Теоретичний матеріал. Виробниче навчання: зміст, задачі, особливості.

1. Зміст виробничого навчання.

Виробниче навчання – це процес і навчальний предмет у системі професійної підготовки. Його можна розглядати як складник професійної освіти; підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників безпосередньо на виробництві; частину трудового навчання, виховання і професійної орієнтації в середніх загальноосвітніх школах. Для виробничого навчання, як складника навчального процесу, характерні специфічні цілі, завдання, зміст, форми, методи та засоби навчання.

Виробниче навчання включає теоретичну частину - знання з основ наук, техніки, технології, організації та економіки конкретної галузі й окремих виробництв; уміння застосовувати ці знання у професійній діяльності; практичну частину (метою якої є залучення студентів/учнів до виробничого процесу): вступ до спеціальності; навчально-виробничу роботу в майстернях, лабораторіях, на полігонах училищ, у навчальних та виробничих цехах і відділах підприємств; виробничу практику. Виробниче навчання охоплює від 20- 30 % (для середньої спеціальної освіти) до 50 % (для професійно-технічної освіти) навчального часу.

Виробниче навчання як навчальний процес здійснюється майстрами виробничого навчання. Важливе завдання професійної підготовки - наблизити виробниче навчання до реального виробництва. Мета - підготувати студентів/учнів до самостійного трудового життя, швидкої адаптації в. реальних виробничих умовах, жорсткої конкуренції на ринку праці. В умовах ринкових відносин система виробничого навчання, з одного боку, має швидко реагувати на зміни потреб виробництва в робітниках певної кваліфікації і спеціалізації, а з іншого - надати робітникам або студентам можливість навчатися залежно від їх інтересів. Розв'язати це завдання допомагають сучасні тренажери (комплексні, універсальні тощо), електронно-обчислювальна техніка" спеціальні майстерні, лабораторії, навчальні науково-виробничі комплекси, які дають змогу значною мірою імітувати виробничий процес. Доцільно створювати такі ситуації, щоб студенти/учні мали можливість творчо підходити до вирішення практичних завдань, самостійно знаходити їх оптимальні рішення.

До загальних закономірностей виробничого навчання належать:

• професійна зумовленість, пов'язана з наявністю багатьох професій та професійних груп;
• взаємозв'язок виробничого, навчального та виховного процесів;
• взаємодія між людиною і технікою;
• інтелектуалізація професійної діяльності кваліфікованих робітників;
• поєднання та раціональне чергування систем виробничого навчання на окремих етапах навчання;
• політехнічна і професійна спрямованість продуктивності праці;
• поєднання професій та оволодіння декількома спеціальностями;
• єдність соціальних, професійних та індивідуальних якостей особистості.

Виробниче навчання має характерні особливості. Його основу становлять загальноосвітні, загальнотехнічні та спеціальні знання, професійні вміння та навички. Фундаментальними принципами процесу виробничого навчання є інтеграція та диференціація загальноосвітніх і професійних знань, кооперація трудової діяльності, політехнізм, комплексність видів робіт, системність навчання тощо. Ефективність системи виробничого навчання забезпечується органічним зв'язком з підприємствами, якщо базові підприємства та установи надають необхідне устаткування, матеріали; забезпечують робочі місця та кваліфікованих спеціалістів для консультування.

Основні напрями виробничого навчання - створення умов для студентів/учнів для оволодіння виробничими процесами, соціально-економічними, науково-технічними та професійними знаннями, передовим досвідом; виховання конкурентоспроможного фахівця, підготовленого до різноманітної діяльності. Критерій професійної підготовленості майбутнього спеціаліста - кваліфікація, а головні її показники - професійна мобільність, володіння декількома професіями, здатність до зміни виду роботи.

Виробниче навчання може здійснюватися безпосередньо на підприємстві, у спеціальних навчальних центрах, а також у системі середньої та вищої спеціальної освіти.

На підприємстві виробниче навчання здійснюється власними силами. Тоді його можна розглядати як практичне і теоретичне навчання за обраним фахом у процесі виробничої діяльності. Якщо виробниче навчання здійснюється поза межами підприємства, то роль замовника фахівців полягає у визначенні не тільки кількості спеціалістів, але й напрямів навчання, що закріплюється у відповідних договорах на підготовку кадрів1.

Виробниче навчання в навчальних майстернях здійснюється через моделювання видів професійної діяльності. В умовах підприємств навчальний процес включається до виробничого. Основна форма виробничого навчання в навчальному закладі - урок, а на підприємстві - навчально-виробнича робота та виробнича практика. Проміжна організаційна форма - лабораторно-практичні заняття, що забезпечують взаємозв'язок теоретичного й виробничого навчання. У структурі занять домінують вправи, що включають інструктажі майстра виробничого навчання (ввідний; поточний, в основному індивідуальний; заключний).

