. Етносоціологія.

1. 1. Основні поняття соціології етнічних відносин.

1. 1.                   Основні поняття соціології етнічних відносин

Вивчення етнічних структур необхідно для розуміння специфіки сучасного сус­пільного розвитку. Національна проблематика знаходить своє місце й в економіці, демографії, політології, етнографії й інших гуманітарних науках.

Соціологія націй, національних відносин вивчає соціально-економічні, соціаль­но-політичні, культурні, освітні процеси, питання асиміляції, консолідації й інтег­рації націй і народностей.

Специфіка досліджень національних проблем у нашій країні за радянських часів полягала в тому, Ідо ними займалися в основному вчені із союзних республік, і часто результати нагадували заздоровниці на честь старшого брата, дружби народів, інтерна­ціоналізму. На всі складні і суперечливі питання міжнаціональних відносин було на­кладено табу.

Для аналізу соціально-етнічних відносин слід уточнити деякі поняття. Насампе­ред, слід позначити поняття рас — це групи людей із загальними для них біологічни­ми ознаками (колір шкіри, розріз очей, колір і текстура волосся). В етнографії виді­ляються чорна, жовта і біла, у західній соціології — кавказька раса.

В етнічному розвитку людство пройшло кілька ступенів: рід, плем'я, народність, нарешті, нація. При всій спірності трактування поняття «нація» більшість соціологів сходиться на тому, що нація —«велика соціальна група людей, то склалася на визна­ченій території, що має загальну літературну мову, спільність історичного минулого, культури і деякі особливості психічного складу».

Важливо уточнити, що більшість націй склалося в умовах капіталізму. Прагнен­ня буржуазії забезпечити можливість для свого вільного розвитку сприяло об'єднан­ню розрізнених феодальних утворень, вимагало державної єдності території, на якій проживало населення, що говорить на одній мові. Слід також зазначити, що процес утворення націй триває дотепер, але відбувається він в інших соціальних і політич­них умовах, і його рушійними мотивами виступають інші фактори.

Етнічні групи — групи людей, що розрізняються за своєю культурною спадщи­ною, мовою, історією, духовною культурою. Наприклад, євреї, цигани в Україні. В західній соціології (М. Хегтер) «етнічна група існує на базі почуттів, що зв'язують осо­бистості в солідарну групу на основі деякої культурної основи». Наприклад, іудаїзм для євреїв. Важливість вивчення соціально-етнічних відносин незаперечна.

2. Проблема самовизначення націй у соціології

Проблема самовизначення націй у соціології

Найважливішими проблемами соціології націй, національно-етнічних відносин є соціальна, професійна і національна структури регіону, країни. Соціологи, вивча­ючи динаміку цих процесів, можуть вчасно попередити суспільство, що престижні професії, владні структури перетворюються в привілей осіб тієї чи іншої національ­ності. Не тільки наш досвід, але і практика інших країн засвідчує, що в основі міжна­ціональних конфліктів лежить перевага осіб окремої національності в професійній сфері, що має високий статус, високі доходи. У цьому випадку практично скрізь ви­никає однакова реакція, принаймні, неприязне ставлення або підозра, що представники цієї етнічної групи отримують несправедливі доходи. У США - це японці, в Україні — євреї, в Індонезії — китайці тощо.

Націоналістичні стереотипи в повсякденній життєдіяльності досить поширені. Так, за даними соціологічних опитувань, на запитання: «Чи є такі нації, до представ­ників яких ви відчуваєте ворожість?», - ствердно відповіли в різних регіонах від 10 до 33 відсотків опитуваних.

Найбільш складною для соціології національно-етнічних відносин є проблема національного самовизначення. Чи обов'язково кожен народ, навіть найменший, повинний мати свою державність? Зараз на планеті біля п'яти тисяч національних мов, за кожною з яких стоїть народ, етнічна група. Але держав — членів ООН при­близно 200. Відомі деякі малі держави Європи: князівство Монако, Ватикан. Вони зайняли свою особливу нішу, і більше не треба центра ігорного бізнесу чи резиденції папи римського.

Як же бути з правом націй на самовизначення? Самовизначення означає дер­жавний устрій на історично сформованій національній території, вільний розвиток своєї національної мови і національної культури, створення національних політичних і громадських організацій.

На сучасному етапі розвитку людства, що характеризується усе більш складним поділом праці, на перший план виходить необхідність загальнолюдської спільності і високого ступеня однорідності всього людства, окремих континентів, незважаючи на національні кордони. Існують точки зору, що економічні форми інтеграції призве­дуть узагалі до відмирання націй як форм об'єднання людей.

Загальний хід соціальних процесів, що призведе до відмирання націй, не може слугувати виправданням для придушення процесів національного відродження чи зневаги правом націй на самовизначення.

3. Соціологічні питання соціального і культурного життя націй

Соціологічні питання соціального і культурного життя націй

У соціології особливе місце займають питання вивчення рівня соціального і куль­турного розвитку націй, їх консолідації, асиміляції, інтеграції, міжнаціональних шлюбів, двомовності, розвитку національної самосвідомості, націоналізму, шовініз­му тощо.

Розвиток цивілізації характеризується дуже складними процесами. В історії були народи, від яких тремтіли імперії і які відійшли у вічність, - гуни, скіфи, ацтеки, готи. Звичайно, вони не зникли, а просто злилися з іншими, асимілювалися. У радянсь­кий час утворилася казахська нація з кількох джусів, таджицька — з кількох родинних племен. Процеси етнічної консолідації йдуть у народів Північного Кавказу. Наприк­лад, у Дагестані, де проживає близько ЗО етнічних груп — аварці, даргинці, кумики, лезгини, лакці, табасаранці, чеченці, ногайці, агули, тати, цахури. У кожної гори -свій народ, зі своєю мовою, своєю культурою. Як усе це зберегти?

Звичайно, у нашій історії є і приклади примусової асиміляції, коли в Узбекистані таджиків записували узбеками, чи в Азербайджані курдів — азербайджанцями.

Національна асиміляція

Зрозуміло, як і в усьому світі з його інтенсивними зв'язками, в Україні йдуть про­цеси національної асиміляції. Але це природна асиміляція, коли невеликі національні групи переймають добровільно мову, культуру, побутові звичаї великої нації, в ото­ченні якої вони живуть. Скажімо, асиміляція євреїв, карелів, мордви тощо. Напевно, ці процеси прогресивні.

У західній соціології для характеристики міжнаціональних процесів використову­ються такі підходи. Асиміляція —добровільна чи насильницька. У США вона йшла на основі англоконформізму. Хоча це завжди взаємний процес збагачення культури.

Плюралізм — самостійне співіснування етнічних груп. Найбільш яскравий при­клад — Швейцарія, де три чверті населення — німці, але італійці і французи не втра­тили ні мови, ні свого способу життя. Для України це теж типова картина. Правовий захист етнічних меншостей, наприклад, малих народів Півночі в Канаді, США і Ук­раїни.

Міжнаціональні шлюби

Для соціології має дуже важливе значення вивчення міжнаціональних шлюбів. Національно-змішані шлюби є важливим каналом зміни Етнодемографічної структури українського суспільства. Самі по собі такі шлюби не змінюють чисельного співвідно­шення контактуючих національностей, однак діти з таких сімей, обираючи собі націо­нальну приналежність одного з батьків, тим самим обривають етнічну лінію іншого. Статистичні дані свідчать про те, що в загальноукраїнському масштабі при визначенні національності дітей в етнічно змішаних сім'ях перевага надається українській націо­нальності, хоча тут є значні регіональні варіації. У плані генетичного здоров'я людства такі шлюби сприятливі, як правило, а діти, народжені в них, відрізняються здоров'ям, здібностями. Можна говорити як про окремі приклади, так і про етнічні групи, наприк­лад, козацтво, яке формувалося на кордонах етнічних груп.

Але з погляду національної самосвідомості у такому варіанті якась нація програє, адже діти змушені вибирати одну з двох національностей, а іноді зовсім іншу-третю. Дитина від українки і білоруса, що виросла в українському середовищі, українській культурі, що володіє українською мовою, хто вона за національністю? Найчастіше діти обирають національність того з батьків, хто має більш високий соціальний, куль­турний і етнічний статус. Вирішальне значення має переважне етнічне середовище. Зокрема, діти від шлюбів українських жінок з чоловіками інших національностей у межах України, і особливо в містах, де переважає українське населення, найчастіше зараховують себе до українців. Тут слід пам'ятати, що націй на 100 відсотків чистих в етнічному плані просто не існує. Справа не в крові батьків, а в умовах формування особистості. Для великих народів ці процеси не мають принципового значення, а для малих вони дуже хворобливі.

Деякі соціологи стверджують, що міжнаціональні шлюби менш стійкі. Але дані переписів населення, соціологічних опитувань свідчать, що міжнаціональні шлюби навіть більш стійкі, ніж однорідні. Міжнаціональні шлюби частіше зустрічаються се­ред міського населення, у районах нового освоєння. Видно, це пов'язано з міграцією молодого населення й ослабленням впливу старших, котрі майже завжди в цих пи­таннях консервативні.

Духовне життя націй

Найважливішим напрямом соціології націй є коло процесів і явищ у духовному житті націй, тобто освіта, культура, мова, традиції тощо. Якщо економіка і соціальне життя в основному інтернаціоналізуються, то духовне життя виступає в ролі свого роду сховища національного духу, традицій, національної самобутності. Саме мова, культура, традиції найбільшою мірою зберігають національне, особливе.

Тут, напевно, найголовнішою є проблема мови. Зараз проблеми мови, мабуть, найгостріші в суверенних республіках СНД. Національна мова стає державною мо­вою. І це правильно. Але треба враховувати інтереси інших національних груп, тобто право на володіння своєю мовою при спілкуванні. Державі слід забезпечити законне право учити дітей і учитися на своїй рідній мові всім громадянам республіки.

Вирішуючи мовні проблеми деяких малих народів, можна йти шляхом створен­ня культурних громад, вводити викладання мов цих народів у школах. Для цього по­трібно проводити соціологічні опитування населення, реалізувати національну по­літику з урахуванням думок і побажань більшості населення.

Необхідно пам'ятати, що в кризових ситуаціях питання мови, національної куль­тури найчастіше виявляються в епіцентрі політичного життя, необережні кроки мо­жуть призвести до серйозної соціальної напруги.

Таким чином, соціологія націй має специфічні підходи до вивчення національ­но-етнічних питань. У неї велике майбутнє. У сучасній ситуації при вирішенні національних питань соціологічна інформація особливо важлива, якщо ми хочемо дійти згоди.

4. Національно-етнічні процеси та відносини

Національно-етнічні процеси та відносини

Національні відносини завжди пов'язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об'єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування ок­ремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких прожива­ють за кордоном.

Національні відносини ніколи не існують поза іншими суспільними явищами (політичними, духовними, соціальними, економічними тощо). Суб'єкти таких відно­син часто демонструють особливості своєї етнічної свідомості та самосвідомості. Тому міжнаціональні відносини, навіть маючи стійку об'єктивну основу, розгортаються у сфері почуттів, ілюзій, національних міфів та упереджень.

Національні відносини завжди мають ідеологічний характер, перебувають на перетині культур. Суб'єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаєми­ни між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.). Існують і багатонаціональні держави, в яких питома вага нетитульних націй не менша порівняно з основним населенням (Швейцарія). Відносити такі етноси до національних мен­шин некоректно ні в політичному, ні в культурному сенсі: спільність етнічної долі, культур, навіть національних стереотипів робить усі національні утворення в поліетнічних країнах формально рівноправними.

В Україні як багатонаціональній державі, заданими перепису 1989 р., прожива­ло до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутріш­ньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40 % тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33 % — російськомовні ук­раїнці та до 21 % - російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас, нарівні державних інституцій простежується на­магання підняти значення української мови як державної.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовно­му та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання со­ціальної справедливості.

Економічні національно-етнічні відносини спрямовані на задоволення еко­номічних потреб етнічних творень. Економічні потреби можуть формуватися як стихійно, через особливості історичного розвитку (наприклад, у середньовічній Європі більшість капіталів, нагромаджених завдяки лихварництву, концентру­валася в руках єврейського населення через релігійні упередження християнства), так і завдяки політиці держави (заборона в Південно-Африканській республіці чорношкірому населенню займатися управлінською, адвокатською та іншими видами діяльності). Ці відносини втілені в існуючому суспільному розподілі праці, в системі економічних зв'язків між різними національно-етнічними утворення­ми. Не завжди це є наслідком свідомої практики держави. Так, в Україні завдяки особливостям розселення російської етнічної групи (переважно в центрах урба­нізації) відсоток росіян, зайнятих в інтелектуальній сфері, помітно вищий, ніж українців.

Політичні етнонаціональні відносини стосуються, передусім, рівної участі всіх етнічних утворень у реалізації політичної влади в країні та вирішенні найважливіших проблем державного життя. Вони спрямовані на реалізацію громадянських прав і свобод представників різних етнічних груп. Про невирішеність політичних проблем етнічних груп свідчила відсутність виборчих прав в афроамериканського населення до часів Громадянської війни в США. Часто важливими щодо цього є питання дер­жавного устрою: є країна федеративним утворенням на демократичних засадах, де передбачено широку участь національних меншин у реалізації владних повноважень, чи вона має унітарний характер.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізуєть­ся не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдя­ки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх само­бутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного на­ціонального самоутвердження. Відповідно, перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм - теорія і практика етнічних відносин, які грунтуються на самоіден-тифікації націїу вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяль­ності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку краї­ни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Як суспільний рух він зародився одночасно в розвинутих країнах Західної Євро­пи (Англія, Франція) внаслідок загального розвитку політичної та соціально-еконо­мічної системи цих країн, а також у багатоетнічних країнах імперського типу (Авст­ро-Угорщина, Росія) — внаслідок протестів нетитульних етнонаціональних груп проти національного гноблення та нерівності.

Радянська соціологія трактувала націоналізм як систему установок і політич­них ідей щодо винятковості, переваги власного народу над іншими, небажання інтегруватися з іншими народами, а також як дії, спрямовані на їх дискриміна­цію.

Однак після розпаду політичної та ідеологічної системи Радянського Союзу у пострадянській науці набувають чинності концепції, що тлумачать націоналізм як теорію і практику самоідентифікації нації у вирішенні політичних, державних, еко­номічних, соціокультурних проблем суспільного розвитку, які реалізуються в різно­манітних формах діяльності.

Таке розуміння націоналізму стосується сутності, а не політичних чи ідеологіч­них його оцінок. А сам феномен класифікують на громадянський (державний), ет­нічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особис­тості. Така форма націоналізму (іноді його порівнюють з патріотизмом) визнана нор­мою людського співіснування, оскільки він спрямований на консолідацію всього насе­лення держави за допомогою юридичних інститутів, загальногромадянських прав, куль­тури, ідеології.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Часто його критикують за спрямованість на досягнення влад­них, ідеологічних, культурних та інших переваг для одного народу. Політичний націо­налізм домінуючих народів може призвести до дискримінації нетитульних національностей, узурпації державних інститутів та ідеології. Націоналізм недомінуючих етнічних меншин за екстремального свого розвитку переслідує сепаратистські (лат. окремий, відособлений) цілі, домагається вирішення проблем етнічної нерівності будь-якими засобами. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історич­ної самосвідомості тощо. Він може виконувати позитивну роль, якщо уникатиме культурного ізоляціонізму, негативного сприйняття інших культур, не матиме схиль­ності до відродження та поширення архаїчних елементів культури, що стримують розвиток етносу.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.

Національне питання - форма відкритої постановки в суспільстві проблеми роз­витку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв'язку з реальними або уявними несправедливостями у міжна­ціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес», від діапазону усвідомлення якого націо­нальне питання набуває широкого або вузького тлумачення. Неможливість остаточ­ного вирішення національного питання потребує постійної уваги до національних процесів, пошуку можливостей гармонізації міжнаціональних відносин, подолання суперечностей з метою недопущення переростання їх у міжнаціональний конфлікт.

Згідно із законом соціальних сподівань, що підвищуються, з активізацією про­цесів урбанізації, зростанням кількості представників національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації розширюється й діапазон їх потреб. Тому цілком при­родним є бажання національних утворень поліпшувати своє життя.

Націоналізм може посилюватися і як реакція на можливість (реальну чи вдава­ну) втрати існуючого рівня автономії, особливо в поліетнічній державі. Спричинити його може, наприклад, експансія (економічна, політична, культурна) іншої держави або метрополії (якщо йдеться про поліетнічну державу).

Не менш впливовим може бути і соціальний чинник, наприклад, конкуренція за робочі місця, особливо у престижних сферах зайнятості (рухи мезоамериканського чи афроамериканського населення США). Інколи, щоправда, трапляється, що престижні сфери зайнятості займають здебільшого представники національних меншин даної країни (високий рівень росіян у бізнес-еліті країн Балтії або вплив японських проми­словців у США). У будь-якому разі проблеми соціальної стратифікації можуть впли­вати на розвиток національних рухів як титульного етносу, так і етнонаціональних меншин.

Дифузний націоналізм пов'язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний ста­тус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебіль­шого в стресових ситуаціях.

Поширеною є концепція, згідно з якою в розвинутих країнах орієнтація на націо­налізм тісно пов'язана з консервативними та авторитарними поглядами (на відміну від країн, що розвиваються, де націоналізм може бути чинником подальшого розвитку політичного та соціального потенціалу країни).

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалеж­ності етнонаціональних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо (Чеченська респуб­ліка).

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додер­жання базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:

•  право на існування (заперечує законність таких явищ, як геноцид чи етноцид, насильницьке знищення будь-якого народу чи культури);

•  право на самоідентифікацію (передбачає самовизначення громадянами своєї національної належності);

• право на суверенітет, самовизначення і самоврядування (реалізується завдяки самостійному налагодженню своєї життєдіяльності, без втручання ззовні);

•  право на збереження культурної самобутності (основна увага зосереджується на питаннях мови, освіти, збереженні і розвитку традицій, культурної спадщини тощо);

•  право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання;

•  право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною ок­ремою нацією прав на існування та розвиток.

5. Питання для роздумів

Питання для роздумів

І.Яке співвідношення існує між соціологією, ентносоціологією, соціологією

нації?

2. Що Ви розумієте під поняттям етнічний ренесанс? В чому полягають його

причини?

З.Коли і ким у науковий обіг вводиться термін етносоціологія?

4. В чому полягає відмінність між предметом і об’єктом етносоціології?

5.Як Ви розумієте співвідношення соціального і етнічного? Поясність свої

міркування.

б. Що таке соціологія нації та які процеси і явища вона вивчає?

7.Назвіть основні соціальні функції етносоціології та розкрийте їх суть.

8. Назвіть основні підходи до розуміння етносу та поясність відмінності між