП). Так, постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. №700 затверджено Положення про оплату праці під час виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим професіям. Цим Положенням визначається порядок оплати праці учнів за час їх навчання і працівників за час їх перекваліфікації або навчання іншим професіям, що здійснюється підприємством, організацією та установою безпосередньо на виробництві. При індивідуальному навчанні професії працівників з відрядною оплатою праці оплата роботи учнів провадиться: за 1-й місяць навчання – 75% тарифної ставки І розряду відповідної професії, за 2-й місяць – 60%, за 3-й місяць – 40%, за 4-й і всі наступні місяці до закінчення терміну навчання, передбаченого програмою, – 20% тарифної ставки І розряду відповідної професії. Крім того, за виготовлену учнями придатну продукцію нараховується заробітна плата за діючими на підприємстві тарифами і розцінками. Оплата праці учнів при індивідуальному навчанні професії працівників з почасовою оплатою праці провадиться: за 1-й і 2-й місяці – 75% тарифної ставки І розряду відповідної професії на підприємстві, за 3-й-4-й місяці – 80%, за всі наступні, що передбачені програмою навчання – 90% тарифної ставки І розряду відповідної професії. В тому ж порядку оплачується праця учнів на роботах з відрядною оплатою праці, якщо виробниче навчання здійснюється на обладнанні, на якому працюють працівники, що навчають. Оплата праці учнів у разі навчання їх у бригаді провадиться: за 1-й місяць – 75%, за 2-й місяць – 60%, за 3-й місяць – 40%, за 4-й та всі наступні місяці – 20% тарифної ставки І розряду відповідної професії на підприємстві. Крім того, починаючи з 2-го місяця навчання, учням провадиться Доплата до 100% ставки І розряду відповідної професії на підприємстві з відрядного заробітку бригади. Виробнича бригада з відрядною оплатою праці, за згодою колективу бригади, може із загального заробітку бригади збільшувати доплату учням понад 100% тарифної ставки І розряду. Порядок і розміри доплати учням визначаються колективом бригади залежно від їх трудового внеску в результати роботи бригади. Якщо учнів включено до складу бригади, яка працює на агрегаті, на якому випуск продукції у зв’язку зі збільшенням кількості працівників у бригаді не може бути збільшено, оплата праці учнів здійснюється в такому ж порядку, як і в разі навчання професій працівників з почасовою оплатою. Оплата праці за час навчання професіям, яким відповідно до тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій працівників І розряд не присвоюється, провадиться виходячи з тарифної ставки найнижчого розряду відповідної професії. За жінками, які звільняються від виконання важких робіт та робіт зі шкідливими умовами праці, зберігається попередня заробітна плата на час навчання або перекваліфікації. Оплата праці працівників за час їх перекваліфікації або навчання іншим професіям, що зумовлені потребами виробництва, провадиться: за 1-й місяць – 100%, 2-й місяць – 70%, 3-й місяць – 40% їх середнього заробітку на попередньому місці роботи. Крім того, вказаним працівникам з 2-го місяця навчання за виготовлену ними придатну продукцію нараховується заробітна плата за діючими на підприємстві нормами і розцінками. У разі навчання вказаних працівників на обладнанні, на якому працюють робітники, що навчають, оплата за весь час навчання провадиться, виходячи з середнього заробітку за попереднім місцем роботи. Оплата праці учнів за час навчання техніки безпеки і ознайомлення з гірничими виробками провадиться почасово з розрахунку 50% тарифної ставки, встановленої для робітників, які мають найнижчий розряд з професії, яку освоюють. Після закінчення навчання техніки безпеки і ознайомлення з гірничими виробками оплата праці тих, хто навчається, провадиться за відрядною формою згідно з діючими на підприємстві нормами та розцінками. Якщо ті, хто навчаються, заробляють менше 50% тарифної ставки, за перші 2 місяці їм провадиться доплата до 50% зазначеної тарифної ставки. Починаючи з 3-го місяця навчання, оплата праці тих, хто навчається, провадиться за діючими на підприємстві нормами та розцінками без будь-яких доплат. Оплата праці учнів, що навчаються професій робітників, зайнятих на підземних роботах, а також праці робітників за час навчання інших професій зазначених робітників має й інші особливості. Зумовлено це передусім характером вказаних робіт. У період виробничого навчання на працівника поширюються загальні норми трудового права та спеціальні норми з виробничого навчання. Статистичні дані з питання професійного навчання й підвищення кваліфікації на виробництві засвідчують, що в цілому за галузями економіки за 1997 р. підвищили кваліфікацію понад 826 тис. працівників, що становить 96,2% порівняно з 1996 р. і 5,3% загальної чисельності працівників. Навчено нових професій понад 310 тис. працівників, що становить 82% порівняно з 1996 р. і 2% загальної чисельності працівників за станом на 1 січня 1998р. (Праця і зарплата. – 1998. – №9. – С. 16). Рівень кваліфікації працівників є вагомим чинником економічних реформ, та, на жаль, на сьогоднішній день багато в чому відстає від потреб ринкової економіки. Нині періодичність підвищення кваліфікації в Україні становить 16 років, тоді як у країнах Західної Європи і Японії -3-5 років, а в Росії – 7-8 років. Заданими фахівців Луганського НДІ соціально-трудових відносин, 4-річна перерва в роботі в нашій країні призводить до повної втрати працівником кваліфікаційних навиків і сприяє істотному подорожчанню вартості цієї робочої сили. Тому необхідно переглянути підходи до організації професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників. Насамперед, це стосується засобів стимулювання працівників до творчого використання своїх здібностей, удосконалення кваліфікації. У розвинутих країнах, таких як Японія, Швейцарія, проявляють турботу про освіту й професійну підготовку своєї робочої сили, вкладають кошти в цю сферу.

