Конспект. Еволюція теорії та практики менеджменту (0,5 балів)

1. Передумови виникнення науки управління

Простежуючи еволюцію менеджменту, можна сказати, що витоки її сягають у глибину тисячоліть.

Ознаки управлінської поведінки простежуються і в тваринному світі. У ході полювання леви, вовки, гієни діють напрочуд скоординова­но, зграя слонів, мавп чи інших тварин завжди має ватажка, який вста­новлює статус кожного індивіда і підтримує порядок у міжособистісних стосунках. Неперевершено досконалу організацію мають мурахи, бджо­ли та інші комахи.

Виникнення управлінської діяльності ми знаходимо в найдавні­ших суспільствах. В доісторичні часи полювання, спільна праця та охо­рона власної території вимагали чіткої координації дій кожного члена племені. Навряд чи можна було створити велетенські споруди та могутні імперії Стародавнього Світу без уміння керувати масами людей.

Одним із найдавніших і переконливих свідчень про важливість управління й організації є Біблія. Згадаймо події, описані в книзі «Іс- ход» розділ 18, де розповідається про те, як Мойсей, виводячи ізраїльтян із єгипетського полону, зіткнувся саме з проблемами управління. Оскіль­ки його народ був досить чисельним (понад 600 тис. чоловіків, не врахо­вуючи жінок та дітей), то повсякчас виникали конфліктні ситуації, в яких Мойсею як єдиному лідеру та керівникові необхідно було приймати рі­шення. Як свідчить текст Святого письма, «Мойсей сів судити людей, а люди стояли перед Мойсеєм з ранку до вечора». Звісна річ, такий спосіб управління забирав майже увесь час Мойсея і не був ефективним.

Тесть Мойсея Іофор запропонував структурувати управління, ввівши декілька його рівнів та розподіливши повноваження і обов'язки щодо управління людьми між своїми помічниками та керівниками організа­ційних підрозділів: «І послухав Мойсей слів тестя свого, і зробив все, що він говорив. І вибрав Мойсей із всього Ізраїлю здібних людей, і по­ставив їх начальниками народу, тисяченачальниками, стоначальниками, п'ятидесятиначальниками, і десятиначальниками. І судили вони народ в усякий час; про справи важливі доносили Мойсею, а всі малі справи судили самі».

Дослідники виділяють принаймні п'ять історичних етапів роз­витку управлінської практики, а згодом і науки.

Перший етап відноситься до стародавніх часів, коли в Шумеру, Єгипті й Аркаді людські жертвоприношення були замінені на інші дари богам — худобу, ремісничі вироби, гроші тощо.

Другий етап становлення управлінської діяльності пов'язується з ім'ям вавилонського правителя Хамурапі (1792-1750 до н. е.).

Початком третього етапу історії менеджменту дослідники вва­жають період правління царя Навуходоносора II (605-562 до н. е.) зно­ву ж таки у Вавилоні. Цар запровадив цілу низку управлінських інно­вацій, у тому числі систему виробничого контролю якості текстильної продукції.

Подальший розвиток управлінських ідей можна знайти в епоху Античності, зокрема, в системі територіального управління давньо­римського правителя Діоклетіана (243-316 н. е.). Високо оцінюється спеціалістами організація управління Римської католицької церкви в епо­ху Середньовіччя, яка і зараз вважається однією з найбільш досконалих формальних організацій, особливо стосовно керування персоналом, по­будови системи влади й формування авторитету.

Четвертий етап в еволюції менеджменту пов'язується з інду­стріальною революцією XVII—XVIII ст., коли управління відокремилось від виробничої діяльності у зв'язку з необхідністю організації та коорди­нації роботи працівників на великих підприємствах, які почали виникати у той час. На цьому етапі становлення менеджменту управління підпри­ємством здійснювалось власником, який і уособлював вище керівництво компанії.

Поступово індустріалізація охоплювала все більше підприємств, прискорюючи розвиток промисловості. Розширення масштабів ви­робництва та ускладнення організаційних завдань спричинили необхід­ність вдосконалення системи управління, при тому відбулося відокрем­лення управління від капіталу. Саме в таких умовах власники капіталу почали рекрутувати професійних управлінців-менеджерів для здійснен­ня функцій управління підприємствами.

