Теоретичний матеріал. Техніко-технологічна база виробництва

1. Техніко-технологічна база: складові частини й форми розвитку

Техніко-технологічна база – це сукупність найбільш активних елементів виробничого процесу.

Техніко-технологічна база(ТТБ) складається з таких елементів:

Технічний розвиток – процес формування і удосконалення ТТБ підприємства, зорієнтований на кінцевий результат його діяльності.

Технічний розвиток охоплює різноманітні форми, що відображають відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечують просте й розширене відтворення основних фондів підприємства.

Форми розвитку техніко-технологічної бази підприємства

Підтримуючі форми розвитку:

- поточний ремонт (регулярні ремонтно-профілактичні операції з метою усунення дрібних неполадок і запобігання фізичному спрацюванню засобів праці);

- капітальний ремонт (ремонтні роботи з метою максимального відновлення первісних техніко-економічних параметрів засобів праці);

- заміна (замість спрацьованого устаткування придбається або виготовляється нове такого самого технічного рівня).

Розвиваючі форми розвитку:

- нове будівництво (застосовується для збільшення обсягу випуску продукції, диверсифікації виробництва, перенесення виробництва на нову територію);

- розширення (придбання або виготовлення додаткової кількості існуючого устаткування);

- модернізація (удосконалення діючого виробничого устаткування шляхом конструктивних змін, заміни і зміцнення елементів, вузлів і деталей, забезпечення новими приладами, автоматизація виробничих процесів);

- реконструкція (будівельні й організаційно-технічні заходи з метою покращення основних техніко-економічних показників діючих споруд, будівель тощо);

- технічне переозброєння (покращення технічного рівня окремих виробничих дільниць).

2. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів.

Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб’єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Одним із варіантів покриття потреби підприємства в інвестиційному капіталі виступає такий вид небанківського кредитування підприємств, як лізингове фінансування – лізинг (leasing).

Лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізингодавець – юридична особа або індивідуальний підприємець, які здійснюють лізингову діяльність.

Лізингоодержувач – особа, яка одержує майно за договором лізингу.

УВАГА!!!! Не плутайте банківський кредит з лізингом!!!!

В економічному значенні лізинг виступає видом кредиту: лізингодавець надає користувачеві - лізингоотримувачу майно і отримує від цього прибуток у вигляді лізингової маржі, при цьому характерні умови терміновості, поворотності, матеріального забезпечення, платності. Тому лізинг можна назвати кредитом в товарній формі. Об'єктом лізингу є будь-яке майно, відносно якого немає обмежень по передачі в лізинг (не передаються в лізинг об'єкти держмайна, земельні ділянки та інші природні угоди).

Як правило, учасниками лізингового кредитування є три сторони: лізингодавець (суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська організація, лізингова компанія, державні або місцеві органи), лізингоотримувач (юридичні і фізичні особи), постачальник лізингового майна (суб'єкт підприємницької діяльності, який виготовляє обладнання, машини або передає власне майно - об'єкт лізингу – тобто це виробники обладнання, оптово-збутові організації, торгові фірми, власники майна).

У світовій практиці розрізняють такі види лізингових операцій:

• прямий або двосторонній лізинг. Суб’єкт підприємництва отримує об’єкт лізингу безпосередньо від постачальника. Реалізується переважно між суб’єктами підприємництва, що мають тісні фінансово-економічні зв’язки.
• зворотній лізинг – варіант прямого лізингу. Здійснюється шляхом продажу об’єкта необоротних активів суб’єкта підприємництва іншій особі (як правило, спеціалізованій фінансовій установі) з одночасним отриманням такого об’єкту в лізинг. Ця форма фінансування в довгостроковій перспективі вважається неефективною, оскільки витрати на сплату лізингових платежів більші, ніж витрати, які несе підприємство як власник такого об’єкта. Однак зворотній лізинг дає змогу вирішувати поточні цілі переважно проблемним підприємствам.
• непрямій або багатосторонній лізинг. Спеціалізована лізингова компанія придбає у постачальника на замовлення лізингоодержувача об’єкт лізингу, який передається замовнику у довгострокове користування.

За строком використання об’єкту лізингу, лізинг буває:

• оперативний лізинг (із неповною окупністю орендованих основних фондів) – здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об’єкта лізингу (оренди). Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасове користування кілька разів. Зрозуміло, що в такому разі зростає ризик щодо відшкодування залишкової вартості майна, оскільки воно зазнає фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння.  Обов’язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.
• фінансовий лізинг (з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів) – лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об’єкта лізингу (на день укладення договору). Після закінчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. За умови фінансового лізингу ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування та ремонту бере на себе лізингоодержувач.

Вартість лізингового фінансування для суб’єкта підприємництва порівняно з іншими джерелами капіталу досить висока, оскільки  розмір лізингових платежів включає такі елементи, як витрати на амортизацію, премію за ризики лізингодавця та безпосередньо прибуток лізингодавця.

Однак лізингове фінансування дає змогу ефективно вирішувати проблеми покриття потреби в інвестиційному капіталі у випадках, коли суб’єкт підприємництва не може повністю або частково профінансувати потребу у капіталі за рахунок запозичень на ринку капіталу.

Відмінності банківського та лізингового кредитування представлені у таблиці 1.

Для укладання лізингової угоди лізингоотримувач подає в банк або лізингову компанію заяву, економічне обґрунтування лізингової угоди (бізнес-план), копії засновницьких документів, баланс за останній рік. Лізингодавець оцінює платоспроможність підприємства і у разі позитивного висновку про платоспроможність і ефективність цієї лізингової угоди направляє постачальнику заяву на придбання (виготовлення) об'єкта лізингу. При передачі майна в лізинг оформлюються такі документи:

• акт прийняття-передачі майна лізингу в експлуатацію;
• лізинговий договір між лізингодавцем і лізингоотримувачем;
• договір на технічне обслуговування майна (якщо таке здійснює лізингодавець);
• лізингоотримувач оформлює договір майнового страхування.

 Таблиця 1 - Порівняльна характеристика банківського і лізингового кредиту

3. Загальна характеристика виробничої потужності будівельної організації: визначення, види та чинники, що її визначають

Виробнича потужність підприємства – це максимально можливий річний обсяг випуску продукції заздалегідь визначеної номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

Не слід ототожнювати поняття «виробнича потужність» і «виробнича програма». Якщо перше визначає те, на що здатне підприємство, його потенціал, то друге – лише ступінь освоєння потужностей у відповідному періоді.

Виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). 

Види потужності підприємства:

• проектна потужність визначається у процесі проектування підприємства або реконструкції діючого.
• поточна (фактично досягнута) виробнича характеризує дійсні виробничі можливості підприємства, що склались у конкретний період часу. Величина поточної виробничої потужності не залишається сталою.   При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.
• резервна потужність створюється з метою покриття так званих «пікових» навантажень, які відбуваються  у певні періоди (сезони) року.

Фактори впливу на величину виробничої потужності підприємства:

• кількість обладнання;
• продуктивність обладнання;
• режим роботи підприємства;
• кваліфікаційний рівень робітників;
• структура основних фондів.

4. Сутність та методика розрахунку виробничої потужності

Розрахунок виробничої потужності – важлива частина обґрунтування плану виробництва (надання послуг, виконання робіт). На його основі плануються обсяги випуску продукції, складаються баланси потужностей, визначаються обсяги кап тільних вкладень.

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств.

1. Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за: допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів.

За розрахунків потужності багато номенклатурних виробництв у грошовому виразі обов'язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

2. Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних агрегатів (дільниць, технологічних ліній, цехів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування.

До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

«Вузьким місцем» у виробництві є дільниця, група устаткування,  пропускна здатність яких найменша в порівнянні з виробничими можливостями інших ланок технологічного процесу (технологічного ланцюжка).

3. У розрахунки виробничої потужності підприємства включають усе діюче та недіюче через несправність, ремонт або модернізацію обладнання, а також таке, що перебуває на складі, але протягом поточного періоду має бути введене в експлуатацію в основному виробництві.

4.  Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20—25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

5. Для розрахунків виробничої потужності підприємства визначають фонди часу роботи устаткування: календарний, режимний і дійсний (максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування).

На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (24×365 = 8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування.

Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

Режимний фонд дорівнює календарному фонду за вирахуванням невідпрацьованого часу у вихідні, святкові, передсвяткові дні та у невідпрацьовані зміни.

Методика розрахунку виробничих потужностей у загальному вигляді

6. Виробнича потужність є моментним показником, внаслідок чого розраховують кілька її величин: вхідну, вихідну і середньорічну виробничу потужність.

Вхідна потужність визначається виходячи з умов виробництва на початок розрахункового року.

Вихідна виробнича потужність - потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВП_ВИХ), обчислюється:

Середньорічна виробнича потужність (ВП_сер.р) підприєм­ства, цеху, обчислюється за формулою:

7. Резервна потужність підприємства регулюється за допомогою обчислення необхідної кількості резервних одиниць обладнання, агрегатів тощо. Як правило, величина резервних потужностей не перевищує 10-15% загальної потужності підприємства.

Ефективне використання основних фондів та виробни­чих потужностей має важливе значення для підприємства, оскільки їх повніше використання сприяє зменшенню потреб у введенні в експлуатацію нових виробничих потужностей, веде до збільшення обсягів випуску продукції.

Рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

1) коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності);

2) коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини):

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки, і передовсім у промисловості, становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються.

Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства. Варто лише наголосити, що для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.