2. Поняття охорони здоров'я на виробництві та її правове забезпечення.

Право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці - конституційне право, встановлене ст. 43 Конституції України. Окрім цього, Конституція закріпила право людини на охорону здоров'я (ст. 49).

Відповідно до ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, держави, які беруть участь у цьому Пакті, мають визнати право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни.

За часів УРСР було ратифіковано значну кількість конвенцій МОП з питань мінімального віку допуску дітей та підлітків до різного роду робіт, медичних оглядів працівників, обмеження нічної праці підлітків та жінок, застосування праці жінок на підземних роботах у шахтах, про гігієну в торгівлі тощо. Натомість не ратифіковано конвенції, які мають загальний характер у питаннях охорони праці: № 155 про безпеку, гігієну та виробниче середовище (1981 р.); № 184 про безпеку та гігієну праці у сільському господарстві (2001 р.); № 176 про безпеку та гігієну праці на шахтах (1995 р.); № 161 про служби гігієни праці (1985 р.) тощо.

На 95-й щорічній сесії Міжнародної конференції праці було прийнято нову рамочну Конвенцію № 187 про основи, що сприяють безпеці та гігієні праці (2006 p.) (Promotional Framework Conventional or Occupational Safety and Health) і відповідну Рекомендацію № 197. За оцінками МОП щодня в результаті пов'язаних з трудовою діяльністю нещасних випадків і захворювань у світі гинуть 6 тис. працівників. Нові заходи мають забезпечити поширення "культури охорони праці, спираючись на профілактику". Питання охорони праці мають бути висунуті в число національних пріоритетів. Ухвалені заходи були засновані на Глобальній стратегії МОП у сфері охорони праці, прийнятої на сесії Міжнародної конференції праці.

При ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої) взято зобов'язання з виконання положень ст. З "Право на безпечні та здорові умови праці".

Кодекс законів про працю України закріплює право на здорові та безпечні умови праці (ст.2), ст. в Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлює право на охорону здоров'я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови праці.

У широкому значенні під охороною праці розуміється сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань застосування праці й належних до різних інститутів трудового права (трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них належать норми, які забороняють необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов трудової діяльності (Советское трудовое право: Учебник / Под ред. А.С. Пашкова, О.В. Смирнова. - М.: Юрид. лит., 1988. - С. 446). Л.О. Сироватська під охороною праці в широкому значенні розуміє трудове право загалом, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх працюючих (Сыроватская Л.А. Трудовое право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристі, 1998. - С. 252). У вузькому значенні термін "охорона праці" традиційно застосовується для позначення системи заходів щодо забезпечення для працівників здорових та безпечних умов праці на виробництві.

Вимоги з охорони здоров'я часто не дотримуються підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств безвідповідально ставляться до обов'язків щодо створення здорових і безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Про порушення охорони праці свідчать дані Держкомстату України. Станом на початок 2006 р. в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, було зайнято майже 1,6 млн працівників, або 27,4 % від їх облікової чисельності, що на 12 % більше, ніж у 1990 р. На багатьох підприємствах 50-70 і більше відсотків основних виробничих фондів експлуатуються з істотними відхиленнями від вимог безпеки, що створює потенційну загрозу для працюючих. Залишається високим рівень виробничого травматизму, особливо зі смертельним наслідком, який у 3-5 разів перевищує відповідні показники західних країн. Водночас набули масового характеру факти приховування виробничих травм від розслідування та обліку, безпідставного звинувачення потерпілих у виникненні нещасних випадків і віднесення значної кількості цих випадків до не пов'язаних з виробництвом.

Погіршення умов праці, незадовільне забезпечення працівників багатьох підприємств засобами індивідуального й колективного захисту (лише на 50-60 % від установлених норм) призвели до того, що останнім часом в Україні щорічно реєструється по 4,5-5,5 % випадків профзахворювань у розрахунку на 10 тис. працюючих проти 1,2 % у 1999 р.

У постанові Президії Федерації профспілок України від 6 липня 2006 р. № П-5-2, присвяченій питанням стану умов, безпеки праці, рівню виробничого травматизму й професійної захворюваності в країні, зазначається, що таке становище переважно є наслідком залишкового принципу фінансування профілактичних заходів з охорони праці як на виробничому, так і на регіональному, галузевому, державному рівнях управління економікою. Адже уряд після 1992 р. жодного разу не забезпечив виконання вимог ст. 19 Закону України "Про охорону праці" щодо виділення окремим рядком бюджетних коштів на профілактичні заходи з охорони праці, що позбавило цю сферу стабільного джерела фінансування. Більше того, незважаючи на заперечення профспілок, Кабінет Міністрів України домігся від Верховної Ради України зупинення дії цих норм законодавства. Тому не випадково не виконується значна кількість заходів Національної (загальнодержавної), галузевих і регіональних програм з питань охорони праці, а також відповідних розділів генеральної, галузевих, регіональних угод та колективних договорів.