П’ята управлінська революція мала місце в кінці XIX – на початку XX ст. ЇЇ часто називають бюрократичною, не дивлячись на велике значення революційних перетворень.

Однак, остаточне розмежування володіння власністю на капітал та управління цією власністю відбулось з появою акціонерних товариств, коли власники акцій на своїх зборах могли призначати найманих ме­неджерів. Рада директорів та акціонери перетворились на вищі керівні органи, перед якими менеджери звітували та відповідали за ефективне використання суспільного капіталу. Нова система розподілу владних та керівних функцій ознаменувала собою закінчення четвертого (інду­стріального) періоду розвитку менеджменту. Суспільство впритул піді­йшло до нового п'ятого радикального перевороту в уявленнях та практи­ці управління організаціями.

2. Класичні теорії менеджменту

У другій половині, й особливо наприкінці XIX століття, економіч­ні процеси значно ускладнюються, утворюються величезні корпорації, відбувається централізація банків і транспортних мереж, прискореними темпами розвивається науково-технічний прогрес. У цей час людство стає свідком дійсно революційних винаходів та відкриттів, що розкри­вали нові безмежні можливості для масового виробництва товарів ши­рокого вжитку. Значно посилюється конкурентна боротьба, що вимагає застосовувати нові маркетингові підходи у господарській діяльності під­приємств та організацій.

Усе це вимагало більшої спеціалізації управління, а відтак місце індивідуального власника і керівника почав обіймати найманий спеціаліст-менеджер.

Справжня історія менеджменту як науки та професійної ді­яльності пов'язується з дослідженнями талановитих вчених двадцятого століття — Ф. Тейлора, А. Файоля, Г. Емерсона, Е. Мейо, П. Друкера та інших, які започаткували відповідні школи та концепції менеджменту.

1.   Класична теорія

1.1 Школа наукового управління

 

Хронологічно першою є наукова школа менеджменту Фредеріка Вінслоу Тейлора, який основні положення своєї теорії виклав у роботі «Принципи наукового управління» (1911).

Тейлору та його од­нодумцям (Генрі Гант, Френк і Ліллі Гілберт) належить ідея розділення виробничого процесу на окремі операції аж до мікрорухів, ретельне ви­вчення часу, рухів та зусиль, які витрачає робітник для здійснення пев­них видів робіт,і на цій основі вироблення найбільш ефективних мето­дів та прийомів праці.

Впровадження системи Тейлора на заводі «Тейбор» у Філадельфії, а потім і на підприємствах Г. Форда дало блискуче підтвердження ефек­тивності школи наукового управління. Разом із тим, слід зауважити, що уявлення Тейлора про управління було суто механістичним, люди­на розглядалась ним як гвинтик у величезному виробничому механізмі.

Сам Тейлор стосовно ролі людини на виробництві висловлювався так: «Нині однією з головних вимог, що висуваються до людини, до професійних обов'язків якої входить, наприклад, контроль ро­боти заводського станка, є її флегматичність і психічна непро­никливість. Іншими словами, спосіб мислення сучасного робітни­ка мало чим повинен відрізнятись від способу мислення робочого мула».

Практичне втілення принципів наукового управління Тейлора ви­магало нової організації управління. Значна увага приділялась і змінам у формах оплати праці: була введена оплата за результатами фактично виконаної роботи.

1.2  АДМІНІСТРАТИВНА (КЛАСИЧНА) ШКОЛА

Засновником цієї школи був французький інженер, дослідник проблем керування організаціями Анрі Файоль. У своїй книзі «Загаль­ний і виробничий менеджмент», яка була опублікована 1923 р. у Фран­ції, а згодом 1930 р. у Сполучених Штатах, Файоль виклав свої погляди на вдосконалення практики управління підприємством. 

Анрі Файоль вперше сформулював загальні управлінські функції:

• • • • • • • передбачення;
            • планування;
            • організацію;
            • координування;
            • контроль.

Анрі Файоль сформулював “Універсальні принципи управління”!!!

Внесок Файоля у розвиток менеджменту був настільки зна­чним, що більшість сучасних менеджерів вважають його батьком адмі­ністративного управління й досі використовують у своїй практиці озна­чені принципи і функції. Загалом, класична теорія менеджменту стала важливим підґрунтям для подальших теорій та підходів. Ідеї А. Файоля були розвинуті в працях його послідовників Г. Емерсона, Л. Урвіка, Г. Форда, Макса Вебера.

 

Макс Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії”!!!

Характеристика моделі ідеальної бюрократії Макса Вебера

1.  Високий ступінь розподілу праці.
2.  Чітка управлінська ієрархія.
3.  Численні правила, стандарти та показники оцінки роботи.
4.  Дух формальної знеособленості (відсутність симпатій та переваги до окремих робітників).
5.   Підбір кадрів в організації за їх діловими та професійними якостями.

!!!!! Як в науковій школі, так і в адміністра­тивному менеджменті спостерігався спрощений, механістичний підхід у дослідженні організацій та управлінських процесів, особливо стосовно ролі людини на виробництві.

2. Неокласична (поведінкова) теорія

2.1 Школа людських стосунків

 Родоначальниками цього напрямку вважають Мері Паркер Фоллетт і Елтона Мейо.

Мейо дійшов висновку, що на продук­тивність праці робітника істотно впливає ставлення до нього як до осо­бистості з боку адміністрації та колег, отже керівники підприємств по­винні орієнтуватись здебільшого на людей, ніж на продукцію, віддаючи перевагу соціально-психологічним методам управління.

Особливою популярністю нині користується теорія Абрахама Маслоу, згідно з якою в основі мотивації знаходиться ієрархія потреб, поступове задово­лення яких і є основним спонукальним чинником поведінки людини.

Дослідники психологічної школи вважали, що коли керівництво проявляє велику турботу про своїх працівників, то й рівень задоволеності їх буде зростати, а це приведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими відносинами, які місти­ли більш ефективні дії безпосередньо керівників, консультації з робітника­ми та надання їм більш широких можливостей спілкування на роботі.

2.2  Школа організаційної поведінки

Серед найбільш великих постатей розвитку поведінкового напрямку можна згадати Ренсіса Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора і Фредеріка Герцберга. Вони вивчали різні аспекти соціальної взає­модії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організації, лідерства, зміни змісту роботи та якості родово­го життя.

Якщо школа людських відносин зосереджувала свою увагу головним чином на методах налагодження міжособистісних відносин, то новий підхід намагався допомогти працівнику усвідомити свої власні можливості.

Найважливішими чинниками продуктивності праці вважають­ся задоволення роботою, управління стресами, лідерство, групова ди­наміка, організаційна політика, профілактика та вирішення конфліктів тощо.

Модель теорії X і теорії Y Дугласа МакГрегора найліпше пояснює суть людських стосунків.

    

Теорія X передає негативний погляд на люди­ну, яка є від природи лінивою, безініціативною, безвідповідальною й спонукається до роботи лише силою наказу, контролю й загрозою покаран­ня.

Теорія Y відображає протилежну позицію у ставленні до робітників: для людини праця є природною потребою, отже вона працює, керуючись духовними та соціальними чинниками, сама себе контролює, виявляє іні­ціативу й відповідальністі.

3. КІЛЬКІСНА ТЕОРІЯ

Найбільш відомими представниками цієї школи є Д. Марч, Г. Саймон, Р. Акофф, Д. Вудворд, Д. Томпсон,    Н. Лоуренс.

Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей.

Кількісна теорія збагатила менеджмент математичним апаратом для ухвалення рішень, планування, організації та контролю виробничого процесу.

Дослідження в межах кількісної школи передбачає реалізацію певних дій (процедур):

1. Виявлення операційної проблеми.

2. Вироблення моделі ситуації, яка спрощує реальність і подає її абстрактно;

3. Надання змінним моделі кількісних значень з метою описати кожну змінну та зв'язки між ними.

3. Характеристика інтегрованих підходів до управління

На відміну від традиційних теорій менеджменту, які акцентували головну увагу на якомусь одному аспекті управління (операції, процес управління та управлінська діяльність, поведінка людей в організаціях) сучасна теорія менеджменту зосереджена на перевагах процесного, системного та ситуаційного підходів, які не виключають, а синтезують попередні концепції.

ПРОЦЕСНИЙ підхід

Розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій управління), які реалізуються у певній послідовності. Кожна функція управління, в свою чергу, складається із взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій. Об’єктом досліджень процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов’язаних функцій управління організацією.

СИСТЕМНИЙ підхід

Основою сучасного менеджменту є розуміння організації як пе­реважно відкритої системи, яка функціонує в умовах мінливого середови­ща та взаємодії багатьох зовнішніх та внутрішніх чинників. Філософське розуміння управління полягає в тому, що воно (управління) є властивіс­тю високоорганізованих систем підтримувати свою якісну сутність, вза­ємодіяти з середовищем і розвиватись.

Розглядаючи організацію як систему, слід розрізняти в її струк­турі чотири взаємопов'язані елементи, що функціонують як єдине ціле:

• витрати (вкладення): матеріальні, людські, фінансові та інфор­маційні ресурси, які організація отримує зі свого середовища;
• трансформаційні процеси, тобто технологічні та управлінські процеси, що перетворюють ресурси у випуск;
• випуск (результати) — це товари та послуги, прибутки, втрати, поведінка працівників та інформація;
• зворотний зв'язок — це реакція середовища на результати діяль­ності та сприйняття організацією цієї реакції.

Отже, для успішного менеджменту слід постійно вивчати та ана­лізувати зміни середовища, осмислювати вплив цих змін на підсистеми в межах організації, розуміти й передбачувати наслідки рішень для ор­ганізації.

Досліджуючи організацію як відкриту систему, американська кон­салтингова фірма «МакКінсі» запропонувала модель менеджменту ор­ганізації, яка складається з семи взаємопов'язаних елементів.

В англій­ській мові назва кожного з цих елементів розпочинається з літери «S», тому цей підхід більше відомий як  МОДЕЛЬ 7 «S»

Системний підхід до менеджменту організації передбачає на­явність у структурі системи підсистем, тобто відносно автономних і в той же час підпорядкованих їй систем: маркетингу, виробництва, збуту, фінансів тощо. Взаємозалежність та співпраця різних підсистем у межах організації характеризується такою властивістю як синергія, тобто здатністю двох чи більше суб'єктів спільно діяти в одному напрям­ку, досягаючи набагато кращого результату, ніж якби вони діяли окремо.

       

Ефект синергії помітив ще Адам Сміт, шотландський економіст XVIII століття, — у своїй книзі «Добробут народів» він описує процес виготовлення звичайних шпильок. Працюючи самотужки, один робітник навряд чи зміг би за день виготовити хоча б двадцять шпильок. Але на де­яких фабриках підприємці розділили виготовлення цього виробу на цілу низку стадій — окремих операцій. Так, один робітник витягував дріт, інший вирівнював його, третій розрізав на шматки, четвертий займався тим, що загострював кінці, і так аж до завершення, всього виконувалось 18 операцій. Працюючи таким чином, десять робітників виготовляли 48 тис. шпильок за зміну, — по 4800 на кожного! 

Як бачимо, синергія є могутнім важелем, за допомогою якого ор­ганізація може досягнути успіху. Однак, якщо керівник не дбає про ко­ординацію та кооперацію підсистем, не стежить за зворотним зв'язком із середовищем і не пристосовується до нього, він посилює процес ентро­пії, тобто системного занепаду, який призводить до кризи й банкрутства. Ентропія подібна течії, яка відносить плавця далеко донизу ріки, якщо той перестає гребти.

СИТУАЦІЙНИЙ підхід

До сучасних концепцій менеджменту належить і ситуаційний підхід, суть якого полягає у тому, що кожна організація є унікальною і тому не існує універсального способу управління. Ситуаційний підхід синтезує різні школи, прийоми і концепції та пов'язує їх з конкретними ситуаціями для досягнення найкращого результату.

Основними ідеями ситуаційного менеджменту є такі: керівник пови­нен володіти різними засобами й методами управління; він повинен уміти передбачати наслідки прийнятих управлінських рішень та обраних стра­тегій; керівник повинен уміти правильно оцінити та зрозуміти ситуацію, а також прогнозувати ймовірні її зміни; мистецтво менеджера полягає в тому, що він повинен уміти пов'язувати конкретні управлінські прийо­ми та інструменти з конкретною ситуацією для того, щоб по можливості зменшити негативні впливи та наслідки й забезпечити досягнення цілей організації найкращим чином в конкретних обставинах.

Під ситуацією розуміють конкретний набір обставин, які впливають на організацію в цей час.