Теоретичний матеріал до теми 4.
| Сайт: | Дистанційне навчання КФКСумДУ |
| Курс: | Будівельні конструкції |
| Книга: | Теоретичний матеріал до теми 4. |
| Надруковано: | Гість-користувач |
| Дата: | понеділок 21 квітня 2025 00:45 AM |
1. Поняття про основи і вимоги до них
Основою називається масив ґрунту, розташований під фундаментом і сприймаючий навантаження від будинку. Основи бувають двох видів: природні й штучні.
Природною основою називають ґрунт, що залягає під фундаментом і здатний у своєму природному стані витримати навантаження від зведеного будинку.
Штучною основою називають штучно ущільнений чи зміцнений ґрунт, який у природному стані не володіє достатньою несучою здатністю за глибиною закладення фундаменту.
Діючі навантаження деформують основи, викликаючи осідання будинку.
Відповідно до викладеного ґрунти, що складають основу, пови- нні відповідати наступним вимогам: володіти достатньою несучою здатністю, а також малою і рівномірною стисливістю (великі й нерівномірні осідання будинку можуть привести до його пошкодження і навіть руйнування); не здиматися, тобто мати властивість збільшення об’єму при замерзанні вологи в порах ґрунту (відповідно до цієї вимоги вибирають глибину закладення фундаменту, що повинна бути узгоджена з глибиною промерзання ґрунту в районі будівництва), не розмиватися і не розчинятися ґрунтовими водами, що також призводить до зниження міцності основи і появі непередбачених осідань будинку; не допускати осідань і зсувів.
Осідання можуть відбутися при недостатній потужності шару ґрунту, прийнятого за основу, якщо під ним розташовується ґрунт, що має меншу міцність (більш слабкий ґрунт). Зсуви ґрунту можуть від- бутися при похилому роз ташуванні шарів ґрунту, обмежених крутим рельєфом місцевості.
Головна ж увага при проектуванні приділяється питанню забезпечення рівномірності осідання. При цьому необхідно враховувати, що навантаження від будинку може викликати руйнування основи при його недостатній несучій здатності. З іншого боку, основа може і не зруйнуватися, але о сідання будинку виявиться настільки нерівномірним, що в стінах будинку з'являться тріщини, а в конструкціях виникнуть зусилля, що можуть призвести до аварійного стану всього будинку чи його частини.
Ґрунтові води значно впливають на структуру, фізичний стан і механічні властивості ґрунтів, знижуючи несучу здатність основи.
Якщо ж у ґрунті містяться легкорозчинні у воді речовини (наприклад, гіпс), можливе його вилуговування, що спричиняє збільшення пористості основи і зниження його несучої здатності. Для цього знижують рівень ґрунтових вод. У випадках, коли швидкість руху ґрунтових вод така, що можливе вимивання часток дрібнозернистих ґрунтів, треба застосовувати заходи для захисту основи. Для цього влаштовують навколо будинку спеціальне шпунтове огородження чи дренаж.
Які основні види ґрунтів і їхні властивості? Ґрунти різноманітні за своїм складом, структурою і характером залягання. Прийнята наступна будівельна класифікація ґрунтів:
Скельні – залягають у вигляді суцільного масиву (граніти, кварцити, піщаники і т.д.) чи у виді тріщинуватого шару. Вони водостійкі, нестисливі і при відсутності тріщин і порожнеч є найбільш міцними й надійними основами. Тріщинуваті шари скельних ґрунтів менш міцні.
Великоуламкові – незв'язні уламки скельних порід з перевагою уламків розміром більше 2 мм (по над 50 %). До них можна віднести гравій, щебінь, гальку, дресву. Ці ґрунти є гарною основою, якщо під ними розташований щільний шар.
Піщані – складаються з часток крупністю від 0,1 до 2 мм. Залежно від крупності часток піски розділяють на гравелисті, великі, середньої крупності, дрібні й пилуваті. Чим крупніші й чистіші піски, тим більше навантаження може витримати шар основи з нього. Стисливість щільного піску невелика, але швидкість ущільнення під навантаженням значна, то му осідання споруд на таких основах швидко припиняється. Піски не мають властивість пластичності.
Частки ґрунту крупністю від 0,05 до 0,005 мм називають пилуватими. Якщо в піску таких часток від 15 до 50%, то їх відносять до категорії пилуватих. Коли в ґрунті пилуватих часток більше, ніж піщаних, ґрунт називають пилуватим.