Дії Уряду щодо реалізації державної політики в сфері охорони праці, визначеної чинним базовим Законом, не є послідовними. Численні реорганізації органів державного нагляду за охороною праці призвели до істотної руйнації системи нагляду, втрати значної частини кваліфікованих кадрів, і в результаті - самоусунення цих органів від належного виконання функції комплексного управління охороною праці на державному рівні.

Станом на 1 січня 2007 р. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань проводить страхові виплати 319 тис. потерпілим (членам їхніх сімей), які постраждали на виробництві. Зокрема, одноразову допомогу було виплачено 16 090 потерпілим. Розмір одноразової допомоги в середньому на одного потерпілого за 2006 р. становив 15,2 тис. грн. Щомісячну страхову виплату одержували 298, 5 тис. потерпілих. У 2006 р. 1763 сім'ям було виплачено одноразову допомогу в разі смерті потерпілого. Всього з бюджету Фонду в 2006 р. потерпілим було виплачено 1905, 2 млн грн, що на 30,2 % більше ніж у 2005 р. Найбільша частка загальної суми страхових виплат в Україні за 2006 р. припадає на шахтарські регіони, а саме:

Донецьку область - 40,6 %, Луганську - 16,8, Дніпропетровську - 16,4, Львівську - 5,5 % (Праця і зарплата. - 2007. - № 8 (лютий). - С. 2).

Такий стан охорони здоров'я на виробництві пояснюється передусім складним економічним становищем держави, а також іншими об'єктивними і суб'єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і безпеки праці, в некомпетентності персоналу в питаннях охорони праці, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й охорону здоров'я у процесі праці.

У щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини Н. Карпачової наводяться дані, які свідчать, що в умовах, які не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,3 млн осіб, у томі числі один мільйон жінок, при цьому забезпеченість засобами індивідуального захисту не перевищує 40-50 %, а щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю працівників, становлять 40 млн (Карпчова Н. Стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради з прав людини - К., 2000. - С. 276).

З 1 квітня 2001 р. в Україні почав діяти Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань України. На 1 липня 2001 р. було зареєстровано 256 тис. потерпілих на підприємствах та членів їхніх сімей.

В Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року йдеться про необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних захворювань, зменшення чинників шкідливого впливу на організм працюючих і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці.

Кабінет Міністрів України постановою від 10 жовтня 2001 р. № 1320 затвердив Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2001-2005 роки. Головною метою цієї програми є реалізація заходів загальнодержавного значення щодо створення належних, безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності (далі - підприємства) шляхом виконання конкретних завдань з організаційного, матеріально-технічного, наукового та нормативно-правового забезпечення їхньої діяльності у сфері охорони праці, подальшого вдосконалення системи державного управління та нагляду за охороною праці.

У Національній програмі зазначається, що реалізація права працівників на належні, безпечні та здорові умови праці не забезпечується повною мірою. Відсутність відповідних нормативно-правових актів щодо охорони праці на підприємствах, випадковий добір кадрів, стійка тенденція до зменшення коштів для забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці - це основні причини, які не дають змоги істотно знизити рівень виробничого травматизму і професійної захворюваності. Так, у 1999 р. в цілому по Україні було травмовано на виробництві 39 844 особи, з них 1388 - зі смертельним наслідком, у 2000 р. травмовано 34 556 осіб, з них 1325 - зі смертельним наслідком. Рівень професійної захворюваності залишається досить високим, при цьому переважають захворювання пилової та хімічної етіології, опорно-рухового апарату, віброшумова патологія. Найбільшу кількість постраждалих зареєстровано на підприємствах вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, а також у будівництві та сільському господарстві.

Найбільш негативно позначаються на стані охорони праці такі чинники: незадовільні умови праці на виробництві; недостатнє забезпечення працюючих засобами індивідуального та колективного захисту; недостатній рівень підготовки працюючих та фахівців з питань охорони праці; відсутність впровадження в необхідному обсязі науково-технічних розробок у сфері охорони праці; недостатня організація роботи з інформаційного забезпечення охорони праці.

Національна програма передбачає комплексне розв'язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров'я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві. Концептуальні положення щодо поліпшення стану охорони праці ґрунтуються на аналізі сучасних тенденцій науково-технічного прогресу, проблем охорони праці, а також змін у системі державного управління.

