Лекція-12.
6. Філософські проблеми психоаналізу (3. Фрейд, К. Г. Юнг, Е. Фромм)
Засновником психоаналізу є Зигмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр і психолог. Поняття "психоаналіз" вживається сьогодні в двох змістах, має подвійний зміст: по-перше, під ним мається на увазі спеціальний психотерапевтичний метод лікування психічних захворювань; по-друге, це комплекс теорій і гіпотез, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, мотивації його поводження і діяльності, що специфічно трактує функціонування і розвиток людського суспільства. Деякі дослідники, щоправда, пропонують у другому значенні використовувати термін "фрейдизм", залишивши за психоаналізом лише перше значення, але в більшості робіт сьогодні термін "психоаналіз" вживається у двох змістах.
Є й інший підхід до даного поняття, підтримуваний деякими лікаря-ми-психоаналітиками. Вони вважають психоаналіз чисто науковою теорією, що не має ніякого відношення до соціально-філософських концепцій, заперечують його філософський статус. Однак дана точка зору безпідставна і стосується тільки першого етапу становлення психоаналітичної концепції. У своєму подальшому розвитку психоаналіз далеко вийшов за рамки медичної концепції, за рамки методу лікування психічних розладів, поширив свої принципи на розуміння природи людини і суспільства. І тому ми можемо розглядати його як визначену соціально-філософську концепцію.
Звичайно, якщо розуміти філософію в класичному змісті слова, як вона трактувалася від Аристотеля до Гегеля, то психоаналіз не може розглядатися в якості однієї з філософських систем. Поза полем його уваги залишаються такі найважливіші проблеми філософії, як проблеми буття і пізнання: він не розглядає проблеми буття природи, а його метод пізнання (якщо можна так узагалі висловитися) поширюється тільки на пізнання мотивації людського поводження і діяльності, та й то з великими застереженнями. Психоаналіз варто віднести до того напрямку некласичної філософії, що починається філософією життя і зосереджує свою увагу на проблемах буття людини, розуміння сутності і смислу цього буття. При цьому внесок психоаналізу в цю проблему настільки значний, що без нього просто неможливо уявити сучасний погляд на людину, культуру, розуміння багатьох суспільних явищ.
Проблема людини, як відомо, завжди стояла в центрі уваги філософії. Правда, у різні періоди на перший план виходили різні аспекти цієї проблеми. У XIX столітті одним із головних аспектів цієї проблеми, що стоять у центрі філософських досліджень, є співвідношення біологічного і соціального в людині. Внесок Маркса і Фрейда в розробку цієї проблеми, безсумнівно, є найбільш значним. У Маркса саме праця, виробнича діяльність лежить в основі соціогенезу, робить людину людиною, є визначальною характеристикою людського буття. А оскільки праця по своїй природі є суспільним явищем, то сутність людини "у своїй дійсності... є сукупність усіх суспільних відносин". Звичайно, Маркс не заперечує природних, біологічних факторів людини. Людина, на його погляд, є безпосередньо живою природною істотою, вона наділена природними силами, ці сили існують у ній у вигляді задатків і здібностей. Але для Маркса природне виступає передумовою людини. Природа мов би підготовляє людину як родову істоту, наділяючи її предка такими здібностями, що забезпечують йому перехід у нову якість, але вже не в природних, а в суспільних умовах. Природа продовжує свою роботу і над кожним окремим індивідом, наділяючи його певними задатками. Але людиною людина стає тільки в суспільстві і завдяки суспільству.
Свій психоаналітичний метод Фрейд розробив, займаючись лікуванням істеричних хворих. Правда, у своїх лекціях "Про психоаналіз" засновником психоаналізу Фрейд називає іншого віденського лікаря Йозефа Брейєра, з яким він співпрацював після закінчення навчання. Фрейд згадує історію хвороби пацієнтки доктора Брейєра і створений ним метод лікування. Пацієнтка страждала важкою формою істерії. Зрозуміти причину хвороби, чим були викликані ці душевні потрясіння, було непросто. І Брейєр застосував гіпноз, змусивши дівчину згадати обставини, що передували хворобі. Виявилося, що більшість симптомів є наслідками "психічних травм", пов'язаних із чергуванням пацієнтки біля ліжка важкохворого, гаряче улюбленого батька і пережитими там афективними переживаннями. І варто було Брейєру змусити хвору згадати і пережити ці афективні стани, як симптоми хвороби зникли. Цей метод лікування Брейєр назвав "катарсисом" ( від грец. - очищення).
Експерименти наштовхнули Фрейда на думку про те, що сфера психічного не може бути зведена до свідомого. Досить часто справжні мотиви поводження перебувають за межами нашої свідомості, не усвідомлюються, замінюються іншими мотивами. А з випадку з пацієнткою Брейєра випливає, що справжні причини психічного розладу також перебувають за межами свідомості. Подальше застосування катарсичного методу Фрейдом, причому не в гіпнотичному, а в нормальному стані хворого, переконують його в правильності гіпотези і приводять до висновку про складну і різнорідну структуру психіки людини.
У структурі психіки 3. Фрейд виділяє два шари або два елементи -свідомість і несвідоме. Свідомість Фрейд пов'язує з виразними і надійними сприйняттями, що знайшли словесне вираження. У несвідомому Фрейд виділяє дві групи явищ. По-перше, уявлення, що раніше були свідомими, але потім "пішли" з області свідомості, але в будь-який момент знову можуть стати свідомими. Цей вид несвідомого Фрейд називає прихованим несвідомим або передсвідомим. По-друге, до несвідомого відносяться ті "досить напружені душевні процеси або уявлення", що не стають свідомими тому, що цьому протидіє якась сила, опір, що витісняє ці уявлення з області свідомості і не пускає їх туди. Цей вид несвідомого Фрейд називає витисненим несвідомим. І якщо приховане несвідоме є таким тільки в описовому змісті, тобто ці уявлення не присутні у свідомості в даний момент, але в будь-який момент легко можуть бути повернені в нашу свідомість, то витиснене несвідоме - це ті уявлення, що перебувають за межами свідомості, тому що їх не пускають у свідомість, на їхньому шляху у свідомість стоять замкнені ворота, стіна, але вони, проте, знаходячись за межами свідомості, дуже впливають на наше поводження, душевний стан, є причиною багатьох психічних розладів. Це несвідоме Фрейд називає динамічним витисненим несвідомим, несвідомим у справжньому змісті слова, у якому вживається цей термін у психоаналізі.
Сферу свідомості Фрейд позначає як Я. "Ми створили собі уявлення про зв'язну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо його як Я цієї особистості, - пише Фрейд. - Це Я пов'язане зі свідомістю, що панує над спонуканнями до руху, тобто до винесення збуджень у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, що контролює всі часткові процеси, що уночі засинає і все-таки керує цензурою сновидінь [2, с. 15]. Я являє собою поверхневий шар ВОНО, відповідає за спонукання до руху, за зв'язок із зовнішнім світом, здійснює контроль над вимогами ВОНО Саме Я забезпечує витиснення в область ВОНО деяких наших бажань і спонукань, вибудовує на їхньому шляху до свідомості бар'єри і барикади. Якщо Воно у своїй діяльності керується принципом задоволення, то Я -принципом реальності, його завдання - співвідносити наші бажання і спонукання з реальною обстановкою, вимогами навколишнього середовища. У Я теж далеко не усе належить до області свідомості Я, як зазначав Фрейд, теж може бути несвідомим, але коли ми розглядаємо його в структурі психіки у співвідношенні з її іншими елементами, у співвідношенні з ВОНО, то ми характеризуємо його як свідоме на противагу несвідомому.
Сили Я и ВОНО непорівнянні. Воно - це киплячий казан пристрастей, де діють сили, що мають на меті задоволення й агресію, займає в структурі психіки більше місце і грає більш значну роль, ніж Я. Я - тонка оболонка ВОНО, на думку Фрейда, відповідальне за наш зв'язок з реальними умовами зовнішнього світу, що насамперед прагне стримати прагнення до негайного одержання задоволення і приборкати сили агресії. ВОНО грає більш важливу роль у визначенні нашого поводження, ніж Я, здатне обійти цензуру Я, так маскувати свої справжні цілі, що Я, піддавшись на ці виверти, неадекватно усвідомлює справжні мотиви поводження або ж нерідко волю ВОНО видає за свою власну волю [2, с. 23]. Але не можна і недооцінювати значення Я, адже це - розум і розважливість людини, що дозволяють йому займати особливе місце в структурі живої матерії.
Поряд з ВОНО і Я в структурі психіки Фрейд виділяє "деяку інстанцію", що він називає ідеалом Я, або понад-Я, і яка є диференційованою структурною одиницею усередині Я. Понад-Я є вищою інстанцією в структурі душевного життя, моральним вищим цензором, людською совістю, його релігією. Процес формування понад-Я Фрейд пов'язував із подоланням сексуальної фази життя дитини, едипового комплексу. Саме на цій фазі в складних взаєминах із батьками, за допомогою ототожнення себе з ними, інфантильне Я накопичує сили для подолання едипового комплексу, його витиснення, створюючи ідеальне Я або понад-Я. Але в понад-Я відбитий не тільки досвід індивідуального Я. Понад-Я менш тісно пов'язане зі свідомістю, ніж Я. "У той час як Я є представником зовнішнього світу, реальності, понад-Я виступає назустріч йому як адвокат внутрішнього світу або ВОНО ... Конфлікти між Я и ідеалом Я в кінцевому рахунку відіб'ють протиріччя реальних і психологічних, зовнішніх і внутрішніх світів" [2, с. 23].
Розчленовування людської психіки на ВОНО, Я и понад-Я дозволяє краще уявити душевний механізм, але не розкриває ще цілком рушійні сили душевного життя, його динаміку. Тим більше, що, з погляду 3. Фрейда, душевний механізм, структура психіки будь-якої людини, а не тільки психічно хворої містить три цих елементи. Фрейд виділяє два види потягів, що визначають психічну діяльність, а отже, і поводження людини: 1) сексуальні потяги, або ерос, що включають не тільки справжній статевий потяг і похідні від нього подавлені потяги, але й інстинкт самозбереження і 2) потяг до смерті, що виявляється, насамперед, в інстинкті руйнування. При цьому вирішальне значення має сексуальний потяг і нерозривно пов'язана з ним енергія "лібідо" - енергія сексуального потягу.
Сексуальний інстинкт, з погляду Фрейда, властивий нам з моменту народження й інфантильна сексуальність виступає як необхідний етап, ступінь на шляху до нормальної сексуальності дорослих. Фрейд тут з'являється перед нами як пансексуаліст, що бачить зміст сексуального інстинкту в одержанні відчуття задоволення, а тому всі відчуття задоволення ми можемо розглядати як видозміну сексуальної насолоди.
Виходячи з цих положень, що 3. Фрейд вивів, займаючись лікуванням психічних розладів, спостереженням за поводженням психічно нездорових людей, він підходить до створення власної концепції людини і суспільства, формулюючи кілька постулатів, що є основою вчення.
По-перше, це постулат, якщо хочете, міф, про первісну орду. Відповідно до цього міфу власне людині і людському суспільству передував стан, у якому перебував предок людини і яке характеризувалося повним пануванням лібідо. Лібідо було основним регулятором поводження членів орди. І становлення людського суспільства відбувалося як результат приборкання лібідо, його регулювання нашими предками. Узагалі людина відрізняється від "братів наших менших" двома факторами: 1) несумірністю лі-бідозної енергії, що до того ж у людини виконує іншу функцію, ніж у тварин, 2) людина регулює своє лібідо.
Приборкання лібідо далося людині нелегко. У первісній орді розвертається багато колізій і драми, пов'язані з цим. Це батьковбивство і кровозмішення й у зв'язку з цим острах кастрації, каяття і почуття провини, табу щодо батьковбивства, інцесту й інших перекручених сексуальних потягів. Цей первісний досвід регулювання лібідо закріплюється в родових структурах несвідомого, тобто, багаторазово повторюючись в індивідуальних структурах несвідомого, він стає родовою структурою, що передається в спадщину. Саме в цей період формуються такі структури людської психіки, як ВОНО і понад-Я, що визначають усю динаміку психічного життя. Остання розуміється як міжусобна внутрішньопсихічна боротьба між несвідомими подавленими потягами і спогадами, з одного боку, і, табу, що на них поширюються - з іншого. Основою ВОНО при цьому є надзвичайно насичені енергією спогади про сексуальні потяги, пов'язані, насамперед, із сексуальними кровозмішувальними устремліннями, а основу понад-Я - спогади про первісні племінні табу на ці потяги.
Другий постулат психоаналітичної концепції людини - постулат про біологічно уроджені дитячі сексуальні фази. Відповідно до нього кожна дитина до 5-6-річного віку проходить у своєму розвитку три дитячі сексуальні фази: орально-канібальну, анально-садистську і фалічну. Кожна з цих сексуальних фаз пов'язана з пануванням визначених ерогенних зон: оральна фаза - слизова оболонка рота; анальна - слизова оболонка ануса; фалічна - пеніс (фалос). Проходження цих фаз пов'язане з філогенетичними спогадами, переживанням родового досвіду формування і приборкання ВОНО індивіда містить у собі два види сексуальних подавлених потягів: успадковані подавлені потяги роду і подавлені потяги, пережиті протягом перших декількох років життя індивіда. "Спогади" про родовий і дитячий досвід не тільки зберігаються в психіці, але і мають вроджену енергію як активні агенти. Іншими словами, будь-який "забутий" родовий або індивідуальний досвід людини фактично зовсім не є забутим, а виявляється просто витиснутим зі свідомості в такий куточок психіки, де зосереджуються подібні психічні явища, і який називається "несвідоме". У цьому притулку, розташованому на більш низькому рівні, спогади тепер більш живі й активні, ніж абиколи, безперестану бунтують проти придушення, якому вони піддаються. Цей бунт і є, за Фрейдом, рушійним мотивом усіх вчинків і думок свідомої людини.
З цим пов'язаний наступний постулат теорії Фрейда - пансексуалізм і сублімація. З погляду Фрейда, сексуальний інстинкт, лібідо є стрижнем людської психіки, корінною причиною, мотором психічної динаміки особистості. Саме там необхідно шукати глибинні мотиви людських учинків. Але в той же час людину робить людиною саме те, що вона не піддається нерозважливо потягам лібідо, а регулює їх, придушує їх, співвідносить із принципом реальності. Але куди ж при цьому подінеться енергія лібідо, адже вона не може безвісти зникнути? З погляду Фрейда, вона сублімується. Поняття сублімації означає відволікання енергії сексуальних потягів від прямого призначення (одержання задоволення) і спрямування її на соціально корисні цілі. Такі явища, як релігія, мораль, учителі, авторитети є мов би спадкоємцями ролі батька в ідеальному Я, узагалі вся людська культура є результатом сублімування лібідозної енергії. Тому не тільки релігія і мораль, але і наука, і мистецтво, та й усі інші види людської діяльності нерозривно пов'язані із сексуальними потягами, ідуть своїми коренями в лібідозну енергію, черпають у ній силу і натхнення. Класичний психоаналіз виходить із того, що кінцеві причини соціальних конфліктів, суспільних процесів узагалі варто шукати в біологічній структурі людини, насамперед у сексуальному інстинкті, у лібідо. Фрейд виходить з того, що у взаємозв'язку "людина-суспільство" необхідно йти від людини до суспільства, а не навпаки, шукати кінцеву причину суспільних процесів у психологічній структурі особистості. "Легко показати, що ідеальне Я відповідає усім вимогам, пропонованим до вищого начала в людині. Як заступник жагучого потягу до батька воно містить у собі зерно, з якого виросли всі релігії. Судження про власну недостатність при порівнянні Я зі своїм ідеалом викликає те смиренне релігійне відчуття, на яке спирається пристрасно віруючий. Надалі в ході розвитку роль батька переходить до вчителів і авторитетів; їхні заповіді і заборони зберігають свою силу в ідеальному Я, здійснюючи в якості совісті моральну цензуру. Незгода між вимогами совісті і діями Я відчувається як почуття провини. Соціальні почуття ґрунтуються на ототожненні з іншими людьми на основі однакового ідеалу Я.
Пансексуалізм, психологізація людини і суспільного життя класичним психоаналізом привели до того, що ще за життя 3. Фрейда його учні-послідовники Карл Густав Юнг (1875-1961) і Еріх Фромм (1900-1980) відмовилися від цих положень і істотно реформували психоаналіз, завдяки чому психоаналіз тільки виграв і розширив свій вплив.
К. Юнг розійшовся з Фрейдом насамперед у розумінні змісту несвідомого як тільки лібідо, зводити все до сексуальності і виводити всю європейську культуру із сублімації. На думку Юнга, взагалі не індивідуальне, а колективне несвідоме є первинним, у його надрах формуються архетипи, які неможливо адекватно виразити в мові і які впливають на індивідуальне несвідоме. Ці архетипи несвідомого лежать в основі культур і цивілізацій, в основі менталітету народів, що належать до різних культур і націй. Розходження західної і східної культур Юнг бачить в історії цих культур, в архетипах несвідомого, що сформувалися ще на зорі цих культур. Східна культура характеризується високим ступенем колективізму і схильністю до архетипів колективного несвідомого, у той час як західна слабко схильна до колективістських норм і більше орієнтована на індивідуальний успіх і індивідуалістичну мораль. Але, незважаючи на розходження культур народів і націй, у їхніх архетипах є багато спільного (взяти хоча б символ Ба-тьківщина-мати), що дає можливість взаємозбагачення і взаємопроникнення різних культур. Один зі шляхів виходу європейської культури з глибокої кризи, на думку К.Юнга, полягає в її зближенні і збагаченні культурою Сходу.
Іншим найбільш відомим представником неофрейдизму є Еріх Фромм. Німець за походженням, він у 1933 році переїхав до США і до кінця життя прожив в Америці. Фромм, як і Юнг, виступає проти пансексуалізму Фрейда, хоча і поділяє вчення останнього про несвідоме. "Моє неприйняття теорії Фрейда означає не приниження ролі сексу, - пише він, -а навпаки, необхідність більш глибокого і серйозного його розуміння.
3. Фрейд зробив лише перший крок у відкритті того значення, яке мають пристрасті в міжособистісних стосунках; виходячи зі своїх фізіологічних поглядів, він пояснив їх фізіологічно. При подальшому розвитку психоаналізу виникає потреба відкоригувати і поглибити фрейдівську теорію, перемістивши проблему з фізіологічної галузі розгляду в біологічну й екзистенціальну" [6, с. 24]. Фромм, на відміну від Фрейда, йде не від людини до суспільства, а від суспільства до людини і на місце лібідо він ставить кохання, що є єдиною відповіддю на проблему людського існування.
Що ж це за проблема? Коли наш твариноподібний предок став людиною й усвідомив себе таким, він порвав свій органічний зв'язок із природою і собі подібними. Незважаючи на свою єдність із природою й іншими людьми, він бачив і свою особливість, відокремленість, свою випадкову закинутість у цей світ, своє відчуження. І перебороти свою самітність і відчуження, свою тривогу через відокремленість, сором через приналежність до протилежної статі, почуття провини через нездатність використовувати власні людські можливості, людина може тільки завдяки коханню. Але кохання Фромм, на відміну від Фрейда, розуміє дуже широко. Еротична любов є тільки одним із видів любові, здатна перебороти протилежність статей. "Любов - це активна сила в людині, сила, що валить стіни, які відокремлюють людину від її ближніх, і яка поєднує його з іншими. Любов допомагає їй перебороти почуття ізоляції і самотності, при цьому дозволяючи їй залишатися самою собою і зберігати свою цілісність" [6, с. 17]. Поряд із еротичною любов'ю Фромм виділяє братерську любов - "найбільш фундаментальний вид любові", любов до всіх людських істот; материнську любов - любов матері до своєї дитини; батьківську любов - теж любов до дитини, але зовсім інша за своєю природою, ніж материнська; любов до себе, яку варто відрізняти від егоїзму; любов до Бога, як відображення самотності і потреби, що звідси випливає, "перебороти тривогу самотності за допомогою об'єднання". Любов, на думку Фромма, є єдиним справжнім способом людського буття.
Суспільство повинне бути перебудоване на основі відносин істинної любові, а це означає корінну перебудову існуючих капіталістичних відносин, де "визначальним фактором є ринковий обмін". Справедливе суспільство, на думку Фромма, повинне бути організоване таким чином, щоб дати простір розвиткові справжніх відносин любові, щоб соціальна дійсність не роз'єднувала, а поєднувала людину з іншими людьми і при цьому цінувала в ній особистість, її Я. Будь-яке суспільство, що виключає розвиток любові, повинне, зрештою, загинути через те, що воно суперечить основним людським потребам.
Якщо Фрейд говорить про індивідуальне позасвідоме, то його послідовник Карл Густав Юнг (1875–1961 pp.) водночас відстоює ідею колективного позасвідомого. Для Юнга колективне несвідоме є тим загальним океаном, на якому гойдаються маленькі човники наших індивідуальних свідомостей.
"Поверхневий шар позасвідомого, – пише Юнг, – є певною мірою особистісним. Ми називаємо його особистісним несвідомим. Проте цей шар знаходиться на іншому, глибшому, що походить вже не з особистого досвіду. Цей вроджений глибший шар і є так званим колективним несвідомим. Я вибрав термін "колективне", оскільки йдеться про несвідоме, що має не індивідуальну, а загальну природу. Це означає, що воно містить у собі, на противагу особистісній душі, змісти і образи поведінки, які... є скрізь й у всіх індивідів одними й тими ж. Іншими словами, колективне позасвідоме ідентичне у всіх людей і утворює таким чином загальну підставу душевного життя кожного, будучи за своєю природою над особистісний".
Який зміст колективного позасвідомого? Юнг вважає, що таким змістом є так звані архетипи колективного несвідомого – глобальні структури психіки, що визначають поведінку всього людського роду. Юнг так характеризує їх: "Говорячи про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з найдавнішими, краще сказати, споконвічними типами, тобто споконвіку наявними загальними образами"
Архетипи колективного позасвідомого проявляються в міфах і сновидіннях, проте вони лише пізнаються в них, виступаючи первинними стосовно будь-яких форм культури й індивідуальної свідомості. "Поняття "архетип", – зазначає Юнг, – ...означає тільки ту частину психічного змісту, яка ще не пройшла якоїсь свідомої обробки і являє собою ще тільки безпосередню психічну даність. Архетип, як такий, істотно відрізняється від історично набутих чи перероблених форм. На вищих рівнях потаємних вчень архетипи представлені таким чином, що, як правило, це безпомилково вказує на свідому переробку їх в судженнях і оцінках.
Які ж архетипи виділяє Юнг? Це передусім архетип Тіні, що безпосередньо пов'язаний із індивідуальним несвідомим і разом з тим є "входом", психічним силуетом, крізь який можна потрапити в безодню колективного несвідомого. Відома американська письменниця Урсула Ле Гуїн у першій книзі своєї трилогії "Маг Земномор'я" у фантастичній формі підходить до цієї ж проблеми – зображує Тінь людини як щось таке, що вийшло з безодні в граничній ситуації і переслідує людину. При цьому звільнитися від Тіні-переслідувача герой може лише усвідомивши, що це обернена сторона його Я...
Тінь для Юнга є уособленням витіснених бажань, що підстерігають нас на межі Світла і Пітьми. Вона водночас і жахлива, і близька нам, тому що виражає сумні таємниці нашого Я.
"Вночі я опинився в незнайомому місці і повільно йшов уперед у густому тумані, назустріч сильному, майже шквальному вітру. Я ніс у руках маленький вогник, який будь-якої хвилини міг погаснути. І усе залежало від того, чи утримаю я його життя. Раптом я відчув, що хтось іде за мною. Я озирнувся і побачив величезну чорну фігуру, вона йшла за мною назирці. В ту ж мить, незважаючи на сильний переляк, я ясно усвідомив, що всупереч усім небезпекам, крізь ніч і бурю, я повинен пронести і врятувати мій маленький вогник. Прокинувшись, я одразу зрозумів, що цей "брокенський привид" – моя власна тінь на хмарі від світла того вогника. Ще я зрозумів, що цей вогник, це єдине світло, яким я володів, і був моєю свідомістю"•
Наступним архетипом Юнг називає архетип Аніми – Душі або Вічної Жіночості. Для Юнга його нагадують образи Єви, Венери, Єлени Троянської. Це – архетип життя, що виражає зв'язок духовного з тілесністю і складає саму суть жіночого начала. Душа-Аніма закликає людину до нових втілень і гріхопадінь. "Щоб народжене життя не зникло, – пише Юнг, – душа переконує його в найнеймовірніших речах. Вона розставляє пастки і капкани, щоб людина пала ниць, спустилася на землю, жила на ній і звикла до неї; навіть в раю Єва не могла не вмовити Адама відкусити від забороненого плоду"•
Душі протистоїть Анімус, Дух, "архетип сенсу, подібно до того, як Аніма є архетип життя"• Архетип сенсу Юнг називає ще архетипом "старого мудреця" й ілюструє його такими образами з історії культури і міфології, як Орфей, Гермес Трисмегіст, Заратустра.
Цікаво зазначити, що образ Аніми Юнг відносить передусім до чоловічої самосвідомості, а Анімуса – до жіночої. Це ідеальні образи жінки або чоловіка, з якими співвідносяться всі емпіричні чоловіки й жінки.
Отже, у вченні про архетипи Юнг намагається з'ясувати загальні принципи психології будь-якого народу, нації, раси. У цьому напрямі він пішов далі Фрейда. Архетипи – це те, що з'єднує людський рід у єдине ціле і робить можливим спілкування між різними людьми.
Але в чистому вигляді архетипи можуть явитися як щось жахливе, те, чого не може пережити індивідуальна свідомість. Тому архетипи, на думку Юнга, потребують символічної обробки. Цю символічну обробку можуть здійснити тільки міфологія та релігія. Лише сховані у піхви міфологічних та релігійних символів архетипи колективного позасвідомого втрачають лякаючу гостроту і можуть увійти в життя людини як щось безпечне та конструктивне. Релігійно-міфологічні символи й образи оберігають людину і, на глибоке переконання Юнга, є "магічною захисною стіною проти моторошної життєвості, прихованої в глибинах душі".
Американський неофрейдист, соціальний психолог і соціолог Еріх Фромм (1900-1980) виступив проти біологізації та еротизації несвідомого і піддав критиці теорію Фрейда про антагонізм між сутністю людини та культури. Фромм багато зробив для розвитку філософії, психології, антропології, історії і соціології релігії. Називаючи своє вчення "гуманістичним психоаналізом", Фромм відійшов від біологізму Фрейда, прагнучи з'ясувати механізм зв'язку між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства1. Він висунув проект створення, зокрема в США, гармонійного, "здорового" суспільства на основі психоаналітичної соціальної та індивідуальної терапії.
Але разом з тим Фромм відкинув і соціологізаторські трактування людини. За власним визнанням, його позиція є "не біологічною і не соціальною". Одним із найважливіших чинників розвитку людини, за Фроммом, є суперечність, яка випливає з дуальної природи людини, котра є частиною природи і підлегла її законам, але одночасно це і суб'єкт, наділений розумом, соціальна істота. Цю суперечність він називає "екзистенційною дихотомією". Вона пов'язана з тим, що внаслідок відсутності сильних інстинктів, які допомагають тваринам, людина має приймати рішення, керуючись своєю свідомістю. Однак результати таких рішень не зажди виявляються продуктивними, що спричинює тривогу та неспокій. Тому ціна, яку людина платить за свідомість, - це невпевненість.
У своїй першій великій праці "Втеча від свободи" Фромм розглянув феномен тоталітаризму в межах проблеми свободи. Він розрізняє "свободу від" (негативну) і "свободу на" (позитивну). Зворотним боком "свободи від" є самотність та відчуження. Така свобода - тягар для людини. Фромм описав три типові невротичні механізми "втечі" (психологічного захисту) від негативної свободи: авторитарну, конформістську та деструктивну різновиди невротичного характеру. Перший виявляється в мазохістській пристрасті підкорення себе іншими або в садистичній пристрасті підкорення собі інших. Другий полягає у відмові від своєї індивідуальності та прагненні бути "як всі". Третій - у потязі до насильства, жорстокості, руйнування.
Вихід Фромм бачить у такому реформуванні суспільства, яке б відкрило простір "свободі на" ("Душевно здорове суспільство" (1945); "Мистецтво любити" (1956)). Головне завдання у створенні душевно здорового суспільства - це виховання в людях продуктивного характеру. Непродуктивність - це нездатність любити та реалізовувати себе, використовувати свої сили, місце яких посідають нав'язані несвідомою тривогою форми активності.
Важливою темою творчості Фромма є релігія ("Психоаналіз і релігія", 1960), яку він розуміє як будь-яку систему колективних поглядів та дій, яка надає індивіду систему орієнтації та об'єкт поклоніння. Релігії філософ поділяє на авторитарні та гуманістичні. Авторитарна ґрунтується на визнанні вищої сили, яка вимагає від людини підкорення і поклоніння. У релігії гуманістичній головним є не доктрина, а ставлення до людини. Бог - символ власних сил людини.
Остання з основних праць Фромма - "Величність та обмеженість теорії Фрейда" - переважно присвячена відмінностям від теорії основоположника фрейдизму1. Фромм розмірковує про те, як контекст культури діє на мислення дослідника. На його думку, філософ не вільний у своїй творчості: на характер його концепції впливають ті світоглядні схеми, які панують у суспільстві. Дослідник не може вийти за межі своєї культури. Глибоко й оригінально мисляча людина опиняється перед необхідністю викладати нову ідею мовою свого часу.
Перша - це коперниківський переворот у свідомості. Завдяки відкриттю М. Коперника стало зрозумілим, що людина зовсім не є центром Всесвіту. Великі безмежні простори космосу байдужі до почуттів та переживань людини, оскільки вона загублена в космічних глибинах. Певна річ, це ексклюзивне відкриття, воно кардинально змінює людські уявлення і приводить до переоцінки всіх цінностей. Ширше ці концепції викладені в книзі І. Александрова "Космічний феномен людини: людина в антропному світі".
Друге радикальне відкриття зробив Фрейд. Багато століть люди вважали, що головний дар людини - це її свідомість. Вона піднімає людину над природним царством та визначає поведінку. Фрейд показав, що розум - це лише смуга світла в глибинах людської психіки. Свідомість оточена материком несвідомого. Але головне полягає в тому, що саме ці безодні неусвідомленого впливають на поведінку, багато в чому зумовлюючи її.
Нарешті, третє радикальне відкриття полягає в тому, що європейська культура не є універсальною, єдиною. На землі є багато культур. Вони автономні, суверенні. Кожна з них має свою долю та безмежний потенціал. Якщо культур така велика кількість, то як має поводитися людина при цьому? Чи вона має шукати власну культурну нішу та зберігати себе в ній? А може ці культури перекликаються, знаходяться поблизу одна одної?
Культури вже давно вийшли за межі закритих ареалів. Цьому сприяли міграція населення, великі крос культури і контакти, міжнаціональні шлюби, екуменічні хвилі, досвід міжрелігійного діалогу. Фундаменталісти пропонують протистояти цим тенденціям. Вони попереджують про зіпсуття великих завітів і стверджують, що осколки і фрагменти різних культурних віянь ніколи не складуться в органічне ціле. Що ж таке людина в цьому дивному світі? Вона нині не тільки покинута напризволяще, загубивши теологічну опору, не тільки стала жертвою власних ірраціональних поривів, а й втратила саму можливість глибоко ототожнювати себе з космосом різних культур. У таких умовах внутрішнє самопочуття людини виявляється підірваним.
Е. Фромм справедливо зазначає про величність та обмеженість концепції Фрейда; яка, певна річ, запропонувала принципово нові схеми мислення. Але Фрейд, на нашу думку, залишився бранцем своєї культури. Багато з того, що було значущим для основоположника психоаналізу, виявилося лише даниною часу. Саме в цьому Фромм і бачить грань між величністю та обмеженістю концепції Фрейда.