Глинисті – зв'язні ґрунти, що складаються з часток крупністю менше 0,005 мм, що мають в основному лускату форму. На відміну від пісків глини мають тонкі капіляри і велику питому поверхню зіткнення між частками. Оскільки пори глинистих ґрунтів часто заповнені водою, то при промерзанні глини відбувається її обдимання. Несуча здатність глинистих основ залежить від вологості. Суха глина може витримувати досить велике навантаження. Глинисті ґрунти поділяються на глини (із вмістом глинистих часток більше 30%), суглинки (10- 30%) і супеси (10 %).
Лесові (макропористі) – глинисті ґрунти з вмістом великої кількості пилуватих часток і наявністю великих пор (макропор) у вигляді вертикальних трубочок, видимих неозброєним оком. Ці ґрунти в сухому стані мають достатню міцність, але при зволоженні здатні давати під навантаженням великі осідання. Вони відносяться до просадних ґрунтів і при зведенні на них будинків вимагають належного захисту основ від зволоження. З органічними до мішками (рослинний ґрунт, мул, торф, болотний торф) вони неоднорідні за своїм складом, пухкі, мають значну стискальність. Як природні основи під будинки не придатні.
Насипні – грунти, що утворилися штучно при засипанні ярів, ставків, місць смітника і т.п. Мають властивість нерівномірної стисливості і в більшості випадків їх не можна використовувати як природні основи під будинки. У практиці зустрічаються також намивні ґрунти, що утворилися в результаті очищення рік і озер. Ці ґрунти називають насипними. Вони є гарною основою для будинків.
Пливуни – у творюються дрібними з мулистими і глинистими домішками, насиченими водою. Вони не придатні як природні основи. Основи повинні забезпечувати просторову твердість і стійкість будинку, тому нормами передбачені припустимі величини осідання будинку (80-150 мм залежно від виду будинку).
Звичайно роблять ретельні геологічні й гідрогеологічні дослідження ґрунтів, щоб визначити їхні фізичні й механічні властивості, а також прийняти відповідне рішення про конструкцію будинку. З цією метою визначають вид і потужність окремих шарів ґрунту. Залежно від поверховості будинку і місцевих умов глибина дослідженні коливається в межах від 6 до 15 м і більше.
Дослідження або розвідку ґрунтів роблять шляхом буравлення чи шурфування і лабораторних аналізів зразків шарів ґрунту. Якщо в зоні фундаментів виявлені ґрунтові води, то необхідно провести їхній хімічний аналіз, тому що ці води можуть бути агресивними і впливати на матеріал фунд аментів.
Результати геологічних і гідрологічних досліджень заносять у спеціальні журнали, після чого складають креслення вертикальних розрізів (колонок) свердловин чи шурфів і по них – геологічного профілю ґрунтового масиву з вказівкою повних характеристик шарів ґрунту і положення ґрунтових вод, що дає підставу для прийняття необхідних рішень.
Якщо ґрунт на ділянці будівництва не задовольняє пропонованим вимогам, а будинок необхідно зводити саме в цьому місці, то влаштовують штучні основи. Такі основи при зведенні будинків на слабких ґрунтах влаштовують шляхом їхнього штучного зміцнення чи заміни слабкого ґрунту більш міцним. З міцнення ґрунту можна здійснити такими способами:
Ущільненням – пневматичними трамбуваннями (іноді з у трамбуванням щебенем чи гравієм) чи трамбувальними плитами масою від 2 до 4 т, що мають вид усіченого конуса з діаметром основи не менше 1 м (із залізобетону, сталі чи чавуну). Цей спосіб застосовують у випадку, якщо ґрунти недостатньо щільні, а також при насипних ґрунтах. Для ущільнення великих площ застосовують ковзанки масою 10-15 т. Якщо ґрунти піщані чи пилуваті, то для їхнього ущільнення використовують також поверхневі вібратори. Слід відзначити, що цей метод є більш ефективним, тому що ґрунт ущільнюється швидше.
Силікатизацією – для закріплення пісків, пилуватих пісків (пливунів) і лесових ґрунтів. Для цього в піщаний ґрунт по черзі нагнітають розчини рідкого скла і хлористого кальцію, для закріплення пилуватих пісків – розчин рідкого скла, змішаного з розчином фосфорної кислоти, а для закріплення лесів – тільки розчин рідкого скла. У результаті нагнітання зазначених розчинів ґрунт після закінчення певного часу кам'яніє і має велику несучу здатність.
Цементацією – шляхом нагнітання у ґрунт по трубах рідкого цементного розчину чи цементного молока, які, тверднучи в порах ґрунту, додають йому каменевидної структури. Цементацію застосовують для зміцнення гравелистих, великих і серед ньозернистих пісків.
Випалюванням (термічним способом) – шляхом спалювання пальних продуктів, подаваних у шпари, що спеціально влаштовуються, під тиском. Цей спосіб застосовують для зміцнення лесових просадних ґрунтів.
Якщо ущільнити закріпити ґрунт важко, шар слабкого ґрунту заміняють більш міцним. Замінений шар ґрунту називають подушкою. При невеликому навантаженні на основу застосовують піщані подушки з великої чи середньої крупності піску. Товщина подушки має бути такою, щоб тиск на слабкий шар ґрунту, що лежить нижче, не перевищував його нормативного опору.
2. Фундаменти та їх конструктивні рішення
Фундаменти є важливим конструктивним елементом будинку, що сприймають навантаження від надземних його частин і перед ають їх на основу. Фундаменти повинні задовольняти вимогам міцності, стійкості, довговічності, технологічності влаштування і економічності. Верхня площина фундаменту, на якій розташовуються надземні частини будинку, називається поверхнею фундаменту чи обрізом, а нижня його площина, що безпосередньо стикається з основою, – підошвою фундаменту.
Відстань від спланованої поверхні ґрунту до рівня підошви називається глибиною закладення фундаменту, що повинна відповідати глибині залягання шару основи. При цьому необхідно враховувати глибину промерзання ґрунту (рис.4.1). Якщо підстава складається з вологого дрібнозернистого ґрунту (піску дрібного чи пилуватого, супіску, суглинку або глини), то підошву фундаменту потрібно розташовувати не вище рівня промерзання ґрунту.
Глибина закладення фундаментів під внутрішні стіни опалюваних будинків не залежить від глибини промерзання ґрунту; її призначають не менше 0,5 м від рівня землі чи підлоги підвалу. На рис.4.1 наведені ізолінії нормативних глибин промерзання суглинних ґрунтів.
У ґрунтах, що здимаються (великоуламкових, а також пісках гравелистих, великої і середньої крупності) глибина закладення фундаментів також не залежить від природного рівня ґрунту при плануванні підсипанням і від планувальної глибини промерзання, але вона повинна бути не менше 0,5 м в о цінки при плануванні ділянки зрізанням.
За конструктивною сх емо ю фунд аменти можуть бути: стрічкові, розташовувані по всій довжині чи стін у виді суцільної стрічки під рядами колон (рис.4.2, а, б); стовпчасті, що влаштовуються під окремо розташовані опори (колони чи стовпи), а в ряді випадків і під стіни (рис.4.2, в, г); суцільні, що являють собою монолітну плиту під усією площею чи будинку його частиною і застосовувані при особливо великих навантаженнях на стіни чи окремі опори, а також недостатньо міцних ґрунтах у підставі (рис.4.2, д, е); пальові у вигляді окремих занурених у ґрунт стрижнів з метою передачі через них на підставу навантажень від будинку (рис.4.2, ж).
Рис.4.1. Визначення глибини закладення фундаментів:
а – схема: 1 – підошва фундаменту ; 2 – тіло фундаменту ; 3 – оцінка глибини закладення фундаменту ; 4 – оцінка глибини промерзання ґрунту ; 5 – оцінка рівня ґрунтових вод; 6 – планувальна оцінка;
7 – стіна; 8 – рівень підлоги I поверху ; 9 – обріз фунда- менту ; hф – глибина закладення фундамен- ту ; b – ширина підошви фундаменту ;
б – карта нормативних глибин промерзання суглинних ґрунтів
За характером роботи під дією навантаження фундаменти розрізняють тверді, матеріал яких працює переважно на стиск і в яких не виникають деформації вигину, і гнучкі, працюючі переважно на вигин. Для влаштування твердих фундаментів застосовують кладку з природного каменю неправильної форми (бутового чи каменю бутової плити),бутобетону і бетону. Для гнучких фундаментів застосовують в основному залізобетон.
Рис.4.2. Констру ктивні схеми фу ндаментів:
а – стрічковий під стіни; б – те ж під колони; в – стовпчастий під стіни; г – окремий під колону ; д – суцільний безбалковий; е – суцільний балковий; ж – пальовий; 1 – стіна; 2 – стрічковий фундамент; 3 – залізобетонна колона; 4 – залізобетонна фу ндаментна бал-
ка; 5 – стовпчастий фундамент; 6 – ростверк пальового фундаменту ; 7 – залізобетонна фундаментна плита; 8 – палі.
