Лекція 11. Охорона здоров’я працівників на виробництві.

4. Охорона здоров'я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю.

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям. З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав.

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці.

Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. № 256 

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування).

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення важких речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241  Граничними нормами підіймання і переміщення вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) - 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщенням вантажів протягом робочої зміни - 7 кг. Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні - 350 кг, з підлоги - 175 кг.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 175 КЗпП).

Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176,177 КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років (за наявністю медичного висновку - до 6 років), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з обов'язковим працевлаштуванням.

Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше

З місяців від дня закінчення строкового трудового договору (ст. 184 КЗпП).

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних пологів або народження двох чи більше дітей - 70) календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпустки тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після пологів, які обчислюються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"). Після відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-річного віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.

У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річно-го віку і відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та відпустка без збереження заробітної плати зараховується до загального стажу і до стажу роботи за спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку, не зараховується.

Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх. Нарівні з цим для них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.

В інтересах охорони здоров'я неповнолітніх забороняється застосування їх праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Перелік важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 

Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх працівників і затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України від 22 березня 1996 р. № 59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і відомств України. - 1996. - № 6).

Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП). Законом України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р. передбачено письмовий медичний висновок про відсутність протипоказань для участі у трудовій діяльності (ч. 5 ст. 21 Закону).

Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з норм виробітку для дорослих робітників, пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31 календарний день. Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання 6-місячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою відповідної служби у справах дітей відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. "Про органи і служби у справах дітей і спеціальні установи для дітей" (зі змінами). При цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. (зі змінами) дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом (ст. 1).

Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як міра втрати здоров'я, інвалідність визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена заковом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб або продовження трудової діяльності чи зміна ц' характеру та обсягу загрожує погіршенням здоров'я інвалідів.

Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час без їх згоди не допускається. При працевлаштуванні інваліда роботодавець повинен керуватися індивідуальною реабілітаційною програмою інваліда. Ті підприємства, які не виконали в установлені строки реабілітаційні заходи щодо інваліда, за рішенням медико-соціальної експертної комісії відраховують кошти в розмірі вартості реалізації цих заходів до Фонду України соціального захисту інвалідів. Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інваліда затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (зі змінами від 6 грудня 2000 р. № 1780).

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2006 р. № 1686 затвердив Державну типову програму реабілітації інвалідів, а постановою від 23 травня 2007 р. № 757 затвердив Положення "Про індивідуальну програму реабілітації інваліда" (Урядовий кур'єр. - 2007. - 6 червня). Першим документом встановлено гарантований державою перелік послуг з реабілітації інваліда, які надаються безплатно або на пільгових умовах. Програма виконується шляхом складення індивідуальних програм реабілітації для інвалідів медико-експертними комісіями. Трудова реабілітація включає пристосування та створення робочого місця з урахуванням безпеки та особливих потреб інваліда, виконання цього обов'язку покладено на підприємства, установи, організації незалежно від відомчого підпорядкування.

Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (зі змінами) встановлено спеціальні гарантії щодо забезпечення інвалідів робочими місцями. Працевлаштування інвалідів забезпечується шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Роботодавці зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством. Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома або залучає до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Згідно зі ст. 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця. Роботодавці, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до вказаного нормативу і самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів за рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог ст. 18 цього Закону. Виконанням указаного нормативу вважається працевлаштування підприємством інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Слід звернути увагу, що Закон дозволяє вважати виконаним підприємством норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів не тільки шляхом їх безпосереднього працевлаштування, а й шляхом сплати ними адміністративно-господарських санкцій. Ці питання регулюються ст. 20 Закону, згідно з якою підприємства, у тому числі й організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, на яких працює від 8 до 16 осіб, сума санкції визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі.

організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені, виходячи з 120 % річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Суми адміністративно-господарських санкцій і пені, що надійшли до державного бюджету, використовуються Фондом соціального захисту інвалідів на фінансування заходів, щодо соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів, їх професійне навчання та працевлаштування.

Слід взяти до уваги, що постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. № 70 "Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" скасовано Положення про робоче місце інваліда, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314.

Законодавством про працю передбачено й інші гарантії в галузі охорони праці жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою працездатністю.

У більшості західних країн законодавством передбачено заходи щодо охорони праці інвалідів. Зокрема, у ФРН кожний роботодавець, у котрого працює більше 10 працівників, зобов'язаний 6 % робочих місць надати інвалідам. У Франції на підприємствах з числом працівників більше 10 - 3 % персоналу повинні становити інваліди праці, а 10 % - інваліди війни. В Люксембурзі встановлено диференційований підхід до визначення квоти для інвалідів. На підприємствах, де працює більше 25 осіб, має бути прийнято принаймні одного інваліда на повний робочий день, на підприємствах з числом працюючих більше 50 осіб - броню для інвалідів 2 %, більше 300 - 4 %. Роботодавці, які не резервують робочих місць для інвалідів, зобов'язані сплачувати компенсаційний податок, зазвичай на користь фонду зайнятості, який направляє ці кошти на розширення зайнятості інвалідів.

Новим явищем у трудовому праві країн Заходу стала поява законодавства, норм колективних договорів про встановлення пільг щодо охорони праці осіб похилого віку - осіб перед пенсійного віку, особливо тих, що мають тривалий трудовий стаж. Пільги стосуються скорочення робочого часу з частковою компенсацією втрат у заробітку, переведення на більш легку роботу, зокрема звільнення від багатозмінної роботи, додаткові відпустки тощо. У Швеції з 1976 р. діє закон, згідно з яким особи передпенсійного віку мають право просити про скорочення робочого часу до 5 годин на тиждень. При цьому може бути компенсовано 50 % втрат у заробітку. В Японії з 1971 р. діє закон № 68 (у редакції 1994 р.) про стабілізацію зайнятості працівників похилого віку. Закон становить собою кодекс прав працівників похилого віку на виробництві. Тут передбачено численні заходи щодо забезпечення зайнятості, комфортних умов праці, надання допомоги таким працівникам. Заслуговує на увагу створення спеціальних державних органів, які компетентні піклуватися про літніх трудящих, - центрів з використання виробничого досвіду літніх трудящих, центрів з використання людських ресурсів "із сивиною на скронях". Така діяльність цілком відповідає новому напрямку кадрової політики, спрямованої на збереження працездатності носіїв високої кваліфікації, які виявляють, як правило, більше старанності в роботі, ніж молоді працівники. Це вважається вигіднішим, ніж міняти літніх працівників на молодих, які вимагають значних затрат на професійну підготовку (Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. - М.: Дело, 1999. - С. 224-225).