Теоретичний матеріал до лекції 3

1. Суть власності та її економічний зміст

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження.

Система відносин власності охоплює цілий спектр причинно-наслідкових зв’язків, які знаходять своє відображення у володінні, розпорядженні, користуванні.

Володіння – означає можливості суб’єктів чинити з об’єктами власності на свій розсуд, розпоряджатися речами як завгодно, у своїх інтересах, якщо це не суперечить загальноприйнятим законам.

Розпорядження – означає, що суб’єкти мають право практично вільно застосовувати об’єкти власності, проте у межах повноважень, які були надані власником.

Користування – означає використання об’єктів власності лише в межах задоволення своїх власних потреб з певною метою з обов’язковою умовою повернення об’єктів власникові

2. Юридична власність – це загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі у юридичних актах, що, як правило, закріплюється угодами.

Юридична власність реєструє такі відносини:

• ставлення однієї особи до іншої або до групи людей;
• ставлення індивіда до речей.

2. Перелік ОНОРЕ

Повний набір прав власності,

названий на честь англ. юриста Анрі Оноре,

який запропонував його у 1961 році.

           "ПЕРЕЛІК ОНОРЕ":

• право володіння, тобто право винятково фізичного контролю над благами;
• право користування – право вирішувати, хто і як буде використовувати блага;
• право доходу – право володіти результатами від використання благ;
• право суверена – право на відчуження, споживання, заміну чи знищення благ;
• право на безпеку – право на захист від експропріації благ і від псування з боку  навколишнього середовища;
• право на передачу благ у спадщину;
• право на безстрокове володіння благами;
• заборона на використання благ, які заподіють шкоду навколишньому середовищу і суспільству;
• право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, щ забезпечують поновлення порушених правомочностей та потрібних благ.

3. Типи власності

Типи власності

Сучасне суспільство використовує два типи власності:

1. приватна власність;
2. суспільна власність.

Приватна власність – характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблені готові продукти належать приватним особам.

Приватна власність може бути:

• • • • • • • • • • • індивідуальною або сімейною;
                    • пайовою: це колективна приватна власність, де кожному співвласникові належить певна частка об’єкта власності у формі паю. Пайовики домовляються між собою про управління об’єктом;
                    • акціонерною: акціонер володіє акціями, які засвідчують його пай і дають право на одержання доходу в формі дивіденду;
                    • власністю громадських організацій (політичних партій, профспілок, релігійних, спортивних, молодіжних та інших);
                    • кооперативною власністю: це колективна власність кооперативів, що виникають унаслідок добровільного об’єднання членами кооперативу всіх або частини належних їм засобів виробництва, а також грошових внесків.

Об'єктами індивідуальної власності є матеріали, які забезпечують функціонування виробничої і невиробничої сфери індивідуального гос­подарства. До них належать засоби ведення індивідуального, партнерського і колективного виробництва, а також предмети споживання, жит­ло, одяг, побутові речі.

Деякі економісти розрізняють трудову й нетрудову приватну власність, а відповідно трудові і нетрудові доходи. Нетрудовими вважають доходи, що одержуються від власності. Вони, на їхню думку, не відповідають принципам соціальної справедливості. В умовах командно-адміністративної системи такі доходи отримувати не дозволялось.

Можна погодитися, що в умовах рабовласництва і феодалізму доходи рабовласників і феодалів мали нетрудовий характер і були соціально несправедливими. Але в цивілізованому суспільстві, такі доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Річ у тому, що ті, кого вважають одержувачем нетрудових доходів, вкладають у виробництво свій капітал. Його застосування підвищує продуктивну силу працівників, забезпечує підвищення продуктивності праці і збільшення виробництва продукції .як зазначає П.Самуельсон, капітал має «власну продуктивність». Тому той дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснено технічну реконструкцію підприємства і завдяки цьому зросли доходи, то ці доходи мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільна власність характеризується тим, що всі об’єкти власності є належністю всіх суб’єктів разом, тобто належністю кожного її суб’єкта.  

Суспільна власність у нашій країні існує в двох формах:

• державній;
• колективній.

Об'єктами суспільної власності є земля, її надра, вода, ліси.

Об'єктами державної власності є основні засоби, галузі промисловос­ті, галузі сільського господарства - усі об'єкти комунальної власності (територіальної громади міста).

Об'єктами кооперативної власності є майно цього кооперативу та ре­зультати його функціонування.

4. Форми власності

Власність в Україні виступає в таких формах:

• приватна;
• державна;
• комунальна.

Усі форми власності є рівноправними !!!  ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ !!!

Приватна форма власності: 

• суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи
• фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
• склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими

Право приватної власності виникає на підставі отримання громадянином доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Державна форма власності: 

• у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
• управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Комунальна форма власності: 

• у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
• управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Довідник корисних знань!!!

Що таке фізична особа?

• термін, що використовується для позначення людини (громадянина держави, іноземця, особи без громадянства) як учасника правових відносин. 
• цей статус людна отримує від народження, тоді ж починає володіти правоздатністю.
• це звичайна людина, яка володіє загальнолюдськими правами і обов’язками.
• фізична особа може мати різноманітні правові статуси – громадянин, особа без громадянства, приватний підприємець, засновник юридичної особи.

Що таке юридична особа?

• це статус, який присвоюється людині на основі певних правових дій, виконаних нею. Він необхідний, щоб відкрити більше можливостей для виконання необхідних суспільних і комерційних цілей.
• під поняттям юридичної особи зазвичай мається на увазі група людей, кожен з яких називається засновником.
• юридична особа несе повну правову відповідальність за своє майно.
• організація з таким статусом має можливість виступати в суді в якості як відповідача, так і позивача. 
• юридичною особою також може бути некомерційна організація. Її відмінність полягає в тому, що вона не ставить отримання прибутку основною метою своєї діяльності.

5. Реформування власності. Роздержавлення і приватизація

    Приватизація:

• • • • • • • • це перехід майна в приватну власність;
              • це процес, що стосується виключно переходу майна, що знаходиться у державній чи суспільній власності, до приватного власника.

Способи приватизації:

• викуп об’єктів малої приватизації – це спосіб, за яким власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції серед працівників.
• викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом продукції – це спосіб приватизації, за яким власником об’єкту стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, який розробила комісія з приватизації;
• викуп державного майна, зданого в оренду, - це спосіб, за яким власником майна стає орендар відповідно до договору оренди;
• продаж на аукціоні та за контрактом (конкурсом) – це спосіб, за яким власником майна стає покупець, який на аукціоні запропонував максимальну ціну або на конкурсі – найкращі умови для подальшої експлуатації об’єкта, а за рівних умов – найбільшу ціну.
• продаж акцій відкритих акціонерних товариств – це спосіб, за яким власникам акцій державних підприємств, перетворених на ВАТ на конкурсних засадах, стають ті покупці, які запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.  

Не всі особи можуть приватизувати державне чи комунальне майно. Існує категорія осіб, які не мають права на приватизацію державного чи комунального майна. Такі особи іменуються як неправомочні особи (особи, що відповідно до законодавства України не можуть бути покупцями державного майна)

Перелік неправомочних осіб:

• державні органи
• працівники органів приватизації
• особи, що зареєстровані в офшорній зоні чи в країнах, що включені до списку країн, що не співпрацюють у сфері протидії корупції
• юридичні особи, чий власник (чи власники) акцій є резидентами країни-агресора
• державні господарські об’єднання
• державні холдингові компанії
• державні акціонерні товариства (компанії), їх дочірні компанії та підприємства тощо.

6. Інтелектуальна власність

Поняття «інтелектуальна власність» стало розповсюджуватися в світі з 60-х років XX ст.

Значну роль в його поширенні зіграла Всесвітня Організація інтелектуальної власності, яка була створена у 1967 р.

Зазначене поняття, звичайно, іноді вживалося і раніше, в політичній полеміці і в спеціалізованих юридичних джерелах. Однак, в лексикон широких мас воно увійшло лише останні 30-40 років.

Зауважимо, що діапазон підходів щодо сутності, значень та відтінків розуміння поняття «інтелектуальна власність» є досить широким.

З позиції економічного змісту «інтелектуальна власність» є образним виразом для так званих «нематеріальних активів» (intangible assets), тобто тієї частини капіталу підприємства, яка необхідна для створення його доходу, вимагає витрат на своє створення та/або утримання, але не виражена ні в яких матеріальних об’єктах ‒ за можливим винятком правовстановлюючих документів.

У самому широкому розумінні інтелектуальна власність ‒ це законодавчо закріплені права на результати інтелектуальної діяльності людини у різних сферах суспільного життя.

6.1. Види інтелектуальної власності

Починаючи від зародження двох головних підвалин інтелектуальної власності, а саме промислової власності й авторського права, інші форми розвивалися й одержували визнання або як складові вже існуючих її видів, або як нові галузі.