Виробниче навчання супроводжується теоретичним навчанням, при якому вивчаються основи знань, необхідні для усвідомленого виконання виробничих робіт і стають у пригоді спеціалісту для подальшого кар'єрного зростання. Вони надають студенту/учню знання технології, розуміння сенсу і правил виконання робіт.

Для теоретичних занять організуються групи робітників (5- 30 осіб), що навчаються за однією або спорідненими спеціальностями.

Теоретичні заняття проводять кваліфіковані фахівці за програмою і певним розкладом, що забезпечує закінчення занять до початку третього періоду виробничого навчання. Студент виконує самостійну роботу з розумінням її теоретичних основ, використовує набуті теоретичні знання на практиці.

Практичну частину доцільно починати з вступного інструктажу майстра виробничого навчання, на якому інструктор намагається максимально підготувати студента/учня, до практичної роботи, велику увагу звертаючи на зв'язок теоретичних знань з практикою; показує прийоми та засоби виконання виробничого завдання в повному обсязі повільно; демонструє окремі прийоми; зупиняється на найбільш характерних моментах; розділяє один з прийомів на елементи та демонструє засоби їх виконання. У ході виконання навчальних вправ відбувається закріплення набутих студентами вмінь, формування професійних навичок зі зростаючими вимогами до темпу роботи, продуктивності, рівня самоконтролю.

Основним документом, що визначає зміст, обсяг та доцільну послідовність навчання, є навчальна програма. Вона передбачає систематичне, послідовне засвоєння техніки і технології, методів праці на основі достовірних теоретичних даних, тобто взаємозв'язок виробничого і теоретичного навчання.

Будь-який вид навчання відбувається за навчальними програмами. Право на затвердження навчальної програми належить головному інженеру або особі, яка виконує його обов'язки, якщо мова йде про навчання робітників, та керівнику навчального закладу за умови узгодження з Міністерством освіти і науки, якщо мова йде про студентів.

Навчальні програми можуть розроблятися як найбільш кваліфікованими спеціалістами, викладачами, так і сторонніми особами на договірній основі. Програма будується так, щоб усе нове базувалося на вже відомому та студент/учень поступово переходив від простого до складного. Кожна програма має містити: пояснювальну записку; виробничо-кваліфікаційну характеристику за фахом та кваліфікацією; тематичний план та програму теоретичного навчання; тематичний план і програму практичного навчання; список рекомендованої літератури й наочних посібників.

2. Технології виробничого навчання

З економічної точки зору педагогічні технології і зокрема виробничого навчання необхідно застосовувати з метою одержання кращих результатів з мінімальними витратами. Для цього необхідно враховувати психологічний аспект педагогічної технології, який полягає у: виявленні індивідуальних особистісних особливостей учасників педагогічного процесу; врахуванні цих особливостей в організації діяльності; виявленні умов для професійного розвитку та самовизначення, механізмів сприйняття інформації і діяльності, засвоєння знань.

У процесі виробничого навчання, для якого розробляють педагогічну технологію, виділяють дві об'єктивно виділені сторони, які необхідно оптимально поєднувати:

– технологічна площина професійних і навчальних знань і вмінь, які піддаються раціональному усвідомленню та алгоритмізації;

– управлінська площина педагогічного процесу, який з точки зору взаємодії суб'єктів процесу, є об'єктом управління.

Таким чином, педагогічна технологія виробничого навчання має враховувати особливості конкретної навчальної групи і конкретний зміст навчання.

У професійно-технічній освіті найчастіше застосовують такі технології, як; мотиваційні, діяльнісні та управління, які враховують закономірності і структуру навчального процесу.

Мотиваційні педагогічні технології допомагають учням одразу включитися у професійну навчально-пізнавальну або навчально-виробничу  діяльність і орієнтовані на розвиток внутрішньої мотивації особистості учнів.

Діяльнісні технології пов'язані з з організацією безпосередньої діяльності учнів. Для виробничого навчання діяльнісні технології спрямовані на технології виконання практичних завдань.

Педагогічні технології можуть бути індивідуальними(для виконання одного конкретного завдання) або загальні, які можна застосовувати незалежно від виду завдання і його конкретного змісту.

За метою виконання і характером пізнавальної самостійності учнів діяльнісні технології поділяють на репродуктивні, проблемно-розвивальні та евристичні.

До інноваційних технологій виробничого навчання відносять такі, як: комунікативні, інформаційні, модульні, проблемне навчання. Проте, зросла актуальність таких методик виробничого навчання, як бригадної організації праці, застосування тренажерів, документації письмового інструктування, ділових ігор тощо. Ці методики, опрацьовані з врахуванням нових вимог до підготовки фахівців, перетворюються в ефективні технології навчання.