Стрічкові фундаменти. За обрисом у профілі стрічковий фундамент під стіну в найпростішому випадку являє собою прямокутник. Його ширину встановлюють набагато більше товщини стіни, передбачаючи з кожної сторони невеликі уступи по 50-150 мм. Однак прямокутний перетин фундаменту на висоті припустимий лише при невеликих навантаженнях на фундамент і досить високій несучій здатності ґрунту.
За способом влаштування стрічкові фундаменти бувають монолітні й збірні.
Монолітні фундаменти влаштовують бутові, бутобетонні, бетонні
й залізобетонні (рис.4.3). Ширина бутових фундаментів повинна бути не менше 0,6 м для кладки з рваного буту і 0,5 м – з бутової плити. Висота ступенів у бутових фундаментах складає звичайно близько 0,5 м, ширина від 0,15 до 0,25 м.
Влаштування монолітних бутобетонних, бетонних і залізобетонних фундаментів вимагає проведення опалубних робіт. Кладку бутових фундаментів роблять на складному чи цементному розчині з обов'язковою перев'язкою (розбіжністю) вертикальних швів (проміжків між каменями, заповнюваних розчином).
Монолітні бутові фундаменти не відповідають вимогам сучасного будівництва, для їхнього влаштування важко механізувати роботи. Бутові й бутобетонні фундаменти є дуже трудомісткими при зведенні тому їх застосовують в основному в районах, де бутовий камінь є місцевим матеріалом.
Більш ефективними є бетонні й залізобетонні фундаменти зі збірних елементів заводського виготовлення (рис.4.4), які у даний час мають найбільше поширення. При їхньому влаштуванні трудові витрати на будівництво зменшуються вдвічі. Їх можна зводити й у зимових умовах без обігріву.
Збірні стрічкові фундаменти під стіни складаються з фундаментних блоків-подушок і стінових фундаментних блоків. Фундаментні подушки укладають безпосередньо на основу при піщаних ґрунтах чи на піщану підготовку товщиною 100-150 мм, яка повинна бути ретельно утрамбована.
Фундаментні бетонні блоки укладають на розчині з обов'язко- вою перев'язкою вертикальних швів, товщина яких приймається рів- ною 20 мм (рис.4.5). Вертикальні колодязі, що утворюються торцями блоків, ретельно заповнюють розчином. Зв'язок між блоками поздовжніх і кутових стін забезпечується перев'язкою блоків і закладкою в горизонтальні шви арматур них сіток зі сталі діаметром 6-10 мм.
Блок-подушки виготовляють товщиною 300 і 400 мм і шириною від 1000 до 2800 мм, а блок-стінки – шириною 300,400, 500 і 600 мм, висотою 580 і довжиною 780 і 2380 мм.
При будівництві великопанельних будинків і будинків з об'ємних блоків застосовують фундамент, що складається із залізобетонної плити товщиною 300 мм і довжиною 3,5 м і встановлених на них панелей, що представляють собою наскрізні безроскосні залізобетонні форми товщиною 240 мм і висотою, рівною висоті підвального приміщення. З'єднуються між собою за допомогою зварювання закладних деталей.
Рис.4.3. Стрічкові монолітні фундаменти під цегельну стіну :
а – бутовий фундамент; б – бутобетонний.
Рис.4.4. Елементи збірних бетонних і залізобетонних фундаментів:
а – бетонний блок суцільний; б – те ж пустотілий; у – блок-поду шка суцільна; г – те ж ребриста; 1 – монтажні петлі.
Рис.4.5. Стрічковий збірний фундамент із великих блоків:
а – розріз і фрагмент розкладки конструкцій фундаменту ; б – загальний вигляд;
1 – армований пояс; 2 – стіна; 3 – фундаментний блок; 4 – блок-подушка; 5 – ділянка що бетонується на місці; 6 – піщана підготовка.
Якщо необхідно забезпечити незалежне осідання двох суміжних ділянок будинку, то при влаштуванні збірних фундаментів блоки укладають так, щоб вертикальні шви збігалися.
У місцях пропуску, різних трубопроводів (водопроводу, каналізації та ін.) у монолітних фундаментах заздалегідь передбачаються відповідні отвори, а в збірних між блоками – необхідні зазори з наступним їхнім закладенням.
Стовпчасті фундаменти. При невеликих навантаженнях на фундамент, коли тиск на основу менше нормативного, безупинні стрічкові фундаменти під стіни малоповерхових будинків б з підвалів доцільно заміняти стовпчастими. Фундаментні стовпи можуть бути бутовими, бутобетонними і залізобетонними (рис.4.6, а). Відстань між осями фундаментних стовпів приймають 2,5-3,0 м, а якщо ґрунти міцні, то ця відстань може складати і 6,0 м. Стовпи розташовують обов'язково під кутами будинку, в місцях перетинання і примикання стін і під простінками. Перетин стовпчастих фундаментів у всіх випадках повинне бути не менш: бутових і бутобетонних – 0,6х0,6 м; бетонних – 0,4х0,4м.
Стовпчасті фундаменти під стіни зводять також у будинках великої поверховості при з начній глибині закладення фундаментів (4-5 м), коли влаштовувати стрічковий фундамент недо цільно через велику витрату будівельних матеріалів.
Стовпи перекривають залізобетонними фундаментними балками. Для запобігання їх від сил обдимання ґрунту, а також для вільного їхнього осідання (при о сіданні будинку) під ними роблять піщане підсипання товщиною 0,5-0,6 м. Якщо при цьому треба утеплити пристінну частина підлоги, підсипання виконують з чи шлаку керамзиту.
Стовпчасті одиноч ні фундаменти також влаштовують під окремі опори будинків (рис.4.6, б, в, г). Збірні фундаменти під залізобетонні колони можуть складатися з одного залізобетонного башмака склянкового типу (рис.4.6, д) чи із залізобетонних блокусклянки й опорної плити під ним (рис.4.6, е).
Рис.4.6. Стовпчасті фундаменти:
1 – залізобетонна фу ндаментна балка; 2 – підсипання; 3 – вимощення; 4 – гідроізоляція; 5 – цегельний стовп; 6 – блок-подушки; 7 – залізобетонна плита; 8 – залізобетонна колона; 9 – башмак склянкового типу ; 10 – плита; 11 – блок-склянка
Суцільні фундаменти зводять у випадку, якщо навантаження, передане на фундамент, значне, а ґрунт слабкий. Ці фундаменти влаштовують під усією площею будинку. Для вирівнювання нерівномірностей опади від впливу навантажень, переданих через колони каркасних будинків, у двох взаємноперпендикулярних напрямках застосовують перехресні стрічкові фундаменти (рис.4.7, а). Їх виконують з монолітного залізобетону. Якщо балки досягають значної ширини, то їхній доцільно поєднувати в суцільну ребристу або безбалкову плиту (рис.4.7, б, в). При суцільних фундаментах забезпечується рівномірне осідання будинку, що о собливо важливо для будинків підвищеної поверховості. Суцільні фундаменти застосовують також у випадку, якщо підлога підвалу зазнає значний підпір ґрунтових вод.
У практиці будівництва під інженерні споруди (телевізійні вежі, димарі та ін.) засто совують суцільні фундаменти коробчатого типу.
Пальові фундаменти використовують при будівництві на слабких стисливих ґрунтах, а також у випадках, коли досягнення природної основи економічно чи технічно недоцільне через велику глибину закладення. Крім того, ці фундаменти застосовують і для будинків, що зводяться на досить міцних ґрунтах, якщо використання паль дозволяє одержати більш економічне рішення.
За способом передачі вертикальних навантажень від будинку на ґрунт палі підрозділяють на палі-стояки і палі висячі. Палі, що проходять слабкі шари ґрунту і спираються своїми кінцями на міцний ґрунт, називають палями- стояками (р ис.4.8, а), а палі, що не досягають міцного ґрунту і передають навантаження на ґрунт тертям, що виникає між бічною поверхнею палі і ґрунтом, називаються висячими (рис.4.8, б, в).
За способом занурення в ґрунт палі бувають забивні й набивні. За матеріалом виготовлення забивні палі бувають залізобетонні, металеві й дерев'яні. Набивні палі виготовляють безпосередньо на будівельному майданчику в ґрунті.
Рис.4.7. Суцільні фундаменти:
1 – колона; 2 – залізобетонна стрічка;
3 – залізобетонна стрічка; 4 – бетонна підготовка.
Рис.4.8. Види пальових фундаментів:
1 – паля забивна; 2 – ростверк; 3 – паля набивна.
Залежно від несучої здатності і конструктивної схеми будинку палі розміщують в один чи кілька рядів або кущами.