До інтелектуальної власності належать права на таке:

1. Літературні, художні та наукові твори.
2. Виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі.
3. Винаходи у сферах людської діяльності.
4. Наукові відкриття.
5. Промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення.
6. Захист від недобросовісної конкуренції.
7. Усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Кілька міжнародних договорів, укладених після 1967 р., передусім Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності Світової організації торгівлі (COT), ще більшою мірою прояснили й деталізували нові види інтелектуальної власності.

Зокрема, спираючись на попередню роботу, здійснену Всесвітньою організацією інтелектуальної власності, це було зроблено щодо топографій інтегральних мікросхем. Така тенденція засвідчує динамічну природу інтелектуальної власності, котра змінюється у відповідь на розвиток техніки та культури, як, наприклад, апаратного й програмного забезпечення, цифрових комунікаційних технологій, Інтернету й економіки.

Галузі, включені до підпункту (1), належать до «авторського права», а охоплені підпунктом (2) ‒ до сфери «суміжних прав» інтелектуальної власності. Інші об’єкти, віднесені до підпунктів (3) ‒(7), становлять галузь промислової власності інтелектуальної власності.

До найбільш загальнопоширених форм інтелектуальної власності відносять:

1. Патент, що є виключним правом, виданим на винахід (виріб або процес, який забезпечує новий спосіб виконання чого-небудь або пропонує нове технічне рішення певної проблеми).

Він забезпечує охорону винаходу на обмежений період часу, звичайно на 20 років від дати подання заявки у країні або країнах, в яких він патентується, в обмін на публічне розкриття винахідником свого винаходу. Патентовласник має право вирішувати, хто може, а хто не може використовувати запатентований винахід, а також може дати дозвіл або ліцензію іншим сторонам на використання винаходу на основі взаємно погоджених умов. Власник може також продати своє право на винахід будь-кому, хто потім стає новим власником даного патенту. Після того, як минає термін дії патенту, охорона закінчується й винахід може використовувати будь-яка особа.

2. Знак для товарів і послуг. Знаком для товарів і послуг, або просто «знаком», є розпізнавальна назва, логотип або інший знак, який ідентифікує джерело товарів і послуг. Знаки для товарів і послуг допомагають споживачам відрізнити продукт або послугу, що походять від одного товаровиробника, від продуктів і послуг, вироблених іншим товаровиробником. Знак забезпечує охорону для свого власника шляхом запобігання сплутування відносно джерела при розподілі товарів чи послуг або при видачі ліцензії на їхнє використання іншими. Період охорони варіюється, але знак може залишатися дійсним невизначено довго завдяки безперервному комерційному використанню або реєстрації та її подовженню. Сукупність патентів і знаків для товарів і послуг часто називають «промисловою власністю».

3. Авторське право та суміжні права.

3.1. Авторське право є сукупністю прав, які надаються творцям літературних і художніх творів. Цим творцям та їхнім спадкоємцям належать виключні права щодо використання або надання ліцензій на використання іншими відповідного твору на погоджених умовах.

 Творець, наприклад, може дозволити або заборонити щодо свого твору:

• його відтворення в різних формах, таких як друкована публікація або фонограма;
• його публічне виконання, наприклад у вигляді п’єси або музичного твору;
• передачу в ефір або по інших каналах мовлення, включаючи радіо, телебачення або супутниковий зв’язок;
• його переклад іншими мовами або адаптацію (переробку) в інші форми, наприклад адаптацію роману в сценарій фільму.

Авторське право застосовується до багатьох різних видів художніх творів, включаючи картини, музику, поеми, п’єси, книги, архітектуру, хореографію, а також до творів, які в цілому не вважаються художніми, ‒ зокрема, комп’ютерних програм, карт і технічних креслень.

3.2. Суміжними правами є права, які сформувалися десь в останні років «навколо» авторських прав. Вони включають право виконавця на своє виконання, право виробника на звуковий запис у відповідному записі та право організації мовлення на мовлення.

Багато творчих витворів, які в цілому охороняються авторським правом, потребують масового поширення, повідомлення, а також фінансових інвестицій для їхнього поширення (наприклад, для публікацій, звукових записів та фільмів). Тому автори часто продають права на свої твори окремим особам або компаніям, які здатні здійснити їхнє матеріальне подання, маркетинг і поширення в обмін на оплату (у вигляді одноразової виплати або поточних відрахувань).

Такі майнові права обмежені в часі, згідно з відповідним Договором Всесвітньої організації інтелектуальної власності цей строк становить період життя автора плюс 50 років після його смерті. У деяких країнах останній термін подовжується до 70 років. Авторське право може також включати немайнові права, які передбачають право вимагати визнання авторства на твір та право заперечувати проти будь-яких змін твору, котрі можуть зашкодити честі та репутації автора.

6.2. Правові засади захисту інтелектуальної власності

В останні десятиліття зростає актуальність проблеми посилення захисту інтелектуальної власності, авторського і суміжних прав зокрема.

Це зумовлюється двома основними факторами.

• інтенсивно зростає вартість об’єктів авторського права і суміжних прав, неправомірним відтворенням яких можна одержати значні доходи.
• появою нових технологій відтворення і використання охоронюваних законом об’єктів.

Особливо привабливим стає неправомірне відтворення і використання зазначених об’єктів. Ця проблема ускладнюється тим, що такі неправомірні дії часто залишаються поза контролем відповідних органів. Великі прибутки, одержувані від неправомірного відтворення і використання об’єктів авторських і суміжних прав, сприяють уникненню державного контролю за зазначеними процесами.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність було «Тимчасове положення про правовий захист об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій», затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 р.

Однак основними джерелами права промислової власності, що складали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали закони України: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», які набули чинності 15 грудня 1993 р.

У той самий період були прийняті закони України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (18 грудня 1992 р.); «Про охорону прав на сорти рослин» (21 квітня 1993 р.); «Про захист від недобросовісної конкуренції» (7 червня 1996 р.); «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (5 листопада 1997 р.).

Для розвитку зазначеного законодавства про промислову власність Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об’єкти промислової власності.

Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України «Про авторське право і суміжні права» (23 грудня 1993 р.). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва» та «Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва» (2003 р.), а також у нормативних актах Державного підприємства «Українське агентство з авторських і суміжних правах».

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 р. Конституції України, яка проголосила: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності».

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 р. Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву «Право інтелектуальної власності».

ЦК. Стаття 444. Випадки правомірного використання твору без згоди автора:

1. Твір може бути вільно, без згоди автора та інших осіб, та безоплатно використаний будь-якою особою:

1) як цитата з правомірно опублікованого твору або як ілюстрація у виданнях, радіо- і телепередачах, фонограмах та відеограмах, призначених для навчання, за умови дотримання звичаїв, зазначення джерела запозичення та імені автора, якщо воно вказане в такому джерелі, та в обсязі, виправданому поставленою метою;

2) для відтворення у судовому та адміністративному провадженні в обсязі, виправданому цією метою;

3) в інших випадках, передбачених законом.

2. Особа, яка використовує твір, зобов'язана зазначити ім'я автора твору та джерело запозичення.

ЦК. Стаття 446. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом.

ЦК. Стаття 489. Правова охорона комерційного найменування

1. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

2. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

3. Відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом.

4. Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

ЦК. Стаття 496. Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку

1. Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на торговельну марку в установленому законом порядку, якщо інше не встановлено законом. Зазначений строк може бути продовженим щоразу на десять років у порядку, встановленому законом.

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна.

Істотним недоліком системи захисту інтелектуальної власності є її занадто низька ефективність. Порушники права інтелектуальної власності не дуже бояться застосування до них встановлених чинним законодавством санкцій. Інколи доходи від неправомірного використання чужого твору чи об’єкта промислової власності перевищують встановлені санкції в сотні раз і, як кажуть, з лихвою перекривають понесені витрати.

Потрібна більш жорстка система захисту прав інтелектуальної власності, застосування якої має назавжди відбити у порушника бажання неправомірно використати твір чи об’єкт промислової власності.

Недоліками існуючої системи захисту права інтелектуальної власної є також відсутність спеціалізованих судів і суддів, що зумовлює досить тривалі строки розгляду навіть не дуже складних справ з приводу порушення права інтелектуальної власності. Ще однією причиною недостатньої ефективності захисту права інтелектуальної власності є численні можливості уникнути відповідальності порушника за невиконання уже прийнятого судом рішення по справі на користь позивача, що дає йому можливість зволікати з виконанням довгі роки.

Чинне цивільне законодавство України передбачає захист цивільних прав у судовому порядку. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу. Захисту права інтелектуальної власності на результати інтелектуальної діяльності новий Цивільний Кодекс України присвячує ст. 432, яка проголошує, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 цього Кодексу. Суд у випадках і в порядку, встановлених законом, може прийняти наступні рішення:

− застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

− зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

− вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

− вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, що використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

− застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права

інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

− опублікування у засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Таким чином, цільної системи захисту права інтелектуальної власності в Україні ще немає. Є лише розрізнені, часто неузгоджені між собою правові норми, які містять чинні закони України про інтелектуальну власність. Незважаючи на недоліки системи охорони прав на інтелектуальну власність, що склалася в Україні, в цілому можна стверджувати, що зазначена система відповідає міжнародним стандартам і може забезпечити належну охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності.