Короткий конспект лекцій з розділу "Соціологія" для підготовки до модульного контролю

4. 4. Етапи розвитку соціології як науки

Знання про суспільство існувало давно, але для того, щоб їх було оформлено у науку потрібен час. Це сталося лише у 19 ст., коли для цього визріли достатні умови (накопичення суспільством соціально-політичних, економічних та духовних знань).

    1. Етап глобальних концепцій розвитку суспільства

( с. і ІІ п. 19ст.)

У 30 – 40 рр. 19 ст. у суспільному житті Європи відчувалась історична нестабільність. Виникла потреба у стабілізації розвитку суспільства. Визначні відкриття спонукали К. Маркса та Ф. Енгельса винайти діалектичний матеріалізм, а О. Конта та його послідовників Г. Спенсера , Е. Дюркгейма, - „ органічну теорію розвитку суспільства”. Європа стала тією частиною світу, де найповніше визріли умови для  осягання людським розумом теоретичної та практичної перебудови суспільства.  Виникла думка, що наука може впливати на розвиток суспільства, спрямовуючи його  у потрібному напрямі.

Засновником соціології вважають французького вченого, філософа - позитивіства О. Конта ( 1798 – 1857 ). У 1839 р. Вийшов 3-й том його „Курсу позитивної філософії”, де вперше використано термін „соціологія”.

У межах соціології позитивізму  О. Конта та органістичної чи натуралістичної  школо Г. Спенсера існували й інші соціологи, які зробили свій внесок  у розвиток цього напрямку.

 Австрійський вчений Л. Гумплович, американський вчений А. Смол, французький соціолог Ж. А. Гобіно, англієць Г. Т. Букль є представниками соціологічної позитивістської школи, для якої характерними є

. підкорення соціальних явищ законам природи;

. побудова соціології подібно природничим наукам і використання їх точних методів;

. об’єктивність знання , яке описує соціальну дійсність незалежно від людини;

. людина – це природна істота.

Окремим було вчення К. Маркса ( 1818 – 1883 ), яке суттєво відрізнялося від позитивістського підходу:

. суспільство – не вищій продукт природи, а об’єктивна реальність, що само розвивається;

. принцип наукового знання відкидається  ( захищається не людина як така , а лише один клас пролетаріату);

. капіталістичний  лад не еволюціонує, його треба реформувати.

Для першого етапу розвитку суспільства характерне розуміння вченими суспільства як складного природного і природно – історичного організму. Більшість представників цього етапу вийшли з позитивізму , були еволюціоністами та натуралістами і визнавали прогресивний розвиток суспільства. Переважно займалися вивченням глобальних питань розвитку суспільства.

    2. Етап ствердження соціології як самостійної науки

(к. 19 – п. 20 ст.)

Цей етап завершує  період класичної соціології. Все що зародилося і розвивалося тоді  в соціології стало основою розвитку  різних шкіл і напрямків, які існують і сьогодні.

Соціологічний психологізм  ( Д. Уорд (1841 – 1913 ); Г. Лебон ( 1841 – 1931 ) ):

- наповнення еволюційного розвитку людською сутністю;

- надання соціальній психології значення головного чинника у розвитку суспільства;

- визнання вирішального впливу групи людей, натовпу на окремого індивіда і ролі колективного людського інтелекту як рушійної сили історичного розвитку;

- прагнення до вміння керувати масою людей за рахунок отриманих знань про їх психологію.

На цьому етапі розвитку соціології відбувалася боротьба між „натуралістами” та „психологістами”. Шляхом вирішення цієї боротьби стало виникнення нової течії – соціологізму Е. Дюркгейма.  Соціологізму Е. Дюркгейма протистояла гуманістична соціологія ( М. Вебер, Г. Зіммель, Ф. Тьоніс), яка вважала що в центрі суспільного життя знаходиться людина.

Поява згаданих нових напрямів у соціології ускладнила і значно розширила межі дії соціологічної науки , сприяючи зростанню її самостійності. Соціологія наблизилася до конкретної людини з її тривогами, бажаннями,  проблемами.

Цей етап характеризується  закладенням основ емпіричної соціології (1895 – 20рр. 20ст), основоположниками якої є В. Томас ( 1863  - 1947 ), Ф. Знавецький (1882 – 1958), які вивчали проблеми адаптації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів і щоденників.

    3. Бурхливий розвиток емпіричної соціології

Починаючи з 20 – х  років у США з’явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у 3- х університетах: Чиказькому, Колумбійському, Гарвардському.

Чиказька школа емпіричної соціології  ( Р. Дарк, Е. Берджес ) вишукували шляхи розв’язання проблем міста ( вдосконалення міського законодавства ).

Колумбійська школа емпіричної соціології вивчала закономірності поведінки в соціальній організації.

Гарвардська школа емпіричної соціології приділяла увагу індустріальній соціології.

Для емпіричної соціології характерним є:

-                   ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями, що вело до певного розриву між теоретичною та емпіричною соціологією;

-                   соціологія це нейтральна наука , яка працює на „замовлення” і не робить ніяких оцінок суспільства;

-                   істинне наукове пізнання є лише в емпіричних методах;

-                   усе існуюче підвладне соціологічному поясненню і управлінню.

Уособлення емпіричної соціології вело певною мірою до конфронтації з теоретичною, яка теж продовжувала розвиватися. Цей розкол міг негативно вплинути на розвиток всієї науки вцілому.  Тому назріла необхідність його подолання. Але це сталося лише на наступному етапі розвитку соціології і було пов’язане з упровадженням теорій середнього рівня, ідеї яких висунув Р. Мертон.

    4. Сучасна соціологія

Соціологія, подолавши тенденцію розвитку емпіричного та теоретичного увійшла у сучасний етап, який можна назвати етапом синтезу емпірії та теорії. На цьому етапі розвиваються попередні напрямки та з’являються нові.

Для сучасного етапу є характерними 5 основних теоретичних напрямків:

1) Структурний функціоналізм ( Т. Парсонс, Р. Мертон);

2) Теорія конфлікту ( Д. Козер, Р. Дарендорф);

3) Символічний інтеракціонізм (Д. Мід, Г. Блумер);

4) Феноменологічна соціологія ( А. Шюц );

5) Інтегральна соціологія ( П. О. Сорокін ).