Основними завданнями Національної програми є такі: усунення шкідливих і небезпечних факторів на робочих місцях; створення засобів діагностики устаткування та запобігання аваріям на об'єктах підвищеної небезпеки, засобів та систем колективного захисту працівників; здійснення заходів із захисту людей від ураження електричним струмом, шумових, вібраційних та інших навантажень; удосконалення нормативно-правової бази з питань охорони праці; розв'язання проблем медицини праці; інформаційне забезпечення органів державної влади та населення з питань охорони праці. Виконання визначених завдань сприятиме поліпшенню стану охорони праці, а також зменшенню кількості аварій, нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Передбачені програмою заходи спрямовано на поступове приведення національного законодавства у відповідність до актів законодавства ЄС.

Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням від 21 серпня 2001 р. № 391 -р затвердив комплексні заходи профілактики травматизму невиробничого характеру на 2001-2005 рр. Серед іншого було рекомендовано роботодавцям та профспілкам передбачати в колективних договорах і угодах усіх рівнів вирішення найважливіших питань запобігання травматизму невиробничого характеру і забезпечити безумовне виконання заходів, розроблених комісіями з розслідування групових нещасних випадків невиробничого характеру.

Нині загальну функцію державного нагляду в сфері охорони праці здійснює центральний орган виконавчої влади - Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, який створений постановою Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2006 р. № 1195 і діє на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 р. № 1640. Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (Держгірпромнагляд) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду та державного регулювання у сфері безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. На Держгірпромнагляд серед іншого покладено завдання організації та здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з питань охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Найважливіші норми щодо охорони здоров'я працівників на виробництві закріплені в Законі України "Про охорону праці", у трьох главах КЗпП (глава XI "Охорона праці", глава XII "Праця жінок", глава ХНІ "Праця молоді"), а також у підзаконних актах - положеннях, правилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локальних нормативно-правових актах.

В Україні упроваджено нову систему соціального захисту працівників від нещасних випадків. З 1 квітня 2001 р. набрав чинності Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку і професійного захворювання".

3. Спеціальні правила охорони здоров'я та працездатності на важких, небезпечних та шкідливих роботах.

На роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту: маски, респіратори, захисні окуляри, запобіжні пояси і т. ін., а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

26 вересня 2001 р. Кабінет Міністрів прийняв постанову "Про нову гігієнічну класифікацію праці та показники, за якими надаються пільги і компенсації працівникам, зайнятим на роботах із шкідливими та важкими умовами праці", на виконання якої Міністерство охорони здоров'я України своїм наказом № 528 від 27 грудня 2001 р. затвердило Гігієнічну класифікацію. При цьому МОЗ України постановило передати до Міністерства праці та соціальної політики зазначений акт з тим, щоб Мінпраці розробило на його основі перелік пільг і компенсацій для працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці. Слід взяти до уваги, що втратив чинність наказ МОЗ і Мінпраці України від 31 грудня 1997 р. № 38, яким було затверджено попередній варіант цього акта.

Порядок забезпечення працівників підприємств спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, а також порядок їх утримання і зберігання визначаються Положенням про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженим наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 р. № 170 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. - №11-12. - С. 690).

Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. Водночас власник або уповноважений ним орган повинен компенсувати працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний замінити їх за свій рахунок.

На роботах, пов'язаних із забрудненням, працівникам видається безплатно за встановленими нормами мило, а там, де можливий вплив на шкіру шкідливо діючих речовин, - змиваючі, знешкоджуючі засоби. Перелік робіт і професій, що дають працівникам право на отримання мила, встановлюється власником або уповноваженим ним органом за узгодженням з профспілковим органом.

На роботах зі шкідливими умовами праці працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти. Чинною постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. № 731/П-13 "Про порядок безкоштовної видачі молока або інших рівноцінних харчових продуктів робітникам і службовцям, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці" (Бюллетень Госкомтруда СССР. - 1988. - № 4) передбачено, що підприємства самостійно вирішують питання, пов'язані з безоплатною видачею працівникам молока або інших рівноцінних харчових продуктів, на підставі Переліку хімічних речовин, при роботі з якими з профілактичною метою рекомендується вживання молока або інших рівноцінних харчових продуктів, затвердженого Міністерством охорони здоров'я СРСР 4 листопада 1987 р. № 4430-87 (Додаток до постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. № 731/П-13).

Молоко видається по 0,5 літра за зміну незалежно від її тривалості в дні фактичної зайнятості працівника на роботах, пов'язаних з виробництвом або застосуванням хімічних речовин. Не допускається оплата молока грішми, заміна його іншими товарами і продуктами, крім рівноцінних - кефіром, кислим молоком тощо.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Перелік професій і посад, робота на яких дає право на безплатне лікувально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі цього харчування визначено чинною постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з праці та соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1 (Бюллетень Госкомтруда СССР. - 1979. - № 7-9).

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих сніданків перед початком роботи. В окремих випадках допускається за погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а коли її немає - з місцевою санітарно-епідеміологічною станцією видача цих сніданків під час обідньої перерви. Працівникам, які одержують безплатне лікувально-профілактичне харчування у зв'язку з особливо шкідливими умовами праці, молоко не видається.

Працівники гарячих цехів і виробничих дільниць забезпечуються безкоштовно газованою солоною водою. Цехи і виробничі дільниці, на які поширюється це правило, визначаються органами санітарного нагляду за погодженням з власником або уповноваженим ним органом.

