Основні етапи і тенденції розвитку соціологічної думки.

1. Три історичні стадії пізнання суспільства

Політична та соціальна думка розвивалась на основі релігійно-міфологічного світогляду. Соціальні погляди тісно перепліталися з філософськими, моральними та іншими уявленнями. Більшість цих уявлень зафіксовано в Біблії та інших джерелах стародавнього світу.

Становлення соціологічних знань від часів античності до наших днів було процесом безперервним та послідовним. Досягнення всіх наук — філософії, історії, теорії політики, права, природознавства — містили в собі елементи соціологічних знань. Докорінні зміни умов та змісту життєдіяльності людей, а водночас і соціальної свідомості початку ХІХ ст. підготували оформлення соціології як окремої, специфічної, самостійної науки. Можна виділити три основні стадії історії соціологічної думки (див. схему 6). 1. Релігійно- міфологічна. (Веди, Біблія, Коран)

2. Філософсько- етична ( Платон, Арістотель, Мор, Макіавеллі, Сократ, Кетле...) 

3. Раціональна (позитивна). (Конт, Вебер, Спенсер, Маркс, Дюркгейм, Парето, Сорокін,Ковалевський, Мід, Парсонс, Дарендорф, Лазерфельд...)

Поглиблення знань про суспільство поступово звільняє думку від релігійно-міфологічних уявлень та забезпечує формування соціології як окремої науки. Цьому сприяли не тільки розвиток гуманітарних наук, а й бурхливі перетворення періоду буржуазних революцій кінця ХVІІІ—початку ХІХ століття.

2. Етап глобальних концепцій розвитку суспільства (середина і друга половина ХІХст.)

У 30-40-х роках XIX ст. у суспільному житті Європи відчувалась істотна нестабільність. Отже, виникає потреба у стабілізації розвитку суспільства. Визначні відкриття в хімії та біології спонукали К. Маркса і Ф.Енгельса винайти діалектичний матеріалізм, а О. Конта та його послідовників І . Спенсера й Е. Дюркгейма - «органічну теорію розвитку суспільства». Європа стала тією частиною світу, де найповніше визріли умови для осягання людським розумом теоретичної та практичної перебудови суспільства. Ствердилася думка, що наука може впливати на розвиток суспільства, спрямовуючи його у потрібному напрямі.

Засновником соціології вважають французького вченого, філософа-позитивіста О Конта (1798 - 1857). У 1839 р. вийшов третій том його «Курсу позитивної філософії», де вперше використано термін «соціологія». Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існування трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

- теологічна (до 1300 р.) - панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є надприродні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

- метафізична (1300 - 1800 pp.) - панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену виходять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї суверенітету, права, легітимність уряду у політиці тощо).

- позитивна або наукова (з 1800 p.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, - вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

О. Конт, як і більшість тогочасних вчених, визнавав еволюцію і прогрес, який, на його думку, полягав у еволюції методів отримання і накопичення знань. Він розробив свою класифікацію наук відповідно до їх ускладнення й утворив такий ряд: математика - астрономія - фізика - хімія - біологія - соціологія. Спочатку він назвав соціологію соціальною фізикою і поділив її на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови існування, закони функціонування соціальної системи, її структуру й елементи. Результатом цих знань є теорія суспільного порядку. Соціальний порядок базується на трьох чинниках: сім'ї як базовому елементі суспільства, державі - органі соціальної солідарності, гаранту порядку та на релігії - регулятору соціальної поведінки. Соціальна динаміка вивчає і фіксує закони розвитку і зміни соціальних систем. На виході тут маємо теорію суспільного прогресу (прогресу розуму).

Головне завдання соціології, за О. Контом, - вироблення позитивної політики наукового реформування суспільства. Цей шлях повинен бути оптимальним, у ньому не повинно бути ні застою, ні революційної анархії.

Г. Спенсер (1820 - 1903), послідовник О. Конта, мав своє особисте бачення соціології та її завдань. Він так багато зробив для впровадження цієї науки, що деякі дослідники вважають його засновником соціології нарівні з О. Контом. Він розвинув ідею соціальної еволюції як розвитку від простого до складного. Еволюційні процеси у суспільстві бувають трьох видів: органічні, неорганічні і надорганічні. Суспільство є соціальним організмом, який за аналогією з організмом біологічним народжується, збільшує масу, що й ускладнює його структуру. Ускладнення структури відбивається на створенні суспільством соціальних інститутів (домашніх або сімейних, обрядових, політичних, церковних і професійно-промислових) і веде до диференціації функцій соціальних інститутів, від чого частини тісніше пов'язуються між собою. Разом з фіксацією подібності соціального і біологічного організмів Г. Спенсер відмітив і їх принципову різницю: якщо у біологічному організмі частини служать для цілого, то в соціальному ціле існує для частин. Однією з функцій цього цілого, за Г. Спенсером, є соціальний контроль, який тримається на двох страхах: страх перед живими створює державу, страх перед мертвими - церкву. Ідеї Г. Спенсера стали основою теорії структурного функціоналізму, яка виникла пізніше.

У межах соціології позитивізму О. Канта та органічної чи натуралістичної школи Г. Спенсера існували й інші теорії, які зробили свій внесок у розвиток цього напряму.

Австрійський вчений JL Гумплович (1838 - 1909) був прибічником теорії соціального дарвінізму та соціального конфлікту. У його роботах стверджується головний принцип природного відбору - боротьба за існування, виживання найбільш пристосованих, агресивність людей. Все це має місце у суспільстві як продовженні розвитку природи. Згодом послідовник теорії конфлікту американський вчений А. Смол розвинув цю думку, вважаючи, що конфлікти необхідні, оскільки їх розв'язання є благом для суспільства. На конфліктах вчаться, ліквідуючи їх наслідки. Таким чином іде вдосконалення суспільства.

Французький соціолог Ж.А. Гобіно (1816 - 1882), представник расово-антропологічної школи, вважав, що соціальне життя - наслідок расових чинників. Раси відіграють головну роль в історії суспільства, вони можуть бути вищими і нижчими. Змішування їх призводить до деградації людини. Соціальна поведінка останніх залежить від біологічного чинника.

Англієць Г.Т. Бокль (1821 - 1862) належав до географічного напряму в соціології, для якого характерна абсолютизація природних чинників і недооцінка людини як соціальної істоти. Він вважав, що культура і психіка людини залежать лише від природи.

Перелічені вище соціологи були представниками соціологічної позитивістської школи, для якої характерним є: підкорення соціальних явищ законам природи; побудова соціології подібно природничим наукам і використання їх точних методів; об'єктивність знання, яке описує соціальну дійсність незалежно від людини; людина є істотою природною.

Окремо було вчення К. Маркса (1818 - 1883), яке суттєво відрізнялося від позитивістського підходу:

- суспільство - не вищий продукт природи, а об'єктивна реальність, яка саморозвивається. Саме в цьому і полягають основні причини розвитку суспільства;

- капіталістичний лад не еволюціонує, його треба реформувати;

- захищається не людина як така, а лише один клас пролетаріату. Саме тому марксизм вважають не стільки теорією, скільки ідеологією;

- головне - це не дослідні дані про суспільство, а інтерпретація категорій і понять. Саме завдяки цій тезі послідовники марксизму не помітили змін, що відбувалися в капіталізмі.

Вчення К. Маркса мало багато прихильників, але і достатньо критиків як у XIX, так і, особливо, у XX ст. Щоб бути об'єктивними, треба визнати, що у марксовому вченні є як негативне, так і позитивне. З одного боку, воно містить у собі ознаки гуманності, привертає увагу до вивчення проблем суспільного життя, прагнення допомогти пригнобленим. З другого. ним допущені помилки щодо посилення класової боротьби з розвитком капіталізму і продовження зубожіння мас. Як показала пізніша практика - революція відбувається тільки у слаборозвинених країнах, а із зубожінням мас можна боротися, не скасовуючи ладу шляхом революції.

Представники марксизму вважали предметом соціології вивчення суспільства, основних закономірностей його розвитку, а також основи соціальних спільностей та інститутів. Вони визнавали закономірність суспільного розвитку, його причинну зумовленість, прогресивність. У цілому розвиток суспільства у цій концепції висвітлювався як природно-історичний процес. Але до цього бачення вдавалось інше розуміння будь-якого соціологічного дослідження - воно відбивало соціально-класові позиції автора.

Отже, для першого етапу розвитку соціології характерне розуміння вченими суспільства як складного природного і природно-історичного організму. Більшість представників цього етапу вийшли з позитивізму, були еволюціоністами та натуралістами і визнавали прогрес розвитку суспільства. Вони переважно займалися вивченням глобальних питань розвитку суспільства.

3. Етап ствердження соціології як самостійної науки (кінець XIX – початок ХХ ст.)

Цей етап завершує період так званої класичної соціології. Все, що зародилося і розвивалося тоді в соціології, витримало іспит часом і стало основою розвитку різних шкіл і напрямів, які існують і сьогодні.

На противагу соціологічному позитивізму на другому етапі спочатку виникає напрям соціологічного психологізму. Головними його представниками були американець Д. Уорд (1841 - 1913), засновник психологічного еволюціонізму, і француз Г. Дебон (1841 - 1931), засновник психології натовпу. Основними положеннями цього напряму були:

–                      наповнення еволюційного розвитку людською сутністю;

–                      надання соціальній психології значення головного чинника у розвитку суспільства;

–                      визнання вирішального впливу групи людей, натовпу на окремого індивіда і ролі колективного людського інтелекту як рушійної сили історичного розвитку;

–                      прагнення до вміння керувати масою людей за рахунок отриманих знань про її психологію.

Для всіх представників концепції «соціологічного психологізму» притаманно зведення соціального до психологічного, що нібито є основою всіх соціальних явищ.

Крім того, Л. Уорд висловив зовсім новий погляд на еволюцію. Він вважав, що механізм еволюції змінюється з часом: спочатку існує період природної еволюції (генезис), коли розвиток іде без відчутного впливу людини. Згодом настає період свідомої, цілеспрямованої еволюції (телезис), який є унікальним за своєю природою, бо формується свідомим намаганням людей. Етапи цих періодів складаються з «космогенезиса», що охоплює весь світ, з часом його доповнює «біогенез» - новий еволюційний механізм, пов'язаний з виникненням життя, розвиток якого складає ще новіший механізм еволюції - «антропогенез» (становлення сучасної людини завдяки втіленню у ній розуму, свідомості). І нарешті, люди, організовуючись у суспільство, створили найновіший еволюційний механізм, названий «соціогенезом», який шляхом планування, передбачення, конструювання майбутнього відкриває зовсім нові можливості соціальних змін. Еволюція тепер спрямовується людським інтелектом. Необхідно відмітити, що на другому етапі розвитку соціології з'явилася і критика еволюційного прогресу. Першим, хто висловив сумнів щодо однозначного прогресу еволюційного розвитку, був Ф. Тьонніс.

Г. Лєбон першим дав визначення натовпу, трактуючи його як групу людей, охоплених спільними настроями, прагненнями й почуттями, які «заражені» спільною ідеєю, відчувають непоборність власної сили і всемогутності, втрачають почуття відповідальності, одержимі нетерпимістю, догматизмом, схильністю до навіювання і готові до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідерами. Наслідком передування людини у натовпі є втрата нею інтелекту, індивідуальності, і це може дуже негативно позначитися на різних подіях у суспільстві. Г. Лєбон вважав, що початок XX ст. є початком нової ери - ери маси, натовпу і це знаменує початок занепаду цивілізації. У 1908 р. у своїй книзі «Психологія соціалізму» він пророкував перемогу соціалізму з усіма його негативними наслідками. Зараз дивно усвідомлювати наскільки реально відбулося його пророцтво. Він не вгадав тільки місце, де переможе соціалізм, вказуючи найбільш вірогідною країною Італію.

Отже, на початку другого етапу розвитку соціології „схрестили свої мечі» два напрями, які відстоювали дві крайні позиції щодо погляду на соціальне. Одні вважали його природним, інші - психологічним. Це протиріччя і протистояння було пізніше вирішено вченими, які зрозуміли обмеженість позитивістських і психологістичних поглядів. Одним з таких вчених був видатний французький соціолог Е. Дюркгейм (1857 -1917). Центральним пунктом його наукового соціологічного методу було визнання об'єктивної реальності соціальних фактів. Він був послідовником позитивізму, але в його теоріях вже були помітні дві нові тенденції:

- позитивістський натуралізм - соціальні факти слід розглядати як речі, суспільство - як організм, частини якого виконують певні функції. Отже, існують суспільства нормального типу і патології;

- специфічність соціальної реальності - її елементи, соціальні факти, це і є суспільство і предмет соціології. Колективні уявлення у суспільстві переважують індивідуальні, вони формують особистість. Отже, суспільство - не що інше, як Бог. На цьому будується соціологізм - принцип специфічності  й автономності  соціальної реальності,  її домінування над індивідами. Фактично це був соціальний детермінізм, бо соціальне пояснювалось соціальним, відкидаючи біологічне і психологічне.

Важливим внеском у науку є розроблена Е. Дюркгеймом концепція соціальної солідарності, яка зростає від механічної до органічної залежно від росту спеціалізації виробництва. Солідарність - вищий моральний принцип і вища універсальна цінність.

Велике значення має його розробка поняття аномії як дезінтеграції суспільства й особи. Аномія - це такий стан суспільства, коли розпадаються системи традиційних цін­ностей і норм, стає відчутною відсутність моральної ре­гуляції поведінки людини, контролю за нею. Цей стан є ненормальним відхиленням від загальноприйнятих норм і виникає у разі порушення стабільності у суспільстві.

Соціологізму Е. Дюркгейма протистояла гуманістична соціологія, представниками якої були німецькі соціологи М. Вебер, Ф. Тьонніс, Г.Зіммель.

М. Вебер (1864 - 1920) вважав, що природознавство досліджує живу і неживу природу за допомогою методу опису та пояснення, соціогуманітарні науки вивчають людину і суспільство за допомогою розуміння дій людей (звідси заснована ним «розуміюча соціологія»). Соціологія вивчає соціальні дії, поведінку людини і спільнот. Він виділив чотири типи соціальних дій: традиційну, ефективну, ціннісно-раціональну і цілераціональну (в ній визначається очікування певної реакції інших людей). Зрозумілою є тільки четверта соціальна дія, тому що лише в ній співпадають сенс діяльності і суть особистості людини. Чим менше раціональності у діях людини, тим важче її зрозуміти, тому ці види дій недоступні для соціології.

В Е. Дюркгейма людина залежить від Бога - суспільства, у М. Вебера - людина в центрі суспільного життя. Від дії індивіда залежать дії суспільства. Тобто, головними уявленнями є не колективні, а індивідуальні. М. Вебер висунув і розвинув ідею економічного, політичного та духовного раціоналізму. На його думку, суспільство - це соціум, що складається із соціальних дій індивідів, реальність, відмінна від природи, в ній діє свідома людина, у діях якої весь час зростає момент раціональності - основна тенденція розвитку людства. Завдання соціології - зрозуміти ці дії і об'єктивно, незалежно від пануючих і ідеологій, оцінити. У реальності ідеальних суспільств немає, але в теорії ідеал існує, тому, на думку М.Вебера, соціологія повинна прагнути до ідеалу, який для кожної епохи різний. На його думку, на той час ідеалом був капіталізм і протестантська етика. Отже, треба прагнути до цього ідеалу.

В історії суспільства М. Вебер виділяв три види володарювання: традиційне, харизматичне і легальне.

Традиційне базується на вірі у традиції. Відношення тут будуються на володарях і підданих, визначених традиційно (батько як патріарх сім'ї, монарх, голова клану тощо).Законом тут виступає традиція.

Харизматичне володарювання означає сліпе підкорення вождю, що базується на почутті самозбереження, замішаному на страху за власне життя. У цьому виді володарювання велике значення мають особливості особи, її природні дані, тому воно, як правило, триває до того часу, поки живе лідер.

І, нарешті, легальне володарювання базується на системі правил, законів, на вірі в закон. У правовій державі підкоряються не особі, а закону як ті, що керують, так і ті, ким керують.

М. Вебера вважають засновником формальної соціології, представниками якої були Г. Зіммель і Ф. Тьонніс.

Г. Зіммель (1858 - 1918) вважав, що суспільство - це не сукупність соціальних дій індивідів (як вважав М. Вебер), а соціальних відносин і міжособистісних взаємодій лю­дей. Людина у суспільстві розвиває свою індивідуальність разом зі збільшенням соціальних груп. Одночасно іде процес відчуження, бо розвивається грошове господарство. Гроші - єдине мірило свободи: усе продається. Таким чином гроші знищують природу речей, людини, спустошуючи її духовний світ і руйнуючи особистість.

Г. Зіммель, попередник символічного інтеракционізму, вважав, що суспільство можливе як сукупність взаємодії форм і змісту, тобто історично зумовлених цілей і мотивів людських взаємин.

Ф. Тьонніс (1855 - 1966) розробив вчення про спільноти, що існують завдяки волі людей, які бажають жити разом. Існують два типи волі: природна і розумова (раціональна). Відповідно до них утворюються два типи спільнот. Роз­виток іде від спільнот до суспільства.

Отже, представники цієї школи вважали закони природи і суспільства не тотожними, тому соціологія повинна поєднати методи цих двох напрямів науки. Вони вважали, що людські знання не об'єктивні, соціологічна теорія і реальність - різні речі, тому ми можемо пізнати лише причини подій, але не можемо прогнозувати майбутнє.

Поява згаданих нових напрямів у соціології ускладнила і значно розширила межі дії соціологічної науки, сприяючи зростанню її самостійності. Соціологія наблизилась до конкретної людини з її тривогами, бажаннями, проблемами. Крім появи нових теоретичних напрямів, на другому етапі розвитку соціології було закладено основи емпіричної соціології, її перший етап розвитку припадає на час від 1895 р. до 20-х pp. XX ст. Основоположниками цього напряму вважають двох американських соціологів В. Томаса (1863 - 1947) і Ф. Знанецького (1882 - 1958), які вивчали проблеми адаптації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів та щоденників. Але справжній бум розвитку цього напряму припадає на більш пізній час.

4. Бурхливий розвиток емпіричної соціології (середина XX ст.)

У США соціологія з самого початку розвивалась як університетська наука. У 1892 р. у Чиказькому університеті відкрито першу в світі кафедру соціології. її керівником був Дж. Смолл. У 1901 р. соціологія викладається в 169 навчальних закладах (у 1980 - у 250 університетах і коледжах). Майже з самого початку соціологія тут розвивається здебільшого як емпірична наука. У 1910 р. проведено більше трьох тисяч емпіричних досліджень. (У сучасній Америці на соціологічні дослідження виділяється більше 2 млрд. доларів у рік, з них 50 % вносить уряд, а 50 % - приватний бізнес).

Починаючи з 20-х років, у США з'явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у трьох університетах: Чиказькому, Колумбійському і Гарвардському. Відповідно існували і три школи емпіричної соціології.

Р. Дарк (1864 - 1944), Е. Берджес (1886 - 1966), представники першої школи емпіричної соціології, головним чином вирішували шляхи розв'язання проблем міста, їх дослідження допомогли вдосконалити міське законодавство. Ця школа була однією з провідних аж до середини XX ст. Згодом, у 50-ті pp. лідерство переходить до Колумбійського та Гарвардського університетів, науковці яких проводять цілий ряд емпіричних досліджень. Колумбійська школа досліджує закономірності поведінки в соціальній організації, гарвардська вивчає більше індустріальну соціологію. Широко відомий Хоторнський експеримент, проведений Е. Мейо (1880 - 1949) у «Вестерн Електрик Компані», в якому відшукувались додаткові чинники ефективності виробництва. У результаті цього експерименту Е. Мейо дійшов висновку, що поруч з іншими найважливішу роль у підвищенні продуктивності праці відіграють людські відносини. Таким чином, починається цілий період, який можна було б назвати «гуманізацією праці». Ця гуманізація сприяла стабільності й поступовості розвитку суспільства і деяким чином запобігла можливості революції, подібної до російської у 1917р.

Для емпіричної соціології в цілому характерним є:             

- ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями, що вело до певного розриву між теоретичною та емпіричною соціологіями;

- соціологія - нейтральна наука, працює «на замовлення» і не робить ніяких оцінок суспільства;

- істинне наукове пізнання є лише в емпіричних методах;

- усе існуюче підвладне соціологічному поясненню й управлінню.

Уособлення емпіричної соціології вело певною мірою до конфронтації її з теоретичною, яка теж продовжувала розвиватися. Цей розкол міг негативно вплинути на розвиток всієї науки в цілому. Тому назріла необхідність його по­долання. Але це сталося лише на наступному етапі розвитку соціології і було пов'язане з упровадженням теорій се­реднього рівня, ідею яких висунув відомий соціолог Р. Мертон.

5. Сучасна соціологія (друга половина ХХ ст.)

Соціологія, подолавши тенденцію розриву емпіричного та теоретичного напрямів, увійшла у сучасний етап, який можна назвати етапом синтезу емпірії і теорії. У цьому періоді продовжують розвиватися попередні напрями та з'являються інші. Серед них у сучасній соціології можна виділити п'ять основних теоретичних напрямів.

Структурний функціоналізм. Його основні представники - американські соціологи Т. Парсонс (1902 - 1979) та Р Мертон (1910). За Т.Парсонсом індивіди у суспільстві діють і взаємодіють, виконуючи певні ролі стосовно один одного, і це складає соціальну структуру суспільства, бо роль є одиницею соціальних відносин, а суспільство як соціальна система є комплексом соціальних дій. Коли всі ці частини нормально функціонують, то у суспільстві існує порядок.

За Р. Мертоном навпаки треба зосереджувати увагу на дисфункціях, відхиленнях від порядку, і таким чином попередня концепція доповнюється. Виходить, що повна функціональна єдність, на яку сподівався Т. Парсонс, буває рідко, тому треба дослідити ступінь інтегрованості суспільства.

Структурно-функціональний аналіз суспільства можна виразити у наступних пунктах:

- суспільство - система взаємопов'язаних структур, усі елементи якої виконують свої функції;

-  соціальні інститути - частини соціальної системи, впливають на функціонування всього суспільства;

- індивід - основний елемент системи, який входить до соціальної структури через соціальну роль;

- суспільне життя залежить від солідарності індивідів;

- в основі суспільного життя лежать норми і цінності, воно включає в себе обов'язки людей і соціальний контроль;

- соціальні системи інтегровані і тяжіють до стабільності, дисфункції у суспільстві - це патологія (відхилення від і норм), яку повинна подолати соціологія.

Теорія конфлікту протилежна попередній: ідея соці­альної рівноваги замінюється ідеєю соціальних змін.

Американець Ч.Р. Міллс (1911 - 1962) одним із перших піддав критиці концепцію Т. Парсонса, так як вважав, у реальному житті поруч зі стабільністю існує нестабільність. Інший американський вчений Д. Козер (1913) розвинув думку про позитивну роль конфлікту. Підтримав це положення і німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф (1929) який вважав, що кожне суспільство постійно змінюється, у ньому постійно існують конфлікти. Будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам, кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Влада завжди в антагонізмі з підлеглими і неминуче породжує конфлікт. Отже, конфлікт - природний стан суспільства, який є рушійною силою історії. Звідси висновок: треба вміти регулювати конфлікти.

Основні положення теорії конфлікту:

-  соціальні системи «розриваються» протиріччями і прагнуть до змін;

- в основі суспільного життя - непримиренні інтереси, тому конфлікт - це органічний стан соціальної системи;

- соціальні конфлікти сприяють адаптації суспільства до змін і прогресу;

- соціальні конфлікти вимагають соціального контролю, це і є завданням соціології.

Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини і суспільства. Його послідовники визнають пріоритет соціального над індивідуальним. Такі його представники, як американці Д. Мід (1863 - 1961) та Г. Блумер (1900 - 1987) вважали, що індивід поєднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми. Взаємодія відбувається за допомогою символів (жестів, мови). Отже, основною категорією соціології треба вважати «соціальний процес», який ототожнюється з постійною зміною і розвитком. Усе, що є у суспільстві - наслідок соціального процесу взаємодії індивідів, у якому сам індивід стає особистістю. Тобто людина, за Д. Мідом, є наслідком соціальних дій. А Г. Блумер додав до цієї думки те, що сконцентрував свою увагу на індивіді. Людина-діяч є частиною колективної дії, бо вона взаємодіє з оточуючими. Ці колективні дії весь час змінюються.    Отже, представники цього напряму розуміють суспільство як символічну взаємодію людей та їх груп. Вона сповнена внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій людей. У цій взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють навколишнє середовище.

Феноменологічна соціологія - дослідження духовних цінностей - є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Ії прибічники вважають, що суспільство - явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А.ІІІюц (1899 - 1959) вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об'єкти світу.

Завдання соціології - відкривати і систематизувати принципи організації повсякденного життя людей. Акцент робиться взаємодії. Основні принципи феноменологічної соціології:

- соціальна реальність - існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

- люди прилучаються до цього світу завдяки досвіду модії з іншими людьми;

- соціальна дія - осмислена поведінка людини у ії духовній взаємодії з іншими людьми.

Інтегральна соціологія (у деяких підручниках її називають «інтегративною»). Її засновник російсько-американський соціолог П.О.Сорокін (1889- 1968) вважав, що суспільство - сукупність людей, які спілкуються і взаємодіють в одному соціальному просторі. Елементами взаємодії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо. Завдання соціології - досліджувати соціальні явища, які можна і спостерігати, тобто поведінку людей. На думку П.О.Сорокіна, існує така послідовність суб'єктів суспільства: особа - група - суспільство - культура. Суспільство треба реформувати,  для цього потрібні соціальна аналітика, соціальна механіка, соціальна генетика, соціальна політика.

Інтегральною соціологією П. Сорокін намагався об'єднати все позитивне з інших теоретичних напрямів науки. Він вірив у те, що завдяки конструктивній діяльності соціології у світі можна досягти міцного і тривалого миру. Для цього лише потрібно: докорінно переоцінити більшість сучасних культурних цінностей, поширити і впровадити їх у кожній державі, обмежити суверенність усіх держав щодо війни і миру, заснувати вищу міжнародну владу, яка б мала право обов'язкових і примусових рішень в усіх народних конфліктах.

П.О. Сорокіна вважають одним з провідних соціологів XX ст. У своїх роботах він визначив характер і основні напрями розвитку сучасної соціології, а також дав характеристику західній соціології XX ст. На його думку, їй притаманні: інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук. Отже, він відмітив факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола питань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, об'єктивність їх оцінки та особисту розгалуженість і всезростаючий вплив на інші науки.

Таким чином, ми бачимо, що соціологія, виникнувши в Європі у XIX ст., поступово поширюючись, перетнула океан і у XX ст. найбурхливіше розвивалася у Сполучених Штатах Америки. Можна сказати, що у XX ст. центр соціологічної думки перемістився з Європи до США, де й перебуває до теперішнього часу.

6. ФОРМУВАННЯ Й РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Соціально-політичні вчення в Україні, які дійшли до нашого часу у вигляді написаних праць, виникли в ХІ ст. під впливом якісного перевороту в світогляді людей, що був зумовлений хрещенням Русі в 988 р. За тих умов освічені, талановиті діячі церкви, держави та суспільства прагнули відображати власні інтереси народів Русі, відбивати їхні повсякденні нагальні потреби. Тоді ж теоретична думка намагалась усвідомити та розкрити процес становлення державності Київської Русі, принципи та закони функціонування й розвитку суспільного життя у всіх його проявах.

В ХІ ст. з’явився один із найдавніших документів давньоруської писемності — «Слово про закон і благодать», автором якого є давньоруський письменник, перший київський митрополит із руських Іларіон. У цьому творі він відкидає твердження про існування в світі того чи іншого обраного Богом народу та про необхідність «всепоглинаючої вселенської імперії та церкви», обґрунтовує та обстоює ідею самостійності Русі, необхідність створення сприятливих умов життя людини.

У ХІІ ст. літописець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор написав «Повість временних літ». У цьому літописі відображені соціологічні, суспільно-політичні ідеї того часу. В центрі уваги цього історичного документу — людина, умови її життя, а головна думка літопису — єдність та незалежність Русі в боротьбі з численними ворогами.

Велике значення для формування й розвитку соціологічної думки в Україні мають «Повчання»Володимира Мономаха, написані в ХІІ ст., головними тут є соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі, взаємної допомоги та підтримки у боротьбі з ворогами. В «Повчаннях» та інших творах мислителів того часу знайшли відбиття моральні принципи та настанови, роздуми про історію, місце та роль держави, сутність та значення влади у побудові сильної та незалежної України-Русі.

Соціально-політичні ідеї єдності та незалежності України особливо інтенсивно розвивалися в часи Запорізької Січі. В центрі уваги мислителів того часу були демократичні принципи соціального ладу та суспільної організації, що й зумовило утворення української державності. Характерними соціальними рисами козацької держави Запорізької Січі були:демократизм, справедливість, відповідальність, турбота про соціальний розвиток суспільства, розвиток освіти, виховання в молоді почуття патріотизму.

Усе це дало поштовх активізації соціально-політичної думки в Україні в XVI—XVII ст., головним змістом якої був розвиток національно-патріотичних ідей, протест проти гноблення українського народу з боку загарбників з Литви, Польщі та інших держав, а пізніше — з боку російського царизму.

Величезний вплив на розвиток соціологічної думки в Україні справляла Києво-Могилянська академія, що була офіційно створена в 1644 р. на базі Київської братської школи. На честь видатного просвітника та організатора, високоосвіченої людини Петра Могили (1574—1647) Київська академія стала іменуватися Києво-Могилянською.

Значну увагу Петро Могила приділяв соціально-політичним проблемам та вченням. Заслугою його є те, що він уперше в Україні відокремив державу та суспільство і чітко визначив завдання держави відносно людини. Він зробив висновок про те, що держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людини на основі закону, організовує господарську діяльність, захищає людину, опікується її вихованням та розвитком її душі й тіла.

Значний внесок у розвиток соціальної думки в Україні у XVIII ст. зробив відомий гуманіст, поет, філософ Григорій Савич Сковорода (1733—1794). Він палко відстоював рівність між людьми, право кожного на щастя й свободу. Шлях до ідеального суспільства мислитель вбачав у вихованні людини через її самовиховання на основі праці відповідно до життєвого покликання, висловлював переконання, що людина може формуватися і само-
реалізовуватися лише через «сродну працю».

Плідно розвивалась соціологічна думка в Україні у ХІХ — на початку ХХ ст. Особливо змістовною є багатопланова діяльність Михайла Петровича Драгоманова (1841—1895), одного з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті. Його соціально-політична концепція поєднувала в собі соціалістичні ідеї, ідеї соціаль­ної рівності, справедливості та буржуазно-демократичні ідеї конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідності політичної боротьби, захисту прав та свобод людини. Однак він вважав, що головне — у поступі людини й громади, поступі політичному, соціальному, культурному, а національ­ність є тільки ґрунтом, формою та способом. При цьому Драгоманов недооцінював чинник національного державного суверенітету.

Друга половина ХІХ ст. стала справжнім розквітом соціологічної думки в Україні. Сергій Андрійович Подолинський, Іван Якович Франко, Іван Федорович Фесенко, Олександр Опанасович Потебня, Леся Українка та інші обґрунтували ряд положень щодо ролі особи в історії, перебудови суспільства на справедливих засадах, механізму діяльності самоврядних общин, прогнозування соціально-де­мографічного вибуху, шляхів національного визволення.

Фундаментальні соціологічні дослідження були здійснені в Україні на початку ХХ ст. видатним істориком, політологом, соціологом та політичним діячем Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866—1934). Широка ерудиція в царинах історії, літератури, мистецтва дали йому можливість виробити своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. На його думку, соціально-політичний процес однаково визначається біологічною, економічною та психологічною сферами, а суспільний розвиток полягає у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуального.

Свою систему соціологічних поглядів М. С. Грушевський сформулював у праці «Початок громадянства (генетична соціологія)», написаній у 1921 р. і видрукуваній у Відні. В цій праці видатний учений відповідає на запитання: що таке суспільство, чому воно виникло. Він висловлював твердження, що сенс трансформації людського суспільства полягає у послідовному переході від традиційних форм до індустріальних, модернізованих, що, таким чином, створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації суспільства.

М. С. Грушевський розкрив структурні зміни в суспільстві, які відбуваються в період спеціалізації праці, коли сама людина стає іншою і її стосунки, взаємодії також набувають зовсім іншого характеру. Громадянство (суспільство) вчений розглядав як організовану людську множинність. Він був глибоко обізнаний у творчому доробку вітчизняних учених, а також провідних західних соціологів О. Кон­та, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Марк­са та інших. У своїх творах він акумулює та розвиває вітчизняну і зарубіжну соціологічну думку. М. С. Грушевський своїми працями завершує важливий етап розвитку соціологічної думки в Україні та упевнено накреслює активні напрями її подальшого розвитку

М. С. Грушевський ще в 1919 р. створив в еміграції Український соціологічний інститут, який плідно займався проблемами соціального розвитку України та її майбутнього, підготував досвідчених науковців у різних галузях соціології.

У 30-ті роки ХХ ст. в Радянському Союзі самі поняття «відчуження», «соціальна динаміка», «соціологія праці», «соціологія сім’ї», «соціологія релігії» та інші були практично заборонені, але розвиток соціологічної думки в Україні не припинявся: проблемами соціології займалися науковці Інституту філософії Академії наук.

І лише на початку 90-х років у системі Академії наук України створюється Інститут соціології. Головними завданнями цього вкрай необхідного наукового закладу стали: виявлення закономір­ностей та випадковостей розвитку українського суспільства; проб­леми розбудови демократичної, суверенної, правової соціальної держави; шляхи забезпечення єдності української політичної нації; захисту та реалізації прав і свобод людини; формування се-
реднього класу та встановлення реального діючого соціального партнерства тощо.

Розробкою цих питань займаються сучасні українські соціологи:
В. Андрущенко, В. Ворона, В. Волович, В. Піча, В. Оссовський, М. Горлач, В. Пазенок, А. Черниш, А. Ручка, О. Якуба та інші.

Таким чином, українська соціологічна думка є вагомим внеском у розвиток світової науки про суспільство. Сьогодні в Україні соціологія як наука вийшла на новий рівень свого розвитку, вона забезпечує ефективне розв’язання соціально-політичних проблем.

7. Питання для самоконтролю

1. Які основні історичні стадії розвитку соціології?

2. У чому полягає сутність позитивістської соціології О. Конта?

3. Якими є основні ідеї соціології Г. Спенсера?

4. У чому сутність та значення для науки соціологізмів Е. Дюрк­гейма?

5. Основний зміст «розуміючої» соціології М. Вебера.

6. Основні особливості американської соціології.

7. У чому сутність «теорії людських відносин» Е. Майо?

8. Зміст та значення в соціології теорії «ієрархії потреб» А. Маслоу.

9. У чому полягає сутність концепції структурного функціоналізму Толкотта Парсонса?

10. Сутність, місце та роль біхевіоризму.

11. Особливості української протосоціології.

12. Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні, їх зміст та особливості.