Бригадна організації виробничого навчання

В процесі виконання робіт комплексного характеру учні освоюють основи професії — трудові прийоми і операції, накопичують певний досвід. До цього часу вже сформований єдиний учнівський колектив навчальної групи і його вже можна розділити на мікроколектив — бригади. При комплектуванні учнівських бригад. можна використати два основні варіанти. Перший — створюються однорідні бригади, в які включають учнів приблизно рівних за можливостями. Другий варіант — створюються змішані бригади, в які включають і «сильних», і «середніх», і «слабких» учнів. Обидва варіанти мають свої плюси і мінуси. При однорідному складі учнівських бригад вони одержують різні завдання: «сильні» бригади — завдання підвищеної складності, «слабкі» — полегшені. При такому комплектуванні бригад майстру легше здійснювати інструктаж і контроль за роботою бригади, скласти систему завдань, що забезпечують успішне оволодіння навчальним матеріалом кожним членом бригади. Однак таке комплектування бригад знижує можливості організації взаємодопомоги і взаємонавчання учнів, що є важливим чинником бригадної організації навчання. При змішаних бригадах така можливість значно підвищується, але є небезпека, що у разі недостатнього контролю з боку майстра роботу стануть виконувати найпідготовленіші, ініціативні і відповідальні учнів, а менш активні і слабкі виявляться, в ролі підсобників. Комплектуючи бригади, слід піклуватися і про те, щоб до складу їх ввійшли учні, стосунки між якими носять доброзичливий, товариський характер. Кількісний склад учнівських бригад значною мірою залежить від специфіки змісту робіт по професії. Там, де учні об'єднані в бригади, в основному, виконують роботи індивідуально (наприклад, токарі, фрезерувальники, кравці індивідуального пошиття), бригади звичайно значні по кількісному складу — 8-9 чоловік, тобто три бригади в навчальній групі. По професіях, де зміст праці об'єктивно вимагає бригадної організації праці (слюсарі-ремонтники, слюсарі-складальники, електромонтери і т.п.), при визначенні кількісного складу учнівських бригад орієнтуються на аналогічні бригади підприємства — 3-4 людей. При підготовці будівельників, коли учні навчаються на самостійних будівельних об'єктах, створюються комплексні учнівські бригади, в які входять учні різних професій для виконання повного комплекту будівельних робіт. Кількісний склад таких бригад залежить від фронту, термінів і організації робіт. Є два способи бригадної організації виробничого навчання: індивідуально-бригадний і за розчленованою технологією. Суть індивідуально-бригадної організації праці учнів полягає в тому, що члени бригади, виконуючи індивідуальні завдання, добиваються виконання спільного для всієї бригади виробничого завдання — бригадокомплекту. Більш ефективною у виробничому, а також виховному відношенні є організація роботи бригад за «розчленованою технологією». При цьому кожен член бригади виконує тільки певну частину виробу, спільного для бригади виробничого завдання. Спільний результат при цьому залежить безпосередньо від результату кожного.

Така організація праці найбільш характерна для професій колективної праці: слюсарів-ремонтників, складальників, монтажників, кравців: масового пошиття і т.п., хоча за принципом розподілу праці, можна організувати роботу учнів і по професіях суто індивідуальної праці. Робота за розчленованою технологією вимагає узгодженості і ритмічності дій всіх членів бригади, якісного і своєчасного виконання кожної технологічної операції, в результаті підвищується відповідальність і взаємозалежність учнів, які беруть участь в такій кооперованій праці. При цьому кооперація виступає не тільки з організаційної сторони, але і як сукупність певних етичних відносин учнів. В результаті створюються умови сприятливі для виховання почуття відповідальності, свідомої дисципліни, прагнення виконувати роботу якісно, в термін. Перехід на бригадну організацію учнівської праці підвищує вимоги до майстра, як до педагога-організатора. В цілому методичні прийоми і способи керівництва навчанням учнів, об'єднаних в бригади, ті ж, що і при груповому навчанні. Майстер також проводить вступний інструктаж учнів, демонструє нові складні прийоми і способи роботи, розбирає з учнями технологію виконання навчально-виробничих завдань, здійснює поточний інструктаж учнів — індивідуальний і колективний — бригадний, підводить підсумки роботи учнів на завершальному інструктажі. Проте, інтенсифікація виробничої діяльності учнів, що характерна для бригадної організації їх праці, вимагає від майстра значної уваги до керівництва чисто виробничою стороною діяльності учнів. Це може відволікати майстра від рішення суто навчальних задач. Тому при бригадній організації виробничого навчання учнів майстер частину своїх організаційних і керівних функцій здійснює через бригадирів учнівських бригад, які звичайно призначаються або обираються з найпідготовленіших і авторитетніших в групі учнів. Бригадир допомагає майстру у визначенні виробничого плану і денних завдань бригаді, за дорученням майстра доводить ці завдання до учнів з урахуванням рівня їх виробничої підготовленості; організовує виконання робіт бригадою; здійснює певний контроль якості і продуктивності праці членів 27 бригади, представляє від імені бригади готову продукцію майстру або у відділ технічного контролю. Бригадир веде облік робіт, виконаних бригадою і кожним її членом; здійснює заходи по забезпеченню бригади матеріалами, інструментами, виробничим оснащенням і ін.