Лекція-2. Правове регулювання зайнятості та працевлаштування громадян.
| Сайт: | Дистанційне навчання КФКСумДУ |
| Курс: | Трудове право |
| Книга: | Лекція-2. Правове регулювання зайнятості та працевлаштування громадян. |
| Надруковано: | Гість-користувач |
| Дата: | субота 19 квітня 2025 16:14 PM |
1. Поняття, форми зайнятості та державна політика в цій сфері
Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабілізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зростання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці).
У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зайнятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.
Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населення відносяться громадяни, що проживають на території держави на законних підставах:
- працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні й за кордоном;
- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;
- обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;
- які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, Військах внутрішньої та конвойної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
- які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
- працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.
Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскільки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.
Державні гарантії зайнятості населення закріплені в статтях 4 і 5 Закону України "Про зайнятість населення". Безкоштовне сприяння в підборі відповідної роботи і працевлаштуванні є однією з основних (але не єдиною,) державних гарантій права на вибір виду діяльності. Не менш важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги в період професійної підготовки; виплата безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю; захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; компенсація матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу та ін.
Законом України "Про зайнятість населення" встановлено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них належать:
а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;
б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;
в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби та якій надається перше робоче місце, діти (сироти), які залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх заміняє, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
г) особи передпенсійного віку (з досягненням 58 років);
д) особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування.
З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисельності робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.
Згідно із п. 1 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. №578 броня - ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць - це закріплена норма робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.
У Положенні вказується, що до громадян, які потребують соціального захисту і надання першого робочого місця (підп. "в" і "д" ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення"), належать:
а) молодь до 18 років;
б) громадяни старші 18 років, які закінчили або припинили навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних навчальних закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня закінчення навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;
в) діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти, які не досягли 18 років; вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання), але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом календарного року з дня закінчення навчання;
г) громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування, які вважаються такими, що потребують соціального захисту, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття покарання або примусового лікування.
У межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється стосовно кожної категорії громадян, які потребують соціального захисту.
У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій в розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встановлюють квоти для цих підприємств, установ і організацій.
У разі відмови в прийомі на роботу громадянам з числа вказаних категорій у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду сприяння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановлену квоту.
2. Поняття працевлаштування
Працевлаштування – це система організаційних, економічних і правових заходів, що забезпечують трудову зайнятість населення України. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про зайнятість населення» громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи через звернення до підприємства, установи, організації, фермерського господарства і до іншого роботодавця або за безкоштовного сприяння Державної служби зайнятості.
Згідно з чинним законодавством України можна визначити такі організаційно-правові форми працевлаштування громадян України та осіб без громадянства:
а) укладання громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;
б) укладання громадянами трудових договорів при організованому наборі;
в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, в установи, організації;
г) укладання трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;
д) укладання громадянами трудових договорів за сприяння суб’єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян[79].
У цьому розділі будуть розглянуті питання щодо працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості та суб’єктів підприємницької діяльності, які займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян у зв’язку з тим, що інші організаційно-правові форми працевлаштування будуть розглянуті в наступному розділі «Трудовий договір».
Основні правові засади організації працевлаштування населення в Україні визначені Законом України «Про зайнятість населення», КЗпП України, Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.1993 р. № 47[80]. Постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 219 затверджено Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу і безробітних[81].
У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи – загальні і спеціальні. Посередницькі функції щодо працевлаштування виконують також суб’єкти підприємницької діяльності. Загальне керівництво державним працевлаштуванням і його організацію покладено на Міністерство праці та соціальної політики України та його органи на місцях.
Спеціальним органом працевлаштування виступає державна служба зайнятості, яка складається з державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України та його органів на місцях, а також центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості входять навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні спеціальні бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи, організації, підпорядковані службі зайнятості.
Послуги, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безкоштовно.
Згідно зі статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості:
а) аналізує, прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;
б) консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;
в) веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
г) здійснює в порядку, встановленомум законодавством, збір та опрацювання адміністративних даних, які відображають стан ринку праці та становище у сфері зайнятості населення;
д) надає допомогу громадянам у підборі підходящої роботи власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників;
е) організує за потреби професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що здійснюють підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання;
ж) надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв’язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;
з) реєструє безробітних і подає їм у межах своєї компетенції допомогу, у т. ч. грошову;
и) бере участь у підготовці перспективних і поточних державної і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.