На навантажувально-розвантажувальних роботах встановлено граничні норми підіймання, перенесення і пересування вантажів (Правила про умови праці вантажників при вантажно-розвантажувальних роботах: Затв. НКТ СРСР 20 вересня 1931 р. // Известия НКТ СССР. - 1931. - № 30). Забороняється перенесення одним вантажником вантажів, більших за 80 кг. Якщо вага вантажу (кожного місця окремо) перевищує 50 кг, то підйом і зняття вантажу зі спини вантажника повинні проводитися за допомогою інших працівників, а перенесення такого вантажу допускається на відстань, не більшу за 60 м.

Працівникам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам і деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються до робочого часу. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників. Питання про кількість і тривалість перерв та про обладнання місць обігрівання вирішується власником або уповноваженим ним органом і виборним профспілковим органом підприємства. Тривалість і розподіл перерв для відпочинку на навантажувально-розвантажувальних роботах встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу - не більше 36 годин на тиждень (ст. 51 КЗпП). Ці питання регулюються Переліком виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 163. Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 23 березня 2001 р. № 122 затверджено Порядок застосування цього переліку.

За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці працівникам надається щорічна додаткова відпустка тривалістю до 36 календарних днів, за Списком виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість працівників в яких дає право на щорічну додаткову відпустку за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. № 1290 (в ред. постанови від 13 травня 2003 р. № 679). Наказом Міністерства праці та соціальної політики від 30 січня 1998 р. № 16 (зі змінами від 4 червня 2003 р. № 150) затверджено Порядок застосування таких списків.

Додаткові компенсації і пільги з урахуванням специфіки умов праці на конкретному підприємстві можуть визначатися колективним договором або угодою.

4. Охорона здоров'я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю.

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці.

Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256 

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241  Граничними нормами підіймання і переміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) - 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщенням вантажів протягом робочої зміни - 7 кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні - 350 кг, з підлоги - 175 кг.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 175 КЗпП).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176,177 КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років (за наявністю медичного висновку - до 6 років), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов'язковим працевлаштуванням.

Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше

З місяців від дня закінчення строкового трудового договору (ст. 184 КЗпП).

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей - 70) календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпустки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"). Після відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-річного віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.

У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річно-го віку і відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховується до загального стажу і до стажу роботи за спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.

Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх. Нарівні з цим для них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.

В інтересах охорони здоров'я неповнолітніх забороняється застосування їх праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 

Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх працівників і затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 березня 1996 р. № 59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. - 1996. - № 6).

Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП). Законом України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. передбачено письмовий медичний висновок про відсутність протипоказань для участі у трудовій діяльності (ч. 5 ст. 21 Закону).

Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з норм виробітку для дорослих робітників, пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31 календарний день. Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання 6-місячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою відповідної служби у справах дітей відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах дітей і спеціальні установи для дітей" (зі змінами). При цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. (зі змінами) дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом (ст. 1).

Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як міра втрати здоров'я, інвалідність визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена заковом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна ц' характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров'я інвалідів.

Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх згоди не допускається. При працевлаштуванні інваліда роботодавець повинен керуватися індивідуальною реабілітаційною програмою інваліда. Ті підприємства, які не виконали в установлені строки реабілітаційні заходи щодо інваліда, за рішенням медико-соціальної експертної комісії відраховують кошти в розмірі вартості реалізації цих заходів до Фонду України соціального захисту інвалідів. Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (зі змінами від 6 грудня 2000 р. № 1780).

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. № 1686 затвердив Державну типову програму реабілітації інвалідів, а постановою від 23 травня 2007 р. № 757 затвердив Положення "Про індивідуальну програму реабілітації інваліда" (Урядовий кур'єр. - 2007. - 6 червня). Першим документом встановлено гарантований державою перелік послуг з реабілітації інваліда, які надаються безплатно або на пільгових умовах. Програма виконується шляхом складення індивідуальних програм реабілітації для інвалідів медико-експертними комісіями. Трудова реабілітація включає пристосування та створення робочого місця з урахуванням безпеки та особливих потреб інваліда, виконання цього обов'язку покладено на підприємства, установи, організації незалежно від відомчого підпорядкування.

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (зі змінами) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Працевлаштування інвалідів забезпечується шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Роботодавці зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством. Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома або залучає до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Згідно зі ст. 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця. Роботодавці, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до вказаного нормативу і самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів за рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог ст. 18 цього Закону. Виконанням указаного нормативу вважається працевлаштування підприємством інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Слід звернути увагу, що Закон дозволяє вважати виконаним підприємством норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів не тільки шляхом їх безпосереднього працевлаштування, а й шляхом сплати ними адміністративно-господарських санкцій. Ці питання регулюються ст. 20 Закону, згідно з якою підприємства, у тому числі й організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, на яких працює від 8 до 16 осіб, сума санкції визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі.

організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені, виходячи з 120 % річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Суми адміністративно-господарських санкцій і пені, що надійшли до державного бюджету, використовуються Фондом соціального захисту інвалідів на фінансування заходів, щодо соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів, їх професійне навчання та працевлаштування.

Слід взяти до уваги, що постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 70 "Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" скасовано Положення про робоче місце інваліда, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314.

Законодавством про працю передбачено й інші гарантії в галузі охорони праці жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю.

У більшості західних країн законодавством передбачено заходи щодо охорони праці інвалідів. Зокрема, у ФРН кожний роботодавець, у котрого працює більше 10 працівників, зобов'язаний 6 % робочих місць надати інвалідам. У Франції на підприємствах з числом працівників більше 10 - 3 % персоналу повинні становити інваліди праці, а 10 % - інваліди війни. В Люксембурзі встановлено диференційований підхід до визначення квоти для інвалідів. На підприємствах, де працює більше 25 осіб, має бути прийнято принаймні одного інваліда на повний робочий день, на підприємствах з числом працюючих більше 50 осіб - броню для інвалідів 2 %, більше 300 - 4 %. Роботодавці, які не резервують робочих місць для інвалідів, зобов'язані сплачувати компенсаційний податок, зазвичай на користь фонду зайнятості, який направляє ці кошти на розширення зайнятості інвалідів.

Новим явищем у трудовому праві країн Заходу стала поява законодавства, норм колективних договорів про встановлення пільг щодо охорони праці осіб похилого віку - осіб перед пенсійного віку, особливо тих, що мають тривалий трудовий стаж. Пільги стосуються скорочення робочого часу з частковою компенсацією втрат у заробітку, переведення на більш легку роботу, зокрема звільнення від багатозмінної роботи, додаткові відпустки тощо. У Швеції з 1976 р. діє закон, згідно з яким особи передпенсійного віку мають право просити про скорочення робочого часу до 5 годин на тиждень. При цьому може бути компенсовано 50 % втрат у заробітку. В Японії з 1971 р. діє закон № 68 (у редакції 1994 р.) про стабілізацію зайнятості працівників похилого віку. Закон становить собою кодекс прав працівників похилого віку на виробництві. Тут передбачено численні заходи щодо забезпечення зайнятості, комфортних умов праці, надання допомоги таким працівникам. Заслуговує на увагу створення спеціальних державних органів, які компетентні піклуватися про літніх трудящих, - центрів з використання виробничого досвіду літніх трудящих, центрів з використання людських ресурсів "із сивиною на скронях". Така діяльність цілком відповідає новому напрямку кадрової політики, спрямованої на збереження працездатності носіїв високої кваліфікації, які виявляють, як правило, більше старанності в роботі, ніж молоді працівники. Це вважається вигіднішим, ніж міняти літніх працівників на молодих, які вимагають значних затрат на професійну підготовку (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. - М.: Дело, 1999. - С. 224-225).

5. Правові питання організації виробничого навчання.

Положенням про професійне навчання кадрів на виробництві, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України і Міністерства освіти і науки України від 26 березня 2001 р. № 127/151, передбачено такі види професійного навчання кадрів на виробництві: первинна професійна підготовка робітників; перепідготовка робітників; підвищення кваліфікації робітників; підвищення кваліфікації керівних працівників та фахівців.

Первинна професійна підготовка робітників - це професійно-технічне навчання осіб, які раніше не мали робітничої професії, що забезпечує рівень професійної кваліфікації, необхідний для продуктивної професійної діяльності.

Первинна професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється з числа осіб, зарахованих на роботу на підприємства учнями.

Положенням передбачено, що підготовка робітників із числа жінок або неповнолітніх громадян здійснюється лише за професіями, а також для робіт, на яких дозволяється використання їх праці. При цьому робиться посилання на Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 25 та Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46.

Нормативний термін підготовки кадрів за робітничими професіями визначається навчальними планами та навчальними програмами і не повинен перевищувати одного року.

Професійна підготовка робітників на виробництві здійснюється шляхом курсового чи індивідуального навчання. При курсовому навчанні безпосередньо на підприємстві теоретичний курс учні (слухачі) вивчають у навчальних групах загальною чисельністю від 5 до 30 осіб, а виробниче навчання здійснюється у два етапи: на першому етапі навчання проводиться в навчальній групі чисельністю 5-15 осіб під керівництвом викладача теоретичного навчання з числа фахівців підприємства (інструктора) або майстра виробничого навчання, якщо навчання здійснюється на створеній для цього навчально-виробничій базі; на другому етапі - на робочих місцях підприємства, атестованих за умовами праці, індивідуально під керівництвом не звільненого від основної роботи кваліфікованого робітника - інструктора виробничого навчання.

При індивідуальному навчанні робітник вивчає теоретичний курс самостійно та шляхом консультацій у викладачів теоретичного навчання. Виробниче навчання проводиться індивідуально на робочому місці під керівництвом інструктора виробничого навчання. Кожний робітник при індивідуальному навчанні на весь період виробничого навчання, а при курсовому - на другому етапі виробничого навчання забезпечується робочим місцем, оснащеним необхідним обладнанням, інструментами, сировиною та матеріалами.

Організація навчально-виробничого процесу, тривалість навчального тижня та навчального дня встановлюються відповідно до Закону України "Про професійно-технічну освіту", Кодексу законів про працю та Положення про організацію навчально-виробничого процесу у професійно-технічних навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти України від 80 травня 2006 р. № 419.

