Короткий конспект лекцій з розділу "Соціологія" для підготовки до модульного контролю

1. 1. Об’єкт і предмет соціології як науки.

* Соціологія – наука відносно молода, але вже у 20ст. стала академічною наукою, визнаною у всьому світі.

* Термін „соціологія” вперше введений фр. філософом  О. Контом у 12ст.

* „Соціологія” – від лат. SOCIO- суспільство, від грецьк. LOGOS- вчення , наука → наука про суспільство.

Вище зазначене визначення недостатнє. Для визначення соціології, як і будь-якої науки взагалі, треба встановити її об’єкт ( притаманний для декількох наук) і предмет (притаманний тільки одній науці ).

• Об’єкт соціології – суспільство як об’єктивна реальність (більшість вчених).
• Предмет соціології – (розбіжності між вченими):

1)- суспільство в цілому, як цілісний організм з його соціальними механізмами функціонування та розвитку;

2)- П. О. Сорокін: предмет загальної соціології – зміни у житті людей . Як і чому люди змінюються?  Тому що суспільство це динамічна система . Воно весь час змінюється, змінюються взаємовідносини між людьми → зміни самих людей.

Т. ч. ці відносини і потрібно розглядати як предмет соціології.

* Відносини – суспільні і соціальні ( вужче). Соціальні відносини – аспект суспільних, що виражає ступінь рівності і нерівності у становищі соціальних суб’єктів.

* Предмет соціології – соціальні відносини.

Ця наука стосується всього суспільства в цілому саме тому, що соціальні відносини  відбуваються у будь-якій сфері  діяльності людини.

Визначення соціології як науки

Н. Смелзер : Соціологія – наукове дослідження суспільства та соціальних відносин.

В. О. Ядов : Соціологія – як наука про соціальні спільноти , механізми їх становлення, функціонування та взаємозв’язку.

Н. Черниш : наука про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину – творця цих спільнот.(СПІЛЬНОТА- сукупність індивідів, яка характеризується відносною цілісністю – сім’я, закохані, друзі і т. д.)

Щоб визначити науку треба окреслити її об’єкт і предмет.

Соціологія – наука про суспільство як складну, динамічну систему і соціальні відносини між її складовими.

Суспільство – соціальна система, основні елементи якої –люди, які постійно знаходяться у соціальних відносинах.

2. 2. Структура та функції соціологічної науки

Структура – це внутрішня форма організації системи.(від лат. STRUKTURA – порядок, побудова, розміщення; сукупність стійких зв’язків частин об’єкта, що забезпечує його цілісність)

Соціологія

МАКРОСОЦІОЛОГІЯ                                                    МІКРОСОЦІОЛОГІЯ

-          загальні закономірності                             - вивчає соціальні явища та                                    

функціонування та розвитку                                 процеси через призму дії І

соціуму як цілого                                                  взаємодії людей, їх поведінки

(людство)                                                                              (індивід)

                                         МЕЗОСОЦІОЛОГІЯ

-          спрямована на вивчення взаємодії

 окремих структурних елементів, частин,

соціальної системи ( соціальні спільноти)

За рівнем дослідження соціологія поділяється на теоретичну та емпіричну; на фундаментальну та прикладну.

Соціологія поділяється на загальну( суспільство в цілому) і галузеву ( соціальні відносини в конкретній сфері діяльності суспільства).

О. Конт : соціологія поділяється на соціальну статику і соціальну динаміку.

П. О. Сорокін : в соціології виділяє 4 категорії :

1) соціальна аналітика – загальне вчення про суспільство;

2) соціальна механіка – вчення про закономірності соціальних явищ, процеси у суспільстві;

3) соціальна генетика – вчення про еволюцію суспільного життя, походження і розвиток суспільства;

4) соціальна політика – прикладна соціологія, мета якої поліпшення життя людей шляхом вдосконалення суспільства.

Соціологія виконує ряд функцій

-                   для того, щоб щось змінити у суспільстві, необхідно мати про нього вичерпну інформацію – інформаційна функція;

-                   отримавши інформацію соціолог, як і лікар, повинен встановити діагноз на що „хворіє суспільство” – діагностична функція;

-                   після встановлення діагнозу необхідно лікувати хворого – рекомендаційна функція;

-                   крім рекомендацій на сьогоднішній день , можуть бути і рекомендаційна майбутнє, щоб запобігти можливих негараздів , що можуть виникнути – прогностична функція.

Існує велика кількість функцій , які висвітлюються у різних джерелах і перераховані нами не є винятковими.

3. 3. Взаємозв’язок соціології з іншими науками

Соціологія вийшла з філософії і зв’язок між ними , особливо з соціальною філософією, є органічним. Філософія вивчає сутність людини, а соціологія – особистість як соціальний тип.

Соціологія пов’язана з психологією, без якої неможливо вивчати людські стосунки.

Зв’язок соціології з історичною наукою є особливим, бо обидві науки цікавляться всіма сферами діяльності суспільства, але якщо для історика важлива послідовність конкретних подій з усіма подробицями, то соціолога , цікавить ця подія як певний тип людської поведінки.

Соціологія пов’язана з політологією, статистикою, економікою, правознавством. Такі зв’язки призводять до появи міжгалузевих дисциплін.

4. 4. Етапи розвитку соціології як науки

Знання про суспільство існувало давно, але для того, щоб їх було оформлено у науку потрібен час. Це сталося лише у 19 ст., коли для цього визріли достатні умови (накопичення суспільством соціально-політичних, економічних та духовних знань).

    1. Етап глобальних концепцій розвитку суспільства

( с. і ІІ п. 19ст.)

У 30 – 40 рр. 19 ст. у суспільному житті Європи відчувалась історична нестабільність. Виникла потреба у стабілізації розвитку суспільства. Визначні відкриття спонукали К. Маркса та Ф. Енгельса винайти діалектичний матеріалізм, а О. Конта та його послідовників Г. Спенсера , Е. Дюркгейма, - „ органічну теорію розвитку суспільства”. Європа стала тією частиною світу, де найповніше визріли умови для  осягання людським розумом теоретичної та практичної перебудови суспільства.  Виникла думка, що наука може впливати на розвиток суспільства, спрямовуючи його  у потрібному напрямі.

Засновником соціології вважають французького вченого, філософа - позитивіства О. Конта ( 1798 – 1857 ). У 1839 р. Вийшов 3-й том його „Курсу позитивної філософії”, де вперше використано термін „соціологія”.

У межах соціології позитивізму  О. Конта та органістичної чи натуралістичної  школо Г. Спенсера існували й інші соціологи, які зробили свій внесок  у розвиток цього напрямку.

 Австрійський вчений Л. Гумплович, американський вчений А. Смол, французький соціолог Ж. А. Гобіно, англієць Г. Т. Букль є представниками соціологічної позитивістської школи, для якої характерними є

. підкорення соціальних явищ законам природи;

. побудова соціології подібно природничим наукам і використання їх точних методів;

. об’єктивність знання , яке описує соціальну дійсність незалежно від людини;

. людина – це природна істота.

Окремим було вчення К. Маркса ( 1818 – 1883 ), яке суттєво відрізнялося від позитивістського підходу:

. суспільство – не вищій продукт природи, а об’єктивна реальність, що само розвивається;

. принцип наукового знання відкидається  ( захищається не людина як така , а лише один клас пролетаріату);

. капіталістичний  лад не еволюціонує, його треба реформувати.

Для першого етапу розвитку суспільства характерне розуміння вченими суспільства як складного природного і природно – історичного організму. Більшість представників цього етапу вийшли з позитивізму , були еволюціоністами та натуралістами і визнавали прогресивний розвиток суспільства. Переважно займалися вивченням глобальних питань розвитку суспільства.

    2. Етап ствердження соціології як самостійної науки

(к. 19 – п. 20 ст.)

Цей етап завершує  період класичної соціології. Все що зародилося і розвивалося тоді  в соціології стало основою розвитку  різних шкіл і напрямків, які існують і сьогодні.

Соціологічний психологізм  ( Д. Уорд (1841 – 1913 ); Г. Лебон ( 1841 – 1931 ) ):

- наповнення еволюційного розвитку людською сутністю;

- надання соціальній психології значення головного чинника у розвитку суспільства;

- визнання вирішального впливу групи людей, натовпу на окремого індивіда і ролі колективного людського інтелекту як рушійної сили історичного розвитку;

- прагнення до вміння керувати масою людей за рахунок отриманих знань про їх психологію.

На цьому етапі розвитку соціології відбувалася боротьба між „натуралістами” та „психологістами”. Шляхом вирішення цієї боротьби стало виникнення нової течії – соціологізму Е. Дюркгейма.  Соціологізму Е. Дюркгейма протистояла гуманістична соціологія ( М. Вебер, Г. Зіммель, Ф. Тьоніс), яка вважала що в центрі суспільного життя знаходиться людина.

Поява згаданих нових напрямів у соціології ускладнила і значно розширила межі дії соціологічної науки , сприяючи зростанню її самостійності. Соціологія наблизилася до конкретної людини з її тривогами, бажаннями,  проблемами.

Цей етап характеризується  закладенням основ емпіричної соціології (1895 – 20рр. 20ст), основоположниками якої є В. Томас ( 1863  - 1947 ), Ф. Знавецький (1882 – 1958), які вивчали проблеми адаптації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів і щоденників.

    3. Бурхливий розвиток емпіричної соціології

Починаючи з 20 – х  років у США з’явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у 3- х університетах: Чиказькому, Колумбійському, Гарвардському.

Чиказька школа емпіричної соціології  ( Р. Дарк, Е. Берджес ) вишукували шляхи розв’язання проблем міста ( вдосконалення міського законодавства ).

Колумбійська школа емпіричної соціології вивчала закономірності поведінки в соціальній організації.

Гарвардська школа емпіричної соціології приділяла увагу індустріальній соціології.

Для емпіричної соціології характерним є:

-                   ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями, що вело до певного розриву між теоретичною та емпіричною соціологією;

-                   соціологія це нейтральна наука , яка працює на „замовлення” і не робить ніяких оцінок суспільства;

-                   істинне наукове пізнання є лише в емпіричних методах;

-                   усе існуюче підвладне соціологічному поясненню і управлінню.

Уособлення емпіричної соціології вело певною мірою до конфронтації з теоретичною, яка теж продовжувала розвиватися. Цей розкол міг негативно вплинути на розвиток всієї науки вцілому.  Тому назріла необхідність його подолання. Але це сталося лише на наступному етапі розвитку соціології і було пов’язане з упровадженням теорій середнього рівня, ідеї яких висунув Р. Мертон.

    4. Сучасна соціологія

Соціологія, подолавши тенденцію розвитку емпіричного та теоретичного увійшла у сучасний етап, який можна назвати етапом синтезу емпірії та теорії. На цьому етапі розвиваються попередні напрямки та з’являються нові.

Для сучасного етапу є характерними 5 основних теоретичних напрямків:

1) Структурний функціоналізм ( Т. Парсонс, Р. Мертон);

2) Теорія конфлікту ( Д. Козер, Р. Дарендорф);

3) Символічний інтеракціонізм (Д. Мід, Г. Блумер);

4) Феноменологічна соціологія ( А. Шюц );

5) Інтегральна соціологія ( П. О. Сорокін ).

5. 5. Поняття «суспільство», сутнісні риси суспільств.

Одна з найважливіших проблем соціології  - це вирішення питання що являє собою суспільство ? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання : яким чином можливе існування суспільства?

Існує декілька підходів до тлумачення  поняття „суспільство” :

І. Системний підхід 

- Е. Дюркгейм: суспільство – над індивідуальна , духовна, реальність, яка заснована на колективних уявленнях;

- М. Вебер: суспільство – взаємодія людей , яка є продуктом соціальних , тобто орієнтованих на інших людей, дій;

- Т. Парсонс: суспільство – система відносин між людьми , основою якої є норми й цінності;

- К. Маркс: суспільство  - сукупність, що історично розвивається , відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.

У всіх цих визначеннях відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного  взаємозв’язку. Основною задачею системного підходу є дослідження суспільства, поєднуючи різні знання про суспільство у цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.

Суспільство складається з множини індивідів, їх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Але суспільство – не сума цих елементів, а цілісна система.

Системна якість суспільства – особливий якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів.

Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та  відносини, що включають координацію і субординацію.

Координація – злагодженість елементів, особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи.

Субординація – підлеглість , що вказує на специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

ІІ. Детерміністській підхід:

*             Суспільство – як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної, ідеологічної, кожну з яких можна розглядати як систему.

*             У взаємовідносинах між цими системами головну роль відіграють причинно - наслідкові зв’язки; кожна з систем перебуває у причинно наслідковій залежності від іншої системи.

                *    усі системи складають ієрархічну структуру, знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості у перерахованому вище порядку.

*             всі системи залежать і зумовлені особливостями економічної системи.

                ІІІ. Функціональний підхід:

• суспільство є цілісним організмом, що складається з багатьох частин

( економічної, політичної, військової, релігійної та інш.), але кожна частина може існувати в умовах цілісності, де вона виконує конкретні цілком визначенні функції. Усі разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людського роду.

Суспільство є високоабстрактною категорією, вит­вореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціаль­ним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.

Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну тери­торію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характе­ризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

    Сутнісні   риси   суспільства:

—  спільність території проживання    людей,    що взаємодіють між собою;

—  цілісність і сталість (єдине   ціле);

—  здатність підтримувати та   відтворювати високу інтенсивність внутрішніх   зв'язків;

—  певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв'язків між людьми;

—  автономність та самодостатність, самовідтворен­ня, саморегулювання, саморозвиток.

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціаль­ну систему.

6. 6. Концепції походження суспільства.

Різними є погляди і на причини та процес виник­нення суспільства, які зводяться до трьох теорій:

1. Природна (праця створила людину, перетворив­ши стадо на   культурне   угруповання   виробників).
2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй ма­теріальний світ і моральний закон).
3. Космічна (людство створене інопланетянами, які
   маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояс­нюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільс­тва, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

                   1.Інструментальна концепція

Голов­ним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі доскона­ліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що у свою чергу спричинило виникнення еко­номічних відмінностей між людьми та родинними групами. З'явилася і почала розвиватися соціальна організація.

                   2. Сексуальна концепція

Головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задово­лення від статевого акту. Це надає процесові виношу­вання і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно в общині з’являється надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність конт­ролю, над народжуваністю зумовила формування ро­дин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регу­люючих норм стимулював еволюцію общин, зумовив­ши з часом виникнення соціальної організації.

                3. Кратична концепція

Сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансив­ністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережли­вість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигід­ні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексу­ального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, ліде­ри почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед ін­ших членів угруповання. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціаль­ної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюва­них общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.

   4. Гендерна концепція

Заснована на аналізі розподі­лу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кров­ним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі, Відповідно зна­чущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення за­чаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними роля­ми жінки незамінніші за чоловіків. Незадоволені сво­їм становищем, чоловіки створюють штучну протива­гу жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла со­ціальна організація. Попри те, що чоловіки споконві­ку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допуска­ючи жінок до соціально значущих сфер, пов'язаних з владою, управлінням, розпорядженням ресурсів.

7. 7. Проблема типологізації суспільств.

Типологізація суспільств — це класифікація суспільств на ос­нові визначення найважливіших і найсуттєвіших ознак, типо­вих рис, які відрізняють одні суспільства від інших.

Підходи до типологізації суспільств:

І. підхід

1. Суспільство мисливців і збирачів. Структура йо­го надто проста, а соціальне життя організоване на ос­нові родинних зв'язків, усім править вождь.
2. Садівничі суспільства. Воно теж ще не знає, що таке  додатковий   продукт,   основою  його  соціальної структури є родинні зв'язки. Але їх система   помітно розвиненіша, складніша.
3. Аграрне суспільство. На цьому етапі вже з'явля­ється додатковий продукт, розвиваються торгівля,  ре­месла,   зароджується   держава.   Система   родинних зв'язків перестає бути основою соціальної структури
   суспільства.
4. Промислові суспільства. Виникають наприкінці XVIII ст. з появою промислового виробництва, викори­станням у виробничих цілях наукових знань, значного додаткового продукту, розвитку системи державного
   управління.

Застосування цього критерію іншими соціологами передбачає, крім перших трьох, індустріальне та постіндустріальне суспільства.

ІІ. підхід

          1.Традиційне суспільство. У ньому індивіди керу­ються традиційними цінностями. Ця особливість вла­стива насамперед аграрному суспільству, в якому про­фесія переходить від батька до сина. Людина, будучи
обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиція­ми. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство,

           2.Суспільство, кероване зсередини. У такому су­спільстві поведінку індивідів визначають особисті цін­ності, що активізує індивідуальність, посилює вибір, самостійність рішень, власну точку зору. В ньому від­сутні чіткі моральні норми, людина повинна шукати опору в собі. Це індустріальне суспільство.

3.Суспільство, кероване ззовні. Індивід у такому суспільстві спрямовує та оцінює свою діяльність, орі­єнтуючись на оцінки колег, друзів, сусідів, громадську думку. Для досягнення ус­піху індивід повинен враховувати зовнішні обстави­ни, пристосовуватися до них. Це постіндустріальне суспільство.

ІІІ. підхід

1. Просте суспільство. У такому суспільстві не іс­нує бідних і багатих, керівників і підлеглих. Основні його характеристики: соціальна, економічна, політич­на рівність, низький рівень розподілу праці та розвитку техніки, невеликі територіальні розміри, незначна чисельність, пріоритет кровних зв'язків.
2. Складне суспільство. Сформувалося з виникнен­ням та  нагромадженням додаткового продукту» розви­тком позааграрних виробництв, зосередженням людей у  містах,   розвитком  торгівлі,   передусім  зовнішньої. Класове розшарування в ньому зумовило перехід від звичаєвого права до юридичних законів. З виникнен­ням писемності стали окреслюватися контури елітар­ної культури. Еволюція такого суспільства, утверджен­ня держави уможливили реалізацію масштабних суспі­льних проектів (розвиток засобів комунікації тощо).

За політичними режимами суспільства поділяють на демократичне, авторитарне, тоталітарне; за панів­ною релігією — на християнську і мусульманську.

8. 8. Соціальна стратифікація суспільства та соціальна мобільність.

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

— структурні зрушення в економіці;

-— зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

— послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює роз-виток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Теорія соціальної стратифікації

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

— обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

— застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

— достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому від

водилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста по в'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові! Д° найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіпіий тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилу-ченням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріаль-ному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, вгаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспіль ствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфікова-ні робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

9. 9. Конфлікт як прояв соціологічних відносин.

Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія — соціологія конфлікту.

Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.

Науково-практичний інтерес соціології кофлікту зосереджений на таких проблемах:

— сутність конфлікту, з'ясування джерел природи та ступеня конфліктності суспільства;

— специфіка власне соціологічного підходу до аналізу конфліктів;

— мотивація конфлікту;

— взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;

— управління конфліктами.

Соціологія конфлікту найчастіше послуговується такими категоріями, як «конфлікт», «соціальний конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживанішою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємодією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії. Найчастіше конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціальний конфлікт.

Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.

За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму. Стан конфлікту — далеко нерідкісне явище.

Тією чи іншою мірою, в той чи інший час він властивий кожному соціальному суб'єкту на певних фазах його розвитку. З огляду на це, конфлікт часто розглядають як привід для розв'язання суперечностей. Це стимулювало увагу науковців до проблеми прогнозування та управління конфліктом, наслідки яких здебільшого відчутно залежать від гостроти зіткнення учасників конфліктної взаємодії. Гострота конфлікту — ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечностей учасників конфліктної взаємодії. Як правило, цю гостроту засвідчує рівень інтенсивності конфліктних дій, що ставить у пряму залежність можливість вирішення конфлікту. Гострота конфлікту дає підстави спрогнозувати час, який потрібно буде затратити на подолання конфліктної ситуації, тобто спрогнозувати тривалість конфлікту. Тривалість конфлікту — часові виміри існування конфлікту. Відповідно конфлікт може бути коротко-, середньо- та довготривалим, що залежить від цілей протиборствуючих сторін, гостроти проблеми, соціальної культури, ресурсів управління конфліктом.

Особливості конфліктної ситуації, можливості розв'язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктан-тів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави.

Сукупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-дина-мічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).

Історія становлення соціології конфлікту

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'язання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські, неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму та соціобіології. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

10. 10. Предмет і категорії соціології конфлікту.

Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єк­том багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких на­прикінці XX ст. поступово сформувалася окрема со­ціологічна теорія — соціологія конфлікту.

Соціологія конфлікту — галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціаль­ним явищем.

Проблеми соціології конфлікту:

- сутність конфлікту, з'ясування джерел природи
та ступеня конфліктності суспільства;

- специфіка власне соціологічного підходу до ана­
лізу конфліктів;

- мотивація конфлікту;

- взаємозв'язок конфліктів на макро- та мікрорівнях;

- управління конфліктами.

Соціологія конфлікту використовує такі категорії, як «конфлікт», «соціальний кон­флікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлік­ту», «конфліктанти», «межі конфлікту». Найуживані­шою є категорія «конфлікт». Він є складною взаємо­дією, спрямованою на розвиток і вирішення протиріч, суперечностей, які неможливо вирішити без зміни чинників цієї взаємодії.  Конфлікт виявляє себе в соціальному середовищі, постаючи як соціаль­ний конфлікт.

Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.

За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, со­ціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму.

            Тією чи іншою мірою, в той чи інший час він власти­вий кожному соціальному суб'єкту на певних фазах його розвитку.

 Гострота конфлік­ту — ступінь зіткнення інтересів, глибина суперечнос­тей учасників конфліктної взаємодії. Як правило, цю гостроту засвідчує рівень інтенсивності конфліктних дій, що ставить у пряму залежність можливість вирі­шення конфлікту. Гострота конфлікту дає підстави спрогнозувати час, який потрібно буде затратити на подолання конфліктної ситуації, тобто спрогнозувати тривалість конфлікту.

Тривалість конфлікту — часо­ві виміри існування конфлікту. Відповідно конфлікт може бути коротко-, середньо- та довготривалим, що залежить від цілей протиборствуючих сторін, гостроти проблеми, соціальної культури, ресурсів управління конфліктом.

            Особливості конфліктної ситуації, можливості роз­в'язання її багато в чому залежать від інтересів та со­ціальних характеристик її учасників (конфліктантів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спі­льноти і навіть держави.

            Сукупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-динамічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасни­ків), просторові (територія, на якій відбувається .кон­флікт), часові (тривалість конфлікту).

11. 11. Соціальний конфлікт в фундаментальних теоріях М. Вебера,Г. Зіммеля, К. Маркса.

Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

К. Маркс застосовував конфліктологічну парадиг­му до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт -  антагоністичне зіткнення інтересів прав­лячого та пригнобленого класів. Чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насиль­ницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса одно­бічний і обмежений. Об'єктивно і глибоко проаналі­зувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив ли­ше один варіант його розв'язання — соціальний вибух і революцію.

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вба­чав у боротьбі між політичними партіями, які репрезен­тують інтереси громадськості та бюрократією.

  Формулювання засадних принципів теорії кон­флікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універ­сальним явищем, а безконфліктне суспільство недіє­здатним. Чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим мен­ша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він вико­нує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. На відміну від К. Мар­кса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засо­бом розвитку суспільства.

12. 12. Проблеми соціології конфлікту в дослідженнях сучасних вчених (Л. Козера, Р. Дарендорфа, К.-Е. Болдуінга)

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до пробле­ми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який с своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомо­гою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструк­тивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Козеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й пре­тензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільст­ва небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим. Нері­вність соціальних позицій, відмінність інтересів лю­дей  спричиняють конфлікти. Особливості су­спільств полягають у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві  є кон­флікти, але раціональні методи регулювання роб­лять їх невибухонебезпечними.

Три стадії роз­витку конфлікту за Р. Дарендорфом:

1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.
2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом­лення ними власних глибинних інтересів.
3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» ствер­джував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспіль­ного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випереди­ти одна одну в своїх діях.

13. 13. Етносоціологія як галузь соціології, що досліджує різні етнічні спільноти.

Кожна людина ідентифікує свою належність до певної спільноти. Етнічна самоідентифікація є однією з її базових ідентифікацій. Почуття етніч­ної спільності у давніх суспільствах було першим у розмежуванні на «своїх» і «чужих». Етнічне самовиз­начення людини є значно суттєвішим за усвідомлення територіальної відокремленості. Феномен етнічного, національного вивчають етнографія, соціальна антропологія, історія, філософія, політологія та ін. У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займає­ться етносоціологія.

Етносоціологія (від грец. — плем'я, народ) — галузь соціо­логії, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація) з метою з'ясування загальних зако­номірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.

Як наукова дисципліна, вона існує на стику соціо­логії, етнографії та історії.

 Предмет етносоціології — взаємозв'я­зок загальних соціальних явищ і процесів з явищами та процесами етнічними.

Об'єкт — особливості етніч­них виявів соціального.

 Найважливіші проблеми етносоціології:

—  етнічна зумовленість характерних рис культури та побуту соціальних спільнот;

—  етнічні впливи на формування ціннісних орієн­тацій;

—  зв'язок національних чинників із особливостя­ми соціальної структури, міграційної і трудової мо­більності, урбанізації тощо;

—  соціальна детермінованість національної само­свідомості, міжнаціональних відносин;

—  сутність міжнаціональних конфліктів;

—  етно-мовні процеси .

Етносоціологія зосереджується на вивченні етніч­ної специфіки загальних соціальних явищ, досліджен­ні етнічних проблем — національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури.

Історичні аспекти розвитку етносоціологічної науки

В Україні як окрема дисципліна вона почала фор­муватися на межі 50—60-х років XX ст. Однак її заса­ди були закладені раніше, сформувавшись у лоні етно­графії, історії, фольклористики та інших наук, які ці­кавилися особливостями національної культури, тра­диціями народу.

В українських землях за часів розквіту романтизму (перша тре­тина XIX ст.) почали працювати  видатні вчені та збирачі фольклору І. Срезневський, М. Максимович,

М. Костомаров, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін. Етнографічні описи та роздуми про націо­нальні особливості історичної долі українського народу почали вписувати у формат викладання суспільних ди­сциплін. Подальший розвиток суто етнографічних дос­ліджень (наприклад, діяльність Відділення етнографії при Російському - географічному товаристві) давав бага­тий матеріал для наукових узагальнень у цій галузі.

Не залишилась осторонь цього процесу і соціологі­чна наука. Стараннями Максима Ковалевського (1851—1916) (робота Російської вищої школи суспіль­них наук у Парижі), а згодом М. Грушевського, який створив Український соціологічний інститут у Відні, етнографічні дослідження тогочасного та минулого становища українського народу набули системного ха­рактеру. Помітне місце посідали вони і в діяльності Всеукраїнської академії наук.

Але  до кінця 50-х років XX ст. вивчення етнографічних і національних аспектів сус­пільного життя було унеможливлене у зв'язку із за­грозами бути звинуваченим у «буржуазному націона­лізмі». Тому проблеми, які досліджує етносоціологія (феномен етносу, нації тощо), в Україні значилися як «ризиковані».

Певні зміни у ставленні до етносоціології відбулися у другій половині 60-х років. Радянська наука етносоціологічні проблеми розгля­дала здебільшого на межі між соціологією та етногра­фією, історією тощо.

У пострадянський час етносоціологія здебільшого переймалася соціальним розвитком етнічних груп у процесі трансформації політичного, економічного і со­ціального середовища.

Класичним зарубіжним дослідженням з етносоціо­логії вважають працю

Ф. Знанецького та У. Томаса «Польський селянин в Європі та Америці», видану в 20-ті роки XX ст.

14. 14. Структура та механізм соціального конфлікту.

Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших із них належать:

1. Сторони, що конфліктують. У соціальному конф­лікті беруть участь щонайменше дві сторони (конфліктанти). Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні й провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники тощо. Соціолог повинен з'ясувати соціальні характери­стики сторін (належність до певної страти, соціальну роль, службове становище, вік, стать, освіту — якщо йдеться про індивідів).
2. Зона конфліктної взаємодії. Конфлікт виникає лише за наявності предмета суперечки, який зумов­лює зону взаємодії його учасників. Зона конфлікту є дуже ру­хомою, може розширюватися та звужуватися.
3.   Уявлення про ситуацію. Кожний з конфліктантів має власне уявлення про всі обставини, що спрово­кували та супроводжують конфлікт.
4. Причини, мотиви.
5. Умови, за яких відбувається конфлікт.
6. Дії. За конфліктної ситуації дії кожної зі сторін заважають іншій досягти мети й оцінюються як воро­жі. Здебільшого вони проявляються в:

—  створенні прямих або побічних перешкод для реалізації планів та намірів однієї зі сторін;

—  невиконанні іншою стороною своїх обов'язків та зобов'язань;

—  загарбанні або утриманні того, що, на думку ці­єї сторони, належить саме їй;

—  нанесенні прямої чи побічної шкоди майну чи
репутації;

—  фізичному насильстві;

—  погрозах та інших діях, що змушують протиле­жну сторону діяти всупереч своїй волі та обов'язкам;

—  діях, що принижують гідність людини, соціаль­ної спільноти.

Конфліктна поведінка має певні принципи, страте­гії, тактики. Серед головних принципів визначають концентрацію, координацію сил, нанесення удару по найуразливіших зонах суперника, економію сил та ча­су тощо. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорсткою, нейтральною, м'якою. У прак­тичній реалізації вона передбачає:

— фізичне насильство, що має своїм наслідком ви­нищення матеріальних цінностей, блокування чужої ді­яльності, наругу над особистістю, а інколи і вбивство;

—  психологічне насильство (образи, зневагу, дис­кримінаційні  заходи,  негативну оцінку особистості, приниження, брутальність тощо);

—  захоплення та утримання об'єкта конфлікту;найчастіше це відбувається тоді, коли сторони борють­ся за матеріальний об'єкт;

—  тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, уль­тиматуми);

—  демонстраційні дії (публічні висловлювання, ска­рги, суїцидальні спроби, голодування, пікетування);

—  санкціонування — постає як вплив на опонента через збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладання заборон, невиконання розпоря­джень тощо;

—  тактика коаліцій — виявляє себе у створенні со­юзів, розширенні можливостей протидії;

—  фіксація власних позицій — передбачає викори­стання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, ви­сування пропозицій;

—  дружелюбність (коректне спілкування, демонстра­цію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, допомоги, вибачення, заохочення);

—  угоди — передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

7. Наслідки. Позитивні і нега­тивні залежно від правомірності дома­гань й від перипетій боротьби.

Механізм соціального конфлікту (процес його роз­витку) містить декілька стадій:

Перед конфліктна ситуація.  Може бу­ти благополучною, але най­частіше на цій стадії формуються передумови для кон­флікту.

Інцидент - є першою сутичкою конфліктантів, зав'язуванням конфлікту. Інколи конфлікт може за­кінчитися на цій стадії (конфліктанти вирішують свої непорозуміння).

Ескалація. Виявляє себе в тому, що конфлікт реа­лізується в окремих актах — діях та протидіях конф­ліктуючих сторін. Може бути безперервною (ступінь напруги у відносинах постійно зростає) та хвилеподіб­ною (періоди напруги змінюються тимчасовим затиш­шям).

Кульмінація. Вона є крайньою точкою ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

Завершення конфлікту. Конфліктанти можуть ви­йти з конфлікту за допомогою одного зі способів — на­сильства, примирення, роз'єднання (розриву).

Післяконфліктна ситуація.

15. 15. Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія

Як самостійна галузь соціологічної науки, економічна соціологія заявила про себе в середині XX ст. у СЩА на хвилі осмислення взаємопов'язаних процесів у сфері виробництва і соціальному бутті індивідів, соціальних груп і спільнот. З часом усе чіткіше окреслювалися особливості її як міжгалузевого наукового напряму, однієї зі спеціальних соціальних теорій, що, функціонуючи в межах соціального та економічного знання, має специфічний предмет і об'єкт дослідження.

Економічна соціологія — міжгалузевий науковий напрям, галузь соціологічного знання, що вивчає економіку як соціальний інститут, закономірності її розвитку та функціонування.

Економіку вона розглядає як один із базових елементів суспільства, тісно пов'язаний з його соціальною структурою і соціальними процесами. Відповідно економічна соціологія покликана досліджувати економічне життя, розвиток економіки як соціальний процес, спонукуваний активністю соціальних суб'єктів, інтересами, взаємодією соціальних спільнот. Особливий інтерес виявляє вона до взаємодії економічної та соціальної сфер, до взаємовпливу та взаємозбагачення економічних і соціальних процесів. Вона зосереджується не на відокремлених явищах, тенденціях в економічному та соціальному бутті і навіть не на їх взаємозв'язку, а на механізмах, що породжують і регулюють ці взаємозв'язки. Не менше цікавить її вплив соціальних механізмів на перебіг та особливості економічних процесів. Предмет економічної соціології — соціальні механізми регулювання економічних відносин, особливості поведінки соціальних суб'єктів. Він охоплює сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням соціальних структур і соціальних відносин щодо власності, особливості взаємодії економіки як соціального інституту із суспільством, соціальні функції економіки, форми регулювання економічних процесів, типи мислення та соціальної поведінки у різних соціально-економічних системах.

Предмет економічної соціології конкретизується у тих фрагментах об'єктивної реальності, які перебувають у сфері її пізнавальних інтересів.

Об'єкт економічної соціології — економіка як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в житті суспільства. У сфері економіки соціологія вивчає соціальне: суб'єктів, носіїв економічних відносин, їх взаємодію, рольову поведінку, організаційно-нормативні форми, соціальні механізми, що визначають функціонування та розвиток економіки. Якщо економіка розглядає людину як елемент трудових ресурсів, як умову виробництва, то соціологія розглядає людину як суб'єкт економічних і соціальних процесів. її погляд спрямований на те, як різні види економічної діяльності структуровані на різні соціальні ролі та соціальні організації (спільноти), чим вони обґрунтовані, як здійснюється їх регулювання та як ці соціальні змінні взаємодіють між собою. Відповідно до цього економічна соціологія вивчає соціальні закономірності економічного розвитку суспільства, соціальну ефективність економічних рішень та економічну ефективність соціальних рішень, особливості та можливості економічної діяльності, економічну поведінку різних соціальних класів і груп, вплив соціальних відносин і різних форм організації трудової діяльності, соціальних норм і цінностей на ефективність суспільної праці. Іншими словами, економічна соціологія зосереджується на аналізі взаємозв'язків економічної та неекономічної сфер як за оптимальної їх інтегрованості, так і в стані протидії.

16. 16. Об’єкт і предмет економічної соціології. Аспекти предмету економічної соціології.

Економіка — це багатоаспектний соціальний інститут, що становить базу існування та життєдіяльності суспільства, де здій­снюються матеріальне виробництво, розподіл, обмін та спожи­вання матеріальних благ та послуг, необхідних для життя і діяль­ності людини і суспільства, тобто економіка — це сукупність певних (економічних) суспільних відносин.

У сфері економіки соціологія вивчає соціальне: суб'єктів — носіїв економічних відносин, їх взаємодію, рольову поведінку, організаційно-нормативні форми її закріплення, соціальні ме­ханізми, що здійснюють функціонування і розвиток економіки. Наприклад, якщо економіка розглядає людину як елемент тру­дових ресурсів (робочу силу), як умову виробництва, то соціо­логія розглядає людину як суб'єкта економічних відносин і соціальних процесів, нерозривно пов'язаних між собою.

• Економічна соціологія - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає економічні процеси, економічні відносини, явища економічного життя суспільств, його різні сфери, соціальні інститути і спільності, соціально-економічні процеси у сфері економіки і господарства, взаємодію економічної і соціальної сфер, економічної і споживацької діяльності і поведінки індивідів і соціальних груп.

Об'єкт економічної соціології: взаємодія двох основних сфер суспільно­го життя - економічної і соціальної, відповідно взаємодія економічних і соціаль­них процесів.

 Предмет економічної соціології : 1)  соціальні механізми регулювання еконо­мічних відносин;                       

                                                                    2) закони, закономірності та випадковості економічних і соціальних відносин, явищ і процесів, міжгрупові відносини й конфлікти, співвідношення економічного  і соціального в житті суспільства.

Аспекти предмету економічної соціології

- Закони, закономірності і випадковості економічних і соціальних

  відносин, явищі процесів;

- Соціальне і економічне як окремі явища;

- Збіг соціального та економічного;

- Протилежність економічного і соціального;

- Вплив соціального на економічне;

- Вплив економічного на соціальне.

17. 17. Функції економіки як соціального інституту та основні соціальні функції економічних відносин.

Основними соціальними функціями економічних відносин с:

•    забезпечення   й   обслуговування   руху   матеріального   багатства   в суспільстві (вироблення, використання і повернення його в природу у вигляді різних опрацьованих елементів);

•  відтворення й утвердження людини як носія суспільних відносин;

• майнове розшарування суспільства;
• організація і стабілізація спільного життя людей.

Соціальний механізм забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:

 1) підтримка і розвиток суспільного поділу праці;

2) стимулювання, тобто забезпечення посилення стимулів до праці, економічної (матеріальної) заціка­вленості у праці;

3) інтеграційна функція, що виражається у за­безпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;

 4) інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.

Усі функції економіки як соціального інституту взаємо­пов'язані та взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення фун­кціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та спо­живання. Для реалізації цих функцій дуже важливими є підготов­ка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обґрунтовані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.

18. 18. Стратегії виходу із конфліктних ситуацій

Соціологія конфлікту передбачає певні стратегії виходу із конфлікту як головну лінію поведінки опонента на його завершальному етапі. До різновидів стратегії виходу з конфлікту належать:

— суперництво — у нав'язуванні іншій стороні кращого для себе рішення; виправдане, якщо запропоноване рішення є конструктивним за відсутності часу для переконування опонента, в екстремальних ситуаціях;

— компроміс — полягає у бажанні конфлікт антів завершити конфлікт частковими поступками, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони; ефективний, якщо учасники конфлікту усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися всього в разі поразки; може бути досягнутий за допомогою техніки відкритої розмови;

— пристосування — є вимушеною або добровіль ною відмовою від боротьби; до такої стратегії спонукає усвідомлення неправоти, необхідність збереження добрих стосунків з опонентом, сильна залежність від нього, незначущість проблеми, великі збитки та загроза ще більших, тиск третьої сторони;

— уникнення вирішення проблеми — є спробою вийти з конфлікту за мінімальних втрат. Йдеться не про розв'язання, а про затухання конфлікту; застосовуєть ся за відсутності сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час, труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

— співробітництво — передбачає спрямованість конфліктантів на конструктивне обговорення проблеми, ставлення до іншої сторони не як до противника, а союзника в її вирішенні; найефективнішим буває за сильної взаємозалежності сторін та важливості рішення для них обох; може бути досягнутим за допомогою переговорів.

19. 19. Сутність медіації, ролі медіаторів у конфлікті.

Медіація — вид діяльності, що полягає в оптимізацїі за допомогою третьої сторони процесу пошуку вирішення проблеми задля припинення конфлікгу.

Найчастіше для цього влаштовують переговори за допомогою медіатора (третьої сторони). Ефективність медіації забезпечують добровільність, рівноправність сторін, відсутність у них процедурних переваг, незалежність та нейтральність медіатора, конфіденційність переговорів.

Медіаторство може бути офіційним (формальним) і неофіційним (неформальним). Офіційними медіаторами виступають міждержавні організації (ООН), окремі держави, державні правові інституції, державні комісії, представники правоохоронних органів, громадські організації тощо. Неофіційними медіаторами бувають відомі особи, представники релігійних організацій, професійні психологи, неформальні лідери, друзі, сусіди та ін.

Сторони здебільшого звертаються до медіаторів, безуспішно втративши всі аргументи, сили та засоби для розв'язання конфлікту, коли в позиціях, які вони відстоюють, не вдається знайти спільне, по-різному тлумачать головні для вирішення конфлікту критерії або вважають конче необхідним зовнішній контроль за дотриманням проміжних тимчасових угод. Буває, що сторони дорожать добрими відносинами, але за певних обставин не можуть порозумітися і тоді вдаються до послуг медіатора.

Медіатор може і самостійно ініціювати свою участь у розв'язанні конфлікту. Це відбувається за існування загрози застосування насильства сторонами чи реального його застосування, відсутності порозуміння між ними і перспектив на те, що вони його самотужки знайдуть. Залежно від впливу медіатора на рішення конфліктуючих сторін соціологія конфлікту визначає такі його ролі:

— третейський суддя (авторитарна роль, має найбільші можливості щодо визначення варіантів вирішення проблеми);

— арбітр (теж має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його рішенням та опротестувати його);

— посередник (більш нейтральна роль; маючи певні знання, він забезпечує конструктивне обговорення проблеми, прийняття рішення залишається за конфліктантами);

— помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та прийняття рішення, забезпечує організацію переговорів та зустрічей);

— спостерігач (своєю присутністю утримує сторони від порушень домовленостей, агресії).

Третя сторона може забезпечити вольове припинення конфлікту (третейський суддя, арбітр), розведення конфліктуючих сторін (третейський суддя, арбітр), блокування боротьби (третейський суддя, арбітр, спостерігач), застосування санкцій (третейський суддя, арбітр), визначення правомірності претензій (третейський суддя, арбітр), надання допомоги (помічник, посередник), сприяння нормалізації відносин (помічник, посередник), надання допомоги в організації спілкування (помічник, посередник), контроль за виконанням домовленостей (арбітр, спостерігач, посередник).

Як тактичні прийоми медіатор може застосовувати почергового вислуховування сторін у межах спільної зустрічі, човникову дипломатію (курсуючи між конф-ліктантами), тиск, акцентування на слабких моментах у позиціях опонентів. Він повинен володіти знаннями та професійними якостями для переговорів, мати досвід регулювання конфліктів, знання ситуації та особливостей конфлікту, необхідні особистісні якості тощо. Медіацію вважають досить ефективною формою розв'язання конфліктів.

20. 20. Електоральні теорії в соціології політики.

Електоральна (лат. elector — виборець) соціологія (соціологія електорату) є однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики.

Електоральна соціологія — галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

Безпосереднім її завданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Вона відкриває неабиякі можливості щодо прогнозування, формування, управління настроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповідних технологій.

Предмет електоральної соціології — електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об'єкт — процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах (ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади).

Одночасно розвивалися теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісне бачення електоральної поведінки виборців. Саме у ЗО—50-ті роки сформувалися дві найбільші представницькі концепції вивчення виборчої активності громадян — соціологічна (класова, статусна) та соціально-психологічна. Поширеними є також теорії «раціонального вибору» та «політичного поля».

Соціологічна концепція

Наголошує на безпосередній залежності виборчої поведінки електорату не від переваги політичних чи ідеологічних програм, платформ, а від належності виборців до певних великих соціальних груп (класових, етнічних, конфесійних, поселенських тощо). На думку авторів цієї теорії (найвідоміший серед них П. Лазер-сфельд), голосування залишається не стільки вільним вибором конкретної особи, скільки демонстрацією зв'язку її з певною соціальною групою. Самі ці групи й забезпечують конкретній партії більш-менш стійку виборчу базу.

Представники цього підходу зафіксували щонайменше чотири основні типи соціальних розмежувань, які впливають на реалізацію електорального потенціалу виборців: розмежування між містом і селом, центром та периферією, між представниками різних конфесійних груп, між представниками різних соціальних класів, верств населення.

Соціально-психологічна концепція

Зосереджує увагу на опосередкованому впливі на політичні уподобання «маргінальних» для політичних процесів чинників — сім'ї, духовних цінностей, найближчого оточення тощо. її прихильники стверджують, що симпатії до певних партій та ідеологій є не стільки свідомими виявами електоральної активності, скільки наслідками ранньої соціалізації індивіда (в сім'ї, під впливом найближчого оточення тощо).

Більшість сучасних соціологів надає перевагу саме соціально-психологічній концепції.

Теорія «раціонального вибору»

Сформувалася наприкінці 50-х років XX ст. унаслідок намагань осмислити тогочасні уявлення про особливості реалізації виборчої активності громадян. Згідно з нею кожен виборець голосує за партію, яка, на його думку, може бути найкориснішою для нього (йдеться передусім про меркантильні інтереси). У своїх оцінках люди орієнтуються на ідеологічні презентації конкретної партії в політичному просторі, а також на повсякденний досвід існування за конкретної політичної адміністрації, надаючи перевагу здебільшого економічним показникам.

Теорія «політичного поля»

Будучи найчіткіше окресленою в працях французького соціолога П. Бурдьє, вона пояснює електоральні уподобання виборців, особливості реалізації політичної влади у контексті відносин «домінування — підкореності». Центральними у ній є поняття соціального простору та політичного поля.

Соціальний простір — продукт людської діяльності, що є сукупністю суспільних суб'єктів, які становлять суспільну цілісність, а також сукупністю певних об'єктивованих взаємин між індивідами.

Політичне поле — проекція соціального простору на взаємодію суб'єктів влади.

21. 21. Об’єкт і предмет соціології політики.

Політика — галузь відносин між соціальними суб'єктами (класами, соціальними групами, політичними партіями, окремими особами, національними спільнотами, державами) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) політичної влади.

Соціологія політики — галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

Предмет соціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери — інститу-ціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

Специфіка соціології політики, на відміну від філософії, юриспруденції, політології та інших наук, що вивчають сферу політики, виявляється в дослідженні її із соціологічних засад (із залученням власного потенціалу та інструментарію — концепцій, теорій, методів). її проблематика — це передусім відносини між політикою та суспільством; соціальними і політичними інститутами; соціальною і політичною поведінкою різних соціальних груп: представленість інтересів, потреб соціальних груп у політиці державної влади, їх ставлення до неї, яке виявляється у суспільній думці (судженнях, оцінках) та в залученні людей до діяльності суспільно-політичних організацій, процесів тощо. Відповідно соціологія політики досліджує виникнення політичного феномену всередині соціального контексту. Тобто якщо соціологія досліджує людину в соціальному середовищі, то соціологія політики аналізує політичне життя з точки зору людини як суб'єкта суспільства.

Будучи елементом (компонентом) соціальної групи чи етнічної спільноти, особистість водночас є самостійним феноменом, який, залежно від конкретних обставин, «включається» в політичну діяльність, уособлює певний ступінь утілення політичної волі суспільства. Необхідність такого підходу зумовлена тим, що кожна людина в сучасному суспільстві є суб'єктом політичних відносин. Усунення людей від участі в політичному житті може мати серйозні негативні наслідки. Спроби ізолювати людей від політики ні до чого доброго не призводили. Політика давно вже стала долею більшості, і ця тенденція постійно посилюється. Усвідомлення та реалізація людьми політичних прав і свобод створили основу для їх участі в удосконаленні політичних відносин. Зріс вплив особистості завдяки її діяльності в політичних інститутах та організаціях.

На сучасному етапі розвитку людства політичне життя все більше характеризується активізацією масових суспільних рухів. Люди різної політичної орієнтації протестують проти мілітаризації, політики агресії та війни, расової та національної дискримінації, обмеження прав жінок, корупції, хижацького використання природних ресурсів і довкілля. Політичні лідери змушені зважати на позиції масових суспільних рухів, які нерідко висувають певні політичні вимоги (рух зелених).

Неабиякими є можливості впливу людей на різноманітні політичні процеси в умовах функціонування місцевого самоврядування. Саме на цьому рівні найефективнішими є узгодження інтересів, установок і настроїв людей та органів влади. Адже більшість із них байдужа до того, що відбувається на вершинах влади, виявляючи водночас неабиякий інтерес до того, що відбувається навколо них. Учені простежили закономірність: доки на місцевому рівні не утвердиться реальна участь людей у вирішенні актуальних питань життя, доти марними будуть їх намагання вплинути на це на високих рівнях влади.

22. 22. Історичні аспекти становлення соціології політики.

Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторія соціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.

Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов'язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію типів держави в суспільстві.

З того часу проблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівнях теоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт — італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска, політичних партій — німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму — А. Бентлі, Д. Трумен, пропаганди і масових комунікацій — американський політолог Г. Лассвелл.

 Предметом соціології політики стали проблеми конфліктів і змін бюрократії, громадських організацій і рухів, входження громадян у політичне життя, а також політична культура і політичне лідерство.

У становлення політичних наук значний внесок зробили американські вчені А. Гоулман, С. Ліпсет, Т. Парсонс. Так, С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Багато досліджень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуються проблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчим кампаніям, проблемам виборів.

Сучасні українські соціологи (Є. Головаха, С. Ма-кєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.) зосередили свій погляд на владних відносинах, особливостях суб'єктів влади, проблемах співучасті людей у політичному і правовому житті. Багато уваги приділяють вони вивченню природи, ролі держави, напрямів діяльності формальних і неформальних інститутів, що претендують на участь у прийнятті політичних рішень.

Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонування в суспільстві, завдяки чому було сформовано проблемне поле соціології політики,

Отже, соціологія політики охоплює розгляд як теоретичних проблем, що вимагають глибокого наукового аналізу, так і практичних, для вирішення яких необхідні емпіричні дослідження..

23. 23. Молодіжна проблематика у соціології молоді.

Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Соціологія відносить їх до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних і соціальних чинників, соціологія виявляє інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, норми моралі, традиції тощо. Цими ж питаннями переймається ювентологія (наука про різноманітні особливості молоді) — складова сучасної науки про людину.

Соціальне самопочуття молоді є одним з головних показників розвитку суспільства, а проблема формування її свідомості — однією з провідних у соціології. Для того щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з'ясувати її труднощі та проблеми. Серед них є традиційні — кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не менш актуальними є здоров'я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками.

Вивчаючи молодіжні проблеми, неможливо обходитися простим констатуванням позитивних чи тривожних фактів життєдіяльності молодих людей. Потрібен глибокий системний аналіз буття молоді, чим і покликана займатися соціологія молоді.

СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.

Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є:

— низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків;

— шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів);

— низька народжуваність — вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь;

— матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов;

— поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція);

— втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму.

Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення.

Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на рубежі XX—XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді: дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних проблем; зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію; невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства; слабка консолідованість молодіжного руху.

Головними структурними ланками такої політики повинні стати заходи щодо вдосконалення системи освіти молоді, формування та реалізації її соціальних та економічних інтересів, участь у політичній діяльності, реалізації духовних запитів і потреб.

У зв'язку з цим нового значення набуває соціологія молоді як спеціальна наука, що вивчає закономірності формування розвитку і відтворення молодого покоління.

24. 24. Культура як об’єкт соціологічного пізнання.

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства — це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством).

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

25. 25. Соціальні функції культури.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

Творча функція.

Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів. При цьому культура, використовуючи досягнення світової цивілізації, повинна перетворювати їх у національні зразки, створювати на їх основі власні економічні та політичні структури, формувати менталітет нації. Повнота реалізації цієї функції залежить від історичного досвіду, вміння вирішувати соціокультурні проблеми, знань та врахування традицій, звичаїв, сил соціальної інерції, стану суспільної думки, вірувань, переконань, суспільних санкцій та заохочень, визнаних у суспільстві. У нашу добу розвиток суспільства перебуває у прямій залежності від виробництва знань, які перетворюються на особливий різновид індустрії. Індустрія знань, яка виробляє та споживає інформацію, визначає тип культури.

Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду.

 Основними механізмами культурної спадковості є природна пам'ять людей, колективна пам'ять, збережена в мові, духовній культурі, у речових засобах — текстах, книгах, архітектурних пам'ятках та ін.

Ціннісно-нормативна функція.

Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокуль-турного мінімуму.

Комунікативна функція.

Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Полягає в нормативізації, підтримці успадкування різноманітних культурних форм. Виявляється, зокрема, через механізм міжкуль-турної комунікації, тобто через механізм сприйняття «нового», соціального спілкування, обміну інформацією між людьми, які є носіями відмінних між собою цінностей, стереотипів, поведінкових форм.

Селекційна функція.

Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період. З цієї точки зору феномен сучасної української культури формується під впливом трьох культурних векторів: нової системи цінностей, «імпортованої» з країн західної цивілізації разом з ринковими моделями економіки; колишньої старої «радянської» системи цінностей, поведінкових стереотипів, домінуючих у свідомості більшості людей; цінності традиційної національної культури, які швидко відроджуються в умовах незалежної України.

Світоглядна (гносеологічна) функція.

Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи;

Адаптаційна функція.

Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного;

Функція соціального контролю.

 Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль.

26. 26. Поняття про соціологічне дослідження.

Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.

Соціологічне дослідження - це складений комплекс теоретичних, методичних та організаційних процедур, що спрямовані на досягнення поставлених цілей та завдань дослідження

Основні функції соціологічного дослідження:

— пізнавальна — відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;

— методологічна — забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;

— практична — полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;

— інформаційна — сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;

— управлінська — забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами (владними, адміністративними структурами, керівниками підприємств, організацій) та об'єктами'(населенням, окремими соціальними гру

пами, працівниками) управління, вироблення науковообґрунтованих управлінських рішень.

Функції соціологічного дослідження діляться: 1)За значущістю задачі дослідження: стратегічна, тактична, операційна. 2)За спрямованістю дослідження: пізнавальна (інформаційна, теоретична, описова), практична, теоретико-прикладна. 3)За характером впливу на об*єкт: керувальна (прогностична, планувальна, організаційно-технологічна, координаційно-методична, контролююча). 4)За термінами впливу на об*єкт: довготермінові (на 10-100 і далі років), середньотермінові (від кількох років до 10), короткотеомінові (від кількох місяців до двох років), моментальні (від тижня до місяця).

Різновиди: 1)За характером та дослідницькою задачею: фундаментальні (спрямовані на виявлення та аналіз соціального досліду та закономірностей розвитку), прикладні (спрямовані на вивчення та вироблення шляхів, засобів, форм та методів удосконалення діяльності соціальних об*єктів), комплексні (міждисциплінарна проблема, сполучає у собі елементи фундаментальних та прикладних задач).

2)За типом логічного завдання: пошукове, пілотажне, описове, експериментальне, проектно-конструкторські пошуки.

 3)За відношенням до об*єкту дослідження:монографічне, порівняльне, трендове, генетичне.

4) За відношенням до сфери об*єкту дослідження.

 5)За типом замовника та видом оплати: держбюджетне, госпдоговірне, на загальних засадах.

6)За термінами проведення: довготермінове (3-5 років і більше), середньотермінове (0, 5-3 роки), короткотермінове (2-6 місяців), експрес-дослідження (1 тиждень-2 місяці).

27. 27. Етапи соціологічного дослідження.

Основні етапи:

1)Підготовчий. На цьому етапі спостерігається узгодження мети й завдань дослідження, розробка програм дослідження, затим відбувається вирішення фінансових, економічних питань, також необхідно врахувати кадрове забезпечення.

 2)Етап полевих робіт. Цей етап може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. На цьому етапі здійснюється розробка інструментарія, це етап апробації. Також здійснюється вирішення організаційних, фінансових та технічних питань.

3)Обробка і аналіз. Включає перевірку комплексності, підготовку до інструментальної обробки або на машині, або руками, курування процесу обробки, розробка звіту за результатами дослідження:проміжними, а потім заключними.

4)Етап запроваджування результатів: розробка директивних, інструктивних, соціоінженерних документів, а також курування процесу використання соціологічної інформації.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.

2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

28. 28. Програма соціологічного дослідження.

Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить схему логічно обґрунтованого переходу від загальних теоретичних уявлень про досліджуване соціальне явище, до використання інструментарію і виконання дослідницьких процедур (зби рання, обробки та аналізу інформації). Вона є стратегічним документом, який дає змогу зробити висновки щодо концептуальних засад, методики проведення, спрогнозувати його результативність.

Програма виконує методологічну, методичну, організаційну функції. їх реалізація впливає на "структуру програми, яка складається з методологічної та методичної частин.

Методологічна частина програми охоплює такі компоненти:

— формулювання та обґрунтування проблеми;

— розробку мети і завдань дослідження;

— визначення об'єкта і предмета дослідження;

— системний аналіз об'єкта дослідження;

— формулювання робочих гіпотез дослідження;

— інтерпретацію та операціоналізацію основних понять дослідження.

Методична частина програми передбачає:

— розробку стратегічного плану дослідження;

— визначення досліджуваної сукупності, розробку вибірки дослідження;

— вибір і опис методів збирання первинної соціологічної інформації (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент);

— обґрунтування логіки аналізу та інтерпретацію зібраної первинної соціологічної інформації за розробленим інструментарієм;

— опис схеми аналізу отриманих даних.

29. 29. загальна характеристика опитування як метода одержання первинної інформації.

Опитування як метод збору первинної інформації. Мистецтво опитування полягає у вірному розміщенні та формулюванні питань. Окрім соціологів, опитуваннями користуються і інші науки, але соціологічне опитування відрізняється, по-перше, кількістю опитуваних - сотні і тисячі, предмет інтересу - не особиста, а громадська думка. Отримуючи при опитуванні соціологічну статистичну інформацію як анонімну, соціолог виявляє соціальні типи особистості. Усереднюючі дані, соціолог отримує достовірну і, якщо всі вимоги дотримані, об*єктивну інформацію. Мета соцопитування - науковий факт, потрібний для збагачення науки. Найрозповсюдженіший вид - анкетування. Анкета - розмножений документ, що містить в середньому 30-40 питань, адресованих респондентам - об*єкту дослідження. Питання діляться на два основних типи - закриті і відкриті. У відкритих - вимагається власна думка респондента, у закритих - в вигляді тесту. Два види анкетного опитування:суцільний і вибірковий. Суцільний - це перепис населення, а також поголовне опитування всіх членів певної соціальної групи. Вибіркове опитування засновується на вибірковій сукупності (на відміну від генеральної сукупності - всього населення або всієї соціальної групи). В інтерв*ю питання читає спеціаліст. Якщо форма та порядок питань суворо зафіксовані, то це стандартизоване інтерв*ю, а коли визначені тільки план, тема та ключові питання, а конкретні питання видумує сам інтерв*юєр, це нестандартизоване інтерв*ю.

Метод базується на грамотно спланованому виборі респондентів і питань, що варто з'ясувати, встановити обстановку, становище, суспільну думку. Виявляється дуже економічним — опит порівняно невеликих сукупностей дозволяє міркувати про становище і тенденції розвитку соціальних процесів. Проведення опиту з залученням достатньої кількості кваліфікованих дослідників і респондентів дозволяє в максимально короткі строки опитувати велику сукупність людей і одержати інформацію для прийняття оперативних управлінських рішень. Сучасні можливості стандартизації питань анкети дозволяють одержати уніфікований опис багатьох індивідуальних з окремих висловлювань людей, можливість використати для опрацювання і аналізу оперативну і потужну обчислювальну техніку і методи математичного аналізу. Нарешті, важливе достоїнство методу опиту — широта охоплення різноманітних сфер соціальної практики.

В основі методу опитування — сукупність питань, що пропонується респонденту, відповіді якого і створюють необхідну інформацію. В будь-якому варіанті опитування — одна з найскладніших різновидностей соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між головними його учасниками — дослідником і респондентом — забезпечується з допомогою різних проміжкових ланок, що впливають на якість одержаних даних. Необхідно мати на увазі, що тут важливе значення має візуальний контакт з опитуваними.

Візуальний контакт — винятково важливий елемент спілкування. Дивитись на того, хто говорить, означає не лише заінтересованість, але й допомагає зосередити увагу на тому, що говорять. Кожному опитуваному варто знати, що окремі аспекти взаємовідносин виражаються в тому, як люди дивляться один на одного. Часто-густо трапляється, що співбесідники схильні дивитись більше на тих, ким захоплюються, з ким у них близькі стосунки. На відміну від чоловіків, жінки схильні на ширший візуальний контакт. Звичайно, люди уникають візуального контакту в ситуаціях суперництва, щоб такий контакт не сприймався як вираження ворожнечі.

Є два основні види опитування: інтерв'ю і анкета.

Інтерв'ю — це проведена за певним планом бесіда, що пропонує прямий контакт інтерв'юера з респондентом, причому запис відповідей на запитання ведеться інтерв'юером або на плівку. При взятті інтерв'ю важливо враховувати манеру слухати респондента. Як правило, співрозмовник палає бажанням висловити своє ставлення до чогось або виразити свою думку, точку зору на ті чи інші соціальні, суспільні явища, події тощо. Саме тому багато інтерв’юерів на початку бесіди вдаються до нерефлекторного слухання. Особливо корисно застосовувати такий прийом в ході бесіди, коли мова йде про прийом на роботу, коли про заявника хочуть дізнатися як можна більше. Якщо доведеться вести також бесіду, можна почати розмову запитанням: «Що в роботі подобається найбільше?» або «Чому хочете працювати саме в такій фірмі?» Потім, в моменти, коли це зручно, можна використати нейтральні репліки, щоб допомогти співрозмовнику у самовираженні. Нерефлекторне слухання також корисно для розуміння точки зору, позиції того, хто говорить або з'ясування того, що ховається за його пропозицією або скаргою, це особливо корисно при веденні комерційних переговорів. Формулюючи запитання і можливі відповіді, варто дотримуватись того, щоб, по-перше, запитання і відповіді формулювати по можливості коротко, без перекручення змісту; по-друге, уникати багатозначимих верств; по-третє, різні обставини не варто об'єднувати в запитанні; по-четверте, віддавати перевагу простим формам викладу.

Анкетне опитування — один з важливих методів з'ясування суті тих чи інших явищ, подій, суспільної думки тощо. Анкета — опитувальний лист, що самостійно заповнюється опитуваним за певними правилами і відповідаючи на поставлені питання. Анкетні питання широко використовуються для одержання інформації про фактичне становище сфери, що вивчається, її оцінку, інтереси, думки людини, діяльності респондентів та ін. Питання в анкеті формулюється максимально чітко, однозначно доступно. Серія анкетних питань забезпечує інформацію для реалізації дослідження. В залежності від змісту питання використовують різні методи, способи для підвищення достовірності, істинності інформації. Анкета має декілька порівняно простих запитань (подальші опити суспільної думки) або декілька змістовних блоків з серії запитань (аналітичний глибокий опит), де кожний блок звичайно виділяється. З комбінації відповідей на серію запитань, що стосується одного ж предмету (проблеми), формуються індекси.

30. 30. Поняття і загальна характеристика методу спостереження.

Методика та класифікація спостережень прийшла до соціології з антропології. Спостереження поведінки якоїсь групи збоку із реєстрацією у спеціальному бланку типів дій, реакцій, форм стосунків тощо, це є невключене спостереження. Якщо ж соціолог включається у спостережувану групу (анонімно або ні), то це включене спостереження. Сфера охоплення соціологічного спостереження рівна або вужча від сфери інтерв*ю.

Люди вдавались до спостереження як одного з важливіших джерел соціальної інформації, що безпосередньо сприймалась і прямо реєструвала всі факти про об'єкт і його значимість з точки зору мети. Характерні риси спостереження: систематичність, планомірність і цілеспрямованість.

Особливості спостереження

1) зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження. Ні в якій іншій науці досліднику не доводиться займатися вивченням сукупності, до якої сам належить, часткою якої є, від якої безпосередньо залежить. Соціолог спостерігає суспільство, соціальні процеси і ситуації, виступаючи одночасно часткою суспільства. Нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження накладає відбиток і на його адекватне сприйняття соціальної дійсності, і на розуміння соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів.

2)  емоційність сприйняття. Якщо явища неживої природи можуть не викликати емоцій у спостерігача, то соціальні явища, їх сприйняття і інтерпретація завжди емоціональні. Ця особливість спостереження за будь-яких досліджень має враховуватися як одне з джерел можливого перекручення даних спостережень.

3) складність повторного спостереження. Повторне спостереження, навіть повсякденного соціального факту, надзвичайно трудніше, тому що соціальні процеси піддаються впливу величезної кількості різних факторів і рідко бувають ідентичні. Тому лише старанне і багаторазове спостереження якогось соціального явища може дати достовірну інформацію і перейти до інтерпретації даних. Соціологу часто необхідна інформація про такі явища і процеси, що недоступні ніякому спостереженню і не знаходять досить повного відображення в різних документах, що аналізуються, відбираються для дослідження.

31. 31. Загальна характеристика експерименту як методу соціологічного дослідження.

В соціологічних дослідженнях є поняття - соціальний експеримент. Соціальний експеримент — спосіб одержання інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкту в результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів. Натуральний експеримент передбачає безпосереднє втручання дослідника в реальний хід подій і явищ. Виділяються такі види експерименту: екологічний, правовий, педагогічний, соціологічний, соціально-психологічний та ін. Є науково-дослідні і практичні експерименти. Підсумки соціологічних досліджень відображаються у звітах. Звіт про соціологічне дослідження — письмовий документ, в якому систематизовано і наочно викладаються результати досліджень.

Методологія та методика експериментів прийшли до соціології з психології. Коли поставлена мета дослідження та підготована програма, створюються дві групи - експериментальна та контрольна. Контрольна не підлягає експерименту, вона потрібна для порівняння. Кількість учасників експерименту рідко перевищує 10-15 чоловік.

32. 32. Вибірка в соціологічному дослідженні.

Вибірковий метод — науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об'єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини.

Використання методу вибірки передбачає опанування таких понять, як «генеральна сукупність», «вибіркова сукупність», «одиниця відбору», «одиниця спостереження», «репрезентативність», «помилка репрезентативності» тощо.

Генеральна сукупність — обмежений територіально і в часі об'єкт дослідження.

Визначення генеральної сукупності передбачає конкретизацію характеристик об'єкта, його найважливіших суттєвих ознак, які піддаються фіксації. Здебільшого конкретизацію генеральної сукупності проводять за такою схемою:

Регіон – Соціально демографічна характеристика – галузева специфіка

Вибіркова сукупність — певна кількість відібраних за суворими правилами елементів генеральної сукупності.

Вона нібито є мікромоделлю генеральної сукупності, її структура повинна максимально збігатися зі структурою генеральної сукупності за основними якісними характеристиками і контрольними ознаками.

Одиниці відбору — елементи вибіркової сукупності, які згідно з планом вибирає дослідник на кожному етапі побудови вибірки.

Такими елементами є поселення, підприємства, різноманітні спільноти.

Одиниці спостереження — елементи вибіркової сукупності, які підлягають обстеженню.

Ними можуть бути як окремі індивіди, так і соціальні групи.

Для побудови вибірки конкретного соціологічного дослідження потрібно попередньо оцінити якість вибірки (визначити ймовірність і ступінь точності, з якими дані, отримані під час дослідження вибіркової сукупності, можна переносити на генеральну сукупність); дібрати тип вибірки, найбільш адекватний меті й завданням дослідження; визначити обсяг вибірки, який, з одного боку, повинен бути статистично значущим, а з іншого — економним, забезпечуючи оперативне отримання якісної інформації.

Визначення якості вибірки означає оцінку її на предмет репрезентативності щодо всього об'єкта дослідження.

Репрезентативність вибірки — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.

Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї.

Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності.

Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних. Головне завдання на цьому етапі соціологічного дослідження — врахувати помилку репрезентативності під час інтерпретації та узагальнення результатів дослідження, проведеного із застосуванням вибіркового методу.

33. 33. Основні методи конкретно-соціологічного дослідження.

При збиранні первинної інформації використовують такі методи: 1)Опитування: анкетування та інтерв*юювання; 2)аналіз документів: якісний та кількісний (контент-аналіз); 3)спостереження (включене та невключене); 4)експеримент (контрольований та неконтрольований).

Виділяється чотири основних методи емпіричного соціологічного дослідження: аналіз документів, спостереження, опит і соціальний експеримент, що розділяються в залежності від становлення фактів свідомості, а також способу їх фіксації, шляхи та методи їх використання.

Аналіз, класифікація документа.

Документом -  це спеціально створений людиною предмет, що призначається для передачі або збереження інформації.

За способом фіксації інформації розрізняють: рукописні і друковані документи, записи на кіно- і фотоплівку, магнітній стрічці.

За метою призначення виділяються матеріали, що їх відбирають самі дослідники. Такі документи називають цільові. Та соціолог відбирає матеріали, що складені заради іншої мети, тобто наявні документи. Звичайно, в соціологічному дослідженні саме такі документи і називаються власною документальною інформацією.

За ступенем персоніфікації документи поділяються на особові і безособові. Особовими документами є картотеки індивідуального обліку (бібліотечні формуляри, анкети і бланки тощо), характеристики, видані особі, листи, щоденники, заяви, мемуарні записки та ін. Безособові документи — статистичні, історичні архіви, преса, протоколи зібрань та ін.

В залежності від статусу джерела виділяються: офіційні і неофіційні. Офіційні документи: урядові документи, матеріали, постанови, декрети, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви і поточні документи різних установ і організацій, ділова кореспонденція, протоколи судових органів, прокуратури тощо. Неофіційні документи — багато особистих матеріалів, а також залишені окремими особами документи (статистичні повідомлення, виконані іншими послідовниками на основі власних спостережень).

 Окрему групу документів складають численні матеріали засобів масової інформації.

За джерелами інформації документи діляться на первинні і вторинні. Первинні документи відображають явища, події, що спостерігалися і фіксувалися безпосередньо дослідниками, або становили відомості урядових і відомчих установ тощо. Вторинні — це документи, що містять інформацію, опрацьовану, узагальнену або описану на основі первинних джерел.

За їх прямим змістом, наприклад, літературні дані, історичні і наукові архіви, архіви соціологічних досліджень тощо.

Спостереження

 Люди вдавались до спостереження як одного з важливіших джерел соціальної інформації, що безпосередньо сприймалась і прямо реєструвала всі факти про об'єкт і його значимість з точки зору мети. Характерні риси спостереження: систематичність, планомірність і цілеспрямованість.

Особливості спостереження

1) зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження. Ні в якій іншій науці досліднику не доводиться займатися вивченням сукупності, до якої сам належить, часткою якої є, від якої безпосередньо залежить. Соціолог спостерігає суспільство, соціальні процеси і ситуації, виступаючи одночасно часткою суспільства. Нерозривний зв'язок спостерігача з об'єктом спостереження накладає відбиток і на його адекватне сприйняття соціальної дійсності, і на розуміння соціальних процесів, ситуацій, дій окремих індивідів.

2)  емоційність сприйняття. Якщо явища неживої природи можуть не викликати емоцій у спостерігача, то соціальні явища, їх сприйняття і інтерпретація завжди емоціональні. Ця особливість спостереження за будь-яких досліджень має враховуватися як одне з джерел можливого перекручення даних спостережень.

3) складність повторного спостереження. Повторне спостереження, навіть повсякденного соціального факту, надзвичайно трудніше, тому що соціальні процеси піддаються впливу величезної кількості різних факторів і рідко бувають ідентичні. Тому лише старанне і багаторазове спостереження якогось соціального явища може дати достовірну інформацію і перейти до інтерпретації даних. Соціологу часто необхідна інформація про такі явища і процеси, що недоступні ніякому спостереженню і не знаходять досить повного відображення в різних документах, що аналізуються, відбираються для дослідження.

Опитування

Метод базується на грамотно спланованому виборі респондентів і питань, що варто з'ясувати, встановити обстановку, становище, суспільну думку. Виявляється дуже економічним — опит порівняно невеликих сукупностей дозволяє міркувати про становище і тенденції розвитку соціальних процесів. Проведення опиту з залученням достатньої кількості кваліфікованих дослідників і респондентів дозволяє в максимально короткі строки опитувати велику сукупність людей і одержати інформацію для прийняття оперативних управлінських рішень. Сучасні можливості стандартизації питань анкети дозволяють одержати уніфікований опис багатьох індивідуальних з окремих висловлювань людей, можливість використати для опрацювання і аналізу оперативну і потужну обчислювальну техніку і методи математичного аналізу. Нарешті, важливе достоїнство методу опиту — широта охоплення різноманітних сфер соціальної практики.

В основі методу опитування — сукупність питань, що пропонується респонденту, відповіді якого і створюють необхідну інформацію. В будь-якому варіанті опитування — одна з найскладніших різновидностей соціально-психологічного спілкування. Зв'язок між головними його учасниками — дослідником і респондентом — забезпечується з допомогою різних проміжкових ланок, що впливають на якість одержаних даних. Необхідно мати на увазі, що тут важливе значення має візуальний контакт з опитуваними.

Візуальний контакт — винятково важливий елемент спілкування. Дивитись на того, хто говорить, означає не лише заінтересованість, але й допомагає зосередити увагу на тому, що говорять. Кожному опитуваному варто знати, що окремі аспекти взаємовідносин виражаються в тому, як люди дивляться один на одного. Часто-густо трапляється, що співбесідники схильні дивитись більше на тих, ким захоплюються, з ким у них близькі стосунки. На відміну від чоловіків, жінки схильні на ширший візуальний контакт. Звичайно, люди уникають візуального контакту в ситуаціях суперництва, щоб такий контакт не сприймався як вираження ворожнечі.

Є два основні види опитування: інтерв'ю і анкета.

Інтерв'ю — це проведена за певним планом бесіда, що пропонує прямий контакт інтерв'юера з респондентом, причому запис відповідей на запитання ведеться інтерв'юером або на плівку. При взятті інтерв'ю важливо враховувати манеру слухати респондента. Як правило, співрозмовник палає бажанням висловити своє ставлення до чогось або виразити свою думку, точку зору на ті чи інші соціальні, суспільні явища, події тощо. Саме тому багато інтерв’юерів на початку бесіди вдаються до нерефлекторного слухання. Особливо корисно застосовувати такий прийом в ході бесіди, коли мова йде про прийом на роботу, коли про заявника хочуть дізнатися як можна більше. Якщо доведеться вести також бесіду, можна почати розмову запитанням: «Що в роботі подобається найбільше?» або «Чому хочете працювати саме в такій фірмі?» Потім, в моменти, коли це зручно, можна використати нейтральні репліки, щоб допомогти співрозмовнику у самовираженні. Нерефлекторне слухання також корисно для розуміння точки зору, позиції того, хто говорить або з'ясування того, що ховається за його пропозицією або скаргою, це особливо корисно при веденні комерційних переговорів. Формулюючи запитання і можливі відповіді, варто дотримуватись того, щоб, по-перше, запитання і відповіді формулювати по можливості коротко, без перекручення змісту; по-друге, уникати багатозначимих верств; по-третє, різні обставини не варто об'єднувати в запитанні; по-четверте, віддавати перевагу простим формам викладу.

Анкетне опитування — один з важливих методів з'ясування суті тих чи інших явищ, подій, суспільної думки тощо. Що таке анкета? Анкета — опитувальний лист, що самостійно заповнюється опитуваним за певними правилами і відповідаючи на поставлені питання. Анкетні питання широко використовуються для одержання інформації про фактичне становище сфери, що вивчається, її оцінку, інтереси, думки людини, діяльності респондентів та ін. Питання в анкеті формулюється максимально чітко, однозначно доступно. Серія анкетних питань забезпечує інформацію для реалізації дослідження. В залежності від змісту питання використовують різні методи, способи для підвищення достовірності, істинності інформації. Анкета має декілька порівняно простих запитань (подальші опити суспільної думки) або декілька змістовних блоків з серії запитань (аналітичний глибокий опит), де кожний блок звичайно виділяється. З комбінації відповідей на серію запитань, що стосується одного ж предмету (проблеми), формуються індекси.

В соціологічних дослідженнях є поняття - соціальний експеримент. Соціальний експеримент — спосіб одержання інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності і поведінки соціального об'єкту в результаті впливу на нього деяких керуючих і контролюючих факторів. Натуральний експеримент передбачає безпосереднє втручання дослідника в реальний хід подій і явищ. Виділяються такі види експерименту: екологічний, правовий, педагогічний, соціологічний, соціально-психологічний та ін. Є науково-дослідні і практичні експерименти. Підсумки соціологічних досліджень відображаються у звітах. Звіт про соціологічне дослідження — письмовий документ, в якому систематизовано і наочно викладаються результати досліджень.