Крім обов’язків, Державна служба зайнятості має визначені ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення» права:
а) одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані про наявність вакантних робочих місць, у т. ч. призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
б) розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квот прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;
в) направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, і інвалідів, – відповідно до рекомендацій МСЕК, за наявності в них кваліфікації, знань та з урахуванням їх побажань;
г) направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;
д) укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;
е) розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
ж) оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальну допомогу в розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;
з) в установленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;
и) вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;
к) стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов’язкових зборів та недоїмок до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;
к) компенсувати до 50 процентів витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці за умови їх працевлаштування.
Розміри витрат та джерела їх фінансування у випадках, передбачених цим пунктом, визначаються відповідно до законодавства України, рішень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування за поданням координаційних комітетів сприяння зайнятості.
У питаннях працевлаштування населення діяльність державної служби зайнятості є посередником між громадянами, які звернулися до неї по допомогу, та роботодавцем. Її направлення є обов’язковим для роботодавців лише щодо осіб, категорій громадян, зазначених у ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» (зазначалося вище), а також інвалідів у межах встановлених нормативів. Щодо інших громадян, які мають направлення служби зайнятості, то роботодавці вправі відмовити їм у прийнятті на роботу. Але така відмова має бути обґрунтованою.
Як зазначає Н.Б. Болотіна, на практиці це можуть бути різні обставини: зміни в організації виробництва і праці (реорганізація, перепрофілювання, скорочення чисельності або штату працівників тощо), простої, скорочення обсягів виробництва та ін.[82] Згідно з ч. 3 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення» підприємства, установи і організації в разі відмови від прийняття на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені, відшкодовують державній службі зайнятості всі витрати, пов’язані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, виплати допомоги з безробіття.
Суб’єкти господарювання зобов’язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, а саме: організовувати професійну підготовку, перепідготовку тощо осіб, які підлягають вивільненню з роботи, інформувати працівників про наявність робочих місць (посад) тощо.
Відповідно до п. 4, 5 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення» та Наказу Міністерства праці та соціальної політики України «Про затвердження форм звітності та інструкції щодо їх заповнення» від 19.12.2005 р. № 420 роботодавці зобов’язані надавати до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад), про заплановане вивільнення працівників, про фактичне вивільнення працівників, про найнятих працівників.
3. Правові питання організації працевлаштування.
1) Слід звернути увагу на те, що згідно зі статтею 1 Закону України «Про зайнятість» під нею розуміється діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.
При цьому за п.З цієї статті до зайнятого населення в Україні належать громадяни, які проживають на території країни на законних підставах:
а) які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном;
б) які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени
кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у виробництві;
в) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;
г) які проходять службу в Збройних силах України, Службі безпеки України, Прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;
є) які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;
ж) працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.
Таким чином, за Законом України «Про зайнятість населення» передбачено чотири головні групи зайнятого населення:
— особи, які працюють за трудовим договором. До цієї групи належать як ті особи, що перераховані у підпункті «а» попереднього абзацу, так і ті, що переховані у підпунктах «в» і «ж» цього ж абзацу, оскільки вони також працюють за трудовим договором;
— самозайняті особи, тобто ті, які забезпечують себе роботою та доходом самостійно;
— особи, які проходять службу у військових формуваннях;
— особи, які навчаються, не поєднуючи навчання з роботою.
Усі інші особи вважаються незайнятими. Таким чином, поняття «зайняті особи» є значно ширшим, ніж поняття «працівники», які становлять лише одну категорію зайнятих осіб. Крім цього, слід звернути увагу на те, що у даному випадку йдеться про зайнятість як вид діяльності, а у такому контексті до складу законодавства про зайнятість може бути включено і трудове законодавство, і законодавство про підприємництво, і законодавство про навчання тощо. Проте більш продуктивним є підхід, за яким термін «законодавство про зайнятість» використовується у більш вузькому значенні, при якому під ним розуміється законодавство, що регулює процес працевлаштування осіб, які шукають роботу, та пов'язані з ним інші відносини, в тому числі щодо надання цим особам матеріальної допомоги та їх підготовки до роботи (навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації), а також різноманітні відносини між роботодавцями та службою зайнятості з приводу працевлаштування.
2)Працевлаштування— це система організаційних, економічних та правових заходів, що забезпечують трудову зайнятість населення України. При цьому під працевлаштуванням у широкому значеннірозуміються всі форми трудової діяльності населення, включаючи самостійну зайнятість. У вузькому значенні під працевлаштуванням розуміється трудова діяльність, що здійснюється на підставі трудового договору, який укладається сторонами за сприяння Державної служби зайнятості або суб'єктів підприємницької діяльності, що надають платні послуги, пов'язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном. Оскільки основу предмета правового регулювання трудового права України становлять правовідносини трудового найму, то в подальшому поняття працевлаштування буде розглядатися виключно у вузькому значенні.
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про зайнятість населення» громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи через звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця або за безплатного сприяння Державної служби зайнятості. Іноземці та особи без громадянства, крім найнятих відповідно до угод про розподіл продукції, що передбачені статтею 8 Закону України «Про угоди про розподіл продукції» , які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише за наявності в них дозволу на працевлаштування, виданого Державною службою зайнятості України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Працевлаштування в Україні іноземців, найнятих інвестором у межах і за посадами (спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування.
З аналізу норм трудового законодавства України можна визначити такі організаційно-правові форми працевлаштування громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства:
а) укладення громадянами трудових договорів в індивідуальному порядку;
б) укладення громадянами трудових договорів при організованому наборі;
в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства, організації, установи;
г) укладення трудового договору за направленням Державної служби зайнятості України;
д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у працевлаштуванні громадян.
Основні правові засади організації працевлаштування населення в Україні, включаючи визначення кола суб'єктів системи працевлаштування, їх прав та обов'язків, відповідальності, державних гарантій реалізації прав на працю громадян та додаткових гарантії щодо працевлаштування окремих категорій населення України, визначені КЗпП України та Законом України «Про зайнятість населення», який є комплексним міжгалузевим законодавчим актом. Згідно з останнім реалізацію державної політики зайнятості населення в Україні, включаючи його працевлаштування, покладено Законом на Державну службу зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування (ст. 17 Закону України «Про зайнятість населення»). Правовий статус Державної служби зайнятості в Україні визначено Законом України «Про зайнятість населення» та Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 47.
Відповідно до статті 18 Закону України «Про зайнятість населення» Державна служба зайнятості складаєтьсяз Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, міськрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення. До складу державної служби зайнятості належать також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості. Послуги, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються Державною службою безоплатно. У складі Державної служби зайнятості створена інспекція, що здійснює контроль за виконанням законодавства про зайнятість підприємствами, установами й організаціями, незалежно від форм власності і господарювання, фермерами та іншими роботодавцями.
Статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» на Державну службу зайнятості покладено такі обов'язки:
— аналіз і прогноз попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й державних органів управління про стан ринку праці;
— консультування громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;
— ведення обліку вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
— надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у доборі необхідних працівників;
— організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості або направляння їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяння підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання.
— надання послуг з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню; .
— реєстрація безробітних;
— участь у підготовці перспективних і поточних державних і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.
Крім обов'язків, Державна служба зайнятості має чітко визначені статтею 19 Закону України «Про зайнятість населення» права, в тому числі:
— одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності статистичні дані по наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
— розробляти і вносити на розгляд місцевих Рад народних депутатів пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;
— направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;
— направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;
— укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;
— оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання стипендії у розмірах, передбачених законодавством України;
— вносити пропозиції до місцевих Рад народних депутатів про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;
— компенсувати до 50 відсотків витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.
Розглядаючи права та обов'язки Державної служби, треба звернути увагу на те, що норма чинного законодавство України, яка регулює діяльність цього державного органу, відповідає в цілому нормам міжнародно-правових актів, насамперед Конвенції МОП № 88 «Про організацію служб зайнятості» (1948 р.). Вказана Конвенція зобов'язує країни — члени МОП організувати та фінансувати державні служби зайнятості, які б надавали безоплатні послуги. Стаття 6 Конвенції відносить до функцій служби зайнятості при наданні послуг безробітним у працевлаштуванні: реєстрацію осіб, що шукають роботу, ведення обліку їх професійної кваліфікації, досвіду і побажань, опитування їх з метою підшукування їм роботи, у випадку необхідності проведення перевірки їх фізичного стану та професійної підготовки, сприяння їм в отриманні професійної орієнтації, підготовки і перенавчання, збирання з підприємців відомостей про наявні вакантні посади та вимоги, яким повинні відповідати потрібні працівники, направляти на вакантні посади кандидатів з підходящою кваліфікацією та придатних до праці за своїм фізичним станом, організовувати обмін переліками осіб, що шукають роботу, та вакантних посад між окремими бюро з найму, у випадках коли особи, що шукають роботу, не можуть бути працевлаштовані на підходящу роботу чи коли вакантні посади не можуть бути зайняті підходящими кандидатами за допомогою бюро, до якого вони вперше звернулися, чи в інших випадках, що виправдовують такий захід. До функцій служби зайнятості Конвенція відносить і заходи щодо полегшення безробітному працевлаштування, а саме: сприяння безробітному в зміні професії для того, щоб пропозиція робочої сили відповідала попиту на неї, в полегшенні територіальної мобільності для отримання роботи в районах, де є вакансії, в забезпеченні тимчасового переведення працівника з одного району в інший у випадку тимчасового браку чи надлишку робочої сили в тому чи іншому районі. Таким чином, більшість передбачених вказаною вище Конвенцією МОП функцій державних служб зайнятості країн — членів МОП повністю притаманні Державній службі зайнятості в Україні.
У зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» функції із забезпечення виплати та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону, а саме: допомоги у зв'язку з безробіттям, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності; допомоги у зв'язку з частковим безробіттям; матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного; матеріальної допомоги у зв'язку з безробіттям, одноразової матеріальної допомоги безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні; допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні, соціальних послуг з професійної підготовки або перепідготовки, підвищення кваліфікації та профорієнтації; пошуку підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних та фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних; інформаційних та консультаційних послуг, пов'язаних з працевлаштуванням та контролю за правильністю нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття, правильність призначення роботодавцем та виплати застрахованим особам допомоги у зв'язку з частковим безробіттям були передані від Державної служби зайнятості населення до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником державного Фонду сприяння зайнятості населення.
Широкому колу прав Державної служби зайнятості, в свою чергу, кореспондують відповідні обов'язки роботодавців. Статті 20 Закону України «Про зайнятість населення» та ЗО Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначають, що підприємства, установи й організації незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню Державної політики зайнятості на основі:
— додержання законодавства про працю, а також прийнятих відповідно до нього умов договорів та угод;
— організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, а також професійного перенавчання тих, хто підлягає вивільненню з виробництва;
— працевлаштування визначеної місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад кількості осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
— інформування працівників про наявність вакантних робочих місць (посад), у тому числі з неповним робочим часом;
— реєстрації у місцевих центрах зайнятості за місцезнаходженням, щомісяця у повному обсязі надавати їм інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та дані про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалежних від них причин, і в десятиденний строк — про всіх прийнятих працівників згідно з формами державної статистичної звітності та первинного обліку, затвердженими Державним комітетом статистики України;
— надання повідомлення при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форм власності державній службі зайнятості не пізніш як за два місяці у письмовій формі, з зазначенням підстав і строків вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розміру оплати праці та надання в десятиденний строк після вивільнення — списків фактично вивільнених працівників. У разі неподання або порушення строків подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільненого працівника;
— реєстрації у виконавчій дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття за місцем свого знаходження як платника страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим працівником;
— своєчасної та повної сплати страхових внесків;
— надання виконавчій дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття відомостей про:
— прийняття на роботу працівників;
— заробітну плату працівників, використання робочого часу тощо;
— сплату страхових внесків, у тому числі застрахованими особами;
— ліквідацію чи реорганізацію підприємства, установи, організації, зміну юридичної адреси. Достовірність зазначених у документах даних перевіряється виконавчою дирекцією Фонду. У разі їх недостовірності роботодавець добровільно чи на підставі рішення суду повинен відшкодувати страховику заподіяну шкоду.
Підприємства, установи й організації в разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які були раніше ними заявлені, повинні відшкодовувати державній службі зайнятості всі витрати, пов'язані з працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги у зв'язку з безробіттям та матеріальної допомоги у зв'язку з безробіттям.
3) Працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості населення починається зі звернення громадян до цієї служби. Згідно зі статтею 1 Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року №578, до Державної служби зайнятості мають право звертатися за безплатним сприянням у працевлаштуванні всі незайняті громадяни, які бажають працювати, а також зайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Незайняті громадяни (в тому числі особи, які доглядають за інвалідом І групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду), інваліди та пенсіонери, які звертаються до Державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, підлягають реєстрації у цій службі. Зайняті громадяни, які бажають змінити професію або місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час і звернулися до Державної служби зайнятості, підлягають обліку.
Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні, здійснюється Державною службою зайнятості за місцем постійного проживання (постійної або тимчасової прописки) за умови пред'явлення паспорта і трудової книжки, а у разі потреби — військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють, а іноземних громадян і осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — тільки за наявності постійної прописки. У разі відсутності у громадянина паспорта його може замінити довідка, яка видається житлово-експлуатаційною конторою або місцевим органом внутрішніх справ із зазначенням місця постійного проживання (реєстрації) особи, якщо паспорт перебуває в органах внутрішніх справ на оформленні, переоформленні, а також свідоцтва про народження та довідки з житлово-експлуатаційної контори або органів місцевого самоврядування із зазначенням місця проживання (постійної або тимчасової прописки) для громадян до 16 років. У разі відсутності трудової книжки громадянин, який вперше шукає роботу, повинен пред'явити паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку, а звільнені військовослужбовці — військовий квиток.
Для деяких категорій громадян: громадян, які втратили роботу внаслідок нещасного випадку на виробництві або настання професійного захворювання і через це потребують професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації, на яких поширюються гарантії, передбачені пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення»; випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, яким відмовлено у прийнятті на роботу за місцем призначення; випускників професійно-технічних училищ; громадян, звільнених з підприємств, установ і організацій у зв'язку з відселенням з території радіоактивного забруднення, у разі відсутності запису в трудовій книжці; громадян, які втратили роботу в колективних сільськогосподарських підприємствах, у тому числі звільнених згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України; осіб, які отримують пенсію відповідно до законодавства України — пунктом 4 зазначеного вище Положення встановлено додаткові вимоги щодо документів, які повинні надаватися Державній службі зайнятості під час реєстрації.
У Державній службі зайнятості громадяни реєструються на загальних підставах як такі, що шукають роботу, крім осіб, які реєструються на підставі статті 26 Закону України «Про зайнятість населення». Неповнолітні, які досягли 15 років і звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, можуть, як виняток,, бути зареєстровані як такі, що шукають роботу, за згодою одного з батьків або осіб, що їх замінюють. Реєстрація громадян як таких, що шукають роботу, здійснюється Державною службою зайнятості за заявою громадян незалежно від часу втрати роботи. Водночас для деяких категорій працівників зазначеним вище Положенням встановлено окремі вимоги щодо часу їх реєстрації як таких, що шукають роботу, а саме:
— працівники, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ і організацій, скороченням чисельності або штату працівників (пункт 1 статті 40 КЗпП України), повинні бути зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів після звільнення;
— працівники, звільнені з підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності у зв'язку з відселенням або самостійним переселенням з території радіоактивного забруднення, реєструються у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом одного місяця після звільнення;
— військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, реєструються у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з дня поставлення на військовий облік військовими комісаріатами.
Громадяни, що зареєструвалися в Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу, мають право на отримання безоплатної професійної орієнтації, консультації, одержання відповідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, режиму праці. У випадку необхідності, а саме у разі: неможливості підібрати підходящу роботу через відсутність у громадянина необхідної професійної кваліфікації; необхідності змінити кваліфікацію у зв'язку з відсутністю роботи, яка відповідає професійним навикам громадянина; втрати здатності виконання роботи за попередньою професією; пошуку роботи вперше і відсутності професії (спеціальності) — особам, що зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, забезпечується надання професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовка осіб.
Громадянам, зареєстрованим у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, протягом семи календарних днів з моменту реєстрації підбирається «підходяща робота». Визначення підходящої роботи міститься у статті 7 Закону України «Про зайнятість населення», згідно з якою для громадян, що втратили роботу і заробіток (трудовий дохід) підходящою вважається робота, що відповідає освіту професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій самій місцевості, де він проживає'. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідної сфери за минулий місяць. При пропозиції підходящої роботи враховується трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. В свою чергу, для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). У разі неможливості надання громадянинові роботи за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, яка потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров'я громадянина і колишнього досвіду, доступних для нього видів навчання та потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). При зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новою, так і за попередньою професією (спеціальністю) за останнім місцем роботи. Закон також передбачає право місцевих Рад народних депутатів встановлювати транспортну доступність та інші критерії підходящої роботи, які посилюють соціальний захист населення. Треба зазначити, що українське законодавство, на відміну від законодавств багатьох країн Європи, містить законодавче визначення «підходящої роботи», а саме: законодавче визначення поняття «підходящої роботи» відповідає переважній більшості критеріїв «підходящої роботи», визначених у Конвенціях МОП №44 «Про допомогу особам, що є безробітними з незалежних від них обставин» (1943 р.) та № 168 «Про розвиток зайнятості і захисту від безробіття» (1988 р.). Не знайшли свого відображення у вказаному визначенні лише такі критерії МОП, як наслідки підходящої роботи для особистого і сімейного стану та обставина, згідно з якою не є «підходящою роботою» робота на робочому місце, яке є вільним, як прямий результат зупинення виробництва в зв'язку з наявним трудовим спором.
Чинне законодавство ставить надання громадянам статусу безробітного в залежність від кількості їх відмов від підходящої роботи. Відповідно до цього громадяни, які зареєстровані на загальних підставах у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, і відмовилися в період пошуку роботи від двох пропозицій підходящої роботи, не можуть бути визнані безробітними. Такі особи знімаються з обліку і їм протягом шести місяців надаються консультаційні послуги. Після закінчення шести місяців з дня зняття з обліку вони можуть зареєструватися повторно у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу. Втрачають право на отримання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою перереєстрацією на загальних підставах як таких, що шукають роботу, і працівники, які були зареєстровані у Державній службі зайнятості згідно з пунктом 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» та відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи в період пошуку роботи.
Громадяни, зареєстровані у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, зобов'язані сприяти своєму працевлаштуванню, виконувати всі рекомендації центру зайнятості, відвідувати центр зайнятості у строки, встановлені працівником цієї служби. Процес працевлаштування громадян за сприяння Державної служби зайнятості після їх реєстрації як таких, що шукають роботу, та пошуку для них «підходящої роботи» продовжується через надання громадянину направлення на роботу, на підставі якого він та роботодавець укладають трудовий договір.
4) Треба зазначити, що роботодавці, які мають вакантні робочі місця, інформація про які надана до Державної службі зайнятості, мають право заповнювати вакантні робочі місця як шляхом прийняття на роботу громадян за направленням Державної служби зайнятості, так і громадян, які працевлаштовуються самостійно. Таким чином, надання Державною службою зайнятості громадянину направлення для працевлаштування до роботодавців ще не є гарантією працевлаштування громадянина. Направлення Державної служби зайнятості для працевлаштування є обов'язковим для роботодавців лише при працевлаштуванні працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: жінок, які мають дітей віком до шести років; одиноких матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також осіб, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; осіб передпенсійного віку (чоловікам по досягненні 58 років, жінкам — 53 років); осіб, звільнених після відбуття покарання або примусового лікування (ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення»).
Працевлаштування зазначених категорій громадян забезпечується тим, що місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності з чисельністю понад 20 чоловік до 5 відсотків загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Вказані квоти зменшуються або взагалі не встановлюються лише у разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій у розмірі, що перевищує встановлену квоту. Порядок, встановлення квот в Україні визначений Положенням про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 року № 578. Підприємствам, установам і організаціям, що активно сприяють розв'язанню проблем зайнятості населення в регіоні (шляхом створення додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці), відповідно до законодавства України можуть надаватися пільги щодо податків та інших платежів до бюджету, які частково або повністю компенсують витрати, пов'язані з прийняттям на роботу додаткової кількості працівників. Разом з тим стаття 5 Закону України «Про зайнятість населення» встановлює відповідальність роботодавців за відмову у прийнятті на роботу громадян із числа категорій, які потребують соціального захисту, у межах установленої для підприємств, установ і організацій броні. У цих випадках державна служба зайнятості має право стягувати з таких роботодавців штраф за кожну таку відмову у п'ятдесятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Крім Закону України «Про зайнятість населення», деякі законодавчі акти України встановлюють і додаткові гарантії щодо працевлаштування окремих верств населення, наприклад статті 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлюють також додаткові гарантії в Україні для інвалідів.
Згідно зі вказаним Законом для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання в Україні встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік — у кількості одного робочого місця. Зазначені робочі місця інвалідів повинні відповідати вимогам Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 року № 314.
Підприємства (об'єднання), установи й організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, повинні щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Суми штрафних санкцій, що надійшли до Фонду України соціального захисту інвалідів, використовуються ним на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів шляхом надання позик підприємствам (об'єднанням), установам і організаціям у разі їх відповідного звернення до відділень Фонду.
4. Поняття безробітного.Правовий статус безробітного.
Сучасна модель зайнятості та працевлаштування в Україні передбачає надання підтримки особам, які втратили роботу та визнані у встановленому порядку безробітними. Адже, як доречно зазначається в юридичній літературі, безробіття – це явище, притаманне будь-якій сучасній державі. Водночас це негативне явище, яке завдає велику шкоду суспільству, державі та окремій особі, з яким кожна держава повинна боротися, застосовуючи як правові, так і економічні й соціальні механізми. Багато людей, які залишились без роботи, зазнають психологічного шоку: насамперед страждає їхня людська гідність, оскільки вони відчувають себе непотрібними суспільству та сім'ї[1]. Доречно наголосити, що чисельність безробітних в Україні за підсумками січня 2016 року підвищилася до 508,6 тис. з 490,8 тис. осіб, зареєстрованих наприкінці 2015 року. За даними Держстату, це як і раніше становить 1,9% працездатного населення[2].
Закон України "Про зайнятість населення" (ст. 1) передбачає, що безробітний – особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи. Отже, основними ознаками безробітного є такі: 1) фізична особа віком від 15 до 70 років; 2) відсутність роботи та заробітку або інших доходів для існування; 3) готовність приступити до роботи; 4) належним чином зареєстрована у статусі безробітного.