Підготовка робітників, робота яких пов'язана з обслуговуванням об'єктів підвищеної небезпеки, здійснюється лише у формі курсового навчання. Особи, які закінчили навчання за цими професіями, проходять до початку самостійної роботи попереднє спеціальне навчання та перевірку знань з питань охорони праці відповідно до Типового положення про навчання, порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці України від 26 січня 2005 р. № 15.

Перепідготовка робітників - це професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією робітниками, які здобули первинну професійну підготовку.

Перепідготовка здійснюється: для навчання робітників, що вивільнюються у зв'язку з перепрофілюванням, реорганізацією підприємства тощо; для розширення їхнього професійного профілю, підготовки до роботи в умовах колективної форми організації праці; у разі потреби змінити професію у зв'язку з відсутністю роботи, що відповідає професії робітника, або втраті здатності виконувати роботу за попередньою професією.

Перепідготовка, як і первинна професійна підготовка, здійснюється шляхом курсового та індивідуального навчання і завершується кваліфікаційною атестацією. Особи з вищою освітою, які з певних причин оволодівають робітничими професіями, проходять навчання на загальних підставах.

Підвищення кваліфікації робітників - це професійно-технічне навчання робітників, що дає змогу розширювати і поглиблювати раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні вимог виробництва чи сфери послуг.

Підвищення кваліфікації робітників здійснюється за такими формами: виробничо-технічні курси; курси цільового призначення; інші форми підвищення кваліфікації робітників, що визначаються підприємствами. Заняття на курсах проводяться в групах чисельністю від 5 до 30 осіб або індивідуально. Успішне закінчення курсів є необхідною умовою для присвоєння робітникам вищого кваліфікаційного розряду (класу, категорії) та професійного зростання.

Комплектування навчальних груп на виробничо-технічних курсах здійснюється переважно робітниками однієї професії одного або близьких рівнів кваліфікації, які мають стаж роботи за професією на цьому підприємстві не менше одного року. Тривалість навчання на виробничо-технічних курсах визначається навчальними планами та програмами і не повинна перевищувати одного року.

Курси цільового призначення проводяться для вивчення робітниками нового обладнання, виробів, товарів, матеріалів, послуг, сучасних технологічних процесів, засобів механізації й автоматизації, що використовуються на виробництві, правил і вимог їх безпечної експлуатації, технічної документації, ефективних методів організації праці, питань економіки, законодавчих та нормативно-правових актів тощо. Заняття проводяться в групах чисельністю від 5 до 30 осіб або індивідуально. Тривалість навчання на курсах цільового призначення встановлюється в обсязі не менше 8 навчальних годин. Навчання на курсах цільового призначення закінчується підсумковим заняттям, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами. Робітникам після закінчення курсу навчання видається посвідчення.

Навчальні плани та програми розробляються та затверджуються для виробничо-технічних курсів - підприємствами на основі державних стандартів професійно-технічної освіти або типових навчальних планів та програм; курсів цільового призначення - підприємствами, а в необхідних випадках центральними органами виконавчої влади або відповідними підрозділами місцевих органів виконавчої влади.

Періодичність навчання робітників на курсах підвищення кваліфікації встановлюється, як правило, не рідше одного разу на п'ять років.

6. Гарантії прав працівників на охорону здоров’я на виробництві.

Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, можуть бути реалізовані тільки за умови, якщо в нормативному порядку буде встановлено необхідні для цього гарантії.

Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров'я працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

Основи законодавства України про охорону здоров'я розглядають охорону здоров'я як загальний обов'язок усіх підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, високого рівня працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих процесів, пов'язаних з діяльністю людей. Власники та керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити виконання техніки безпеки, виробничої санітари, інших вимог охорони праці, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей (ст. 28 Основ).

Заков України "Про охорону праці" передбачає цілу низку гарантій прав громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під час роботи на підприємстві. При укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі наслідки їх впливу на здоров'я і про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров'я.

Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП і ст. б Закону України "Про охорону праці" працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, що його оточують, і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці, а також страхового експерта з охорони праці. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше 3-місячного заробітку (ч. 3 ст. 38, ст. 44 КЗпП).

На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.

Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці, надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством.

Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов'язок безоплатної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був вимушений придбати їх за власні кошти, - компенсувати йому витрати.

7. Пільги для працівників, які навчаються у вищих навчальних закладах.

Законодавством України передбачається, що для професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників, особливо молоді, власник організує індивідуальне, бригадне, курсове та інше виробниче навчання за рахунок підприємства. Працівникам, які проходять виробниче навчання або навчаються у навчальних закладах без відриву від виробництва, власник повинен створювати необхідні умови для суміщення роботи з навчанням.