Поверху залізобетонні й металеві палі з’єднуються між собою залізобетонним ростверком, що може бути збірним або монолітним. При дерев'яних палях ростверк виконують з дерева.
Вибір того чи іншого виду фундаменту визначається в результаті техніко-економічного порівняння.
3. Проектування підвалів. Технічні підпілля
Розрізняють три типи підземної частини цивільних будинків: з підвалом, з технічним підпіллям і без підвалу.
У підвалах розміщують різні підсобні служби, що забезпечують нормальну ек сплуатацію будинку. Однак сьогодні у зв'язку з центральним теплопостачанням кількість будинків з підвалами скоротилася. Для трасування інженерних мереж і комунікацій всередині будинку влаштовують технічні підпіллям. Це створює не тільки зручність їхньої експлуатації, але й з нижує витрати на будівництво будинку в цілому.
При зведенні будинків без підвалів вартість підземної частини зменшується. Але слід мати на увазі, що необхідно влаштовувати заглиблені приміщення для вузлів керування інженерними комунікаціями (введення електроенергії, водопроводу, тепломережі).
Зовнішні стіни підземної частини підвалів звичайно виконують з тих же матеріалів, що і фундаменти безпідвальних будинків. Вони повинні мати достатню стійкість проти горизонтального тиску ґрунту, а при опалювальних підвалах – також належними теплотехнічними якостями. Для висвітлення і провітрювання підвалів у їх ніх зовнішніх стінах влаштовують вікна, розташовані нижче рівня землі, а перед вікнами – колодязі, що називаються приямками.
Входи в підвальні поверхи можна робити всередині будівлі в місці розташування сходової клітки або у вигляді відкритих назовні одномаршових сходів, які розташовують в особливих приямках. Ці сходи примикають до зовнішньої стіни і захищені підпірною стінкою.
Для захисту від опадів приямки можуть бути перекриті або обгороджені прибудовою.
Особливу увагу при влаштуванні підвалів, як і взагалі при зведенні фундаментів, необхідно приділяти їхній гідроізоляції. Для безпідвальних будинків це важливо, якщо ґрунтові води агресивні.
Захист від ґрунтової вогкості здійснюється влаштуванням горизонтальної і вертикальної гідроізоляції (рис.4.9). Горизонтальну гідроізоляцію виконують з двох шарів толю або руберойду, склеєних відповідно дьогтьовою чи бітумною мастикою, або шару цементного розчину (склад 1:2 з добавкою церезиту ) товщиною 2-3 см.
Вертикальну гідроізоляцію здійснюють ретельним по фарбуванням зовнішніх поверхонь стін фундаменту, що стикаються з ґрунтом, гарячим бітумом. При висоті рівня ґрунтових вод від 0,2 до 0,8 м застосовують обклеювальну ізоляцію, що складається з двох шарів руберойду на бітумній мастиці. Рекомендується також для стін підвалів додаткове влаштування глиняного замка з шару м'ятої зволоженої глини. Існують також інші способи влаштування гідроізоляції.
При наявності агресивних вод фундаменти виконують з бетону на пуцолановому портландцементі і шлакопорт- ландцементі. Щоб попередити проникання дощових і талих вод до підземних частин будинку, роблять планування поверхні ділянки під забудову, створюючи необхідний ухил для відводу поверхневих вод від будинку. Навколо будинку уздовж зовнішніх стін влашто- вують вимощення з щільних водонепроникних матеріалів (асфальт, асфальтобетон та ін.). Ширина вимощення приймається не менше 0,5 м з ухилом від будинку 2-3 %. Для пристрою вимощення використовують також спеціальні збірні плити.
Гідроізоляцію надземної частини стін завжди влаштовують на рівні не менше 150 мм вище поверхні землі по всій товщині зовнішніх і внутрішніх стін.
Рис.4.9. Ізоляція бу динку від ґру нтової вологи:
а, б – гідроізоляція при відсутності напору ґрунтових вод
(а – будинок без підвалу ; на інших рисунках – будинку з підвалом); в, г, д – те ж при напорі ґру нтових вод; 1 – горизонтальна гідроізоляція; 2 – те ж вертикальна; 3 – вимо- щення; 4 – стіна підвалу ; 5 – бетонна підготовка; 6 – обмазка гарячим біту мом; 7 – м'ята жирна глина; 8 – чиста підлога; 9 – гідроізоляці йний килим;10 - захисна стінка; 11 – бетон; 12 – залізобетонна плита.