Варто зауважити, що статусу безробітного може набути: 1) особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших, передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи; 2) інвалід, який не досяг встановленого пенсійного віку та отримує пенсію по інвалідності або соціальну допомогу; 3) особа, молодша 16-річного віку, яка працювала і була звільнена у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, зокрема припиненням або перепрофілюванням підприємств, установ та організацій, скороченням чисельності (штату) працівників. Такий статус надається особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.
До основних прав безробітного можна віднести наступні: 1) безоплатне одержання від територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції: послуг з пошуку підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, в тому числі на громадські та інші роботи тимчасового характеру; консультаційних, інформаційних та профорієнтаційних послуг з метою обрання або зміни виду діяльності (професії); інформації про свої права та обов'язки як безробітного; відомостей про себе, які містяться в Єдиній інформаційно-аналітичній системі; 2) матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги; 3) збереження права на виплату допомоги по безробіттю на період участі у громадських та інших роботах тимчасового характеру (тривалістю до 180 днів, зокрема у разі заміщення тимчасово відсутнього працівника) у розмірах, встановлених до укладення ними строкового трудового договору на участь у таких роботах; 4) оскарження, у тому числі до суду, дій або бездіяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, їх посадових осіб, що призвели до порушення прав щодо зайнятості особи.
Підходящою для безробітного вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації особи з урахуванням доступності транспортного обслуговування, встановленої рішенням місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної ради. Заробітна плата повинна бути не нижче розміру заробітної плати такої особи за останнім місцем роботи з урахуванням середнього рівня заробітної плати, що склався у регіоні за минулий місяць, де особа зареєстрована як безробітний. Під час пропонування підходящої роботи враховується тривалість роботи за професією (спеціальністю), кваліфікація, досвід, тривалість безробіття, а також потреба ринку праці. Для осіб, які не мають професії (спеціальності) і вперше шукають роботу, підходящою вважається така, що потребує первинної професійної підготовки, зокрема безпосередньо на робочому місці, а для осіб, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю, що перевищує шість місяців, підходящою вважається робота за професією останнього місця роботи або робота з проходженням попередньої перепідготовки за новою професією (спеціальністю) за направленням територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції.
Допомога по частковому безробіттю надається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, застрахованим особам у разі втрати ними частини заробітної плати внаслідок вимушеного скорочення передбаченої законодавством тривалості робочого часу у зв'язку із зупиненням (скороченням) виробництва продукції без припинення трудових відносин у разі, коли: зупинення (скорочення) виробництва на підприємстві або в цеху, дільниці із замкнутим циклом виробництва (структурний підрозділ підприємства, в якому здійснюються всі етапи технологічного процесу з виробництва певного виду продукції у межах такого підрозділу), що має невідворотний та тимчасовий характер, триває не менше трьох місяців і не перевищує шести місяців, не залежить від працівників та роботодавця, охопило не менш як 20 відсотків чисельності працівників підприємства або цеху, дільниці, в яких скорочення робочого часу становить 30 і більше відсотків на місяць; зупинення (скорочення) виробництва та тривалості робочого часу працівників є вимушеним, оскільки вичерпано всі можливі заходи запобігання йому, що підтверджується узгодженим рішенням роботодавця та виборним органом профспілкової організації, з якою укладено колективний договір, за результатами консультацій між ними. Про можливе зупинення (скорочення) виробництва роботодавець зобов'язаний повідомляти територіальний орган письмово за формою та у строки, визначені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції. Право на допомогу по частковому безробіттю мають застраховані особи, які протягом 12 місяців, що передували місяцю, в якому почалося скорочення передбаченої законодавством тривалості робочого часу, працювали не менше шести календарних місяців, сплачували страхові внески та у яких скорочення тривалості робочого часу становить 50 і більше відсотків на місяць. Допомога по частковому безробіттю не надається у разі, коли: 1) зупинення (скорочення) виробництва носить сезонний характер або виникає виключно з організаційно-виробничих причин; 2) є можливість працевлаштування (тимчасового переведення) працівників на період зупинення (скорочення) виробництва на інших дільницях, у цехах; 3) працівник: відмовився від працевлаштування (тимчасового переведення) на підходящу роботу на підприємстві з повним робочим днем (тижнем); працює на підприємстві за сумісництвом; проходить альтернативну (невійськову) службу.
Допомога по частковому безробіттю встановлюється за кожну годину, на яку працівникові було скорочено передбачену законодавством тривалість робочого часу, із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу), встановленої працівникові відповідного розряду. Розмір допомоги визначається під час затвердження бюджету Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, виходячи з фінансових можливостей, і не може перевищувати прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом. Виплата працівникам допомоги по частковому безробіттю здійснюється підприємством з першого дня скорочення тривалості їх робочого часу за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття у межах строку зупинення (скорочення) виробництва, але не більше 180 календарних днів протягом року. У разі порушення гарантій зайнятості осіб, яким виплачувалася допомога по частковому безробіттю (розірвання трудового договору протягом шести місяців (якщо допомога виплачувалася менше ніж 180 календарних днів – протягом періоду, що дорівнює періоду виплати допомоги), з дня закінчення виплати допомоги з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40, пунктом 1 статті 36, частиною третьою статті 38 Кодексу законів України про працю, кошти повертаються в повному обсязі до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Підприємство не може звернутися за наступним одержанням з Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття коштів для виплати працівникам допомоги по частковому безробіттю раніше ніж через рік після закінчення строку виплати допомоги по частковому безробіттю.
Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (ст. 22) передбачає, що право на допомогу по безробіттю з восьмого дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості та залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування. Застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, які протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування мають страховий стаж менше шести місяців або звільнені з останнього місця роботи з підстав, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8 ст. 40, ст.ст. 41 і 45 КЗпП України мають право на допомогу по безробіттю у мінімальному розмірі. Принагідно відзначити, що застрахованим особам розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу) залежно від страхового стажу: до 2 років – 50 відсотків; від 2 до 6 років – 55 відсотків; від 6 до 10 років – 60 відсотків; понад 10 років – 70 відсотків. Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів – 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів – 80 відсотків; у подальшому – 70 відсотків.
Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (ст. 18-1) передбачає, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших, передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань, а також може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку.
До основних обов'язків безробітного слід віднести наступні: 1) самостійно або за сприяння територіальних органів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, здійснювати активний пошук роботи, який полягає у вжитті цілеспрямованих заходів до працевлаштування, зокрема взяття участі у конкурсних доборах роботодавців; 2) відвідувати територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, в якому він зареєстрований як безробітний у визначений і погоджений з ним час, але не рідше ніж один раз на тридцять календарних днів; 3) дотримуватися письмових індивідуальних рекомендацій щодо сприяння працевлаштуванню, зокрема брати участь у заходах, пов'язаних із сприянням забезпеченню зайнятості населення; 4) інформувати територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, протягом трьох робочих днів про обставини припинення реєстрації. Відповідальність за достовірність поданих до територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, даних та документів, на підставі яких приймається рішення щодо реєстрації безробітного та призначення матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, покладається на зареєстрованого безробітного.
Припинення реєстрації безробітного провадиться з таких підстав, як: 1) зайнятості особи; 2) поновлення на роботі за рішенням суду, що набрало законної сили; 3) подання безробітним особисто письмової заяви про зняття його з реєстрації як безробітного або відмови від її послуг; 4) дворазової відмови від пропонування підходящої роботи, а для безробітного, який вперше шукає роботу та не має професії (спеціальності), дворазової відмови від пропонування проходження професійного навчання; 5) дворазової відмови від пропонування підходящої роботи за професією (спеціальністю), набутою за направленням територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції; 6) припинення професійного навчання за направленням територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, без поважних причин; 7) невідвідування без поважних причин територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, протягом 30 робочих днів з дати прийняття рішення про таке відвідування (наявність поважних причин підтверджується відповідними документами); 8) встановлення факту подання особою недостовірних даних та документів, на підставі яких було прийнято рішення про надання їй статусу безробітного, призначення (виплати) матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг; 9) встановлення факту виконання безробітним оплачуваної роботи (надання послуг); 10) набрання законної сили вироком суду про засудження особи до позбавлення волі, обмеження волі, арешту (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням); 11) вступу на навчання за денною формою; 12) призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу; 13) досягнення особою встановленого пенсійного віку або призначення пенсії на пільгових умовах, або за вислугу років; 14) подання заяви про бажання здійснювати догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку або тривалістю, визначеною у медичному висновку; 15) смерті безробітного або визнання його за рішенням суду померлим, безвісно відсутнім, недієздатним чи обмежено дієздатним; 16) з дня видачі довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією з висновками про визнання особи нездатною до трудової діяльності; 17) з інших підстав, передбачених порядком реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних.
- [1] Попов С. В.Правовий механізм реалізації конституційного права на працю в сучасних умовах: автореф, дbc. ... докт юрид, наук: 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення; Ін- т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України / С. В. Попов. -К., 2010. -С. 14.
- [2] В Украине увеличилось число безработных: Електронний ресурс: Режим доступу: segodnya.ua/economics/enews/v-ukraine-uvelichilos-chislo-bezrabotnyh-692390.html.