При підвищенні кваліфікаційних розрядів або при просуванні по роботі мають враховуватися успішне проходження працівниками виробничого навчання, загальноосвітня і професійна підготовка, а також здобуття ними вищої або середньої спеціальної освіти. Теоретичні заняття і виробниче навчання при підготовці нових робітників безпосередньо на виробництві шляхом індивідуального бригадного і курсового навчання, провадяться в межах робочого часу, відповідних віку, професії і виробництву. В період виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям працівники не можуть використовуватись на будь-якій роботі, що не пов'язана зі спеціальністю, яка ними вивчається.

Робітникові, який успішно закінчив виробниче навчання, присвоюється кваліфікація відповідно до тарифно-кваліфікаційного довідника і надається робота відповідно до набутої ним кваліфікації та присвоєного розряду. За час проходження виробничого навчання, перекваліфікації або навчання іншим спеціальностям, працівникам виплачується заробітна плата в порядку і у розмірах, що визначаються законодавством. Для працівників, які навчаються без відриву від виробництва в загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладах, встановлюється скорочений робочий тиждень або скорочена тривалість щоденної роботи із збереженням заробітної плати, надаються також інші пільги.

Для працівників, які успішно навчаються в середніх загальноосвітніх школах (змінних) і заочних школах, на період навчального року встановлюється скорочений робочий тиждень у школах робітничої молоді - на один робочий день або на відповідну йому кількість робочих годин (при скороченні робочого дня протягом тижня). Ці особи звільняються від роботи протягом навчального року не більш як на 36 робочих днів при шестиденному робочому тижні або на відповідну їм кількість робочих годин. При п' ятиденному робочому тижні кількість вільних від роботи днів змінюється залежно від тривалості робочої зміни при збереженні кількості вільних від роботи годин.

Керівники підприємств, установ і організацій можуть надавати без шкоди для виробничої діяльності працівникам, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх і заочних школах, за їх бажанням, у період навчального року один-два вільних від роботи дні на тиждень, без збереження заробітної плати.

При наданні працівникам, які навчаються у навчальних закладах без відриву від виробництва, щорічних відпусток власник зобов' язаний приєднувати, за їх бажанням, ці відпустки до настановчих занять, виконання лабораторних робіт, здачі заліків і екзаменів.

Працівникам, які навчаються у загальноосвітніх вечірніх і заочних школах, щорічні відпустки можуть надаватись, за їх бажанням, з таким розрахунком, щоб вони могли бути використані до початку занять.

Працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних уГс1хіктуЬ[ закладах за вечірньою (заочною) формами навчання, щорічні відпустки в перший рік роботи можуть надаватись за їх бажанням, до закінчення одинадцяти місяців безперервної роботи на даному підприємстві. Працівникам, які навчаються у вечірніх відділеннях (у групах) при денних професійно-технічних училищах, надається додаткова відпустка для підготовки і здачі екзаменів тривалістю 30 робочих днів протягом року із збереженням за ними 50% середньої заробітної плати за основним місцем роботи, але не нижче встановленого мінімального розміру заробітної плати.

1) для тих, хто вступає до вищих навчальних закладів - 15 календарних днів;

2) для тих, хто вступає до вищих середніх спеціальних навчальних закладів - 10 календарних днів;

У ці строки не зараховується час, необхідний для проїзду навчального закладу і назад.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва на підготовчих відділеннях при вищих навчальних закладах, у період навчального року надається, за їх бажанням, один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати. Для здачі випускних екзаменів їм надається додаткова відпустка.

Працівникам, які навчаються у вечірніх і заочних вищих та середніх спеціальних навчальних закладах, надаються оплачувані у встановленому порядку відпустки у зв' язку з навчанням, а також інші пільги, передбачені законодавством.

Працівникам, які успішно навчаються у вечірніх, заочних вищих і середніх спеціальних закладах (факультетах, відділеннях), надаються додаткові відпустки:

1) на період настановчих занять, виконання лабораторних робіт, здачі заліків і екзаменів для тих, хто навчається на перших і других курсах у вечірніх вищих учбових закладах - 20 календарних днів; у вечірніх середніх спеціальних учбових закладах - 10 календарних днів; у заочних вищих і середніх спеціальних учбових закладах - 30 календарних днів щорічно;

2) на період настановчих занять, виконання лабораторних робіт, здачі заліків і екзаменів для тих, хто навчається на третьому та наступних курсах у вечірніх вищих навчальних закладах - 30 календарних днів; у вечірніх середніх спеціальних - 20 календарних днів; у заочних вищих і середніх спеціальних - 40 календарних днів щорічно;

3) на період здачі державних екзаменів у вечірніх і заочних вищих і середніх спеціальних навчальних закладах - 30 календарних днів;

4) на період підготовки і захисту дипломного проекту (роботи) студентами вечірніх і заочних вищих чи середніх спеціальних навчальних закладів - два місяці.

Законодавством може бути встановлений для осіб, які навчаються у вечірніх і заочних вищих чи середніх спеціальних навчальних закладах, де навчальний процес має свої особливості, й інший розмір відпусток у зв' язку з навчанням.

За працівниками, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, зберігається заробітна плата за період навчальних додаткових відпусток у розмірах, встановлених законодавством.

Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, протягом 10 навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або здачі державних екзаменів надається щотижнево при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи день для підготовки до занять з оплатою його в розмірі 50 % одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімальної.